Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 17-02-2005
Юрій Гнаткевич: Якомовним був Майдан? (коментар до відповіді О.Мороза)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108664074.html

Завдяки відповіді О. Мороза на мій відкритий лист, опублікованій низкою газет, прояснилася відмінність в наших поглядах. О. Мороз піклується насамперед про права всіх громадян. Аби росіяни і ті українці, що свідомо чи несвідомо зреклися своєї мови і віддають перевагу спілкуванню російською мовою, були задоволені, він хоче надати російській мові статус офіційної, завдяки чому Олександр Олександрович ще й сподівається примирити російськомовні й українськомовні регіони.

Я ж піклуюся насамперед за права українців, що зухвало порушуються, та про перспективу української нації, оскільки надання російській мові будь-якого офіційного статусу призведе до припинення українського національного відродження та до довічного закріплення панівного становища російської мови на Сході й Півдні України та в її столиці, а в історичній перспективі - до розколу нації на дві нації і перетворення Галиччини і Волині в українську резервацію в „независимом украинском государстве”.

Я аналізую електоральну мапу України і бачу на ній неспростовну кореляцію: чим менше української мови, тим більше голосів за Януковича, а там, де української мови майже зовсім немає, там майже всі за Януковича, тобто за олігархічний режим і одонеччення всієї України. Не в самій мові, звичайно, суть, але ставлення до своєї мови, а отже рівень національної свідомості українців значною мірою визначають їхнє голосування.

Століттями російські царі й московські вожді збиткувалися над українцями, русифікували, морили голодом, гноїли в Сибіру. Нарешті Україна стала державою. Так будуймо ж українську державу! В Росії ж ніхто не згадує про права українців, яких там не менше ніж росіян в Україні. Там мовчать про відкриття українських класів, газет, театрів. Замість спокутування вини за знищення і русифікацію мільйонів українців, лідери російських громад в Україні настирливо вимагають дотримання своїх національних прав. І це тоді, коли насправді російська мова продовжує панувати тут в більшості сфер суспільного життя. Це нагадує ситуацію, коли вовк ламає хребта впійманого зайця, а ми голосно гукаємо навколо: „Вовкові – вовчі права!”

Можливо, я в чомусь помиляюся, бо не все знаю і не все враховую. Але є речі, в яких я розуміюся як фахівець, оскільки все своє наукове життя присвятив науці, що зветься „психолінгвістика”. Принаймні, маю кілька опублікованих монографій у цій порівняно молодій галузі психології та маю аспірантів, що захистили дисертації у цій сфері. Тому мені хотілося б прокоментувати твердження О. Мороза, ніби Майдан був російськомовним. Чи справді це так?

На Майдані справді було багато російської мови: у спілкуванні, на плакатах тощо. Мої несистемні спостереження свідчать, що на Майдані в цілому було більше української мови. Але зовсім не це я хотів би зараз доводити. Я хотів би довести, що в Україні немає „рускоязичного насєлєнія”, а тому не могло бути російськомовного Майдану.

В Україні крім українців живуть різні народи. Найбільше маємо росіян. Називати їх „рускоязичним насєлєнієм” було б образливо. Українців в Україні є дві категорії. Одні з них в силу відомих причин не вміють спілкуватися українською мовою, тобто усно висловлювати свої думки, але вони вміють читати і слухати. Висловлюючись термінами психолінгвістики, вони володіють українською мовою рецептивно або пасивно. Різниця між рецептивним (пасивним) і репродуктивним (активним) володінням мовою полягає передовсім у тому, що при активному володінні людина завдяки багатій мовній практиці легко і вільно зв’язує слова між собою. У цьому випадку людина оперує не лише словами а й цілими словесними комплексами, які завдяки мовній практиці і частому вживанню надійно замарковані нейронами вербальної (словесної) пам’яті як цілісні лексичні одиниці. Коли людина репродуктивно (активно) володіє мовою, словесний ряд в неї просто „ллється”. А коли людина не оволоділа мовою репродуктивно (активно), то вона постійно підбирає й пригадує слова, думаючи більше не над тим, що сказати, а над тим, як сказати. Ми часто є свідками, як по телебаченню чи радіо співрозмовник звертається до журналіста: „Можна я буду по-русски?”. Але сам він дуже добре розуміє журналіста і ніколи не перепитує його. Адже в Україні українська мова мала і має в цілому доволі широке поширення (село, базари, вокзали, газети, телебачення, шкільна освіта), а тому все населення українського походження добре володіє українською мовою рецептивно (пасивно). З названих причин рецептивно володіє українською мовою практично все населення України. В Україні практично немає людей, які б не були спроможні розуміти українські тексти чи дивитися кінофільми та репортажі. Ніхто в Донецьку, коли грає „Шахтар”, чи українською виступає Янукович, не наймає перекладача, а дивиться телевізор, слухає і все прекрасно розуміє, бо вживана репортером чи Януковичем лексика вже добре відома і маркована в пам’яті.

В Україні панує українсько-російський рецептивний білінгвізм. Тобто, всі в Україні сущі розуміють і українську, і російську мови. Правда, не всі можуть ними вільно спілкуватися. Ті, що вільно володіють обома мовами, є повними білінгвами. І таких в Україні багато. Отже, в Україні немає „рускоязичного насєлєнія” в тому сенсі, як це заведено вважати на побутовому рівні, чи яким воно було та є в Прибалтиці. Якщо українець добре розуміє українську мову, але спілкується лише російською, то він не „рускоязичний”, а швидше „рускоговорящий”. Це різні поняття. Усі „рускоговорящі” в умовах України володіють українською мовою пасивно. А оскільки від пасивного до активного володіння мовою – всього один крок, пов’язаний з характером і обсягом мовної практики, то треба не проголошувати російську мову офіційною, а навчити росіян і „рускоговорящих” українців активному (репродуктивному) володінню державною мовою. При цьому не йдеться про всіх росіян і всіх „рускоговорящих”, а тільки про тих, хто є державним службовцем чи хоче ним стати. Як же бути українським службовцем і не знати державної, або як кажуть на Заході, офіційної мови? Навчилися ж Тигіпко, Янукович, Кучма, Тимошенко, Симоненко, Васильєв, Поживанов. Заговорила ж українською вся столична номенклатура. За часи самостійності навчилися вільно говорити українською величезна армія всіляких начальників по всій Україні. Як тепер з’ясувалося, добре говорять своєю мовою колишній і нинішній мери Донецька – Рибак і Лук’янченко. Переважна частина киян є тими або дітьми тих, хто „втік з колгоспу”. Для них українська мова не стала чужою, а спілкування по-російськи на київських вулицях, у транспорті, чи на роботі скорше є дурною звичкою. У Києві не заведено спілкуватися українською з невідомими людьми. Ми є покаліченою нацією, але є великі резерви її одужання через національно –патріотичне виховання. Досі його не було. Його бояться ще з комуністичних часів. Олігархи і їхня влада робили все, щоб і далі розукраїнювати Україну, бо в національно-розмагніченій державі легше красти. Звернімо увагу: ні Кравчук, ні Кучма, ні їхні прем’єри і міністри жодного разу не закликали українців не соромитися своєї мови і користуватися нею публічно.

Я часто буваю в Донецьку. Там у мене багато друзів. Там працюють три мої колишні аспіранти. Вони всі зі мною спілкуються українською. Я там ніколи не мав проблем у магазинах, транспорті, на лекціх в університеті. Ніхто не обізвав мене бандерівцем. Багато людей шкодують, що не вміють вільно говорити українською мовою, а багато-хто намагався нею зі мною спілкуватися. Як тут не пригадати дані останнього перепису населення, згідно з якими 85,7% українців назвали своєю рідною мовою саме українську. Регіони у нас не конфліктують між собою. Конфлікти вигадують шовіністично налаштовані лідери російських громад, до яких примкнули національні перевертні типу Базелюка і Яковенка. Їм мерещаться не тільки натовські танки, але й „засилие украинского языка”. Не „язык” їм потрібен. У ньому вони тут купаються. Вони мріють про чергове приєднання до Росії.

Отже, Майдан був українськомовним, бо на ньому була повністю українськомовна сцена, а всі ті, що перед нею стояли, сцену повністю розуміли без перекладача. Нині сцена стала владою. Влада не повинна заважати російській мові, але влада має створити умови для того, щоб всі українці навчилися вільно говорити своєю мовою і не соромилися її. Влада повинна боротися з суржиком. Навіть Ющенко говорить так, що просто сором. Каже: „слідуюче питання”, „два роки назад”, „поступлення коштів”, „запозичення грошей”. Запозичають (заимствуют) те, що не віддають: досвід, ідеї, іншомовні слова (бізнес, революція і т.ін). А гроші позичають (занимают, одалживают). Невже Ющенко не збирається віддавати позичене?
Націонал-демократи не проти прав росіян. Вони у нас забезпечені по вінця. Зрештою, націонал-демократи навіть не мали б нічого проти надання російській мові офіційного статусу. Але ж, звичайно, після того як в Україні господаркою, а не наймичкою, стане державна українська мова, та в Москві статусу офіційної нададуть українській мові і забезпечать його. У Росії українців не менше, ніж росіян в Україні. Нехай Москва покаже приклад. Вона в боргу перед нами: не ми ж їх асимілювали упродовж віків, а вони нас.

Юрій Гнаткевич

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1108664074.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua