Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 31-01-2005
Леонід Шульман: Навіщо Україні наука?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107131035.html

Навіщо Україні наука?
Леонід Шульман, д-р фіз.-мат. наук

Цілком згоден із виступом О.Бондаренко “Щодо Пропозицій «Блакитної стрічки» «Нова Хвиля Реформ»” (http://maidanua.org/static/mai/1107122889.html), а також із статтею економіста Ігора Луценка (Виклики Давосу http://www.pravda.com.ua/archive/2005/january/28/1.shtml). Додам свій коментар до міркувань бізнесмена Бондаренка та економіста Луценка.

Нещодавно отримав листа від моїх московських колеґ. Мої друзі збентежені. Росія впроваджує новий етап ринкових реформ. По-перше, ліквідуються пільги. Точніше вони заміняються на грошові виплати, тобто монетизуються. Звичайно, монетизації для багатьох не вистачить. Люди протестують. По-друге, подейкують про ліквідацію пільг, за якими молодь отримувала відтермінування призову до армії. І це ще не все. Є план знищити науку та продуктивну вищу освіту.

В який спосіб це буде зроблено? Зараз в Росії приблизно 2500 науково-дослідних інститутів, переважно прикладного профілю. Планується залишити на утриманні держави лише 100-200. Решту – приватизувати. Що вийде з тієї приватизації, вгадати не важко. Можна чекати, що для багатьох приватизаторів головна мета купівлі НДІ – його будівлі, територія, а також те майно, яке можна продати, скажімо, на металобрухт. Території можна забудувати. В корпусах відкрити казіно та інші розважальні заклади. Якщо не потрібна наука, то непотрібні й кадри для неї. Тому подейкують, що в Росії університети буде переведено на самоокупність. Хай існують за рахунок плати студентів. Ясно, що платитимуть переважно за дипломи економістів, юристів та перекладачів. Загинуть точні науки.

Я переповідаю ці сумні речі, бо боюся, що й в Україні може статися те саме. Що, як на таких новаціях наполягатимуть європейські інституції як на передумові вступу України до ЄС? В.Ющенкові скажуть: «Скоротіть державні витрати. Приватизуйте науку. Переведіть університети на ринкові засади. Інакше не визнаємо, що ви – ринкова держава і не приймемо до ЄС.» Тобто від нас вимагатимуть того, чого немає в європейських країнах, де наука і освіта мають достойну державну підтримку. Сумний британський досвід, коли М.Течер зробила спробу скоротити фінансування науки, відкинув країну назад. Цю практику засуджено і наступні керівники урядів Великої Британії були змушені вжити заходів для поновлення своєї країни в ряду провідників науково-технічного проґресу. США і Японія також ефективно підтримують науку.

Ми живемо у світі див. Щомиті в наше життя входять нові дива. Моє покоління пам’ятає часи, коли радіоточка (чорний паперовий репродуктор на стіні) була рідкісним явищем. Сусіди збігалися до щасливця, кому такий репродуктор встановили, слухати гуртом останні вісті. Тепер нас не дивують мобільні телефони, мікрохвильові пічки, кольорове телебачення, комп’ютери, літаки, космічні апарати та багато чого іншого. Ми звикли. Більшість не питає: «А звідки воно це все взялося?» Проте багато хто ладен питати: «А навіщо нам наука? Чи варто утримувати тих, хто задовольняє власну цікавість за кошти держави?».

Деякі розумники йдуть ще далі. Вони пропонують фінансувати не науку взагалі, а виключно конкретні замовлення науковцям. Ось і уяви собі, читачу, ситуацію, коли державний чиновник щось замовляє вченим, попри те, що він не знає навіть слів, якими можна сформулювати замовлення. Утопія. Згадаємо, що атомну бомбу наприкінці другої світової війни замовив своїм науковцям не уряд США, а навпаки, американські фізики виступили перед державою з ініціативою розгорнути розробку нової зброї, щоб випередити в цьому Гітлера. Інакше воно й бути не могло.
Більш простий приклад. Звідки взялася електрична лампочка розжарення? Що, її замовив якийсь підприємець? Ажніяк. З попереднього стану фізики, для досягнення якого доклали зусилля багато поколінь фізиків, випливало, що струмом можна розжарити провідник до світіння. Це знали всі фахівці, але лампочки не було. За справу з власної ініціативи взявся Едісон. Він знайшов найкращого для цієї мети (на той час) провідника електрики – тонку вугільну нитку і розробив спосіб її виготовлення. Ця нитка світилася, але горіла у повітрі. Едісон помістив її у вакуумну колбу. Так народилась перша вугільна електрична лампочка.

Сподіваюсь, що читач зрозумів: немає таких осіб чи організацій, які б були здатні замовити щось принципово нове інженерам чи науковцям-прикладникам, бо лише останні мають знання, необхідні для науково-технічної ініціативи. З цього випливає також, що всі спроби адміністративно керувати наукою марні. Наука –творча діяльність, незрозуміла адміністраторам. Керувати науковцями можуть лише більш кваліфіковані науковці. Саме талановитіші, а не ті, що мають вищі наукові ранґи.

Цікаве порушення цієї елементарної істини демонструє нам історія СРСР. В нашй колишній країні наука адмініструвалась. Адмініструвалася тому, що вільний пошук абсолютно нових технічних рішень, за обмеженими випадками (напр., у аерокосмічній галузі), не заохочувався. Заохочувалось копіювання закордонних виробів. А для того, щоб дати наказ про копіювання, знань у можновладців цілком вистачало. Мало хто знає, що СРСР був єдиною країною в світі, де офіційно, на рівні державних стандартів, було заборонено розрозбляти нові комп’ютери, які тоді низивали електронними обчислювальними машинами (ЕОМ). Державні стандарти дозволяли створювати ЕОМ тільки з системою команд IBM 360/370 (ЕС ЭВМ) або PDP-11 (СМ ЭВМ). Рішення про це офіційно підписали три міністри: радіотехнічної, електронної та приладобудівної промисловості.

Наслідком такого рішення була загибель кількох визначних технічних ідей в галузі обчислювальної техніки. Деякі з них значно випередили свій час й досі не реалізовані у світі. Згадаю видатну українську розробку, ЕОМ МИР – першу і єдину у світі ЕОМ високого інтелекту. На елементній базі 70-х років ця ЕОМ потребувала кімнати. Зараз її можна було б вмістити в ноутбук. Цей комп’ютер володів, крім арифметики, алгеброю і вищою математикою. Сучасні програми комп’ютерної алгебри, втілені на персональних комп’ютерах, значно слабші.

Хочеться загадати ще одну українську розробку. Брати Діанови в нашому Інституті кібернетики розробили першу ї єдину в світі 128-бітну ЕОМ, систему “Дельта”. Поясню читачеві-нефахівцю оцю цифру 128. Вона означає кількість двійкових розрядів числа, яку комп’ютер здатен обробляти одночасно. Чим більше ця цифра, тим швидше працює комп’ютер. Серед сучасних комп’ютерів домінують 32-бітні й стали з’являтися 64-бітні. Але ж «Дельта» вироблялася понад 20 років тому! І тоді, коли розробка нових ЕОМ вже була під забороною. Яким чином розробники обійшли державну заборону? Шляхом зміни назви. «Дельта» не називалася ЕОМ. Офіційно на її документах було надруковано: «Система передачи и обработки больших массивов информации в режиме реального времени». Замовником “Дельт” були радянські ракетники.

Можновладцям притамана недовіра до науковців та інженерів. Були випадки дурного керівництва. Це можна продемонструвати на прикладі бомбардувальника ТУ-4. Коли під час другої світової війни на Далекому Сході здійснив вимушену посадку американський бомбардувальник В-29, радянський диктатор Сталін наказав генеральному конструкторові Туполеву створити точну (!!) копію цього американського літака. Не розумів вождь, що ставить перед інженерами складну, але цілком дурну задачу.

В США довжину міряють дюймами. Промисловість випускає листи дюралю завтовшки, наприклад, в одну лінію, тобто 1/10 дюйма = 2.54 мм. В СРСР система мір метрична. Є лист затовшки 2.5 і 2.6 мм, але не 2.54. Якщо замінити товщину на 2.5 мм, не вистачить міцності, якщо взяти 2.6 – буде зайва вага. Радянські інженери були змушені розв’язати цю складну проблему. Шляхом комбінації листів різної товщини зберегти і вагу і міцність. Наказ про точність копії треба було виконати буквально, тому навіть залишили в корпусі отвори там, де мали б бути клепки, але в американському прототипі вони повипадали в процесі експлуатації.

Я підвожу читача до думки, що прикладна наука потребує не брутального втручання у творчий процес, не адміністрування з боку безграмотних чиновників, а довіри до науковців, пошани до їх таланту і, звичайно, фінансування. Багаторазово обговорювалося питання, як найкраще організувати фінансову підтримку науки. Всі пропозиції і варіанти виявилися неефективними. Особливо в Україні. Українська наука має свої особливості. На відміну від колишньої Академії наук СРСР, яка тепер називається РАН і концентрує переважно фундаментальні дослідження, наша Академія складається переважно із інститутів прикладного профілю.

Біда полягає в тому, що українські прикладні інститути звикли працювати в режимі фундаментальних, тобто отримували бюджетне фінансування і завершували свої работи паперовими звітами та публікаціями, а також дисертаціями. Іноді створювалися експериментальні зразки нового матеріалу, приладу тощо. Колись окремі інститути мали дослідно-експериментальні виробництва і мали змогу навіть виробляти малі серії розроблених виробів. Українські НДІ були частиною радянської прикладної науки, а відтак, найчастіше залучалися до виконання окремих, здебільшого наймарудніших, етапів розробок, які провадили вчені московських та ленінградських НДІ. Госпдоговірна тематика давала відчутний внесок до бюджету Академії наук та вищих навчальних закладів. України. Нині Національна академія наук не отримує грошей на дослідження, тобто обладнання, матеріали, реактиви тощо. Фінансування ледве вистачає на зарплату і експлуатацію приміщень.

Постають питання: “Де взяти гроші на науку? Чи здатна Україна утримувати науку, успадковану від СРСР?”. Дам незвичну й парадоксальну, на перший погляд, відповідь. Не держава мусить утримувати науку, а навпаки, наука повинна утримувати державу. І в цьому полягає її суспільна роль. Дійсно, хіба не парадокс, що країни, де практично немає природних ресурсів: Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Ізраїль, Японія, Південна Корея, Тайвань тощо, – багаті. Навпаки, країни з величезними природними ресурсами: Росія, Бразилія, Китай, Індія, Індонезія та ін.,– бідні. Хто “годує” маленькі, але квітучі країни? – Знання. Вміння використовувати науку. Яким чином? Названі країни не можуть жити без імпорту. Імпорт треба оплачувати. Чим? – Експортом.

Що експортують вищеназвані багаті країни? Головним чином, продукцію розуму, тобто товар із високим вмістом доданої вартості. І ця додана вартість створена не фізичною працею робітників, а розумовою працею науковців-прикладників та інженерів, а в Нідерландах і агрономів, які забезпечили весь світ безліччю сортів тюльпанів. Найвищий валовий внутрішній продукт на душу населення в Європі виробляє хто? Ні за що не вгадаєте. – Люксембург. Він становить щороку 52600 євро. Мінімальна місячна зарплата 1403 євро, а середня – 46300 євро на рік. Що експортує Люксембург, країна з населенням 450000 чол.? Головним чином послуги спеціалістів (банки, проектні фірми). Азійські країни заповнили світ продукцією радіолектронної та оптичної промисловості. Ось такі приклади країн, які перебувають на утриманні своєї прикладної науки.

Яким чином наука утримує свою державу? – Завдяки виконанню своїх функцій у конвеєрах ринкових пропозицій. Типовий конвеєр ринкових пропозицій в промисловості має такий вигляд:
вивчення попиту –> науково-технічний пошук –> розробка –> інженерна підготовка виробництва –> серійне виробництво –> маркетинґ –> сервіс –> продовження науково-технічного пошуку –> створення попиту на нову майбутню продукцію рекламою –> нова розробка –> і т.д.

Соціалістична економіка СРСР працювала в інший спосіб. Попит не вивчався. Замість нього були вказівки директивних органів. Далі визначений цими вказівками замовних доручав виконавцям науково-дослідну та дослідно-конструкторську роботи (НДР та ДКР). Іноді ці обидва етапи виконувала одна, іноді – різні організації. Далі йшла інженерна підготовка виробництва і виготовлення дослідних партій та, зрештою, серійне виробництво. Маркетинґу не було. Натомість товар, як завжди дефіцитний, розподілявся примусово органами державного планування.

Що треба було зробити відразу після розпаду СРСР? Налагодити конвеєри ринкових пропозицій у всіх галузях промисловості. Для цього кожному прикладному науковому колективу потрібно було підпорядкувати відповідні промислові підприємства з правом фінансувати свою наукову діяльність за рахунок відрахувань від прибутку. Якби ще оплата праці інженера-розробника була поставлена у залежність від його внеску в отриманий прибуток, то Україна не скотилася б із сьомого місця за економічним розвитком до кінця другої сотні держав. Я ще раз підкреслюю: треба було не науку підпорядкувати виробництву, як це здебільшого було в СРСР, а навпаки – підпорядкувати виробництво науці, як було в аерокосмічних радянських галузях.

Це не було зроблено. Натомість за порадами іноземних безграмотних економістів-доктринерів, прихильників ліберально-монетаристської концепції, замість реанімації тих науково-виробничих об’єднань, що успадковані від СРСР, та створення нових, науку почали відокремлювати від виробництва шляхом так званої реструктуризації. Далі припинили її фінансування, виштовхуючи розробників на базари, а молодь – за кордон. Тобто замість іноваційної моделі розвитку Україна під тиском ринкових фундаменталістів йде шляхом деґрадації і створення сировинно-експортної економіки колоніального типу.

Іноваційна діяльність має кілька особливостей. По-перше, іноваційні проекти часто пов’язані із фінансовим ризиком, бо можливості їх попередньої експертизи обмежені. Друга особливість. Завдяки тому, що чим новітнішим є проект, тим важче його оцінити, можливе відверте шахрайство від науки – витягування грошей для реалізації антинаукових проектів. Наприклад, в Україні продаються антинаукові вироби: пластмасові кружельця для захисту від “торсійного випромінювання комп’ютерних моніторів”, зменшені пластмасові копії піраміди Хеопса для захисту від “геопатогенного випромінювання”. Голосів науковців, які попереджують, що не існує в природі ані торсійного, ані геопатогенного випромінювання, не чують. Не чують і голоси лікарів, які обурюються нечуваним розвитком різної шахрайської псевдомедицини.

Третя особливість іноваційної моделі економіки полягає в необхідності великого авансового фінансування розробників-іноваторів, а також розуміння того, що розробка може затягнутися. Наочним прикладом цього може слугувати розробка системи електронного телебачення в США. Перші реґулярні телепередачі розпочала Британська корпорація BBC, але це було механічне телебачення. Роботу із створення електронного телебачення розпочав петербурзький інженер Розінґ, який був репресований радянською владою і помер на засланні в Архангельску у 1931 р. Роботу продовжив його учень, Володимир Зворикін, який еміґрував до США. Видатна роль у народженні електронного телебачення належить американському бізнесмену Девіду Сарнову. Сарнов запросив Зворикіна на роботу до фірми RCA, створив йому лабраторію, і фінансував цю роботу. Зворикін вважав на початку, що розробка обійдеться у 100 тис. доларів (дуже великі гроші за умов дефляції під час Великої депресії), але на думку Сарнова результат мав з’явитися не раніше, ніж у справу буде вкладено 100 млн. доларів. Оцінка Сарнова виявилася реалістичнішою. У 1931 р. Зворикін запатентував передавальну електронну трубку, іконоскоп. Кінескоп був створений ще раніше. До комерційного рівня телебачення було доведене лише у 1938 р. Важко уявити сучасне життя без телебачення, воно дає величезні прибутки. Але варто зрозуміти, що виникло воно завдяки довіри Сарнова до Зворикіна, його терпінню і багаторічному фінансуванню робіт. Наші українські ґрантодавці на наукові дослідження вимагають, щоб тривалість дослідження була не більше як 2-3 роки, фінансування дають значно менше потреб. І, зрештою, як тут не згадати Адольфа Гітлера, який наказав не фінансувати вчених, якщо вони не обіцяють за 6 місяців створити нову зброю.

Західні експерти та їх українські помічники вбачають в українській прикладній науці неабияку загрозу виникнення в майбутньому конкурентоспроможних вітчизняних виробництв. Тому вони наполягають на знищенні фундаментальних та прикладних наук, а також продуктивної вищої освіти, яка готує математиків, природознавців, інженерів та агроспеціалістів. Бажана, на їх думку, структура українського суспільства повинна мати такий вигляд. Ділери, промотери та філіали транснаціональних корпорацій, які просувають на український ринок західний (японський, корейський тощо) кінцевий продукт. Загін інтелігенції, що їх обслуговує і розважає: лікарі, юристи, економісти, рекламщики, працівники шоу-бізнеса, готелів та ресторанів... Зрештою, більшість українців має працювати в експортно-сировинних галузях: видобувати копалини, плавити сталь, сіяти соняшник, пасти велику рогату худобу... Меншість – у сфері послуг та харчовій промисловості. Варити пиво, пекти тістечка і виробляти все те, що завозити з-за кордону недоцільно. Такій Україні наука разом із продуктивною вищою освітою не потрібні, цілком вистачить гуманітарної освіти. Хочеться вірити, що ми уникнемо такої долі і станемо на шлях іноваційного розвитку.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107131035.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua