Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 09-02-2005
Олександр Демченко: Країна, де перемогло народовладдя?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107907630.html

Пам’ятаєте донецьке інтерв’ю Юлії Тимошенко на ТРК “Україна”? А питання журналістки про те, що якщо на революційному Майдані люди так добре самоорганізувалися, то чи потрібна державна влада взагалі? Чи можна так все на самоорганізацію і полишити?

Вочевидь, така можливість знаходилася далеко поза межами уявлень тієї журналістки про ефективне існування суспільства. Але суть демократії і є в тому, що держава, включно з владними структурами, є системою самоорганізації народу. І скидається на те, що ідея держави саме як форми самоорганізації суспільства цілком може стати новою ідеологією для середовища людей, які активно працювали на революцію; стати теоретичним підґрунтям для процесів трансформації.

Існує відоме уявлення про державу, словами відомого революціонера, як «апарата насилля». Структура влади в такій країні має чітко пірамідальну форму, і суттю зв’язків між владою та суспільством є директивне управління останнім.

Іншою концепцією держави є ідея про неї, як набір інститутів, - окремих блоків із певною взаємодією між собою, - які суспільство наймає задля задоволення своїх загальних потреб. Як то потреба в безпеці (виконує силовий блок), допомозі тим, хто не може забезпечити себе сам (виконує соціальний блок), врегулюванні конфліктів між громадянами чи організаціями (судова система) тощо.

Існують три основні види зв’язків між суспільством та владою, що активно використовуються у сучасних демократичних країнах:
1) обрання влади (суспільство -> влада)
2) управління державою (влада -> суспільство)
3) інформування про діяльність влади (влада –> журналістика -> суспільство)
У тоталітарній чи авторитарній системі перший і третій види зв’язків стають деформованими, а другий - гіпертрофованим.

Однак і за умов їх нормального функціонування, лише ці три типи не можуть забезпечити повну реалізацію демократії. Оскільки суспільство, по-перше, має дуже малий вплив на формування переліку “прохідних” кандидатів у владу (чи то партій, чи то особистостей). По-друге, навіть розвинуте суспільство має слабкі механізми донесення своїх побажань до вже обраної влади і контролю за нею.

Щодо першого, то така ситуація дає змогу посилатись на системи сучасних демократичних країн, як на “псевдопредставницькі”. Спектр кандидатур на владні посади визначається традицією та підтримкою фінансово-промислових груп. Вибори до інститутів влади мають мало спільного з дійсним представленням інтересів суспільних груп. (Приклад з життя: Кучма проти Симоненка – обидва кандидати майже нікому не подобаються)

По-друге, щодо слабкості механізмів суспільного контролю та донесення вимог, то тут становище погіршується ще і тим, що безпосередньо громадянам доводиться мати справу не з тими, кого вони обирали, а з призначеним посадовцем. (Приклад з життя: миколаївські прихильники Ющенка не задоволені призначенням губернатора)

Концепція держави, як форми самоорганізації суспільства, пропонує зв’язки саме у цих двох напрямках. Але не в тому її суть. Держава – форма самоорганізації базується на громадянській активності, і влада, як місцева, так і центральна, інтегрована в мережу громадянського суспільства, а не являє собою відокремлену систему. Держава вибудовується зі структур громадянської активності, які забезпечують донесення вимог суспільства до органів влади і їх виконання.

У передвиборчий і революційний періоди в Україні утворилися найрізноманітніші громадянські структури, і велику кількість людей було мобілізовано на суспільну активність. Тепер ці структури, а разом з ними – і активісти, перекваліфіковуються на контроль за владою. За умови проведення дієвої кампанії, є усі шанси домогтися усвідомлення чиновниками того, що вони є відповідальними, в першу чергу, не перед вищим за рангом посадовцем, а перед місцевою спільнотою.


Дев’яності роки в Україні часто називають “періодом початкового накопичення капіталу”. Далі, як пам’ятаємо з історії, слідує активний профспілковий рух за права робітників. Однак зараз роль держави набагато більша, і саме до неї, а не до власників підприємств ставлять вимоги громадяни. А сучасні профспілки, у кращому випадку, зрідка допомагають у відновленні прав окремих робітників, а найчастіше – існують суто формально.

Тож нині ми маємо протистояння не профспілок і капіталістів, а інститутів громадянського суспільства та влади. Вихід з такого протистояння, як показала історія, у знаходженні механізмів взаємодії між першими і другими, від тези та антитези – до синтезу. І таким синтезом має стати держава, заснована на громадянській активності, держава, як форма самоорганізації суспільства.

Учасники подій кінця 2004 року не мають наміру полишати здобуте одного разу народовладдя, і стають актуальними гасла “якщо ми домоглися правди від Верховної Ради, Суду та ЦВК, то чому ми не можемо домогтися правди від ректора ВНЗ, податківця чи чиновника ЖЕКу?!”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1107907630.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua