Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 21-02-2005
Віктор Громовий: Кіровоград: Мармазополь чи місто-герой?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109002734.html

"Чего только не делается у нас в провинции от скуки,
сколько ненужного, вредного! И это потому, что совсем
не делается то, что нужно"
А.П.Чехов, "Человек в футляре"


Коли на межі 80-х і 90-х років минулого століття робилась перша спроба повернути обласному центру справжню назву Єлисаветград, на засіданні відомого тоді громадсько-політичного клубу «Перевесло» прозвучала пропозиція, адресована прибічникам компартійної назви: якщо вже вам так хочеться увічнити у назві міста когось із діячів комуністичної партії, давайте замість назви, пов’язаної з партійною кличкою тов. Кострікова (Кірова), який жодного разу тут не був і, можливо, навіть не знав де знаходиться наше місто, увічнимо ім’я одного з місцевих керівників, назвавши місто Мармазополем! Аргументів на користь цієї пропозиції було два. Перший, цей товариш, знаходячись біля партійного керма, усе ж таки хоч щось для міста зробив і другий, – назва Мармазополь якнайкраще підходить для характеристики кіровоградських реалій.

Щоправда, таке самотаврування виявилось перебільшенням, з огляду на те, що уже в 1990 році на перших відносно демократичних виборах мешканці міста успішно провалили партноменклатурщиків і обрали до Верховної Ради України двох представників новонародженої демократії – Володимира Панченка і Віктора Шишкіна. Так було вперше доведено, що в місті домінують не кіровоградці й не мармазопольці.

Удруге мешканці міста відмовились від «мармазопольства» влади та комплексу кіровоградства, притаманного багатьом пересічним громадянам, під час останніх президентських виборів у рік 250-річчя Єлисаветграда. Про ювілей міста, який, на мій погляд, не відбувся – окрема розмова, бо, на жаль, ми так і не змогли вдихнути в місто нове життя, повернути місту душу, не змогли навіть нарешті повернути йому справжню назву («Не час!» - пролунала відповідь на мою ініціативу від фракції «Трудова Україна», підписана чи написана Ігорем Шаровим), не змогли й достойно (без скочування до передвиборчої підтанцьовки на користь провладного кандидата та банального «междусобойчика» з роздачею «слонів» виключно своїм людям) провести ювілейні урочистості. Щоправда, відбувся погром гімназії у рік її 125-річного ювілею, який власне і став найбільш резонансною подією двічі ювілейного року.

На підтвердження ж особливої ролі нашого міста в новітній історії України зацитую статтю «Кіровоград – просто місто-герой» з «Львівської газети» (№213, 19 листопада 2004р.): «“Містом-героєм” першого туру президентських виборів, попри очікування, став не Київ, не Донецьк і навіть не Львів, а обласний центр із 300-тисячним населенням. Саме в Кіровограді, в самому серці держави відбулися події, які стали симптоматичними для цьогорічних виборів. Що знає пересічний українець про виборчий округ №100? Для багатьох галичан Кіровоградщина – це “глуха Росія”, тоді як для мешканців Сходу це така собі “степова Бандерівщина”. Історично склалося так, що Кіровоград опинився на перетині двох мов і світоглядів. На відміну від мешканців інших зазбручанських міст, кіровоградці ніколи не забували про свою приналежність до українського етносу. До останніх виборів кіровоградці дуже неохоче брали участь у будь-яких віче чи протестах. На центральній площі міста, яка й досі носить ім’я Кірова, традиційно збиралися лише нечисленні прибічники комуністичної ідеології. Не виключено, що саме пасивністю місцевих мешканців вдало скористалася влада, поступово збільшивши до максимуму вплив адміністративного ресурсу на події та життя в місті. Проте цьогорічні вибори підняли кіровоградців з колін. Тепер, як і на початку 90-х, коли центр Кіровограда ряснів від рухівських плакатів, мешканці міста взяли ініціативу до рук і вийшли на вулицю, щоб сказати своє. “НІ” діючому режиму. І так само, як 14-15 років тому, влада всіляко заважала цьому». Автор статті Дмитро Каневський констатує, що «пробудження Кіровограда означає пробудження всієї центральної України». Тож, ми як і в часи заснування фортеці Святої Єлисавети, знову стали (тепер помаранчевим) форпостом на межі з «іншим» (біло-синім) світом Півдня і Сходу України.

Не можу утриматись, щоб не навести ще одну велику цитату з цієї публікації, яка розкриває роль моєї гімназії, яку я 12 років будував як острівець свободи в морі Мармазопольства, у пробудженні нашого міста: «Однак почалося все не з ремонтних робіт, які стартували акуратно за добу до першого візиту Віктора Ющенка в Кіровоград, і навіть не з пересувного зоопарку, що його влаштували чомусь на головній площі також перед прибуттям лідера опозиції. Початком наступу влади на кіровоградців можна вважати історію зі спробою закрити українську гімназію ім. Тараса Шевченка. Інкримінуючи керівництву гімназії розкрадання коштів і невідповідні санітарні умови в навчальних класах, влада намагалася припинити діяльність закладу, який для багатьох у місті став символом національного відродження та свідомої громадянської позиції. Колишня школа №5 – непрестижна та непопулярна, останніми роками стала оплотом для україномовної громади міста. Її директор Віктор Громовий своєю працею перетворив гімназію на один з найпрестижніших навчальних закладів у місті... На відміну від директорів інших шкіл, які ще від радянських часів за кожної нагоди наголошували на своїй відданості існуючому режиму, в гімназії ім. Шевченка намагалися прищепити дітям дух вільного мислення, право на яке має кожний громадянин у вільній і демократичній державі. Зрозуміло, що такий “антикучмівський” осередок став мішенню для цькувань з боку влади. Коли гімназія постала перед загрозою закриття, вчителі оголосили голодування. Влада влаштувала прокурорську перевірку з “виявлення фактів зловживань бюджетними коштами та добровільними внесками батьків до фонду розвитку гімназії”. Педагоги голодували чотири доби, вважаючи перевірку незаконною і спрямованою на знищення гімназії. Саме відвертий наступ влади на українську гімназію став першим поштовхом до пробудження кіровоградців».

Ми тепер в очах галичан місто-герой! Аж не віриться, що це кажуть про місто, яке здавалось би на вічно застрягло в минулому, про місто в якому це минуле кидалося в очі не тільки в назві міста та його вулиць й майданів. Воно «випирало» в менталітеті мармазопольської еліти (багато-хто з її чільних представників досі вважає, що слово «менталітет» походить від слова «мент»). Воно визначило оригінальний стиль взаємин, які будувались за принципом «хазяїн-барин!» (згадую, як керівник одного муніципального закладу культури обурювалась фразою високопоставленого чиновника міськвиконкому: «Вчіться працювати на хазяїна!»). Воно позначилось на кадровій політиці (саме в нас пройшли масовані кадрові зачистки в освіті та медицині за принципом «нам сильно вумних не треба», саме тут з’явились заборони на професію для представників опозиції). Воно впливало на побут (це про нас анекдот: - Синку, що тобі привести з Києва? – Гарячої води). Воно визначало нашу суто провінційну безнадію («Треба звідси тікати, бо шанси на щось хороше тут дорівнюють нулю»). Воно формувало і войовниче жлобство «нових мармазопольців» («Краще програю 1000 баксів в казино, ніж дам 100 грн. на Інтернет в школу, де навчається моя дитина»).

Парадокс, але факт попри все це: місто-руїну, тепер назвали містом-героєм. Не треба говорити про кілька щойно відреставрованих фасадів на «ювілейні» гроші, заперечуючи щодо поняття «місто-руїна», я маю на увазі «розруху», яка не в «парадних», а ту, яка в головах. А «собори наших душ» відбудовувати, ой, як важче, ніж зруйновані фасади пам’яток архітектури.

На мій погляд, головна проблема Мармазополя в тому, що тут ніхто не задумується над простим запитанням: Яким би було це місто без мене? В основному тут задумуються над іншим: що місто може мені дати чи, точніше, що ще я можу урвати від цього міста...

Упродовж останніх років ми бачили як місто по суті віддавалось на розграбування тим, хто отримував його «на кормління» як втішний приз за політичну лояльність до Кучми. Мармазополь не шкода, хай грабують! Мармазопольці все стерплять!

Тим, хто хоче бути «на плаву» тут слід не просто «колебаться вместе с колебаниями курса партії», слід встигати перебігати з партії в партію синхронно з тим, яка з них «отримує» область у тимчасове користування.

Знаю одного вже колишнього директора школи, який встиг вчасно змінити компартійний квиток на народно-демократичний, потім швиденько стати прихильником демократичної партії, але трішечки затримався з перестрибуванням до трудовиків. Це і стало причиною його «зачистки». Щоправда, в опалі він пробув не довго, рівно один день: після показового «натовкмачування» він покаявся, його поманили «кісткою» і він почав вірно служити, кому треба.

Сподіваюсь, що хоч «помаранчеві» лідери відмовляться від послуг таких політичних хамелеонів, які сьогодні на очах набувають жовтогарячого відтінку.

Хочеться вірити, що після цих виборів назавжди утвердиться у свідомості всіх проста істина: перемагати слід чесно! Може навіть так буде і на наступних виборах мера (Ви ще не забули як вкрали перемогу на минулих «мерських» виборах у М.Цимбаревича?). До речі, перемога В.Ющенка це перша перемога кандидата за якого я голосував. Коли, наприклад, переміг не мій президент Л.Кравчук, я не йшов на майдан, бо знав, що вибори пройшли досить демократично, але більшість виборців ще не були готовими сприйняти В.Чорновола. Винен в цьому і я, бо не зміг, їх переконати в перевагах симпатичного мені кандидата. У такому разі немає підстав для протестів тих, хто програв вибори. Якби чесно переміг Янукович, я б як і більшість прихильників Ющенка теж більш-менш спокійно сприйняли такий вибір наших людей. Зараз ніякої революції «синіх баклажанів» не буде, бо абсолютна більшість прихильників Януковича краще нас знають, як «переміг» їх кандидат у другому турі й знають, що перемога Ющенка в третьому турі була настільки ж явною, як і перемога Кличка на рингу (дивно було б, якби глядачі почали в цьому випадку кричати: «Суддю на мило!»).

Вибори 2004 показали два підходи до ведення передвиборчої боротьби, які в умовах Мармазополя набули особливо яскравого забарвлення:
1. «Мы свою победу выстрадали честно...» (Лідер опозиції пройшов і замах на своє життя, і компанію наклепів... Ми ж на рівні гімназії пережили і погром, і річну епопею з фабрикуванням кримінальної справи, і звільнення з роботи...).
2. «А значит нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим...» Всістись у президентське крісло будь-якою ціною, нагнувши всіх, не гнушаючись нічим, бо «переможців не судять». Два методи досягнення перемоги «любой ценой» ми теж побачили: Страх і Гроші. На жаль, особливо другий метод впливу виявився ефективним засобом корекції поведінки багатьох мармазопольців, які діяли за принципом: не взяла б гроші я, то взяли б інші.

Хочеться вірити, що у всьому винна наша бідність, а не наша совість....

Хоча, одна моя колега з обласної ради якось у неформальній обстановці виголосила монолог, який змусив мене засумніватись в тому, що є межа матеріального насичення, досягнувши якої людина почне діяти по совісті: «Ти правий і все правильно пропонував на минулій сесії, не думай, що я така дурна, що не розумію цього... Але тобі добре, донька сама собі дорогу пробиває в Німеччині, а я своїй в Києві квартиру купила, а ще ж меблі треба...».

Після придбання меблів потрібна машина, потім дача, згодом поїздка на Гаваї... Завжди щось ще треба, а щоб це мати, необхідно триматись владного корита.

Єдиний надійний шлях його зберегти – прикидатися дурнем! У Мармазополі вигідно косити дурником, «вумних» тут не просто не люблять – їх витискають у «внутрішню чи зовнішню» еміграцію.

«Мысль, со всех сторон стесненная ничем не питаемая, невольно бросается на мелочи и погрязает в них. Вместе с нею погрязает и весь человек...», - це сказав Салтиков-Щедрин про нас.

Автор цієї влучної фрази вважав, що провінція паралізована «неисправимость ограниченностью кругозора», тут панує переконання, що «только в больших центрах человек может смело мыслить и свободно дышать».

«Все чувствующее в себе силу неудержимо стремятся вон из провинции», - на жаль, і ця констатація російського класика справджується в нашому «дикому полі».

Благородні сімейства Бабичів чи Панченко, Лучиків чи Алдошиних є тепер окрасою столичного бомонду.

З власного досвіду скажу, що часто ці люди «стремятся вон из провинции» не з власної волі, їх послідовно і жорстоко відторгають звідси усіма фібрами провінційної душі ті, для кого ці люди є явно чужорідними елементами.

Саме відтік умів є чи не головною ознакою того становища «внутрішньої колонії» в якому опинилась область продовж останніх десятиліть.

Замість «відторгнених», ми імпортуємо кадри за принципом «що тільки до нашого берега не припливе».

Звичайно, тут «дурь» не так кидається в очі як у столиці, але, але, але...

Можна без кінця розповідати анекдотичні історії про діяльність однієї київської дами, яка кілька років вчила жити «непересічених» (це її «коронне» слово) мармазопольців навіть напередодні третього туру виборів проводила «тайну вечерю» з «недостатньою» просвітленими за часи її керівництва гуманітарною сферою краю освітянами. Це вона напередодні минулих парламентських виборів не пускала місцевих педагогів навіть на зустріч з міністром освіти та науки Василем Кременем з огляду на те, в області можна було голосувати тільки «за єду» (Блок «За єдину Україну») і за «жінок» (Партія «Жінки за майбутнє»). Що ще треба мармазопольцю для повного щастя окрім «єди» та «жінок»? Адже зрештою «Нас єднає земля!», - констатували «заєдисти», повісивши плакат з таким лозунгом в стінах обласного онкодиспансера. Зайве говорити, що хворі належно оцінили появу такого плаката саме там, в онкодиспансері.

Керівник Кіровоградського регіонального штабу Блоку «Сила народу» Валерій Кальченко нещодавно зробив публічну заяву, яка викликала шалене обурення у «колишніх», він сказав, що слід ставитись як до військовополонених до тих, хто під час передвиборчої компанії чинив злочини (брав хабарі, відверто фальсифікував підрахунок голосів тощо), до тих, хто продовж року до виборів вів себе як окупант, проводячи «зачистку» території, встановлюючи заборони на професії для нелояльних до влади керівників, чинив погроми навчальних закладів чи лікарень, щоб нагнати страху в місцях дислокації дільничих виборчих комісій, до тих, хто клепав «кримінальні» справи з тим, щоб «нейтралізувати» дійсно авторитетних людей, чиє слово багато важило для місцевої громади, до тих, хто вів себе як мародер, хапаючи залишки міської власності.

Звичайно, як до військовополонених слід ставитись не тільки до тих, хто вів себе на цій землі як окупант, а й до тих, хто залюбки співробітничав з «окупаційним режимом», тих, хто словом і ділом допомагав погромщикам і мародерам, хто показав себе відвертим співучасником фальсифікації виборів... Усі вони мають постати перед судом, відповідати перед Законом, Богом і Людьми. Для того, щоб так сталось має перш за все відбутись радикальне очищення і владних коридорів і особливо правоохоронних органів.

До речі, те, що можновладці вели себе тут як окупанти підтверджує і такий факт: саме на території Кіровоградщини вперше з часів німецько-фашистської окупації України під час ІІ Світової війни не раз застосовувались колективні покарання. Я не одноразово виступав на сесіях обласної ради, наголошуючи, що колективні покарання були засуджені як злочини проти людства ще на Нюрнберзькому процесі, а тому зараз Гаага «плаче» за тими, хто, наприклад, усе місто відключає від водопостачання. На жаль, вкрай принципова Прокуратура Кіровоградської області чомусь так жодного разу і не відреагувала на мої депутатські звернення щодо практики нахабного порушення законодавства та прав людини у випадку, коли за те, що хтось не сплачує за воду карають усіх. Спробували б щось подібне зробити в цивілізованих краях! А у нашому Дикому полі можна все.

Чи є надія на можливі зміни на подолання нашого «мармазопольства»? Надія є! І цю надію я пов’язую перш за все із нашою молоддю, поколінням, яке не захотіло бути втраченим, стало поколінням надії, поколінням, яке побачило європейську перспективу поколінням, яке хоче жити в своїй країні «гордо і чесно».

Вибори показали, що значна частина державних мужів, бізнесменів та і навіть сіячів «розумного, доброго, вічного» виявились втраченою генерацією місцевої еліти.

Це дає підстави для висновку: нинішня еліта остаточно деградувала, а значить для прогресу краю необхідна майже 100% її заміна, утвердження нових принципів «селекції» та «прополки» тих, хто йде на гору. Тому тільки зміна еліт дає надію на те, що на владному олімпі краю опинятися люди з іншими стилем мислення, лінією поведінки та іншим уявленням про моральні чесноти.

Люди, які не відчувають себе «козлами» й інших не мають за «козлів».

Люди, які ніколи не санкціонують появи звіринцю на центральній площі у день зустрічі з опозиційним кандидатом. Люди, за керівництва яких унеможливиться такий діалог біля каси цього звіринцю:
Відвідувач: А козли в зоопарку є?
Торговець квитками: Є, козли там! (показує рукою на облдержадміністрацію).


Люди, які не даватимуть підстав для появи плакату: «Влада озвіріла, обгадилась і воняє!».

Люди, з появою яких зупиниться процес деградації влади, який продовж останнього десятиліття набув ознак відвертого виродження. Згадую як колись критично ставився до перебування біля освітнього керма Пана Д., після того ж як його змінив Пан П., я заявив новообраному меру, що стану з плакатом «Верніть Пана Д.!». Та я не міг собі уявити, що після приходу на цю посаду Пані К., я таки переконаюсь в справедливості ще одного неписаного закону Мармазополя: ніколи не вимагай відставки діючого начальника, бо наступний буде набагато гіршим за попередника. Зайве говорити, що ця істина справедлива і щодо еволюції перших керівників міста та області.

Хоча у нас не повинно бути ілюзій щодо того, що тепер хутко «зникнуть» з влади «як роса на сонці» ті, хто ще вчора чинив дику сваволю, вони тепер мімікруватимуть під кольори переможців.

Два роки тому, коли моя колежанка по навчанню в Японії пані Мілбурга з Уганди, розповідала про свою країну, я зрозумів в якій країні на букву «У» знаходиться Мармазополь. Там і тут збігалось все: від самодурства місцевих напівкримінальних «князьків» до розбитих ліхтарів. Куди нам в Європу, нам би наздогнати і перегнати Африку, - до цієї невтішної констатації довели нас горе-керманичі. Та, як влучно зазначив один західний дипломат: «скільки б хто не старався, перетворити Україну в африканську державу не вдасться».

Хочеться сподіватись, що не справдяться сподівання тих мармазопольців, які думають, що це там, у Києві «заворушились верхівки дерев», а тут «як брати (чи братани?)» керували, так і будуть керувати». Хочеться вірити, що формула успіху нової влади неодмінне складником якої має бути: «плюс декучмізація всієї країни» спрацює і у нас, що не вдасться на Кіровоградщині створити резервацію для політичних динозаврів, що не можливо зберегти тоталітарний режим в одній окремо взятій області.

Усе це справдиться, якщо ми разом скажемо: «Прощавай Мармазополь, місто шарікових і швондерів, місто підлої влади, місто із смородом «звіринцю», місто посередностей і нікчем, місто для характеристики якого навіть інтелігентним людям не вистачало літературних слів: «Не на ту Хіросіму в 45-му скинули атомну бомбу, тут у нас така Х...ма».

Живи помаранчевий Єлисавет, місто нашої мрії, місто, де мрії збуваються. Адже місто – це не стіни, місто – це люди. А люди тут як люди, їх лише, за словами булгаківського героя, трохи зіпсувало «квартирне питання» («мелочи быта»). Люди, які захотіли змін, люди, які нарешті тепер отримали шанс жити як люди.

Живи новонароджене місто-герой, яке приходить на зміну місту-маразму...» А інакше, за що боролись?..

Громовий Віктор,
депутат Кіровоградської обласної ради,
директор гімназії ім. Т.Шевченка м. Кіровограда

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109002734.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua