Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 15-02-2005
Le Monde: Помаранчева революція, як модель експорту революції
Le Monde

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108476070.html

"Трояндова в Грузії в 2003-ому, помаранчева в Україні в 2004-ому, “оксамитові революції” - запорука можливого укорінення цих пост-радянських держав на Заході, викликали суперництво у всьому колишньому СРСР. Від китайської стіни – Киргізія- до самих дверей розширеного Європейського Союзу – Молдова, - де законодавчі вибори мають відбутися дуже скоро, питання зараженості демократією переслідує, як поганий сон політичні еліти, інтригує експертів, стає ідеєю фікс місцевих ЗМІ. Російська преса повторює на всі лади: “чия черга зараз?” Вже анонсовані кольори майбутніх революцій: бордо – виноробної Молдови, абрикосова південної Вірменії, баклажанова в Азербайджані і навіть бурштинова в суб’єкті Російської Федерації Калінінграді, де вже подули вітри непокору з портових пірсів. В Кишиневі, молдавській столиці, лідер радикально налаштованих правих, популіст Юрій Рошка, вже орендував на період після 6 березня, виборів до парламенту, центральну площу столиці для репетицій “помаранчевої революції”, передбачивши наперед, що результати голосування буде сфальсифіковано.

Грузинська та українська моделі, тобто падіння старих еліт і їх заміна новими генераціями політиків, які отримали освіту на Заході, і які бажають змін, є надто спокуслива. Вона рівноцінна початку другого етапу виходу цих країн з комунізму. Вона стає ще більш привабливою. Доводиться констатувати, що і дванадцять років після оголошення незалежності в 1991-ому в ряді країн, більшість цих республік родом з РСРС не просунулися ані на крок на шляху до демократії. Лише скинувши радянський тоталітаризм, більшість нових держав занурилися в автократію (Туркменістан), тиранію (Білорусь, Узбекистан, Азербайджан), непрозорий режим влади (Врменія, Молдова) або режимах кланових (Казахстан, Таджікістан, Кіргістан). Важелі влади залишилися в руках колишніх еліт, корумпованих та відрізаних від народу, тоді як сталінський вислів, за яким “більше важить не той, хто голосує, але той, хто рахує голоси”, превалює тут як ніколи.

Ці маніпуляції з урнами голосування віднині не дають бажаного ефекту. В Україні, як і в Грузії саме ці фальсифікації виборів, замовлені владою, відіграли роль спускового механізму, який запустив увесь процес. Електорат марно вважали пасивним, байдужим, навіть неспроможним ужитися в демократії, нарешті скинув свій аркан Homo sovieticus, та піднявся проти махінацій з своїми голосами. І вже в Бішкеку (Киргизія), також само, як і в Алма-Ати (Казахстан), де пройшли маніфестації минулого тижня, опозиція ледве стримує бажання взятися до дій, а керівники держави нервуються.

“Не буде революцій, ні трояндових, ні помаранчевих, ані бананових”, нещодавно запевнив білоруський тиран, чиїм найбільшим успіхом стало те, що він привів свою країну до того рубежу, коли міжнародна спільнота виставила Білорусь геть звідусіль. Його киргизький колега, президент Аскар Акаєв, якого в 2005 році чекає закінчення строку дії двох мандатів (парламентські вибори 27 лютого і президентські в жовтні), вже виступив проти “спроб деяких провокаторів поширити оксамитову революцію” тут. Відчуваючи себе також під прицілом, його сусід, дуже, дуже авторитарний політик №1 в Узбекистані, Іслам Карімов, нещодавно попросив допомоги у міжнародної спільноти, аби покласти край “неприпустимому використанню демократій з метою організації державних переворотів”.

Їх хвилювання небезпідставні. Адже, в Києві молоді хлопці руху Пора, організації, яка підняла на своїх піках помаранчеву революцію, не приховують своїх намірів – експортувати своє ноу-хау по всіх республіках колишнього СРСР. Вже зав’язалися контакти з казаською та киргизькою опозицією. Саме це робили до них сербські юнаки руху “Отпор”, які після того, як взяли участь у скиданні режиму Мілошевича взимку 2000 року, роздавали свою поради грузинським хлопцям “Хмари”, перед тим, як сформувати “Пору” в Україні.

“Ми навчили їх, як сформувати структуру руху, створити місцеві осередки, придумати символіку, та розповсюджувати потужні ідеї”, - пояснює на хвилях Радіо Свобода восени 2004 року Олександр Маріч, один з засновників “Отпору”. Він каже, що упродовж двох років був радником української молоді. Безумовно, фінанси, які було перераховано у різні фонди та неурядові американські організації (Інститут відкрите суспільство Джорджа Сороса, Freedom House, Національний демократичний інститут, Міжнародний республіканський інститут) і держдепартамент (65 мільйонів доларів упродовж двох минулих років –на Україну), полегшили справу.



Невеличкі угоди

Чорні язики обов’язково нагадуватимуть, що в листопаді 2003 року в Грузії сили правопорядку, які Шеварднадзе послав заспокоїти маніфестантів, перед тим отримали винагороди від неурядових організацій, які допомогли їм у вирішальну мить встати на сторону народу. Старий грузинський президент сподівався, що випередив їх, роздавши деяким лідерам різних підрозділів гроші зі своїх сейфів. Гроші так ніколи і не дійшли до свого адресата.

Проте чи можуть ці невеличкі домовленості пояснити успіх оксамитових революцій? Чи могли вони привести до успіху справи без рішучості мас, без відчуття того, що старий режим остогидів, та без роботи неурядових організацій? “Якщо громадяни якоїсь країни не зацікавлені в змінах, ніхто не зможе примусити їх виграти жодну революцію”, - зазначає Алексндр Маріч.

Якщо дивитися з дзвіниці Кремля на берегах Москви-ріки, речі виглядають зовсім інакше. На погляд росіян –і для громадської думки, і для політичних еліт – усі ці революції – це такі собі маневри під столом, до яких вдається Захід заради “колоніальної ідеї”, про яку згадував Володимир Путін напередодні української політичної кризи. “Якщо ми втратимо Україну, західні демократії будуть ставитися до нас, як до бананових республік”, - передбачав нещодавно в російській пресі В’ячеслав Ніконов, один з радників з питань зв’язків з громадськістю в Кремлі, посланець “на підкріплення сил” до Києва.

Залишається незаперечним те, що “моральне завоювання” свого “найближчого закордонного сусіда”, про яке йшлося - один з пріоритетів другого мандату Володимира Путіна, не відбулося. Навпроти, Україна, як і Грузія мріє лише про одне – увійти до Європейського союзу і НАТО, повторюючи кроки трьох балтійських республік.

Правда у тому, що запропонований Москвою проект не є привабливим. Він скоріше нав’яже колишнім васалам енергетичну залежність ще потужнішу, економічні відносини, долю яких вирішили зверху, і військові сили колонізаторів, які залишатимуться на старих позиціях скрізь (морські бази в Севастополі, військові бази в Грузії, які Москва відмовляється відкликати додому не дивлячись на свої зобов’язання перед ОБСЄ, бази в Таджикистані, Киргизії , Вірменії, Молдові).

І є мало шансів, що вітер революції повіє у Росії, де, як нещодавно казав аналітик Микола Петров, “стара трійця радянської влади – Центральний комітет партії, слухняний уряд – знову витягнута на білий світ”.

Переклад Анни Огняник, ІМІ

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108476070.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua