Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 10-02-2005
Влад Білоцерківець: Метаморфози київського мера, або дещо з життя хамелеонів …

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108032569.html

Президент Украины Виктор Ющенко говорит, что ему "не удается" привыкнуть к своему лицу, изуродованному диоксином. Об этом он сообщил в интервью ежедневной итальянской газете Corriere della Sera. "Мы мужчины, и мы не обращаем внимания на шрамы. В любом случае, в медицинском заключении, выданном мне врачами, которые меня лечили, говорится, что при соответствующем наблюдении я смогу выполнять свои обязанности. И этого достаточно", - добавил В.Ющенко. ЛIГАБiзнесIнформ 26.1.05

«Я поважаю Віктора Андрійовича, він чудова людина, розумний, високий, інтелігентний. Що йому ще приписати? Але не мужик! Бо якщо мужик – то трапилося таке, то нікому не каже, крім сім'ї своєї. Хто з нас не травився? А то зуб болить, око червоне, вухо заболіло. А от понос – це стидно. Чого стидно? Це треба, щоб увесь світ знав! Нащо це треба?... Ви не знаєте, а я знаю, що лікарі клініки відмітають те, що Ющенка було отруєно... Мужик - це той, котрого труять тільки соляною кислотою..” О.Омельченко. Українські новини 29.09.04

В момент инагурации я ощутил воодушевление и гордость за Киев, за киевлян, за Украину и украинцев. Кстати, церемония вступления В.Ющенко в должность президента стала логическим продолжением праздника Дня Соборности Украины –- независимой и единой страны. Тепер ее нужно сделать могучей, богатой и счастливой.
Пользуясь случаем мы напомнили Сан Санычу его выступление накануне первого тура виборов президента: мол, Виктор Ющенко и умний, и обаятельный, “но не мужик”. Ну, а как сей час?
Он стал им. В процес се избирательной гонки он окреп, возмужал и стал настоящим мужиком!- сказал О.Омельченко
Газета по-киевски.№14.24.01.05



Чотири тижні помаранчевої революції, які потрясли світ, ще чекають свого ретельного вивчення і осмислення різними фахівцями: суспільствознавцями, політиками, публіцистами, літераторами.
Але сьогодні, коли перемога в руках демократичних сил стала реальністю, більшість властолюбців в одну мить одяглись у шати демократів. Люди, які ще декілька місяців тому не лише били поклони старому режиму, але й вдавались до антиконституційних дій для його збереження, сьогодні змінили різку войовничу риторику на компліментарну в бік людей з майдану, співають похвальну осанну на адресу нової влади.
Багато хто із колишніх кучмівських посіпак вишикувались у чергу до владних структур за своєю пайкою. Поведінка останніх більш ніж цинічна.
Їх чекають, але не у кабінетах влади, а в прокуратурі, і вони повинні понести кару за злодіяння режиму Кучми. Мова йде про найодіозніші фігури. Але ще є чималенька армія пристосуванців-конформістів. Саме ці люди показують віртуозні приклади свого збереження якщо не у владі, то при ній.
Це веде до дискредитації нової влади, тому що саме з мовчазливого “одобрямс” конформістів кучмізм творив своє беззаконня.
Наявність цих людей в системі нової влади веде до її переродження. Саме вони приносять в нове всі огріхи старої системи. Мова йде про хабарі, кругову поруку, необ’єктивність тощо.
Поведінка пристосуванців не може не обурювати громадян. Саме останні на собі відчули гніт кучмівського режиму. Саме вони виявили свою чітку політичну позицію і боролись з будь-якими формами конформізму, халуяжу та політичної мімікрії. Саме вони чекали змін, потребуючи в політиці відкритості, прозорості і чесності. Саме завдяки їхній послідовній позиції і відбулася помаранчева революція.
Будуючи нову владу, потрібно подолати конформізм, а пристосуванців залишити за порогом. Для цього потрібно знати, що таке конформізм на практиці, в діяльності знакових фігур.
Окрім того, потрібно пам’ятати, що політики-конформісти є великими популістами та демагогами. Тому з ними й відбуваються так званні метаморфози. Це коли задекларовані ними плани в процесі їх реалізації набувають зовсім іншого змісту. Бувають і неординарні екземпляри. Тож перед нами приклад неординарної людини-пристосуванця, приклад діяльності київського міського голови Олександра Олександровича Омельченка.


ЧАСТИНА ПЕРША, СКОРІШЕ ГЕРОЇЧНА.

ІЗ БУДІВЕЛЬНИКА В МЕРИ.
Однією з перших парадоксальних метаморфоз є сам факт появи О.Омельченка на політичній сцені.
Нікому не відомий раніше київський інженер-будівельник в силу об’єктивних і суб’єктивних чинників, головним з яких були наміри президентської команди нейтралізувати і вивести із політичного поля незручного для Гаранта мера столиці Л.Косаківського, раптом стає мером міста (серпень 1996 року).
То був особливий час, час великих сподівань народу і непохитної радянської віри в силу добрих керівників-господарників. Кашкет прораба-будівельника і образ простого хлопця-трудівника зробила свою справу. Подібне успішно практикувалось на всьому пострадянському просторі, і законодавцем моди в цьому традиційно, як і раніше, була Москва з Ю.Лужковим.
Це зовнішня сторона медалі.
Внутрішня полягала в тому, що Олександру Олександровичу відводилась роль якщо не тимчасового статиста, який зайняв місце мера для подальшого призначення на нього людини із оточення Л.Кучми, то стовідсоткової маріонетки в руках чиновників з Банкової.
Одне планувалося - інше на практиці вийшло. «Батьки-організатори» даної акції прорахувались. За непоказовою зовнішністю, сумирністю, дисципліновістю у О.Омельченка виявились якості керівника, який не тільки мав свою думку, але й дозволяв собі її відстоювати.
Не остання роль у формуванні самостійної поведінки мера належала національно-демократичному політикуму столиці, який мав сильну фракцію у Київраді та відчував постійну підтримку від депутатів-демократів у стінах Верховної Ради. Саме завдяки цьому та стійким симпатіям киян до демократичних перетворень і сформувався образ О.Омельченка, який став на захист інтересів жителів столиці.
Спираючись на матеріальні ресурси міста, на не погану тоді команду, новий мер зробів низку кроків, які сприяли пожвавленю соціально-економічної ситуації у Киеві, що сприяло росту його популярності серед мешканців як столиці, так і країни. Саме з приходом О.Омельченко почався будівельний бум, реконструкція міста, відродження роботи підприємств. Це сприяло формуванню інвестиційної привабливості столиці, зросту рівні життя киян. Подібний розвиток подій контрастував на фоні загальнонаціональної кризи. Київ виглядав окремим острівком, на теренах якого динамічно розвивалась економіка. Саме це дало можливість столиці сприяти формуванні образу території на якій можливо боротися з кризою. Це почало вселяти надії в душі багатьох громадян, показувати можливості перспективи виходу України з неприглядного стану.

В іміджевому плані О.Омельченко, в порівняно зі своїм попередником, який любив красиво говорити, всього боявся і нічого не робив, постав перед загалом «мером-господарником,будівельником», людиною, яка в той час, стояла над і поза політикою. Конкретні справи, реалізовані під час керівництва містом О.Омельченком - ось що причарувало киян, і не лише киян. Вони симпатизували меру, при цьому симпатизувала більшість без огляду на вік, віру, політичні симпатії і антипатії.

МЕР-ПОЛІТИК
На фоні «політичної мілини» відбувається закономірна метаморфоза, вище названні чинники сприяють еволюції „Омельченка-господарника-будівельника”, в «Омельченка-політика», і навіть в «Омельченка-опозиціонера».
Останнє обумовленне фактом обрання мера киянами, більшість яких, в силу сталих національно-демократичних традицій і наявності сильної і структуризованої опозиції, превентивно знаходилися в опозиції до влади.
Підтвердженням цього стали результати парламентських перегонів: „Блок Віктора Ющенка „Наша Україна" – 28.05% голосів, „Виборчий блок Юлії Тимошенко" – 12.83% і навіть омельченківський блок „Єдність” – 11.62%, тоді як СДПУ(о) набрала всього 4.85%, а власне президентський блок „За єдину Україну” не подолав і 4-відсотковий бар’єр, отримавши 3.97% голосів
І тому О.Омельченко мусив дистанціюватись від політики Банкової. Подібна логіка подій не може подобаться Кучмі та його оточенню. Мабуть лише на початку свого президентства Л.Кучма мав щось подібне і міг з чистою совістю говорити про свою підтримку з боку громадян. Але все це залишилося позаду. Тому Гарант дуже прискіпливо ствився до тих політичних фігурантів, яким симпатизували широкі верстви населення. Все це нагадує йому про власні недоліки. Подібний стан речей підсилювався ще тим, що Президент перебував у полоні стереотипів часів СРСР. Він вважав, що перший політик країни за посадою в силу цього повинен бути єдиним першим політиком і за симпатіями до себе з боку українців. Тому Л.Кучма досить критично ставився до політиків-улюбленців народу, бачачи в них своїх постійних конкурентів-противників.

Універсалія «хто не володіє столицею – не володіє країною» аксіоматична. Лідери, які не дотримуються її, приречені на поразку. А у випадку з О.Омельченком перед Гарантом постав не просто політик, а мер столиці, який не завжди йшов в унісон з Гарантом.

Київ є надзвичайно потужним чинником у формуванні всієї політичної моделі України. Саме тут знаходяться електоральні, економічні, інформаційні, політичні, кадрові ресурси, які в значній мірі визначають співвідношення політичних сил по всій Україні. Саме у столиці вирішується питання кадрових призначень на всі більш-менш важливі посади у регіонах від голів облдержадміністрацій до представників податкових органів, судової влади, органів внутрішніх справ тощо. Окрім того, у Києві формується інформаційне поле України, а також її міжнародний імідж. Саме тут перебувають представники зарубіжних країн і міжнародних структур, підтримка яких (і фінансова, і технологічна, і дипломатична, і інформаційна) становить одну з важливих (а у випадку зі США та Росією – і визначальну) умов здобуття влади на всеукраїнському рівні окремими політичними лідерами та політичними силами.

Мер міста до певної міри контролює всі перераховані ресурси – деякі, як от електоральний та фінансовий, більшою мірою, деякі, на зразок міжнародного статусу країни, меншою. І, безумовно, міський голова Києва, на відміну від мерів будь-якого іншого міста України, є політичним діячем всеукраїнського масштабу, причому незалежно від ступеня досконалості законодавчого забезпечення статусу столиці держави. Загальноприйнятою світовою практикою є використання посади мера столиці як стартового майданчика для президентської кампанії, і результат частіше є успішним, ніж неуспішним.

Тому фігура О.Омельченка не просто виступала в ролі подразника. Серед близького оточення Гаранта він був більш ніж небезпечним тому, що мав матеріальний ресурс для борьби за владу не лише у місті, але й в Україні.
Київ – це не лише 2,6 мільйона мешканців, значна частина всеукраїнського бюджету (понад 4 млрд. грн.) та прямі 100% відрахування з податку на доходи фізичних осіб. Це не лише центральні офіси корпорацій, національних і транснаціональних, дипломатичних представництв, політичних партій та органів державної влади. Київ – найбільш політично освічений, культурний та, що головне, найбільш заможний (середня заробітна платня киянина на 2003 рік становила біля 650 грн., тоді як аналогічний показник по всій Україні – 350 грн.) електорат в Україні, прихильність якого мусить завоювати будь-яка серйозна політична сила.Тому владна бюрократія з тривогою дивилась на столицю.

Не любили О.Омельченка олігархи. Але ця нелюбов носила суто прагматичний характер. Олігархів приваблювали практично необмежені економічні та фінансові можливості столиці. Провінція не зможе дати й сотої долі того, що дасть столиця, якщо в ній закріпитися. Але на їх шляху стояв той же О.Омельченко...

ПЕРША СПРОБА.
Таким чином об’єктивно склалися умови для створення олігархо-бюрократичного союзу для усунення О.Омельченка з посади мера Киева.
Першою масштабною спробою вивести Олександра Олександровича з гри були вибори мера у 1999 році. Традиційно напружені стосунки Омельченка з політико-фінансовою групою СДПУ(о), зокрема протистояння Омельченко -Суркіс (а останній був його головним супротивником) набули жорстких форм. На той момент зіткнулися не лише фінансові чи політичні інтереси – відбувалася „обкатка технологій”. І цей процес вийшов з-під контролю, перевівши локальний конфлікт між Омельченком та дуетом Суркіс-Медведчук у розряд всеукраїнського протистояння. Також багато аналітиків схильні вважати, що саме цей конфлікт і подальше загострення протистояння підштовхнули Омельченка до зближення із Ющенком та його оточенням.
Крім того, конфлікт Омельченко-СДПУ(о) був не лише конфліктом інтересів, але й конфліктом схем управлінських, фінансових, політичних, організаційних тощо. Це конфлікт бюрократій старої, галузевої, сімейної радянського зразку та нової, підсиленої значними фінансовими потоками, сучасними інформаційними та управлінськими технологіями, що ґрунтуються на потужній аналітичній роботі, проведенні моніторингу, моделювання та прогнозування. Це була репетиція реалізації владою на практиці технологічних чинників, які в майбутньому приведуть до памаранчевої революції.
Вибори 1999 року виграв О.Омельченко, Г.Суркіс отримав близько 17% голосів виборців, а чи не всі решта виборців, що з’явились на дільниці, віддали голоси за мера.
Однак родзинкою виборів стала не перемога О.Омельченка, що була очевидною чи не в день виборів, а інший момент: судова тяганина у Вишгородському суді за позовом Г.Суркіса щодо порушення кандидатом Омельченком виборчого законодавства. Метою позову було визнання виборів Київського міського голови за вини Омельченка недійсними, призначення нових виборів. Також Г.Суркіс вимагав, аби О.Омельченка позбавили права брати участь у повторних виборах, оскільки основні вибори слід визнати недійсними саме через дії Омельченка.
Інтереси мера в суді відстоювали В.Бондаренко, М.Поживанов та інші відомі опозиційні політики. Саме дії цих політиків показали, що реальною та природньою силою, яка б могла протистояти діям високопосадовій бюрократії та олігархам і підтримати О.Омельченка, були представники патріотично-демократичної орієнтації.
Це були реальні кроки для створення союзу між нашоукраїнцями та мером. Але мер не пішов на створення такого союзу. По-перше, у нього почалась зіркова хвороба, по-друге, він почав показувати вищі приклади халуяжу щодо Л.Кучми.

ДРУГА СПРОБА.
Олігархічно-владні клани, в зв’язку з приходом В.Медведчукадо керівництва Адміністрацією Президента, вибрали агресивніші та безцеремонніші методи і засоби боротьби.
Напередодні нових мерських виборів Банкова інспірує так званий „заколот на Хрещатику”. Пропонується використати “законий” метод усунення О.Омельченка з поста міського голови. За порадою Медведчука, Кучма відправляє його у відпустку з формулюванням, що подібні дії “сприятимуть забезпеченню прозорості і демократичності виборів у столиці”. На місце Омельченка призначають виконуючим обов’язки голови столичної адміністрації людину “кризового менеджера” І.Шовкуна. Результат цієї колізії відомий. Меру “вдалося” шляхом конформістських домовленостей з Гарантом зберегти свій статус. Але якою ціною?

Л.Кучма змусив Сан Санича ганебно скакати дресированою Жучкою навколо президентського літака і витирати колінами пороги кабінету на Банковій. Мова тут йде не лише про моральне особисте приниження мера з боку президента, що само по собі річ неприйнята в умовах цивілізованої державі. Мова йде про початок більш неприємного процесу. Мова йде про деградацію особистості мера. Олександр Омельченко показав, що заради збереження себе у владі готовий виконувати роль останнього холуя у почеті президента.


ЧАСТИНА ДРУГА. СКОРІШЕ ТРАГІЧНА

ТОЙ ТА НЕ ТОЙ МЕР.

І хоч О.Омельченко знову отримав переконливу перемогу на мерських виборах. (За нього проголосувало майже 740 тисяч виборців (64%) із 1 млн. 177 тисяч), це був уже не той мер. Саме з цього моменту починається падіння авторитету і популярності О.Омельченка. Саме тому, що він злякався втрати владу і почав не змінювати обставини, а підлаштовуватись під них, щоб за будь-яку ціну зберігти свої повноваження й себе. Саме з цього моменту він став грати „і вашим і нашим”, показуючи приклади примітивної політичної еквілібристики. І кияни миттево вловили зміни способу дій і поведінки того О.Омельченка, якого вони якщо не любили, то поважали.

Чого тільки коштувало розпорядження мера київській міліції на силову ліквідацію наметового містечка учасників акції „Україна без Кучми!”, чи майже анекдотично-фарисейська турбота мера про здоров’я опозиціонерів, матеріалізована указами про проведення мітингів не в центрі столиці, а на полі льотовища „Чайка”, чи цинічна байдужість до ведіння у столиці серії ганебних судових процесів над протестуючою молоддю.

Чи була у О.Омельченка альтернатива? Була. Це союз з опозицією. Тим паче, вище ми привели ряд реальних фактів плідної співпраці мера з нашоукраїнцями. Союз міг скластися при умові взаємодовіри, відкритості, прозорості в проведенні спільних політичних дій. Але О.Омельченко не сприймав подібних засобів боротьби. Публічний мер, тобто людина вибрана на демократичних засадах, побоялася вести публічну полеміку з опонентами і апелювати в цій полеміці до своїх виборців-киян. Мер вважав, що в політичних дискусіях з противником кінцевим аргументом будуть його господарчі досягнення, він був також упевнений в гарантіях кулуарних домовленостей з Л.Кучмою і його оточенням, не останнє місце відводилось факту особистої симпатії до президента. Віддамо належне опозиції, яка і після цього, враховуючи особливості політичної боротьби у столиці, ще раз прийшла на допомогу О.Омельченку. Мова йде про так звану “проблему 65”.

“ПРОБЛЕМА 65”
Головною родзинкою політичної інтриги стала так звана „проблема 65”. Мова йшла про юридичну колізію - досягнення О.Омельченком 65 років, пенсійного віку, для його усунення з посади мера. В.Медведчук вирішив максимально використати цю юридичну колізію. У гру підключається Конституційний суд, який розглядає поданням Президента України про необхідність в офіційному тлумаченні, „неоднозначним розумінням правових актів та виникненням спірної ситуації щодо механізмів виконання вимог законодавства у зв’язку з виповненням Київському міському голові, голові КМДА 65 років”.
Та подання – 56 народних депутатів на чолі з Народним депутатом України В.Бондаренком з клопотанням дати офіційне тлумачення щодо особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в м. Києві, зокрема, статусу Київського міського голови, який за посадою очолює виконавчий орган Київської міської ради, сформований на базі КМДА, і який здійснює функції державної виконавчої влади”. Саме завдяки діям народних обранців суд приймає рішення, яке дозволяє Омельченкові залишатись на своїй посаді.

Але все це вже не сприймається киянами як раніше, як боротьбу послідовного, народом вибраного політика за права простих людей. Більшість сприймає подібні факти як кулуарні провладні інтриги, при яких особливої небезпеки для режиму Кучми немає. Просто йде „гризня своїх зі своїми.” За все треба платити. Супер-популярність та величезні політичні можливості О.Омельченка канули в лету.


МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО
Сьогоднішній рівень популярності мера, навіть серед киян, в межах 3-4 відсотків. Його політична вага девальвована, а прізвище випало із політичних прогнозів ведучих політологів країни. На наш погляд, в подібній зміні нічого особливого немає. Суть метаморфоз, які відбуваються з Омельченком, якщо уважно придивитись до його участі в соціально-політичних процесах, скоріше є закономірністю, ніж випадковістю. Могло бути ще й гірше, але тут на виручку прийщла помаранчева революція...

Олександр Олександрович досить егоцентрична особистість, тому донедавна вважав, що все чого досяг, досяг виключно своїм якостям. Він впевнений, що є людиною самодостатньою і не вірить комусь чи чомусь. Він впевнений, що має ряд козирів, і це дозволить якщо не ввійти, то мирно співіснувати з новою владою. Саме про ці козирні метаморфози і спробуємо сказати. Бо саме метаморфозність і полягає в тому, що той чи інший фактор із позитивного в силу низки обставин може стати негативним. На що, як ми вважаємо, ні мер, ні його оточення не звертають уваги.

НАРОДНИЙ МЕР-БУДІВЕЛЬНИК!?
Перший і головний козир – економічне зростання столиці. Головна діюча особа „ Омельченко-народний мер–будівельник”. Будівельний бум, який спостерігався в столиці декілька останніх років, минув свій пік і потихеньку пішов на спад. В цьому немає прямої вини мера. Головний чинник лежить в загальнонаціональних проблемах: некомпетентність и непослідовність у діях ряду урядів, велика частка тіньової економіки. Все це поглиблювалося політичною нестабільністю, перманентним очікуванням змін уряду, а потім повальною експансією „донецьких”.

Особливою гордістю мера є будівництво. Саме будівництво є політико-утворюючою галуззю команди О.Омельченка. П’ять-шість років тому кияни раділи, що хоч щось у нас в країні є позитивне. Цим позитивним було житлове будівництво у столиці. Люди раділи самому факту будівництва, а не суті процесів які відбувались у галузі.

Сьогодні вже зрозуміло, що подібні схеми працюють на споживачів з вищим за середній рівнем доходів. Скаування прописки дозволило практично всім громадянам України і не лише будувати та купувати житло у Києві, в чому, в принципі, нічого поганого немає. Але коло таких споживачів обмежене, і це вже сьогодні відчувається. Будівельний бум також був обумовлений юридичною неврегульованістю приватного володіння житловими комплексами, статусом так званих «доходних домів». Тому в столиці досить часто спостерігаємо здані будівельниками будинки, в яких квартири розкуплені, але в яких так ніхто не живе. Все це не може не дратувати людей, які потребують покращення своїх житлових умов, але задовільнити свої житлові потреби не можуть.

На сьогоднішній день ситуація з житловим будівництвом у столиці стоїть уже не в факті констатації: «ніде не будують, а тільки у нас», а в тому, «наскільки нове житло доступне людям зі середніми доходами». Київский міф про народне будівництво для киян розсипається, а це теж симпатії та голоси в підтримку мера Києва.

Не все так просто і в сфері будівництва офісно-торгових об’єктів. Делікатним лишається питання джерел цього будівництва. Ні для кого не секрет, що вони фінансуються за рахунок вітчизняного капіталу в свій час нелегально вивезеного за кордон олігархами, яких критикує О.Омельченко, та повертається додому тому, що став предметом пильної уваги з боку фіскальних західних служб після відоми подій 11 вересня 2001 року.
До речі, завдяки нерозбірливості в питаннях підходу до інвестування з боку нечесних міських посадовців (подібну поведінку можна пояснити тільки значними відкатами за вказані послуги) олігархи, а значить і режим Кучми, мали значний важіль впливу і тиску на мера, тим самим зменшуючи можливості його політичного маневру.

Гігантські прибутки в сфері будівництва (від 100 до 300%) приводят до того, що посадовці втрачають здоровий глузд і йдуть на все заради отримання «кэша». Вони готові все перебудувати і перерити. При цьому не звертають увагу чи це сквер, парк, дитячий майданчик і тощо. Практично вся земля в столиці продана і перепродана. Непопулярний сьогодні К. Маркс був більш ніж правий, коли писав, що капітал, зачувши про прибуток в 300%, готовий зламати собі голову.

Скандали навколо сумнівних будівництв під стінами святині світової культури Святої Софії і в інших заповідних зонах столиці з постійним ігноруванням думки інтелигенції, яка в перших рядах виступала за обрання О.Омельченка мером, прямо підриває його авторитет в очах інтелектуалів.
Як правило, це знакові фігури, вплив яких на масову свідомість людей важко переоцінити. Мовчання, до якого в цих ситуаціях вдається мер, лише укріпляє думку багатьох, що подібний бедлам відбувається якщо не з його благословіння, то дозволу.

На разі в промисловому будівництві столиці - штиль, за винятком пивзаводу „Славутич”, що в порівнянні з великим промисловим минулим Києва не витримує ніякої критики. Таким чином, одна з головних козирних карт О.Омельченка „Народний мер, будівельник” метаморфозно змінюється і стає крапленою.

ДОБРИЙ ГОСПОДАРНИК!?
Наступна метаморфоза: „Омельченко – добрий господарник”. Не треба вивчати багатотиражні видання стосовно мистецтва управління. Не буде великим секретом той факт, що Олександр Олександрович є типовим представником управлінця радянського типу. Прибранне на вулицях сміття, вчасне постачання мешканців Києва водою - це добре, але це не подвиг, це звичайна робота, яку без патетики повинні виконувати відповідні служби міста.

На фоні того безладу і бедламу який панував у столиці в часи „пташки-говоруна” Л.Косаківського, О.Омельченко виглядав майже генієм. Але не єдиним прибиранням вулиць і будівництвом сьогодні живе Київ. І в сучасних умовах чи не головним показником ефективності управління сьогодні є соціально-професійний статус київських чиновників.

Ми ні на секунду не сумніваємося в порядності міських чиновників різного рівня. Серед них є досить багато порядних людей. Але ми знаходимось не на безлюдному острові, а в одній із найкорумпованіших країн світу. Головним принципом роботи з кадрами принцип особистої відданості меру є чи не найвагомішим і головним в роботі міського апарату. Подібна практика розбещує людей, прищеплює ім філософію вседозволеності. Це сприяє корисливому використовуванню їх службового статусу. Ці люди не живуть на свою заробітню платню, а існують за рахунок продажу своїх послуг, які надають, використовуючи своє службове положення.

Завдяки цьому вони заволоділи досить великими капіталами в столиці.
І хоча багато із них демонстративно піддакують риториці мера стосовно місцевого самоуправління, про комунальне господарство, вони не поділяють подібної точки зору тому, що мають достатні фінансові можливості, щоб зробити саме згадувану властність своєю.

І коли Сан Санич бореться з трибуни із зовнішніми олігархами, внутрішні вже на підході і вже майже дихають йому в спину. Тому нічого дивного в можливості чергової зради мера з боку його оточення нема. Недарма про декого з оточення мера ходять легенди щодо їх багатства. Недарма КМДА називають „земляним пулом”, який наліво і направо торгує землею та нерухомістю киян. Ще на слуху у багатьох авантюри з земельними наділами С.Гавриша, Н.Шуфрича, Р.Богатирьової тощо. Це по суті.

Тепер по формі. Адміністративна перетряска, яку пережив Київ, не дала нової якості, все звелося до рокіровки не досить зручних для мера фігур. Проблеми взаєминя між керівництвом міста і районів залишились, як залишились і протиріччя між багатими і бідними районами. Ці питання Олександр Олександрович не вирішив. Спроба ж подати Київ за еталон, ідеальну модель, взірцевий приклад вирішення управлінських питань сучасного мегаполісу недоречна. Тут ще працювати й працювати. Помаранчева революція показала величезні людські можливості і потенціал столиці.

ПОЛІТИК!?
Наступні козирні карти: «Омельченко-політик», „Омельченко-опозіціонер”.
Якщо виходити з класичної фрази „політика як мистецтво можливого”, то добрий політик - це перш за все людина, яка має якості, відсутні у Сан Санича. Відсутність гнучкості і дипломатичності, категоричність в судженях, небажання вислухати іншу сторону, імпульсивність і непередбачуванність у поведінці, жорсткість в прийнятті рішень - саме ці риси притаманні О.Омельченку. Можливо, вони й спрацьовували в його бутність прорабом-будівником, але не працюють в політиці, тут вони лише шкодять. До всього ще треба додати хворобливий інтерес мера до того, хто, де, як і яку оцінку йому дав, або що сказав. Саме цю рису характеру київського голови максимально використали політтехнологи з Банкової. Масований психологічний тиск носив постійний характер.Слухи та плітки про можливу відставку Омельченка постійно ширилися в столиці.

Не будемо вдаватись до деталізації створення та механізму розповсюдження подібної інформації. Сподіваємося, що після памаранчевої революції, вона стане предметом вивчення, тому що саме Україна стала плацдармом, де в мирний час у незалежній країні були використані майже всі засоби ведення психологічної війни, напрацьовані для ведення як „холодних”, так і „гарячих” воєн.

Сподіваємось також, що вишуканий любитель антикваріату, вина, жінок, та великих гонорарів, „чорний-політтехнолог” М.Гельман, який вважає Київ своєю другою домівкою, дасть відповіді на поставлені вище питання. Його товариш Г.Павловський вже зробив ряд цікавих заяв. Саме вони вдвох запускали маховик брудних політтехнологій проти знакових політичних фігур в Україні.

Ключовим моментом для будь якого політика є його визначення щодо союзників та опонентів. Особливо це важливо знати саме в критичні моменти політичного протистояння. На наш погляд, саме в ці моменти Олександ Олександрович так і не зрозумів «хто є хто» в українській політиці. Своє місце в політиці він розумів лише на мікрорівні. Є людина, Президент Л.Кучма, якому Омельченко забов’язаний початком своєї політичної кар’єри. А той факт, що сьогоднішнім статусом кво і своєю цінністю як самостійного політичного гравця він забов’язаний саме опозиційним силам, киянам, в розрахунок ним не брався.

Він має деякі харизматичні риси, які нейтралізовували названі вище недоліки характеру та прорахунки в тактиці і стратегії поведінки. Але все це відбувалося в період його політичного становлення. Далі процес ускладнився. Закони політичної боротьби потребують корекції поведінки фігуранта. Велика роль у цьому відводиться команді та політичним союзникам. Якщо цього не відбувається, політика сприймає даного політика як чужака і викидає його зі свого середовища. Політики функціонують у прозорому політпросторі, де знаходяться під пильною увагою не лише опонентів, а й широкого людського загалу. Завдання команди політика полягає в тому, щоб допомогти нейтралізувати помилки, не допустити нових та мінімізувати можливості їх використання з боку опонентів. Такий один із атрибутів професіоналізму найближчого оточення політика.

З командою у мера не складалося: тяжко знайти соратників, звик слухати лише себе. Його оточення, підібране за принципом особистої відданості, далеке від знань елементарної політології, тому ніякої корекції в поведінці Сан Санича не спостерігалося. Відбувалося те, що й мало відбуватись. Якщо вимоги функціонування політика не виконуються або виконуються непрофесійно, тоді саме оточення цього політика починає говорити про підступність та провокаційність опонентів - так простіше.
Подібна тактика знімає відповідальність команди, приховує її некомпетентність,б езпорадність та дещо заспокоює політика. Але одночасно вона провокує загострення у політика вище зазначених негативних якостей. Тому у О.Омельченка часто спостерігалось підвищення нервозності і підозрілості навіть до близьких друзів.

Для кулуарних інтриг такі підходи ще можливо використати, але не для побудови тактики і стратегії політичного протиборства. Тому й маємо щось типу „самодостатнього перекотиполя”. Звідси його хитання між нашоукраїнцями та їдоками в процесі передвиборчої парламентської боротьби. Внаслідок чого природні союзники із «НУ» були проігноровані, а от «майстрів-кулуарщників” із «ЕдУ» омельченківська “Єдність” завдяки діям Б.Ялового підтримала.

Із всіх можливих варіантів виходу з тієї делікатної ситуації Омельченко вибрав не кращий. Чому? Можна списати на некомпетентність його радників, які не надоумили його прийняти єдине правильне рішення. А можливо проблема лежить в іншій площині. Команда, де домінуючим принципом є „відхід та підхід до керівника”, а сам лідер стає іконою, приречена на програш. Те, що Омельченка називає політичною командою, не є такою за визначенням. Якщо пан-мер вважає, що нею є апарат міської адміністрації, то це велика помилка.

Хоча він і заявляє, що не є політ-невігласом, але в цьому інколи починаєш сумніватись. Створення «Єдності” було не кращим виходом із ситуації, яку створив сам Омельченко під час парламентських перегонів. Мер проігнорував думку киян, наміри своїх природних союзників із „НУ”, показав „Едокам”, що „сам з вусами”. Мабуть вважав, що таким чином зменшив ризик тиску з боку Л.Кучми. А вийшло навпаки. Замість важливого та вагомого блоку столичних центристів з „Нашою Україною” було створенне щось аморфное та незначне, іншими словами: “Гора народила мишу.”

Не було б цих помилок - не було б «заколоту на Хрещатику», не було б різного роду переформувань між різними силами в міській Раді. Все це вже історія. Але чи були зроблені з неї правільні висновки? Злополучна партія „Єдність” так і залишилась політичною іграшкою мера. Вона річ чисто сезонна, тому й працює за принципом: „Під щось створили та й забули до наступних виборів”. Як показали президентські перегони, про забаганку знову згадали. Її знову використали, саме вона висунула в кандидати у Президента Вельмишановного Олександра Олександровича.

Схема та ж. Граємо роль „незалежного політика”. „Незалежного” для дилетантів та лохів. Дуже залежного від Л.Кучми, якому обіцяно забрати на свою користь значний відсоток дисидентських голосів демократично налаштованої громади столиці. Мова йшла про потенціальні голоси В.Ющенка, плюс адмінресурс у першому турі на свою користь, потім у другому турі на користь Януковича. І підтвердження цьому - відверта заява Омельченка щодо співпраці КМДА з виборчим штабом В.Януковича у столиці:
„Яловий і заступник штабу Януковича в місті Києві - демократичне поняття. Я йому не мішаю і не допомагаю” („Форум громадських організацій в підтримку кандидата на пост президента О.Омельченка”).

Досить оригінальне пояснення для політики „невтручання” в те, що робить Володимир Яловий в штабі провладного кандидата. Для голів київських райадміністрацій подібне повідомлення мера сприймалося як інструктивний лист для дії. Таким чином повністю декларуючий свою незалежність від режиму Кучми О.Омельченко на практиці незалежний, але від „Нашої України” та її лідера. Дивна, якщо не зрадницька логіка поведінки мера на початку президентських перегонів. Зауважимо, що з адекватністю поведінки у нього і тоді, і зараз все гаразд. Він реально оцінював свій шанс на перегонах. Але саме тоді в інтерв"ю „Дзеркалу тижня” (6-12.11.04.345(520)) підкреслив, що в Україні немає головного, немає Лідера Нації. Зауважимо, що в новорічну ніч він звертався до Віктора Андрійовича Ющенка саме як до Лідера Нації.

“ОПОЗИЦІОНЕР!?”
Ось тут якраз і є можливість поговорити про „Омельченка –опозиціонера”. Після вичерпання питання щодо „заколоту на Хрещатику”, слово "опозиціонер" до О.Омельченка якось не приставало. А його публічні заяви („Форум громадських організацій в підтримку кандидата на пост президента О.Омельченка”) щодо лідера „Нашої України” навіяли інші роздуми. ( 29-09-2004. Українські новини)
І мова навіть не про стилістику собачого пролетаря Шарікова. Стиль прорабський: найкращий засіб перемогти – пояснити народові, хто з кандидатів мужик, а хто не мужик.

«Я поважаю Віктора Андрійовича, він чудова людина, розумний, високий, інтелігентний. Що йому ще приписати? Але не мужик! Бо якщо мужик – то трапилося таке, то нікому не каже, крім сім'ї своєї. Хто з нас не травився? А то зуб болить, око червоне, вухо заболіло. А от понос – це стидно. Чого стидно? Це треба, щоб увесь світ знав! Нащо це треба?... Ви не знаєте, а я знаю, що лікарі клініки відмітають те, що Ющенка було отруєно... Мужик - це той, котрого труять тільки соляною кислотою.”

Досить дивна логіка: мабуть перед тим, як ставати політиком, потрібно перевіритись на контакт з соляною кислотою. Хто виживе після соляної кислоти – мужик! А хто ні ... Ну так і ні ...

Далі Омельченко повторив свою тезу на «5 каналі», ще й роз‘яснивши всім, що ж таке цей загадковий «мужик», яким має бути кандидат у президенти:
«Я поважаю Віктора Андрійовича, давно його знаю. Він чудова людина, інтелігентний. Гарний, високий чоловік. Ну що йому ще приписати? Але не мужик! Бо найкращий мужик – трапилось так, нашо знать, кроме сім’ї? А тепер чим це кінчиться? Ждіть сьогодні до кінця дня, завтра офіційне повідомлення комісії депутатської. Такого позору ще ніхто не знав...
- Хотілося б торкнутися того, що ви сказали сьогодні, яких висновків комісії ви очікували і чому вдалися до такої різкої характеристики Віктора Ющенка?
- Це ваша особиста думка, що це була різка критика до Вікторів – як Ющенка, так і Януковича. Навпаки, я співчуваю кожному окремо, і обом разом. І моє бачення, коли я сказав «мужик чи не мужик» – це дуже просто. Мужик – це доросла людина чоловічої статі, яка має і психічний, і фізичний закал, вміє терпіти удар, в тому числі і провокаційний, вміє тримати біль і душевний, і фізичний, і реагувати на все це виважено».
З філологією в Сан Санича щось явно не те. Зрозуміло, що від людини, яка вважає літературною нормою слово «предалі», нічого іншого чекати й не можна, але про всяк випадок зазирнемо до словника Даля: «Мужик, муж, мужчина простолюдин, человек низшего сословия; крестьянин, поселянин, селянин, пахарь, земледел, -делец, -пашец, хлебопашец; тягловой крестьянин, семьянин и хозяин. Здоровый мужик, дюжий человек, крепкий, видный, но грубоватый».

В принципі, під імідж самого Омельченка – тяглового «пліткодєльца» та «майданопашця» – підходить чудово. От тільки невідомо, чи розумів сам Сан Санич, яку ахінею він ніс. Парадокс ситуації полягав саме в тому, що завдяки наведеній несенітниці О.Омельченко зайняв саме ту електоральну нішу (Шаріков), яку два роки тому йому придумав М.Гельман, і вся пропагандистська машина есдеків на чолі з В.Медведчуком безуспішно намагалася його в неї запхнути.

Це стосовно форми. Стосовно змісту. До якого аморального стану треба було впасти, щоб нести подібну ахінею стосовно здоров"я лідера „Нашої України”, щоб тільки Л.Кучма з Печерських пагорбів помітив такий рідний йому стиль „А-ля мужик”. Саме ним він користувався ще в часи „канівської четвірки”. В 2004 він почув його з уст „опозиціонера” Олександра Омельченка.

Виступаючи на вже згаданому «Форумі громадських організацій на підтримку кандидата на пост Президента Олександра Омельченка», він визнав факт співробітництва КМДА з штабом Януковича (див.вище), згадав і міський штаб „Нашої України”. Виглядало це орігінально. „Заступник мера Володимир Яловий працює в штабі прем'єр-міністра, кандидата у президенти Віктора Януковича, а заступники голови Валерій Борисов і Михайло Поживанов - прихильники блоку партій "Наша Україна". ( 29-09-2004.Українські новини)
Помітили різницю? Один працює, інші симпатизують. Зовсім рівноцінні позиції?! З яких це пір симпатії самі по собі матеріалізуються і стають діями? Така ось публіцистика і логіка Олександра Олександровича. Чого тільки не зробиш для спасіння своєї посади.

Щодо його дій напередодні памаранчевої революції, то і тут вони його не прикрашають. Практично всі акції блоку „Сила народу” у Києві зустрічали фронтальний супротив з боку Омельченка. На початку першого туру виборів на сесії міської Ради він погрожує введенням надзвичайного стану в столиці. Його риторика набуває солдафонського характеру.(“Комсомольская правда в Украине”.№201, 2310.04).

Потім були численні кроки направленні на зрив акцій опозиції. Особливо запам’яталась акція на Хрещатику „Народ не подолати!”. Саме з цієї акції і почався МАЙДАН, ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ. Керівник регіонального штабу „Нашої України” у Києві В.Бондаренко тоді заявив: "Це буде зустріч лідера з киянами, яким він хоче сказати теплі слова подяки. Сьогодні звучать аргументи про те, що хтось збирається проводити заходи з ветеранами. Одне одному не заважає. Ми проводимо цей захід як для молоді, так і для дітей та людей похилого віку, серед яких багато ветеранів. Це буде мирна акція без військових та параду, який нещодавно влаштували для президентів країн СНД. Справа в тому, що Олександр Омельченко знаходиться в системі цієї влади, яка діє не за законами. Тому що згідно зі статтею 39 Конституції будь-яка політична сила має право проводити мирні акції, заздалегідь поінформувавши про це. А мер Києва виконує вказівки, які йдуть із "антикризового" центру, одну із них він волею-не волею і озвучив.”

Народний депутат нагадав, як свого часу КМДА зверталась до Шевченківського суду, намагаючись відмінити акцію коаліції "Сила народу", але отримала відмову. "Сьогодні знову суд залишив без розгляду подібну скаргу Київської міської держадміністрації. Акція відбудеться, і стане для Києва видатною політичною подією. Це буде зустріч із людиною, яка отримала всенародну підтримку на всій території України. Я думаю, що Олександр Омельченко також зробить і для себе висновки, адже він знає про думки киян і має їх поважати".

Нагадаємо, що саме того дня мер Києва Олександр Омельченко заявив, що не дозволяє проводити коаліції "Сила народу" 6 листопада на Майдані Незалежності акцію "Народ не подолати" у зв'язку з тим, що цього дня Київ буде святкувати 61-у річницю визволення від німецько-фашистських загарбників і там буде зустріч з ветеранами. Пізніше сам мер прибув на майданчик, де монтажники зводили сцену, яка пізніше ввійде в історичні анали як „помаранчева сцена”, і особисто спробував зірвати проведення робіт. Лише послідовна і принципова позиція народних депутатів на чолі з С.Хмарою змусила мера піти з Майдану Незалежності. Такий “Омельченко-опозиціонер”, коли спілкується з справжніми опозиціонерами.

В стінах тодішньої влади він інший. Саме про це свідчать приклади вищого політичного холуяжу. Мова йде про участь мера в нараді високопосадовців в Кончі-Заспі за присутності Кучми, Януковича, Литвина та інших щодо надзвичайної ситуації в Україні. Міський голова запропонував Л.Кучмі реалізацію плану “КУЧМА-3”. “Я переконаний, що на даному етапі тільки нині діючий президент, ім’я йому Кучма, може продовжувати виконання своїх обов’язків для стабілізації ситуації Сходу і Заходу”, - сказав Омельченко.
Далі типічне політичне невігластво: “Вся Україна знає,що Віктор Федорович – це східняк, а Віктор Андрійович – західник і від американців. І це правда”. Він висловив за збереження статус-кво Януковича як прем’єра і Литвина як Голови Верховної Ради. Він підкреслив, звертаючись до Кучми: “Ви не маєте права ставку робити ні на кого, крім як на себе”, і додав: “Час лікар. Поживемо 3-4 місяці, побачимо, яка буде ситуація.” (ankontr.cоm.if.ua/)

ЧОГО НЕ ЗРОБИШ РАДИ ВЛАДИ!?
Заяви про те, що мер Києва Олександр Омельченко був одним з перших мерів, які підтримали повстання людей проти фальсифікації виборів, правдива, але це результат не ініціативи самого мера, а революційних обставин та дій національно-демократичних сил столиці. Після того, як практично більшість у Київраді натиснула на мера і постановила звернутися до Верховного Суду, Верховної Ради, Президента та Конституційного Суду про скасування рішення ЦВК, мер вже не мог не бути революціонером. Подібно візантійському імператорові Константину, який вирішуючи або стати першим імператором християним у війську якого 99,9% воїнів-християн, або загинути, вибрав перше.

Така проблема вибору була і у Омельченка: Чи залишатись в політичному просторі, чи відійти в політичне небуття? Він вибрав перше. Очевидці говорять, що коли делегація депутатів міськради прийшла на зустрічі з мером на предмет прийняття плану про підтримку акцій протесту, першими словами, якими їх зустрів мер були: „Я влади не віддам”. Таким чином мер показав свою слабкість, слабкість в страху втратити владу. Він боявся Кучми саме тому, що той мав в своїх руках ярлик на його владу. Для людей подібного складу політичні симпатії та антипатії не грають домінуючої ролі. Для них важливе те, що дає можливість мати владу. Тому Сан Санич виконував вказівки Банкової, особливо це відчувалось в столиці під час першого туру виборів. Його перехід в табір опозиціонерів вимушений обставинами, які дозволяють їм сьогодні залишитись при владі. А тоді його революційність була обумовлена низкою обставин.

Гарант, заблокований „Порою” у Кончі-Заспі, бавився оковитою, „кризовий менеджер” займався планами "після Кучми", а Хрещатик вже був помаранчевим.

Люди не ангели, особливо не ангели ті, хто робить конкретні справи. Якщо досить уважно придивитись до їх роботи, то і там можна знайти і прорахунки і недоліки. Віддамо належне тому позитиву, який вони внесли в життя, але ми не повинні забувати про негативи, які треба долати. І один з цих негативів - політичний конформізм і мімікрія.

Класичний приклад мімікрії – сьогоднішня поведінка О.Омельченка. “В момент інагурації я відчув натхнення та гордість за Київ, за киян, за Україну та українців. ...Користуючись випадком ми нагадали Сан Саничу його виступ напередодні першого туру виборів президента: Що Віктор Ющенко розумний, високий, інтелігентний, але “не мужик”. Ну, а як зараз?
Він ним став. В процесі своєї виборчої гонки він зміцнів і змужнів та став настояним мужиком”.( Газета по-киевски. 24.01.04)

Все виявляється просто. Оскільки ярлик на владу сьогодні знаходиться у руках В.Ющенка, то і колір у Сан Санича став відповідний. І це сказано, коли від антиющенківських заяв мера минуло трішки більше місяця. І проходило те дійство на очах мільйонів співвітчизників. Якось соромно за мера стає цим мільйонам, але вочевидь не соромно Олександру Олександровичу Омельченку. Воістино за владу він ладен віддати душу і чорту.

Ми живемо в складні часи, часи зміни епох. Ми не ставили перед собою цілей соціально-політичних анатомів, але знаючи, що нове тяжко народжується в боротьбі зі старим, прагнемо відділити зерна від полови, щоб нова епоха починалась по-новому. Тому що коли за вікном вже 2005 рік і Україна в інформаційному просторі світу сьогодні займає третє місце завдяки своїй помаранчевій революції, дуже хочеться, щоб помаранчеві ящірки не потрапили в ту саму нову епоху...

P.S.

8 лютого 2005 року Президент України Віктор ЮЩЕНКО представив «новопризначеного» голову Київської міської державної адміністрації Олександра ОМЕЛЬЧЕНКА. Представляючи його, Президент підкреслив, що Олександр ОМЕЛЬЧЕНКО є єдиним з голів держадміністрацій, який був і залишається на посаді. За словами Віктора ЮЩЕНКА, цим призначенням він дає оцінку тому, що було зроблено в столиці за останній час. «Представляючи Олександра Олександровича ОМЕЛЬЧЕНКА, у мене немає жодного сумніву у тому, що при цій команді ми маємо можливість дати дуже чітку відповідь на ті виклики, які стоять перед нами. В тому числі і по розвитку міста, громади міста. Ми маємо високопрофесійного мудрого мера,» - сказав Віктор ЮЩЕНКО. Він попросив міських чиновників та киян надати підтримку міському голові у його роботі.(Офіційний ВЕБ-ПОРТАЛ київської міської влади).

“...Прихильність нового Президента Олександр Омельченко заслужив зокрема тим що не протиставлявся волі більшості киян, які підтримували кандидатуру Віктора Ющенка і прийняли активну участь в „оранжевій революції”.

Однак на Олександрові Омельченку повис і тягар старого співробітництва з режимом Леоніда Кучми, чиїм близьким другом від був завжди. Особливо дошкульно на авторитеті Олександра Омельченка відбилася скандальна історія щодо приватизації заповідних земель Києва, яка поки що не отримала свого логічного завершення.

На представленні Олександр Омельченко однак зробив дуже важливу заяву. Він пообіцяв Віктору Ющенку протягом місяця запропонувати новий склад керівної команди для міста і всіх міських районів. Коментар так і проситься на шпальти... Але обмежимось лише короткою реплікою до мера: Сан Саничу, не прагніть видавати себе за революціонера. Врятувати анклав кучмізму у Києві вам все одно не вдасться: кияни, Майдан вам цього не дозволять. Так що починайте збирати свої пакунки...

Влад Білоцерківець,
політолог.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108032569.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua