Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 11-02-2005
Олександр Маслак: До конфлікту в УАПЦ

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108130268.html

Скандал, що розгорнувся після захоплення прибічниками Мефодія Кудрякова канцелярії УАПЦ став своєрідним відгомоном і віддаленим у часі наслідком бурхливих подій початку 1990-х років, пов’язаних з гострими міжконфесійними конфліктами. Вибухнула одна з багатьох “мін уповільненої дії” закладених у роки становлення незалежності України. Які наслідки це спричинить, можна лише припускати. Очевидно лише одне – у період коли українське суспільство і без того є сильно поляризованим, черговий конфлікт на релігійному ґрунті може призвести до вельми негативних наслідків.

Щоб зрозуміти природу конфлікту навколо канцелярії УАПЦ слід побіжно пригадати історію становлення цієї конфесії. Потреба у цьому викликана тим, що широкому загалу мало зрозумілою є специфіка взаємоідносин в середовищі УАПЦ.

УАПЦ виникла на хвилі національо-визвольного руху 1989-91 років, як рузультат реалізації гасла “незалежній Україні – незалежну церкву!”. Для більшості лідерів національно-демократичного руху тоді було аксіомою те, що негайне впровадження цієї ідеї в життя прискорить “українізацію” православної спільноти в Україні та її переорієнтацію на підтримку політики державницьких сил (надто вже очевидною була залежність тодішнього керівництва Української Православної Церкви від Москви та місцевого компартійного керівництва). Однак, брак елементраної обізнаності в традиціях церковного устрою, низький рівень релігійної культури більшості з тих політиків, що взялися допомагати розбудові “автокефальної (незалежної) церкви”, призвів до прямо протилежних від очікуваних наслідків. Варто зазначити, що Православна Церква є інституцією з дуже консервативними правилами внутрішнього устрою (канонічним правом). Складені ще у апостольські часи та подальші перші вісім століть історії християнства, приписи канонічного права залишаються з тих пір практично незмінними. Будь-які спроби вийти за рамки церковної традиції завжди призводили до конфліктних ситуацій або розколів в церковному середовищі.

Автори ж проекту “незалежної церкви”, вирішили реалізовувати свої плани методом “церковної революції”, ігноруючи більшість приписів канонічного права. Як наслідок – ті, хто намагався звернути увагу на неадекватність та неприпустимість такого прагматичного політичного підходу до церковних справ були оголошені виразниками “промосковських симпатій” та витіснені в російське середовище. На чолі ж “автокефального руху” часто опинялися випадкові та сумнівні у багатох відношеннях особистості, єдиною заслугою яких здебільшого було вправне вміння користатися патріотичною риторикою або активність у застосуванні силових методів у боротьбі з супротивниками (прихильниками Московського Патріархіту, греко-католиками і т.п.). Поступово міжособистісні конфлікти та силові методи їх вирішення поширилися і в середині автокефального руху. “Першою ластівкою” стало розділення УАПЦ на власне УАПЦ та УПЦ КП у 1992 році. Тоді більшість єпископів УАПЦ вирішили об’єднатися з виключеним з Московського Патріархату митрополитом Філаретом і його прихильниками та створити нову конфесію – УПЦ КП. Менша частина вірних УАПЦ не визнала цього об’єднання та залишилася у окремій церковній юрисдикції під старою назвою. В подальшому, протягом 1990-х років, взаємини як між УАПЦ і УПЦ КП, так і всередині цих формацій супроводжвалися різноманітними конфліктними ситуаціями, що нерідко вирішувалися методами “кулачного права”. Як наслідок цих конфліктів з’явилася своєрідна категрія “перелітних” єпископів та священників, що встигли в різний період побувати і в УПЦ МП, і в УПЦ КП, і в УАПЦ. Причини таких “перельотів” були доволі тривіальними – фінансові та особистісні суперечки між “священноначалієм” і підлеглими, незадоволені кар’єрні амбіції, нігілістичне ставлення до елементарних норм внутрішньоцерковної етики, в деяких випадках - аморальна поведінка.

Подекуди з лав таких “перельотчиків” формувалися всілякі маргінальні утворення (“Українська апостольська православна церква”, “Українська автономна православна церква” і т.п.). Раптово “з нізвідки”, як гриби, стали з’являтися відверто шахрайські угруповання, діяльність яких могла зацікавити не стільки релігієзнавців, скільки психіаторів або криміналістів (“Українська істино-православна церква”, УАПЦ (соборноправна)). Найбільш показовим є приклад УАПЦ(соборноправної). Її очолив виключений з УПЦ КП ієромонах Сава Кулик, що після поздки із США повернувся “митрополитом УАПЦ(с) Моїсеєм”. Цей чоловік оголосив себе “реінкарнацією” пророка Моїсея та почав стверджувати, що на нього нібито покладено вселенську місію об’єднання православ’я та католицизму. Найдивнішим було те, що цей ексцентричний тип у своїй діяльності використовував загальнонаціональні олігархічні телеканали та зміг створити технічно якісний сайт в інтернеті (щоправда в основному заповнений “чорним ПіАром” на Філарета).

Звісно, що такий хаос і конфлікти не викликали жодного ентузіазму у світовому православ’ї. Будь-які спроби чи то УПЦ КП, чи то УАПЦ досягти визнання з боку інших православних церков (головно в “першої за шаною” – Константинопольської) викликали зворотню вимогу приведення церковного життя у відповідність з канонічним правом. Визнання спільнотою православних церков (“повнотою православ’я”), згідно до церковної традиції, є найпрешою ознакою легітимності тієї чи іншої помісної православної церкви. Тож можливість (чи,навпаки, неможливість) такого визанння є головним аргуметном УАПЦ і УПЦ КП у суперечці про канонічність (“цивільною” мовою – легітимність) з прихильниками Московського Патріархіту.

Найближче до цієї мети, певний час, стояла УАПЦ. Досягнуто цього було насамперед зусилями архієпископа УАПЦ Ігоря Ісіченка. Відомий науковому співтовариству своїми працями з історії українсьої літератури доби бароко, цей харківський інтелектуал дещо виокремлювався на загальному фоні єпископату УАПЦ. Керуючи з 1996 року патріархією УАПЦ, Ісіченко був у ієрархії цієї конфесії другою людиною після патріарха Димитрія Яреми. Його зусиллями було налагоджено взаємини з керівництвом Української Правосланої Церкви в США, що знаходиться в підпорядкуванні Константинопольсткого Патріархату. Після смерті Димитрія Яреми, Ісіченко пропонував не обирати нового патріарха а безпосередньо підпорядкуватися предстоятелю УПЦ у США митрополиту Консянтину, що автоматично могло призвести до визнання УАПЦ з боку Константинопілського Патріархату. Однак ця ідея не сподобалася тоді Леонідові Кучмі. Завдяки державним адміністративним впливам, помісний собор УАПЦ, що відбувався 14-15 вересня 2000 року, прийняв незвичне для церковної практики рішеня. Митрполит Констянтин був оголошений “духовним опікуном” УАПЦ, тернопільський митрополит Мефодій Кудряков оголошений предстоятелем, а Ігор Ісіченко – знову керуючим справами патріархії. Оскільки повноваження “духовного опікуна” і “предстоятеля” не були чітко розмежованими, то в середовищі УАПЦ виникли два управлінські цетри – патріархія УАПЦ під керівництвом Ігоря Ісіченка, що оголосив себе представником митрополита Констянтина в Україні, та оточення “предстоятеля” Мефодія Кудрякова. Першому підпорядковувался Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ та деякі парафії на сході України, другому – більшість представників галицього духовенства. На боці Кудрякова явно виступали державні органи влади та провладні олігархічні партії.

Варто зазначити, що “фракція” Кудрякова швидко перетворилася на своєрідну “кунсткамеру”. Доволі цікавою була сама фігура “предстоятеля”. Колишній благочиний Московського Патріархату прославився в основному хуліганськими виходками (типу побиття працівників ДАЇ та стрілянини в одній з тернопільських кавярень) та зв’язками з кримінальним світом (відомо, що свого часу його було засуджено за ст. 206 КК СРСР (“злісне хуліганство”). У 1990 році на хвилі національного відродження він перейшов до УАПЦ, де займався силовим захопенням храмів Московського Патріархату та бійками з греко-католиками. Згодом перейшов до УПЦ КП, де отримав єпископськй сан. Не “зійшовшись характерами” з Філаретом знову перейшов до УАПЦ, де завдяки вмілому лавіюванню між різними угрупуваннями досяг гідності митрополита. Досить швидко Мефодій став неостанньою складовою ланкою “церковної політики” Адміністрації Президета Кучмии. Своєю присутністю він “освячував” з’їзди СДПУ(о), проводив активну передвиборчу агітацію за цю партію на теренах ворожої до “медвечуркісів” Галичини. Став Мефодій Кудряков і учасником сумновідомого скандалу навколо “Ордену святого Станіслава”. Саме у його кафедральному соборі і під його керівництвом, проходили обряди “посвячення в лицарі” членів тернопільського відділення цієї сумнівної організації. Згодом, з початком кампанії “Вибори – 2004”, Кудряков став чи не найактивнішим серед конфесійних лідерів агітатором за Януковича. В свому “рвении” у цій справі він перевищував навіть найбільш “проянуковичівських” ієрархів УПЦ МП. Зокрема, всіх вразили його слова спрямовані до Януковича: “Ми прийшли до висновку – лише під вашим керівництвом в Україні буде стабільність і церковний мир…Лише ваша відкритість та справедливість дає впевненість, що всі конфесії, які не порушують українських законів, будуть бачити в вас свого батька.” (див. http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=9356859&cat_id=41229)/ . Тож, комусь батько – Бог, а комусь… Втім, ймовірно, що “хуліган в рясі” Кудряков відчув “класову спорідненість” з відомим в Єнакієвому хуліганом…

Довкола Мефодія групувалося надто своєрідне середовище. Насмперед це були такі ж як і він епископи “перельотники”. Особливо виділялися в цій тусовці вигнаний “за алкоголізм” з УПЦ КП “козацький єпископ” Володимир Поліщук та представники “Української істино-православної церкви”. Іншою колоритною персоною в його оточенні був “Великий князь Київський, Чернігівський та Карачаєвський” Михайло Карачеський-Вовк - відомий у Польщі авантюрист. Свого часу варшавська преса прозвала його “князем-графоробом”, оскільки його основним заняттям було розадавння (за грошову винагороду звісно) фальшивих графських та інших шляхетських титулів. По приїзді в Україні він займав почесне “монарше” місце у храмах підпорядкованих Кудрякову, під час богослужень його ім’я згадували з виголошенням повного “монаршого титулу”. Особливо цікавим було спостерігати те, як цей самозваний “монарх” роздавав благословення представникам кудряковського духовенства. Приєднався недавно до Мефодія Кудрякова і брат “митрополита Моїсея”, колишній єпископ УАПЦ(с) Богдан Кулик. Нині він є прес-секретарем Мефодія. Передана Мефодію для богослужінь Андріїська церква у Києві в недільні і святкові дні зазвичай стояла пусткою. На літургії, крім духовенства і хору, ніхто на ходив.
Звісно, що подібний цирк відштовхував представників української інтелігенції, що гуртувалися навколо Ігоря Ісіченка. Дисиденти-моралісти типу Євгена Сверстюка та Васлися Овсієнка навряд чи могли уявити себе серед пастви неординарного тернопільського “предстоятеля”. Тож у 2004 році Ігор Ісіченко і його Харківсько-Полтавська єпархія та ряд східноукраїнських парафій УАПЦ заявили про повний розрив з Мефодієм Кудряковим. На бік Кудрякова стали галицькі парафії, налякані тісними конактами Ісіченка з керівництвом УГКЦ та чутками (доволі обґрунованими) про його симпатії до католицизму (тут варто зазначити, що стосунки між УАПЦ і УГКЦ на Галичині є дещо напруженими). До того ж Кудрякова підтримала більшість єпископату УАПЦ, що складається з “перелітних” єпископів.

Крім Андріївської церкви, у підпорядкуванні Кудрякова у Києві знаходилась єдина парафія – храм Миколи Набережного. Тож користаючись деяким вакуумом влади, викликаним “перехідним політичним періодом”, Мефодій вирішив поправити своє становище у столиці звичним способом – за допомогою “кулачного права”. Об’єктом для нападу було обрано приміщення патріархії УАПЦ, де крім того знаходились редакція газети “Наша віра”, Центр візантистики і патрології, бібліотека, книжкова крамниця, виставка-продаж антикварних ікон та парафія Димитрія Солунського. Захопленням цього приміщення Кудряков вирішував одразу кілька проблем – було ліквідовано осередок Ісіченка у Києві, призупинено видання “проісіченківської” газети “Наша віра”, можна було “поживитися” за рахунок пограбування іконної лавки та книжкового кіоску. До того ж виникала можливість того, що частина парафіян парафії Дмитра Солунського стануть ходити на богослужіння до порожньої Андріївської церкви. Зрештою, у своєму звичному амплуа “хулігана у рясі” Мефодій Кудряков виступив досить вдало. Було побито канцлера патріархії УАПЦ Валерія Копійку, викинуто з редакції “Нашої віри” Євгена Сверстюка, ну і далі за программою…

Чим завершиться цей конфлікт зрозуміти наразі важко. Однак деякі висновки можна зробити. “Канонічний нігілізм” став причиною хаосу і числених конфліктів у православному конфесійному середовищі. Не останню роль у цій ситуації відіграло активне і одночасно незграбне втручання різноманітних державних установ та політичних сил у релігйну сферу суспільного життя. Претензії обох сторін конфлікту в УАПЦ на “канонічність” є непереконливими. Вирішення цієї проблеми чисто юридичним способом – через світський суд, малоймовірне через розмитість трактування деяких положень статуту УАПЦ. Тому єдиним способом виходу з конфліктної ситуації є повернення до стану “статус кво”, тобто повернення примщення патріархії УАПЦ прихильникам Ігоря Ісіченка. Крім того, оновленим правоохоронним органам слід більше уваги приділяти криміногенній ситуації у релігійному житті, оскільки для багатьох релігійних лідерів діяльність на “ниві духовності” перетворилася на поле не зовсім законної діяльності.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108130268.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua