Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 26-01-2005
Сергій Грабовський: Господи, порятуй Віктора Андрійовича від друзів...
http://www3.pravda.com.ua/archive/2005/january/26/4.shtml

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106765939.html

Українська опозиція, ставши демократичною владою, схоже, досі не збагнула, що вона: а) українська; б) влада; в) демократична.

До такого висновку доходиш, спостерігаючи події трьох останніх діб.

24 січня Віктор Ющенко рушив з коротким візитом до Москви. Перед відльотом він підписав укази про перші кадрові призначення: в.о. прем'єра – Юлія Тимошенко, секретар РНБОУ – Петро Порошенко, держсекретар (тобто керівник президентської канцелярії) – Олександр Зінченко.

Хід був надзвичайно сильним: російський президент, він же кадровий резидент Путін дізнався про призначення від самого Ющенка. Тим самим він був вибитий із сідла під час бліц-переговорів (підсвідомість чекіста, котрий має знати про суть події до самої події, зіграла з Путіним злий жарт). А сам Ющенко відвів від себе підозри, що він услід за Кучмою торує шлях до Кремля як до "відділу кадрів".

Схвалили призначення ті банкіри і підприємці України, котрі мають звичку не приховувати свої думки. Ба більше: призначення викликали схвальну оцінку у світі.

Наведемо тільки те, що сказано у Die Welt: "Новий президент країни Віктор Ющенко трьома важливими кадровими призначеннями показав, що він робить ставку не на бляклих технократів, на що очікувало чимало експертів у Києві, а в першу чергу – на своїх найближчих і найяскравіших політичних соратників останніх місяців. У той же час призначення засвідчують високу міру незалежності від Москви, яка більш, ніж критично ставиться до Тимошенко".

А за якийсь час до цих подій Ющенко доручив Роману Безсмертному, одному із наче "найкрутіших" організаторів, зайнятися створенням на базі чинного блоку "Наша Україна" єдиної політичної партії. Доручення цілком зрозуміле: до 1 березня слід визначитися із цим, адже тільки зареєстровані на цей момент партії стануть суб'єктами наступних парламентських виборів.

Здавалося б, усе зрозуміло – переможній команді "помаранчевої революції" слід сконцентруватися на блискавичній організації структур нової влади і на підготовці до завоювання абсолютної більшості у новій Верховній Раді. Адже 2006 року основний центр влади лежатиме у парламенті, тому без добре скоординованих зусиль усіх демократичних сил – і лівого, і правого центру, і досі не консолідованих справжніх центристів-лібералів, ніякі принципові реформи в країні не будуть здійснені. Але...

Далі починаються події, аналоги яким у минулому дуже легко може підшукати кожен знавець вітчизняної історії. З тією хіба різницею, що у давньоминулі часи не існувало телебачення.

Отже: 25 січня Віктор Ющенко під час виступу у Страсбурзі на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи наголошує: "У мене є чіткий план перетворень на наступні п'ять років, і команда, здатна його реалізувати".

Фактично синхронно із цим виступом згаданий Роман Безсмертний дає інтерв'ю агентству France-Presse, у якому не тільки висловлює свою категоричну незгоду із кадровою політикою президента, а і стверджує, що ця кадрова політика унеможливила створення єдиної партії на основі "Нашої України" (читай: перемогу на майбутніх парламентських виборах).

І додав: "Досвід одинадцяти років у політиці дає мені право не голосувати за Тимошенко в разі винесення її кандидатури на посаду прем’єр-міністра у Верховній Раді... Я не сприймаю методів і механізмів управління Юлії Тимошенко... Юлія Володимирівна по життю шантажист. Згадайте стиль Тимошенко щодо Павла Лазаренка – це шантаж, ще раз шантаж, а потім здача... Вона хороший публічний політик, однак ніколи не вміла виробляти системи захисту людей. Це було чітко продемонстровано 9 березня 2001 року, коли людей було кинуто на військо".

Натомість схвально Безсмертний висловився про інше призначення – про секретаря РНБОУ Петра Порошенка: "Він сильна і працездатна людина, не менше ніж Тимошенко. Я думаю, що Порошенко – це противага Тимошенко, і перед Ющенком стояло питання позиціонування двох прізвищ – Порошенка та Тимошенко".

Після цього екс-заступник голови виборчого штабу Віктора Ющенка Безсмертний з'являється в ефірі 5-го телеканалу, фінансованого, як відомо, Петром Порошенком, і продовжує виклад своєї позиції.

Мовляв, Юлія Тимошенко залучала до свого політичного шантажу Майдан, щоб за допомогою його тиску стати прем'єром: "Я вважаю, що цей факт шантажу з вуст аферистичної особи не додає консолідації суспільству і парламенту України, про що ми так багато печемося".

За його словами, був кращий кандидат у прем'єри, але Безсмертний відмовився називати його ім'я, лише зазначивши, що називав це ім'я Ющенку. Пізніше він зізнався, що це був Мороз.

Про партію Ющенка, яку доручили створювати Безсмертному, він сказав, що "здалося, що йому слід написати листа президенту і відмовитися від виконання доручення... Коли мені вдалося вже підняти цей літак з землі і він полетів, то вчора шархнули так по ньому, що я думав, що в нього крила повідлітають. Я маю на увазі крила у вигляді партій".

Що означає і до чого може призвести вся ця веремія?

Спершу – короткий екскурс в історію більш, аніж столітньої давнини. 1903 року Вінстон Черчілль, тоді молодий депутат британської Палати громад, у котрого виникли принципові розбіжності з курсом консервативної партії, членом якої він був, послав листа прем'єру лорду Бальфуру.

В ньому він категорично виступив проти політики уряду, яка передбачала відмову від принципу вільної торгівлі, і заявив, що у разі продовження цієї політики вийде з партії. Тільки опісля він справді перейшов до фракції лібералів, де й став одним із найбільш послідовних публічних критиків британського уряду.

Ось так діють у демократичних країнах демократичні політики – якщо ти вважаєш, що команда, членом якої ти є, діє вкрай невірно, якщо ти твердо переконаний, що лідер твоєї партії фатально помиляється – спершу ти висловлюєш незгоду у колі своєї команди, а потім або виконуєш загальне рішення, або йдеш геть.

Але перед цим думаєш тридцять разів: чомусь лідер він, а не ти, може, він краще знає, що робить? І чи не зашкодять мої дії національним (а не вузькопартійним) інтересам?

Так діють чесні і професійні політики минувшини і сучасності. До ухвалення рішення, в тому числі і кадрового, до речі, можливі (і потрібні!) дискусії, зокрема й публічні, всередині політичної сили і поза нею. Після ухвалення – треба або виходити з партії і фракції, або чіпляти посмішку на обличчя – і працювати.

Фаховий історик, котрим є Роман Безсмертний, поза сумнівом, знає все це. Чи, принаймні, мусить знати.

Так само і те, як персональні (й ідеологічні) чвари 1917-20 років зумовили поразку визвольних змагань, як потому амбіції лідерів націонал-комуністів зумовили спершу розгром Кремлем групи Шумського за допомогою груп Скрипника і Любченка. Потім знищення групи Скрипника за участю групи Любченка. А потім, у 1937-38 роках, - розстріл групи Любченка. Чи варто йти тими шляхами?

Отож, виходячи з елементарних засад демократії та українського історичного досвіду, голосувати за кандидатуру прем'єра, внесену "його" президентом, депутат Роман Безсмертний зобов'язаний. Адже президент публічно заявив, що це найкраща кандидатура, і що він вважає: уряд Тимошенко буде успішним.

За принципами елементарної фракційної дисципліни, будь-який її член, особливо відповідальна особа штабу президента, мусить не тільки голосувати "за", а й щосили агітувати на користь президентської кандидатури. Наразі спостерігаємо протилежне.

Відтак постає закономірне запитання: можливо, вустами палких критиків кандидатури Юлії Тимошенко (й ініціативою тих, хто щедро надає їм ефірний час та газетні шпальти) говорить звичайний чоловічий шовінізм?

Чи не йдеться про елементарну заздрість до успішної жінки-політика, котра має неабиякий авторитет і серед інтелігентів, і серед банкірів, і серед торговців на речових ринках столиці – і котру з таким самим заповзяттям, як, виявляється, і деякі соратники, ненавиділа команда Леоніда Кучми?

Звідси друге не менш закономірне запитання: чи не сформоване психологічне підґрунтя ненормальної з політичного погляду реакції на здійснені Віктором Ющенком кадрові призначення деяких членів його команди у багаторічній належності цих теперішніх ющенківців до команди Леоніда Кучми?

Згадаємо, що народний депутат Роман Безсмертний, котрий із таким гнівом характеризував політичне минуле Юлії Тимошенко, свого часу був обраний до Верховної Ради України як висуванець опозиційної УРП, невдовзі став членом урядової НДП та представником президента Кучми у парламенті. Вдумайтесь: замість того, щоб представляти інтереси своїх виборців, він перетворився на представника однієї людини, котру звали Леонід Кучма.

Співчуття Безсмертного до жертв 9 березня 2001 року не завадило йому тоді від імені Кучми виправдовувати силові репресії проти опозиції. А належність до оточення Ющенка не заважає зараз використовувати проти Юлії Тимошенко улюблений прийом гельманів-шувалових-павловських плюс каґебістської преси Росії й України: обов'язково пов'язувати прізвища "Тимошенко" і "Лазаренко".

Й останнє: Роман Безсмертний у своїх заявах та інтерв'ю фактично дезавуював заяву Ющенка у Страсбурзі про наявність у нього сильної і здатної на рішучі дії команди.

Куди йдемо, панове?

Тепер щодо Петра Порошенка. Це справді сильний політик і вдалий бізнесмен, котрий наразі вважає себе ображеним кадровими призначеннями.

Це видно з того, як зараз діють фінансовані ним ЗМІ, як то кажуть, неозброєним оком. Звісно, Порошенкові хотілося бути прем'єром. І це бажання має під собою не тільки суб'єктивне хотіння, а і об'єктивний ґрунт. І були б свої резони у тому, якби президент Ющенко призначив саме Порошенка главою уряду – згадаймо хоча б вільне володіння англійською мовою, чого не має Тимошенко.

Але у президента були, очевидно, інші резони. Можливо, головне, що Юлія Тимошенко – значно більш незручна, ніж Порошенко, постать для багатьох недоброзичливців Ющенка та його політичного курсу і в Україні, і поза її межами.

А, може, вся справа в тому, що у неї за плечима не тільки навички парламентарія, а ще й досвід (бодай короткий) політв'язня режиму Кучми та річна практика діяльності у вищому органі виконавчої влади. Такого досвіду і такої практики у Порошенка поки що немає. Як немає й досвіду політичної діяльності, відокремленої від безпосереднього керівництва бізнес-процесами – хай навіть успішними.

Отож ідеться про іншу психологію та інший досвід, й у політика, котрому лише 39 років, усе ще попереду. Головне тепер (і для нього зокрема) – командна гра. І не заодно зі "своїми хлопцями" зі світу бізнесу, а з політиками та управлінцями, і не задля інтересу бізнесу, а задля національних інтересів. Це дещо різні речі, і тут потрібен час, щоб відчути різницю. І справа тут не у Тимошенко, а у самому Порошенкові.

Тему можна продовжувати далі й далі, бо ж до критики кадрових призначень президента Ющенка підключилися й інші депутати від "Нашої України", у той час, як інші схвалюють ці призначення – дуже вчасна, і головне, "плідна" дискусія!.

Але очевидне одно - змінити на краще ситуацію в Україні може тільки дружна командна гра всіх демократичних політичних сил. Коли якась сила і якісь політики з оточення президента Віктора Ющенка заважатимуть такій грі, ба більше – зриватимуть її, ці сили, поза їхніми спонукальними мотивами, повторюватимуть найгірші зразки політиканства періоду 1917-20 років.

У цьому контексті заява депутатської групи "Солідарність" – мовляв, група після консультацій з новопризначеним головою РНБОУ Петром Порошенком вирішила не брати участь у голосуванні за кандидатуру Тимошенко, яка пролунала одночасно із публічною заявою президента Ющенка у Польщі, де він підтвердив свою підтримку прем'єра, - виглядає або верхом політичного інфантилізму, або чимось значно гіршим.

Адже, якщо кандидатура Тимошенко не буде затверджена парламентом (чого відверто прагне частина "нашоукраїнців"), це стане зовсім не її особистою поразкою.

Це буде тяжка поразка всієї команди Ющенка. Власне, це стане свідоцтвом відсутності такої команди, відсутності підтримки нового президента у парламенті і навіть у близькому до нього середовищі. Годі й казати, що в такому разі симпатія до України у Європі зійде на пси, а в "ющенківських" регіонах почнуться неминучі розбірки "помаранчевих" між собою.

Відтак Ющенка поставлять перед вибором: або відставка у зв'язку із неможливістю виконання взятих на себе зобов'язань, або боротьба на смерть не тільки проти досі живого коріння кучмівської системи, а й проти деяких "генералів" "Нашої України". Діяльність котрих наразі об'єктивно спрямована на реанімацію режиму Кучми-Медведчука – мовляв, не можете впоратися з керівництвом країною, відступіться!

А, може, так і було кимось задумано?

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106765939.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua