Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 29-01-2005
Наталка Очкур: Мороз ударив? (або знову про статус російської мови)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106988111.html

МОРОЗ УДАРИВ? Або знову про статус російської мови

Я не випадково винесла у назву свого листа слова політичної баєчки часів Кучми. Бо саме відчуття ляпасу, отриманого від добре знаної, здавалося б, людини, та ще й ні за що, справив на мене сумнозвісний законопроект про статус російської мови, як офіційної. Цей ляпас ще й досі горить на моїй щоці, і ще й досі я втираюся від такого плювка межи очі. Не чекала я цього від політика, який так пишався своєю опозиційністю, що практично кожну промову на Майдані, доречно це було чи ні, розпочинав співом “осанни” Соцпартії, як джерелу та оплоту законності, вартовому демократії та охоронцю прав мільйонів українців. Я тоді поблажливо усміхалася та згадувала народну мудрість “Хвали мене, моя губонько, бо до вух роздеру”. Але веселилась я зарано. Губонька втомилася і почався “збір електорату”. І тут вже стало не до сміху. Відразу хочу зазначити, що я не є прихильником лівого руху загалом та соціалістичної партії України зокрема. Не заперечуючи внесок соціалістів у перемогу Ющенка, я водночас дуже добре пам’ятаю і про реакцію Мороза на отруєння Віктора Андрійовича, і те, як саме Олександр Олександрович починав демонструвати свою принциповість та опозиційність у не зовсім, м’яко кажучи, підходящі моменти. Ганебні торги навколо політичної реформи у той час, коли люди другий тиждень цілодобово мерзли на Майдані, справляли на мене – і не тільки на мене – гнітюче враження. Соціалісти за силою народної до них “любові” стрімко котилися до рівня комуністів (а про ставлення “майданівців” до останніх чітко свідчить дотепний анекдот: “Терміново міняю червоний прапор на червоний ліхтар. Звертатися в офіс ЦК КПУ.”) Та соціалісти вчасно схаменулися – так мені здавалося. Здавалося... надто часто я вживаю це слово. Вочевидь, слід було більше хреститися. Погано уявляю собі французьких соціалістів, які вносять до місцевого парламенту проект про статус англійської мови, як офіційної, чи міжнародної, чи ще якоїсь. Не бачу багатонаціональну за населенням та федеративну за устроєм Росію, де є кілька офіційних (читай – державних, бо по суті, так воно і є) мов. У жахливому сні не присниться німецький соціал-демократ, який лобіює польську мову у Бундестагу. Вочевидь, найголовніша проблема лівого руху в Україні – навіть не відсутність національної ідеї, а свідоме її ігнорування. Нашим лівим і так добре. Вони собі заграють з тим електоратом (ах, яке соковите, чудове визначення – народ такого, даруйте на слові, не “схаває”, тільки електорат!), для якого Україна – це частина Росії, або, в найліпшому випадку, територія, українська мова – діалект, всі україномовні – фашисти, а Путін – їхній президент. А тут ще й відважний товариш? пан? добродій? (бігме, не відаю, як його й назвати) Мороз вирішив захистити їхні права, прирікши – і він не може цього не розуміти, бо, при всій моїй неповазі, він - людина не дурна – українську мову на смерть. А хто захистить мої права? Хто подбає про мою материнську мову, яку вже чотирнадцять років проектами та масованими атаками російської книжної макулатури, попси, ЗМІ (думаю, усім відомо, який відсоток тих же газет виходить українською мовою) старанно спихають на болотисте узбіччя сучасного культурного життя? Де дотації для українських видавництв? Де популяризація мови та турбота про її розвиток на державному рівні? Де, врешті-решт, виконання законів про мову? Чому чиновник і досі каже мені: “Не буду я по-хохляцки говорить!” і як скоро він зможе сказати це офіційно? І як нині моїм пращурам-козакам (а я таки маю їх в роду завдяки бабусі), зі світлих небес споглядати дії нащадків, що гостинно відкривають ворота для чужої мови, нищачи цим свою? Скажу відверто: мені плювати на загравання товариша Мороза з виборцями, але чому вони мають відбуватися за мій рахунок?! Я – киянка, і якщо хтось скаже мені, що у Києві, Львові чи (тільки не смійтеся) в Донецьку російська мова зазнає утисків, я матиму повне конституційне право сказати такій людині: “Брешеш, як пес на висівки”. І ще попрошу – годі, годі олжі! Я втомилася від неї! Чому завдяки і владі, і так званій опозиції – Симоненко, Вітренко, Януковичу, а тепер ще й Морозу - я повинна щодня, щохвилини боротися за українську мову? Щоби більше її любити? То я люблю. Так, що, зроставши у суто російськомовній родині (а була в нас тоді одна українська школа на район, на 180 000 населення), я свідомо перейшла - і в творчості, і в спілкуванні – на мову свою, рідну, прекрасну. Найкращу. Не подумайте, що я хизуюся – це не героїзм. Це навіть не тільки і не стільки життєва позиція, скільки потреба. Мені треба дихати, щоб жити. Мені треба, щоби українську мову не знищували “славних прадідів великих правнуки погані”. Світлої пам’яті Дмитро Білоус писав:

Нашу мову в час горя-біди, Не одної тяжкої навали Не на те рятували діди, Щоб онуки її забували!

І не для того, щоб онуки її добивали, додам нахабно від себе. Насамкінець настійливо раджу Олександру Олександровичу всю свою законотворчу сверблячку спрямувати нарешті у потрібне русло, тобто на вирішення численних соціальних та економічних проблем. На той захист населення, про який він так файно говорить з високої трибуни, куди нам, грішним, не дострибнути, і звідкіля йому, вочевидь, не хочеться злазити. Не знаю, чи змінить щось цей лист, і чи потрібен він взагалі, але мовчати не можу. Так, це – допис, побудований виключно на емоціях, це крик душі. Прекрасний, детальний та розгорнутий аналіз законопроекту №3410-8 у №3 від 27 січня 2005 року дав Анатолій Погрібний у своїй статті “Щоб не шукати Україну в Україні” – тому я не буду товкти воду в ступі. Не тішу себе думкою, що почую щось виразне від “батька” цієї плідної мовної ідеї, і навряд чи матиму нагоду спитати про це у товариша Мороза особисто – я не польовий командир, і навіть не герой помаранчевої революції із терміново відлитою та самопочепленою медалькою – так собі, пересічний “стоятель” на Майдані. Та й нема про що мені говорити з Олександром Олександровичем, нема про що його питати. Все й так зрозуміло. Посилене виділення передвиборчих обіцянок для яничарів, які не тільки мову, а й матір, і батьківщину “за шмат гнилої ковбаси” продадуть. Клініка...

Наталка Очкур, письменниця, член НСПУ

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106988111.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua