Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 30-01-2005
Михайло Волошин: Про мовне питання

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107046974.html

Дуже болюча тема. Є всі підстави вимагати, наполягати, або навіть примушувати людей знати й поважати українську мову. Мова дійсно багато й багато років зазнавала... скажімо так, як воно є – глумління. Так. Правильніше не скажеш. Тому не дивно, що навколо цієї теми розгортаються досить пристрастні суперечки. І знаєте – мені зараз дуже тяжко писати. Тяжко писати не українською, а тяжко на душі. І вже не вперше тяжко. Тягарем висить відчуття, що мене звинувачують за російську. І ось приходиться болісно шукати в собі: а може я не щирий, може я своєю українською лише виправдовуюсь перед більш достойними неї?

Мене можна назвати російськомовним, хоча моя рідна мова – українська. Я народився в Дніпрі й прожив там до сімнадцяти років. Розмовляв українською з батьками, закінчив українську школу... Але моя українська - далеко не та, якою я зараз пишу. Дуже багато написаних тут слів у своєму звичайному житті я не використовував. І не тому, що виріс у наполовину руськомовному місті. В своєму дитинстві я дуже багато часу проводив у своєї бабусі в селі. Звичайному українському селі. Але й там українська мова дуже відрізняється від тієї, якою я зараз пишу.

Так скажіть мені – де вона справжня українська? Чию мову хто повинен вивчати? У свій час, коли ще був студентом та ще існував Союз, я мав змогу та бажання до подорожей. Бував на Західній Україні, на Київщині, на Півдні, де й зараз живу. І скрізь українська мова відрізняється. Якщо я на своїй рідній дніпропертовщині скажу комусь „та пішов ти в дупа" – на мене навіть не образяться. Тому що не зрозуміють. Хіба що "пішов ти..." - – дуже знайомий для всіх вислів. А от слова на цю нову літеру „Г” (пробачте, на моєму комп’ютері її немає) – я зможу використовувати хіба що завчивши їх. Ну що поробиш: ніколи в моєму житті не було таких слів! Ні одне моє українське слово не промовлялося так. Та не це головне...

В свої сімнадцять я переїхав до Одеси. Одеса – російськомовне місто. Так історично склалося. Російська мова тут була спочатку – ніхто її не нав’язував. А також історично склалося, що ніхто в достатній мірі не пропагандував української – це вже напась усієї нашої держави. Зрозуміло, що тут я перейшов на російську – мову багатонаціональної Одеси.

Та ось прийшла Помаранчева революція. З’явилась та заявила про себе нова нація. Так – нова. Тому що Майдан поєднав та спаяв у єдиний сплав багато різних людей, які вперше в своєму житті відчули свою єдність. Відчули себе українцями – громаданами суверенної, незалежної та свободної України, якою можна пишатись. Ще місяць-півтора тому, коли я дописував щось там на сайт „Майдан” – я писав звичною мені російською мовою. І мої замітки, нарівні з такими ж, написаними кимось іншим українською мовою, були голосом про одне й те ж. Тому що писалось це від серця, писалось про те, що я чи ще хтось інший бачив, що давно у багатьох наболіло. І зовсім не грало ролі, якою мовою було це написано - це були живі слова, а писались вони тими літерами, до яких людина звикла. Зустрічались, навіть, англійська мова та білоруська. Частково державна українська мова була для мене штучною. Я вже написав чому – це одна сторона. З другої сторони – я був свідком, як поспіхом вигадувались наукові терміни. Тому що українською мовою їх просто не існувало. Звичайно ж вони були дуже й дуже штучними. Не живими. Це наше горе.

Але за ці останні декілька місяців українська мова для мене ожила, наповнилась силою. Я зараз навіть не помічаю, якою мовою написано текст. У мене з’явилось бажання перейти на українську, писати нею. Я хочу, щоб моя Україна була сильною та квітучою державою. І я намагаюсь робити все, що мені по силам, щоб це було так! У мене немає найбільш зараз необхідної професії – чи то журналіста, чи правовика. І тому, коли я роздумував, що б я зміг дійсно реальне та корисне зробити для своєї дивної країни, я прийшов до висновку, що потрібно переходити на українську мову. Коло моїх інтересів лежить в одній маловідомій області. Я адмін російськомовного сайту та форума цього напрямку, маю в інеті декілька своїх книг з цієї сфери. Звісно, книги писались російською. Але зараз у мене з’явилось бажання перекласти їх на українську, перекласти другі книги цієї тематики на українську та вже в подальшому писати тільки українською. Задля розвитку своєї країни. Я вже почав перекладати з російської та поступово освоювати тонкощі української. Насправді – це не так вже й легко гарно писати мовою, якою вже не користувався двадцять три роки. Але це щире бажання - зробити те, що мені по силам для своєї країни, для її піднесення. А значить - для себе, тому що це моя країна і я в ній живу та буду жити далі.

А ось тут найболючіше. Мовне питання дійсно складне. Коли з такими ось намірами заходиш на той же нинішній „Майдан” (це лише приклад – якби то тільки один „Майдан” – якось би змирились) та заходиш на форумі в тему про мову... стає дуже сумно. І ти вже не знаєш – чи потрібно тобі це все, чи не потрібно. Коли читаєш, що ті, хто користується російською - більш схильні до Росії, що вільне користування російською, наприклад – як офіційною в майже зовсім російськомовмому регіоні, буде віддаляти людей від своєї рідної країни, чомусь сумуєш. Особливо прикро читати, коли таким темам дають відмітку „важливо”, "цікаво", а тем, де хоч якось хто скаже в захист російської мови України - пишуть щось на зразок „офтопік”, або в кращому разі просто ігнорують. Не така вже й жаль тієї російської – не в ній діло. В людях. І сумуєш тому що розумієш: людина, з якої ти в свої сімнадцять років брав приклад та дуже її поважав, яка наділа помаранчевий шарфик, коли прийшла рознарядка від ректора йти на мітинг за Януковича, та пішла зовсім на інший мітинг, а також яка коренний одесит і все своє життя розмовляла російською (як і її батьки), та яка навряд чи в свої шістдесят років стане інтенсивно освоювати українську – ця людина в моїй країні залишиться наузбіччі.

Звісно ні, в Одесі цього все одно не буде – таке вже це місто. Але все одно сумно.

І все одно я вважаю та вірю, що українська зараз сама підніметься. Силами тих людей, які хочуть підняти свою країну. І це будуть кращі її сини та доньки. А за кращими тягнуться й інші. Це закон. Не треба когось лишати права гордо називати себе українцем, якщо він розмовляє по-іншому. Я теж, коли приїжджаю до мами – розмовляю не так, як пишу зараз, хоча й українською. Є багато важливіших задач. Якщо у людей нарешті будуть рівні можливості – те, що буде краще – воно само переможе. І я впевнений, що переможцем буде нова українська нація зі своєю українською мовою, яка природнім шляхом відбере все краще з усіх діалектів та мов усих своїх людей.

З повагою до всіх своїх співвітчизників

Михайло Волошин, Одеса.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107046974.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua