Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 08-02-2005
Ярослав Сватко: 76 років на грані двох світів – 2

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107896512.html

перша частина тут: http://www.maidan.org.ua/static/mai/1107775347.html

Проти лома нема прийому. Принамні так здавалося ідеологам КПРС, які жили в своєму матеріалістичному світі, характер мислення яких добре відображало запитання Сталіна про реальний вплив Ватикану на світову політику: „А скільки у Папи Римського дивізій?”. З УПА чомусь виходило інакше. На місце знищених повстанців ставали нові, керівників відшукати було важко, населення дуже неохоче продавало їх НКВД-МГБ. Роман Шухевич, який був особисто знайомий просто внаслідок родинних зв’язків великому числу людей в Галичині, залишався невловимим довше, ніж тривала війна СРСР з Німеччиною. Єдиним ефективним способом боротьби виявилися масові вивезення, але й з тим були проблеми.

Поки УПА не потрапила в ГУЛАГ, технологія упокорення в’язнів була досить простою: криміналітет за певні пільги виконував брудну роботу, морально й фізично знищуючи політичних в’язнів. Коли ж цей криміналітет зустрівся з ідейною організованою силою, навченою воювати, у адміністрації концтаборів дуже скоро не стало опори в масах ув’язнених. Вояк УПА, особливо есбіст, не мучився моральними сумнівами, чи це правильно: тихо зарізати в шахті сексота. „Якщо я його не вб’ю, то він завтра донесе на мене чи мого друга „кумові”, отримаємо тиждень БУРа, а звідти живим не виходили”, - розповідав один з керівників Краєвої СБ Гриць Пришляк – „Микушка”. ОУН виявилась ефективною організуючою силою в таких нелюдських умовах, зберігаючи життя своїм членам, хоч часом ціною життя інших, готових на самопожертву. Та найголовнішим результатом масової появи членів ОУН в ГУЛАГу було поширення ідейного віруса під назвою „Свобода народам! – Свобода людині!”. Здається, ідеологи російської імперської концепції досі не усвідомили, яку міну сповільненої дії вони занесли на простори „великої і необ’ятної”.

Цей же період часу поставив перед ОУН нові проблеми. З німецьких концтаборів виходили ув’язнені активісти. Провід, який керував Опором на Рідних Землях, не вважав доцільним повертати цих членів в Україну, хоч багато хто з них прагнули боротьби. Історія показала, як багато означає для визвольної боротьби міжнародна підтримка, тому багатьох людей, які не були придатні для збройної чи підпільної боротьби (переважно це була національно налаштована інтеліґенція) скеровували до роботи за кордоном ще до приходу червоної армії. Організатором бандерівської мережі в Німеччині, став звичайно ж Степан Бандера. Німці звільнили його зразу ж, як тільки останній німецький вояк полишив українську землю і почали аґітувати за спільну боротьбу зі спільним ворогом. „З політичними банкрутами підписують угоди тільки дуже недалекі люди” – написав пізніше про цей період Бандера. Він розумів, що підписання такої угоди радше обтяжило б український визвольний рух в майбутньому і щезнув з-під домашнього арешту.

Існує немало спекуляцій щодо стосунків Бандери і Шухевича. Більшість з них побудовані на вияснення питання: „хто головний”. Отож, для ОУН такого питання ніколи не існувало. Була концепція боротьби, вона передбачала, що Провідник повинен бути діючим. Не було почесних і по-нечесних. Ти в тюрмі – що ж, тобі допоможуть, чим можна, але боротьбу організовують ті, що на волі. Головний фронт боротьби в Україні – значить і в Україні повинен бути Провідник і Провід. Цьому порядку підпорядковувались всі, в тому числі Бандера. Тому нічого дивного, що в листах до Шухевича він визнає Провід в Україні таким, що керує боротьбою. Інша річ, що керівник боротьби в Україні визнавав авторитет і компетенцію Бандери, і апробував його дії з організації мережі та способи вирішення завдань, які постали перед еміґрацією. До своєї загибелі Головою Проводу ОУН (це бандерівське означення посади) був Роман Шухевич, після його загибелі до арешту 23 травня 1954 року – Василь Кук – „Юрко Леміш”. Після того мережі як такої в Україні вже не було (хоч неорганізована збройна боротьба тривала до початку 60-х років), і організована бандерівська спільнота на еміґрації обрала Степана Бандеру Провідником всієї ОУН.

Борючись із ОУН, НКВД-МҐБ-КҐБ активно використовувала кілька напрацьованих штампів, деякі з яких виявились ефективними. Але тільки до певної міри. У 1954 році вдався проект розколу ОУН (б). Користуючись інформацією аґента в Інтелідженс Сервіс Кіма Філбі, КҐБ вдалось заарештувати групу Мирона Матвієйка, яка перейшла з Заходу в Україну. Маючи коди для радіозв’язку, чекісти почали радіогру, але не з власне ОУН, а з Закордонним Представництвом УГВР. Їм вдалось обдурити втягнених у цю гру керівників ЗП УГВР, і хоч розвідка та СБ ОУН представили Степанові Бандері свої висновки щодо дуже великих сумнівів у автентичності радіограм, лідер, прагнучи уникнути сповзання до розколу, пішов на переговори з лідерами опозиції. Не помогло. Від того часу існує третя ОУН, із самоназвою „середовище УГВР”, а неофіційно середовища Бандери і Мельника називають її „ОУН двійкарів” (на початку вона була керована „двійкою” – Левом Ребетом і Зиновієм Матлою). Все ж досягти своєї мрії – переключення усіма ОУН фронту боротьби з російського імперіалізму на внутрішню боротьбу, - КҐБ не вдалося. Всі три середовища знаходили спільну мову, доказом чого стало створення Світового Конґресу Вільних Українців – всесвітнього об’єднання усіх українців (не лише з середовищ ОУН), які не визнавали окупації України і прагнули незалежної держави.

Збудувати Українську Державу за межами України неможливо. Мета ОУН розташована в Україні, тому час від часу з’являються дискусій про доцільність боротьби УПА – адже військова кампанія завершилась знищенням армії.

Людина є істотою, наділеною власною волею, і кожен, хто йшов в УПА, робив це, знаючи чому і навіщо. Перспективи військової поразки в боротьбі з НКВД-МҐБ-КҐБ були зрозумілими не лише керівникам післявоєнного збройного Опору, а й простим солдатам національної революції. Все ж вони обрали шлях, в кінці якого був терновий, а не лавровий вінець. Причини такого рішення слід шукати в світоглядних засадах і Організації в цілому, і людей, підібраних нею зокрема.

Насамперед не можна говорити про якесь самогубче збочення. Інстинкт збереження виду є цілком нормальним явищем. Спроби кинути тінь на жертовність вояків УПА – не що інше, як намагання розмити почуття цілісності української нації. Адже коли радянська пропаґанда говорила про героїчну самопожертву радянських солдат, все було в порядку, чи не так? Якщо не вводити два сорти людей, коли для одних це самопожертва, а для других збочення, то принаймні підходи в поясненнях повинні бути однакові. Хоч в будь якому випадку вояки УПА опиняються в кращому моральному становищі – у них не було за спиною загороджувальних батальйонів.

Крім загальнолюдських принципів в середовищі ОУН утворилась іще своя внутрішня звичаєвість, яка дозволяє логічно пояснити ті чи інші рішення організації чи окремих людей.

Перша така риса, яка не у всіх викликає зрозуміння, а дехто вважає, що його обдурюють, приховуючи якісь потаємні наміри, це альтруїзм в стосунку до національних потреб. Його міра може бути більшою або меншою, але він обов’язково присутній. Інакше – немає ОУН. Бо: партія чи орден?

На початку дев’яностих років один з публічних діячів з середовища ОУН, близький співпрацівник Романа Шухевича, Петро Дужий часто використовував у своїх виступах зворот: „ОУН бореться за владу не для себе, а для українського народу”. Для багатьох слухачів це було абсолютно незрозумілим, як це так, боротись за владу і по суті заявляти, що віддаси її іншому. Але політична практика та історія доводять протилежне: утворюючи уряд 30 червня бандерівці могли (і мали на це повне моральне право) створити уряд використовуючи виключно власне членство. Однак вони за згодою включили в цей уряд представників міжвоєнних політичних партій, які подекуди були непримиримими опонентами ОУН, і все це лише для того, щоб створити уряд національної згоди. Аналогічна ситуація була зі створенням УГВР.

Наявність цієї риси обумовлена комплексом етичних документів ОУН – Декалогом, 12-ма прикметами, 44 правилами, Молитвою націоналіста (Україно, Мати героїв...), врешті – гімном ОУН, який в дуже наказовій формі обмежує публічну поведінку члена ОУН. „...Не треба нам ні слави, ні заплати...” – ці слова звернені до прямих антиподів партійної діяльності, яку (партійну роботу) просто необхідно робити зі славою (інакше, як люди оберуть такого політика) і з оплатою (а за які гроші накажете робити виборчу кампанію?).

Але зовсім анонімно робити суспільну роботу неможливо. Обов’язково якісь люди повинні відстоювати якісь ідеї, концепції, плани. Свого часу Степан Бандера, будучи Краєвим провідником, запропонував свою концепцію роботи через різні громадські структури – робітничі, спортивні , студентські організації, „Просвіту”, врешті-решт. До речі останнє передвоєнне десятиліття заступником керівника головної управи „Просвіти” у Львові був один з провідних членів ОУН Микола Дужий. Фактично він керував одним з найважливіших напрямків роботи ОУН, спрямовуючи діяльність „Просвіти” в потрібному для Організації напрямку, не даючи збитись її структурам на суспільні манівці, координуючи її роботу з діяльністю інших громадських організацій.

Цю концепцію Степан Бандера розвинув, організовуючи діяльність ОУН в еміґрації. З’являються громадські організації „Ліґа українських жінок”, педагогічне товариство ім. Ващенка, наукове товариство ім. Міхновського, Спілка української молоді. Зусиллями насамперед Ярослава Стецька розбудовує свою діяльність Антибольшевицький Блок Народів – антикомуністичний інтернаціонал поневолених націй. В кожній країні поселення українців є ще свої локальні організації, з назвами і завданнями, відмінними від інших країн. Подібна система організації праці є і в мельниківців та двійкарів. Все це – ОУН, яка ніби й є, а почнеш намацувати – вже й нема, бо переважна більшість людей, які працюють в громадських організаціях ( в тому числі й на керівних становищах) прямої причетності до цього ордену не мають, вони „симпатики”. Цей симбіоз громадської діяльності в багатьох напрямках з ідейністю виявився дуже твердим горішком для КҐБ, який хоч і встановив аґентурним шляхом керівників, деяких знищив, але зупинити руху не зміг. Тим більше, що ОУН відновила діяльність „Пласту” на еміґрації (від часу другого розколу діяв під впливом „двійкарів”), та створила Спілку Української Молоді, що дозволило протидіяти асиміляції наступних поколінь у неукраїнському середовищі і поповнювати лави молодими кадрами.

Хоч еміґраційна діяльність була дуже важливою для визвольного руху, але Українську Державу можна створити лише в Україні. Хоч КҐБ було надзвичайно фаховою спецслужбою, ОУН все-таки спромоглося працювати в умовах СРСР. Звичайно, не так, як у міжвоєнній Польщі. Але незаперечним історичним фактом є існування підпільного Українського Національного Фронту, створеного у 60-х рр. колишнім вояком УПА Зиновієм Красівським та випуск підпільниками 16 (!) чисел журналу „Воля і Батьківщина” з 1964 по 1967 роки. Учасники УНФ збудували в Карпатах криївку, в якій виготовляли перші дев’ять примірників кожного журналу (далі кожен розмножував, як міг). Ідейну спрямованість видання дуже точно визначало гасло: «За Українську Самостійну Соборну Державу!». Якщо врахувати, що керівник УНФ З. Красівський в минулому був вояком УПА, та що на час розвалу СРСР бандерівська ОУН визнає його провідником мережі в Україні, то дискусій про причетність УНФ до ОУН бути не повинно.

В цей же період в УРСР існував дисидентський рух, найвідомішим сьогодні представником для загалу є Вячеслав Чорновіл. Необхідно чітко розділити завдання, які ставили перед собою та декларували суспільству учасники цих двох рухів. Націоналісти ставили завданням побудову незалежної Української Держави. На практиці за це завжди давали вищі вироки, а при рецидиві можна було отримати й розстріл. Дисиденти ставили завданням зміну устрою СРСР таким чином, щоб у ньому дотримувались права людини. За це давали менше, але українців все одно карали жорстокіше, ніж представників інших національностей. Ці дві групи не були ізольованими – вони контактували на волі й у таборах, наприклад крайовий провідник юнацтва ОУН з кінця 30-х років Михайло Сорока багато спілкувався у мордовському таборі з братами Горинями, за їхніми свідченнями мав вплив на розвиток їх світогляду.

Завершення перестройки принесло нову хвилю активності націоналістів. Незадовго до розпаду Союзу Зиновій Красівський та Петро Дужий ініціюють створення політичної партії з дуже промовистою назвою: «Державна Самостійність України». Вже в 1990 році Львівська міська рада робить політичну заяву щодо схвалення Акта 30 червня та постановляє в цей день вивішувати в місті національні синьо-жовті прапори. У західних областях реєструються як громадські організації Братства ветеранів ОУН-УПА. На Покрову 1990 року та ж Львівська міська рада робить офіційний прийом для ветеранів УПА, такий самий, який в радянські часи міська влада робила для ветеранів радянського «визволення» Львова 27 липня.

Зразу ж після проголошення Незалежности та референдуму еміґраційна частина ОУН робить приготування для перенесення основної частини діяльності в Україну. Приймається рішення про перенесення організаційного видання «Шлях Перемоги» до Львова. 28-29 березня 1992 року в Києві в Будинку Вчителя відбувається Конференція Українських Націоналістів, де були присутні активісти з України і діаспори. Ця конференція прийняла кілька постанов, одна з яких закінчувалась словами: «Ці збори мають започаткувати широкий розвиток структур ОУН на всіх рівнях в Україні» (цит. за: Конференція Українських Націоналістів. Матеріяли й Документи. Київ – 1992, видання КУН, стор.227).

Щоб дізнатись, які саме структури були створені, варто взяти будь який виступ Голови Проводу ОУН Слави Стецько на з’їздах політичної партії «Конґрес Українських Націоналістів». Найбільш очевидним дітищем ОУН є власне сам КУН, але крім політичного представника Організації – партії КУН в Україні було створено ще військово-патріотичну організацію «Тризуб ім. Степана Бандери», аналогів якого в діяспорі немає. Не розвинулась в Україні СУМ, але це очевидно, завдяки якісній роботі «Пласту». Сама ОУН (бандерівців) не реєструвалась. Причина, очевидно, не в бажанні «підпільно» працювати. В чому раціональний зміст цієї реєстрації? Провадити партійну діяльність? – для ОУН це смерті подібно, адже фільтр організаційної етики відбирає людей, які діють не заради публічної слави, посад чи грошей. Якраз партійну роботу зможе ефективно виконувати лише невелика частина цих людей. До речі, мельниківська ОУН, маючи тенденцію до значно більшої публічності роботи, зареєструвалась не як партія, а як громадська організація. Теж, очевидно з тих же міркувань.

Ця властивість підбирати людей під певну концепцію роботи призвела потім до цікавої події, непоміченої політологами, проте яка дуже виразно характеризує колективний підхід до вирішення власних проблем людьми, підібраними отим згаданим вище морально-етичним фільтром. У листопаді 2000 року відбувся Великий Збір бандерівської ОУН, на якому Головою Проводу замість народного депутата України, Голови КУН Слави Стецько було обрано відомого досить невеликому колу осіб Андрія Гайдамаху. З точки зору публічної діяльності обрання на місце голови іншої особи було безумовно ж недоцільним – Славу Стецько знала вся Україна, і не лише Україна. Але в даному випадку публічна партійна діяльність голови Проводу увійшла в конфлікт з закладеною давно концепцією Організації. Для багатьох людей, які працювали поза КУНом, вже від часу його створення постало питання: а може, вони не тим займаються і не так як треба? Звичайно ж це риторичне запитання, бо фронт завдань, які ставила перед собою ОУН завжди був ширший, ніж проблеми однієї партії. Врешті, членство було і в інших партіях, але ці люди завжди коректно розділяють завдання ОУН і своїх партій. Оце концепційне протиріччя призвело до непоміченого загалом необрання Слави Стецько Головою Проводу ОУН. Безумовно, з часом знайдуться й інші пояснення причин рішення 10-го Збору, проте автор сміє стверджувати, що вони будуть вторинними стосовно головної: протиріччя концепцій діяльності політичної партії та ордену ОУН.

Сказане пояснює, чому відома широкому загалу партія „ОУН в Україні” Романа Козака не має жодного відношення до жодної з ОУН – ні до бандерівців, ні до мельниківців, ні до двійкарів. Більше того, з появою Романа Козака як кандидата у Президенти, бандерівці та мельниківці у серпні 2004 р. виступили зі спільною заявою, у якій стверджували, що Р. Козак не має ніякого відношення до організованого націоналістичного руху.

Насправді цей проект „ОУН в Україні” творився від 1993 року, щоправда ініціатори спочатку зависоко поставили собі планку, намагаючись втягнути у нього Братство ветеранів ОУН-УПА, таким чином леґітимізуючи своє „ОУН”. Однак братчики дисципліновано голосували проти створення „партії ОУН” на зборах, на які їх запрошували організатори цього проекту, зриваючи процес та затягуючи таким чином реєстрацію партії. Врешті, організатори провели збори без ветеранів УПА, ну а з реєстрацією „потрібної” партії проблем в цій державі ніколи не було. Подробиці епопеї зі створенням партії „ОУН в Україні” друкував свого часу „Шлях Перемоги” в 1993-94 рр.

Спільні заяви двох ОУН щодо Романа Козака звичайно ж, не були помічені ЗМІ. Чому? – риторичне запитання. А заяви Ющенка щодо брехливої інформації про нього були помічені? Не дивно, що навіть народні депутати, яким за характером діяльності варто було б знати різницю між ОУН і „партією ОУН”, її не розрізняють. Наприклад, 6 жовтня 2004 р. Ю. Ключковський публічно назвав Р. Козака „бандерівцем”, на що секретаріат ОУН (б) відгукнувся черговою заявою. Не особливо поміченою. Врешті, ОУН не переймається так пропаґуванням своїх досягнень, як політичні партії. Якщо не стоїть питання про обрання списку представників свого бренду до виборних органів, масовість рядів не є важливим завданням, бо членство підбирається індивідуально, то непоінформованість суспільства не є надважливою проблемою.

Поінформованістю про діяльність ОУН значно більше переймаються ті, кому з нею впродовж цих 76 років довелось боротися. Чи їх правонаступники. Наприклад, коли пропаґанда Павловського і Гельмана репетувала на все СНГ про „американського резидента Катерину Чумаченко”, для внутрішнього вжитку Владимир Александров в «Секретных материалах России» подав зовсім іншу інформацію: „Екатерина Чумаченко была активисткой ряда объединений американских украинцев «бандеровской» ориентации, участвовала в демонстрациях украинских эмигрантов перед посольством СССР в Вашингтоне. Напомним, что так называемые «бандеровцы» («бандеровской» ориентации) - это националистически настроенные украинцы, тесно сотрудничающие с чеченскими боевиками, активно выступающие за выход Украины из СНГ и презирающие Россию и русских, оказывающие разностороннюю помощь чеченским боевикам.” Правда в тому, що Катерина Чумаченко була в „Спілці Української Молоді”, і оце виховання в СУМі було найпершою причиною, чому вона не асимілювалася в Америці, чому вона відчуває себе українкою. Для цього власне СУМ і створювався, щоб зберегти дітей емігрантів для України. Ну, а демонстрації перед радянським посольством... Якщо їх засудити, то доведеться так само засудити всіх учасників Майдану після 21 листопада.

Друга інформація, про допомогу чеченцям, так само відповідає дійсності. Під час першої чеченської війни ОУН зібрала велику гуманітарну допомогу (кілька транспортних літаків) і доставила її за призначенням. Незважаючи на спроби ФСБ привласнити цю допомогу (що їм вдалося з французькою гуманітаркою), співпраця українців з чеченцями виявилась ефективною, чеченцям вдалося вивести автоколону з розвантажену з Махачкали в гірські райони.

Міжнародні акції протесту під час першої війни перед російськими посольствами взагалі робились переважно силами АБН, бо чеченці тоді ще не мали організованої діаспори в Європі. Ну, а найгучнішим ляпасом для московських спецслужб була спільна операція чеченців та українців з викрадення Алли Дудаєвої з-під охорони ФСБ, переховування її в Україні протягом місяця та вивезення на територію ЄС.

Годилось би сказати щось про участь ОУН в підготовці „помаранчевої революції”, але офіційно Організація не скоро признається, що ж вона насправді робила. Не дозволяє внутрішня етика. Це інші будуть ділити славу перемоги – тут же: „не треба нам ні слави, ні заплати”. Але все ж є один виразний приклад. 30 серпня 2003 року у Києві у віці 37 років загинув заступник Голови Проводу ОУН (б) Іван Гавдида – „Сіроманець”, „Лісовий”. Він був головою фракції „Наша Україна” в Тернопільській обласній раді, директором Центру національного відродження ім. Степана Бандери у Києві, і можна лише здогадуватись, що саме внутрішні українські справи були мотивом вбивства, бо до зовнішніх справ ОУН Гавдида відношення не мав. В одному можна не сумніватись – до такого гарячого бажання Путіна поставити свою людину на чолі України, ОУН (ті справжні, бандерівці, мельниківці та двійкарі, а не Козакове „ОУН в Україні”) не могли бути байдужими.

Чи потрібні такі структури Україні зараз? В кучмівській Україні – ні, національно свідомі українці не були потрібні ні всередині держави, ні в діаспорі. Але Україні, яка хоче впливати на події в світі у своєму інтересі потрібно мати і організовану національно свідому діаспору, і народ з почуттям патріотизму всередині держави. Є приклади подібного державного будівництва в сучасному глобалізованому світі – ось маленька держава Ізраїль, а політика її і глобальна і самостійна, і хто скаже, що вона не впливова? Україна теж має національні ресурси, які дозволяють проектувати власне достойне місце у світі. Але для цього треба, щоб ВСЯ політика керівництва держави була україноцентричною, і зовнішня, і внутрішня, і освітня, і демографічна і яка там ще. Потрібно, щоб люди, які формують державну політику у всіх напрямках суспільного життя не мали забобонів, навіяних чужою пропаґандою разом із почуттям національної меншевартости. Можливо, тоді втратить сенс альтруїстична боротьба за кращу долю своєї нації – бо цю функцію за обов’язком виконуватимуть державні структури. Але коли це буде?

Врешті, історія ОУН показує, що вона вміє жити власним внутрішнім життям, у власному ідеалістичному світі, облаштовуючи в міру своїх можливостей зовнішній світ за своїм розумінням. Віра – чинник, який незрозумілий тим, хто бачить за всякою суспільною подією привид американських валянків – ця віра дозволяє орденові, створеному 76 років тому, жити і діяти всупереч обставинам. Мабуть, лише державне визнання Бандери героєм України могло б нести небезпеку подальшому існуванню ОУН.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107896512.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua