першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Ярослав Сватко: 76 років на грані двох світів

додано: 07-02-2005 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107775347.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

За внутрішніми проблемами облаштування держави якось непомітно пройшла некругла дата створення ОУН – 28 січня-3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Конґрес, на якому засновано Організацію Українських Націоналістів. Оминути її внесок у факт появи держави Україна наприкінці минулого століття неможливо. Саме діяльність та ідеологія ОУН ставлять в логічний ряд багато подій у розвитку української нації в минулому столітті і дають логічне пояснення: чому український народ, незважаючи на Голодомор, систематичне винищення інтелігенції, безперервне російщення культури і звичаїв спромігся створити власну державу.

Період від 24 серпня 1991 року до виборів 2004 року відзначався в житті України своєрідною державницькою мораллю. Маючи символами синьо-жовтий прапор, Тризуб, гімн „Ще не вмерла”, держава в особі своїх представників досить своєрідно трактувала історію свого виникнення. Йдеться про те, що тих громадян України, які зазнали переслідувань від радянської влади за самостійницькі переконання, вважалось, ну, як би це делікатніше сказати,... політично підозрілими особами. Причому мова насамперед не про дисидентів, які боролись за громадянські права в СРСР, а про тих, хто прагнув власне незалежності України. Всіх їх без особливого розбору нюансів політичних поглядів у Союзі таврували «націоналістами», а далі пропаґанда пояснювала, якими це людиноненависницькими є всі ці люди. Набагато більш злобними, підлими, аніж дисиденти, з відверто людожерницькими поглядами. Так звані «печерні націоналісти».

В часи незалежності про «людожерництво націоналістів» влада говорити стримувалась, але визнати причетність цих людей до виникнення сучасної держави відмовлялась. Саме тому зараз у нашій офіційній історії держава 24 серпня з’являється, як Пилип з конопель – в цей день у Верховній Раді УРСР є більшість комуністів (239 + 1), які у своїх програмних завданнях засуджують оцей самостійницький націоналізм разом із його нинішніми державними символами, і раптом ось воно, маєте, синьо-жовта Україна! Хто за неї боровся, як, і чому так вийшло – для широкого загалу загадка не менша, аніж поява американських валянків на Майдані. Автор сподівається, що пропонований матеріал стане, може, невеликим, але поштовхом до утвердження україноцентричного погляду на сучасну історію України в наших підручниках.

Немало праць розглядає ОУН як структуру, зі своєю історією, методикою боротьби та організації діяльності. Але варто розглядати ОУН і як концепцію історичного шляху до створення самостійної держави. Це цілком правомірно, оскільки люди, причетні до створення ОУН, проектували перебіг історичних подій на роки вперед, знаючи, що самі вони можуть і не бути безпосередніми учасниками подій, вбачали власною місією життя створити обставини, в яких поява самостійної української держави стала б неминуча.

Сьогодні усі середовища ОУН погоджуються у вийнятковій ролі в її створення Євгена Коновальця - командира Корпусу Січових Стрільців Української Народної Республіки, одного з найкращих офіцерів армії УНР, близького співпрацівника Симона Петлюри. На відміну від багатьох петлюрівських командирів, які після програної з більшовиками війни кинулись творити партизанські загони на території УССР, або здійснювати партизанські рейди, Коновалець визнав, що ця визвольна війна вже програна, і потрібно готуватись до наступної. Ми не маємо надто багато документів, листів чи спогадів, які б однозначно показували хід його думок, але деякі його дії дозволяють зробити певну реконструкцію плану Коновальця.

Війна була програна не тому, що забракло зброї чи офіцери були нефахові. Найпершою причиною було те, що українці, які опинилися біля керма держави, не були переконані, що власна держава є життєвою необхідністю їхнього народу. Причому, якщо маси інстинктивно відчували потребу своєї держави і самочинно створювали національні збройні формування, то ті, кому доля дарувала шанс стати біля керма держави, мислили зовсім не державницькими категоріями, перебували в полоні світоглядних ілюзій, навіяних ідеологами пануючих імперій. Покоління УНР свій шанс збудувати державу втратило, вважав Коновалець, тому треба готувати нове покоління, яке б у випадку геополітичних зрушень свій шанс реалізувало.

Ми не знаємо, чи це завдання Коновалець дав своєму приятелеві Іванові Чмолі як командант підпільної УВО, Української Військової Організації (де Чмола був членом Начальної Команди), чи той сам добровільно взяв на себе цей обов’язок, але якоїсь іншої діяльності в перше десятиліття після падіння УНР, крім відродження «Пласту» ми з боку полковника Чмоли не спостерігаємо. Хоча в перші післявоєнні роки УВО відзначилась партизанськими діями, і навіть ледве не застрелила підчас відвідин Львова керівника Польщі маршала Пілсудського. Десять років непомітної праці вивели у світ молоде покоління, яке було з дитячих років виховане з думкою, що його місією є здобути волю власному народові.

Другою складовою визвольного руху, на думку Коновальця, мала бути ідеологія. З цією метою він придбав «Літературно-Науковий Вісник» і домігся призначення його редактором Дмитра Донцова. З відстані у вісімдесят років нам цей крок здається такою собі пересічною подією. Але насправді цей крок вимагав неабияких зусиль. Донцов був досить неуживчивим, щоб не сказати скандальним типом людини, зводив порахунки з приводу побутових дрібниць і нажив у Галичині немало ворогів серед інтеліґенції. Можна собі уявити протидію галичан призначенню редактором ЛНВ, на місце, яке займали Грушевський, Франко, Павлик, скандального зайди! Але Коновалець це якось дипломатично полагодив, бо бачив у Донцова важливу для свого плану властивість: він вмів провокувати суспільну дискусію, не боявся ставити гострі питання, які зачіпали інших за живе.

Всупереч усталеній думці, Донцов не був ідеологом ОУН, а відіграв роль стимулятора ідеологічних дискусій в поколінні Бандери, а його твори демонстративно-викличного характеру стали підґрунтям праць канонічних ідеологів ОУН – Ленкавського, Стецька, Бойка, Коссака та й Бандери.
76 років тому непомітні для загалу підготовчі дії досягли критичної маси. Молодь вже почала створювати свої підпільні студентські організації, в Галичині і в еміґрації. Треба впорядковувати цей спонтанний рух, і Коновалець скликає з’їзд організацій і груп націоналістичного спрямування, який в історії зафіксований як Конґрес Українських Націоналістів 1929 року. На цьому конґресі народилась ОУН – якій аж до 24 серпня 1991 року в імени українського народу судилось заявляти про його право на самостійну державу. І платити життям кращих своїх членів за утвердження цього права.

Цікаво, що коли створювалась ОУН, ветерани війни 1917-20 рр. вважали, що це вони керують процесом. Мабуть, вони керувались думкою про те, що хто є в Проводі, той і керує. Але не вони складали головні концепції боротьби. Коли складалась концепція принципів, на яких мала б будуватись нова визвольна організація, головна дискусія відбувалась навколо питання: партія чи щось інше? Не без під’юджування з боку Донцова, молодь вирішила, що віра сильніша від гармат, і треба творити організацію, більше подібну до середньовічних орденів, покликаних звільнити Святу Землю, аніж до політичної партії. (Див. працю Я. Стецька „Партія чи Орден”). Це був незрозумілий для матеріалістів крок, але він був серйозніший, аніж здається з першого погляду. З моменту складення присяги на Святому Письмі і Тризубі віра оселила цих ідеалістів в Українській Державі. Закони і приписи окупантів стали важливими лише настільки, наскільки не заважали досягати головної мети. Можливо, для когось їхня Україна була віртуальною, але на судах всі вони заявляли, що є солдатами української армії. Вони знали, що пішли на війну, знали, за що можуть загинути, і що було найбільш неприємним для окупантів – вважали їх ворогами і не боялись у них стріляти. На війні, як на війні.

Визнаючи заслугу Євгена Коновальця у створенні ОУН такою, якою вона стала протягом багатьох років боротьби, треба відзначити, що він розумів: народжуючи дитину – Організацію – він не зможе до безконечности нав’язувати молодим людям свого бачення конкретних рішень у конкретних ситуаціях. Про це свідчать його листи до товаришів по зброї, у яких ниткою Аріадни проходить думка: наші діти самі знатимуть, що треба робити, коли прийде їх час, а якщо спробуємо нав’язати свою думку – вони нас відкинуть і підуть далі самі. Тому наше головне завдання – навчити їх любити Україну і жити задля неї. Бажаючих ознайомитись з питанням докладніше відсилаю до праці «Євген Коновалець і його доба», Мюнхен, 1974р.

Щоб не склалось викривленого уявлення про діяльність ОУН в перші роки її існування, треба зазначити, що вона існувала і в підрадянській Україні. Але історія діяльности там мала інший характер, і на становлення ідеології ОУН в УССР мала досить невеликий вплив.

Протягом двох років Євген Коновалець «елегантно», висловлюючись модним нині словом, змінив керівництво Краєвої Екзекутиви (виконавчого органу в Галичині, яка безпосередньо на місці займалась революційною роботою), і в результаті замість ветеранів визвольної війни, членів УВО, керувати роботою стали студенти, виховані в «Пласті». УВО стала військовим підрозділом ОУН, і цією референтурою керував теж молодий революціонер. Не буду приводити прізвищ, бо внаслідок деструктивної роботи польської поліції плинність керівних кадрів була високою. Смертність на головному щаблі у перші роки доходила до 50%. Наприклад, Краєвого провідника Юліана Головінського поліція заарештувала під надуманим приводом, потім привезла на місце нападу на поштового кур’єра під Бібркою і розстріляла зі зв’язаними руками. Далі було повідомлення, що Головінський вбитий при спробі втечі з місця затримання, апеляція українських адвокатів, ексгумація, документально зафіксована дірка в лобі і – більше нічого. Такою була війна. Краєвого провідника Степана Охримовича поліція після двох тижнів тортур відпустила додому, оскільки доказів його вини не було знайдено. Два дні по тому він помер. Ці молоді хлопці і дівчата знали, що війна вимагатиме їхньої крові і приймали це як умову досягнення незалежності. Врешті, всі вони йшли на цю війну з власної непримушеної волі.

У січні 1932 р. в/о Краєвого провідника став студент агрономічного відділу Львівської Політехніки, член куреня «Червоної Калини» Степан Бандера. Син польового священика Української Галицької Армії, депутата парламенту Західно-Української Народної республіки. В попередній екзекутиві він був референтом пропаґанди. Незадовго до призначення керована ним референтура в умовах відсутності радіо і телебачення в галицьких селах організувала пряму трансляцію зі страти двох бойовиків – членів ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які перед тим дуже достойно вели себе на суді. Оскільки час страти був визначений законодавчо – шоста ранку, отож вдосвіта 22 грудня в селах Галичини задзвонили дзвони, священики почали відправляти замовлену членами ОУН панахиду по щойно повішених бойовиках. Акція була організована з розмахом, справила враження своєю масовістю.

У червні 1933 року Бандера презентує Проводові ОУН свою концепцію розбудови Організації. Всупереч стереотипам радянської пропаганди про ОУН, заходам для виховання молодого покоління у цій програмі надавалась перевага перед бойовими акціями. Та й діяльність бойовиків підпорядковувалась цілям насамперед пропаганди. Вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, відповідального за військову акцію "пацифікації" українських селян у 1930 році, чи вбивство функціонера НКВД Олександра Майлова з метою привернути увагу світової громадськості до Голодомору в Україні (польська преса замовчувала геноцид українців не згірш від радянців) були чисто пропагандистськими акціями. Публічність суду і в першому, і в другому випадку якнайбільше відповідала концепції Бандери. Що цікаво характеризує Бандеру: вже будучи Краєвим провідником він кожної неділі їздив у довколишні села читати лекції українським селянам про значення власної держави для нації..

За вбивство міністра внутрішніх справ довелось відповідати перед польським судом і самому Бандері, й він, незважаючи на загрозу кари смерті, перетворив суд на інструмент здійснення своєї програми залучення якомога ширших мас до визвольної боротьби. Хоча слово "незважаючи”, доречне з точки зору прагматичного матеріалістичного світогляду, зовсім недоречне з точки зору світогляду члена ОУН.

Цей послідовно ідеалістичний світогляд ставив у центр життя кожного члена Організації його життєву місію в ланцюгу "мертвих, живих і ненароджених”, місію, яку кожен брав на себе абсолютно добровільно, складаючи присягу перед Богом і символами нації. Кожен з них знав, що з власної волі йде на війну, в кінці якої його досить певно чекає смерть, і прагнув у житті не жевріння, а такої смерти, яка б у ланцюгу нації народжувала нових героїв. Тому для людини інших поглядів слова Степана Бандери (через два десятиліття після вироку польського суду) до членів Збору, які востаннє обрали його Головою Проводу: "Я приймаю Ваш вирок смерти,” – можуть здатись парадоксальними, але для однодумців вони були цілком логічними.
Після ув’язнення Бандери найдовше керував Краєвою Екзекутивою Лев Ребет, вийнятково інтеліґентна людина, який мав власну концепцію дій на період, коли мережа ОУН була в багатьох місцях розірвана, наближалась нова світова війна і необхідно було готувати майбутніх солдатів швидше, ніж поліція їх виарештовувала. Головна увага приділялась вишколам, викличні акції, які могли б призвести до масових арештів було призупинено.

Тимчасом НКВД здійснило успішний теракт проти Євгена Коновальця. 23 травня 1938 року аґент Павло Судоплатов (майбутній генерал КГБ) підірвав його бомбою, замаскованою в коробці цукерок на вулиці голандського міста Роттердама. Посилаючи аґента на завдання, Йосип Сталін сказав йому слова, які надовго запам’яталися молодому чекістові, і які він навів у своїх спогадах:”Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одні других в боротьбі за владу”. Якщо відкинути заідеілогізовані ярлики „фашизму” і „бандитизму” то мета цілком зрозуміла. Новим Провідником ОУН став бойовий побратим Євгена Коновальця у визвольній війні полковник Андрій Мельник.

Тут якраз почався новий переділ світу. Спочатку Німеччина за згодою Англії та Франції проковтнула Чехію, потім на спілку з СРСР поділила Польщу. Остання подія спричинилась до виходу з тюрем великої кількості членів ОУН. Оскільки НКВД захопило архіви польської поліції зі списками виявлених членів ОУН, більшість розконспірованих активістів перебралась в німецьку зону окупації, частина перейшла на нелегальне становище на підрадянській території України. В проміжку, щоправда, ОУН встигла взяти участь у війні закарпатців за незалежність від Угорщини. Це було друге попередження гітлерівської Німеччини для ОУН, що боротьба за незалежність України є для райху ворожою – Угорщина демонстративно діяла з благословення фюрера (якщо першим попередженням вважати арешт і видачу гестапівцями фактичного організатора вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького в руки польських спецслужб).

Але хоч Німеччина і не допускала створення Української Держави, вона з тактичних міркувань перед початком війни з СРСР вважала допустимим перебування українських самостійників на своїй території. Крім того, НСДАП і вермахт мали дещо різну моральну настанову до українців – для партійців це просто була нижча раса, військові ж, особливо ті, що брали участь у світовій війні, знали військові якості австрійського підрозділу Українських Січових Стрільців і цінували моральні якості українських солдатів. Після аншлюсу Автрії в складі вермахту опинилось немало людей, з якими ОУН могла вести розмови про підготовку фахівців військової справи. Таким чином з’явились батальйони „Роланд” і „Нахтіґаль”, але це вже було пізніше.

Спочатку був розкол ОУН. На відміну від багатьох розколів у сучасному політичному житті України, коли йде мова про поділ персональних інтересів конкретних осіб, в ОУН йшлося про підхід до концепції боротьби. На це накладалась персональна недовіра одних осіб до інших, але історія показала, що йшлося насамперед про інше: чи повинна нація відкрито боротись у безнадійній ситуації, чи мусить вибрати непрямі способи боротьби? Переважна більшість молоді обрала своїм лідером Бандеру, але не тому, що він був „хороший хлопець”, а тому, що він по-перше мав ясно сформульовану концепцію боротьби, а вже по-друге, піар, який зробила йому польська преса під час Варшавського і Львівського судів над ОУН, зробив його доволі відомою особою в середовищі, де люди часто не знали не те що прізвища, але й імені друга.

Всупереч багатьом міфам про бандерівсько-мельниківські розходження, мельниківці теж прагнули самостійної України! Можливо, їм забракло одного компонента: віри, та виявилося надміру іншого – інстинкту самозбереження нації. А віра бандерівців була як у перших християн на арені Колізею: на наших кістках буде збудована Україна! Тому, маючи серйозні передчуття, що німці не визнають Акта відновлення Української Держави (з 20 червня 1941 року ґестапо попередило Бандеру про заборону його виїзду з Кракова), вони все одно 30 червня 1941 року, перш ніж німці встигли розпочати організовувати окупаційну адміністрацію, проголосили відновлення держави. Чи вони вчинили вірно? Для себе – так! Можна провести певні паралелі з помаранчевою революцією: припустимо, Кучма ввів би надзвичайний стан, Білокінь арештував би активістів, то що, „Пора” відмовилася б від своєї боротьби? Звичайно ж, ні! То чого дивуватись рішучості тих молодих бандерівців, яким історія все одно б не дала другого шансу?

Щоб не переписувати вдруге, тільки іншими словами своє бачення подій червня 1941 року та україноцентричний (на думку автора) підхід до подій того часу, раджу подивитися статтю «Акт 30 червня 1941 року: Україна проти Німеччини» тут:
http://postup.brama.com/010630/99_9_1.html

Бажаючим ознайомитись про ті ж події з першоджерел, раджу пошукати в бібліотеках працю Ярослава Стецька „30 червня”. Все-таки, він був прем’єр-міністром тої розстріляної гітлерівцями держави.
Ще одне суттєве зауваження до питання розколу ОУН та бандерівсько-мельниківських стосунків. КҐБ надавало великого значення пропагуванню „ворожнечі” цих двох концепцій ОУН, особливо всередині цих середовищ, спекулюючи на особистій ворожнечі окремих осіб з двох середовищ. Подекуди така політика приносила результати, проте загальна спрямованість членства на побудову Української Держави дозволяла керівникам завжди знаходити спільну мову. Зі зрозумілих причин КҐБ не пропагувало наприклад, факту, зафіксованого в архіві ґестапо, коли група мельниківців, заслана на роботу в поліцію у Києві допомогла втекти з-під арешту близько 30-м бандерівцям, засудженим до розстрілу. При цьому ґестапо розслідувало справу і покарало винних за законами воєнного часу.
В розпорядженні автора є відеозапис свідчень Урядуючого Провідника мельниківської ОУН Ярослава Гайваса (в час, коли ґестапо переконалось, що мельниківці такі самі самостійники, просто вони по-єзуїтськи влізли в німецькі структури і працюють зсередини, заарештувало Мельника і посадило в Заксенгаузен, ОУН керував т.зв. Урядуючий Провідник) про факти його зустрічей з бандерівським Головою Проводу Романом Шухевичем (Бандера теж сидів у Заксенгаузені). Незважаючи на певну настороженість, вони проводили консультації щодо ефективності тих чи інших способів боротьби. В такому випадку говорити про ворожнечу організацій – натяжка. Неприязнь, нерозуміння – ще можна допустити. Але твердити, що, наприклад, Зиновій Книш відображав офіційну позицію всієї мельниківської організації – некоректно ні з правової, ні історичної точки зору.

Українсько-німецька війна (а саме так слід розцінювати події після невизнання німцями Акта 30 червня) дала новий імпульс розвитку концепції ОУН. Йдеться не про УПА, виникнення якої було обумовлене попередніми десятьма роками роботи. ОУН створила свою концепцію облаштування світу, яка була прямою протилежністю тому, що пропонувалось Росією, Німеччиною, Англією, Францією, та по великому рахунку й США. Перші наробки цієї ідеї з’явились на тому Зборі, де молоді революціонери обирали Бандеру Провідником. Практика війни з німцями, коли на території України перебували тисячі людей інших національностей, військовополонених тощо дала новий імпульс цій ідеї. „Воля народам! – Воля людині!” – заявляє ОУН починає творити національні загони в складі УПА та скликає Конференцію поневолених народів. Кожен народ має право творити на своїй території своє національно-державне життя за своїми звичаями, українці зразу ж обіцяють представникам інших націй, що їх загони стануть зародками національних армій їхніх незалежних держав.

Однак найбільші зміни відбуваються в концепції побудови та функціонування самої ОУН. Організація творилась для війни за державу, і все у ній було як на війні: командир – підлеглий, наказ – виконання, я керівник, тому я повинен прийняти рішення, а ти – виконувати. Практика державного будівництва (ну, ненормальне це було будівництво під час ворожої окупації, але все одно творились органи цивільної влади), ця практика поставила перед бандерівцями завдання не просто війни, а організації суспільства. Військові методи виявились не зовсім ефективними у невійськових царинах життя. Можливо б, якби ОУН керував на той час хто інший, процес змін затягнувся б. Але за відсутності Бандери і Стецька Урядуючим Провідником став Микола Лебедь (це було обумовлено рішеннями Збору). Маючи незаперечний талант до організації спецслужб, Лебедь до керування загальносуспільними проблемами виявився чи то не готовий, чи то непридатний. Учасники тих подій характеризували його як доволі авторитарну людину.

В результаті ОУН 21-25 серпня 1943 р. проводить Третій Надзвичайний Збір, на якому вносить певні зміни в Устрій Організації. З’являється Бюро Проводу, орган з чотирьох чоловік, і деякі питання Провідник не може приймати без погодження з Бюро. Провідником бандерівці обирають Романа Шухевича, більше відомого нам як Головного Командира УПА. Він не був випадковою людиною у визвольному русі. Після закінчення війни 1917-20 рр. в домі його бабусі мешкав Євген Коновалець, і Роман мав можливість зустрічатись із леґендарним командиром Корпусу Січових Стрільців. Ще до створення ОУН він встиг стати членом УВО. Відомий пластун. Сидів у польському концтаборі „Береза Картузька”. Воював за Карпатську Україну з угорцями. Родина дуже авторитетна в Галичині, а дядько, Степан Шухевич – отаман куреня Січових Стрільців під час війни, адвокат українських політв’язнів після неї. Інженер за освітою, вчився будувати мости, а збудував УПА.

ОУН по-новому підходить до побудови держави. Створюється підпільний законодавчий орган – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), уряд – Генеральний Секретаріат. УГВР не монополізоване бандерівцями (хоч вони могли б це легко зробити), керівником УГВР є східняк Кирило Осьмак, людина, через яку підпільна українська держава протягує ланцюжок до Центральної Ради. УПА стає всього лише армією воюючої України. Значна частина запланованого залишилась теорією, решта – історією. Збудувати силу, яка б змогла протистояти сталінському каткові, який котився зі сходу, не вдалося.

додано: 07-02-2005 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107775347.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  Новини з Обозу :
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua