Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 22-02-2005
Ярослав Стех: Роздуми, пов’язані з 60-річчям трагедії на Закерзонні

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109087656.html

Нема сім’ї, не має хати,
Немає брата і сестри,
Щоб не заплакані ходили,
Не катувалися в тюрмі
Або в далекій стороні...
Т. Шевченко
Такими словами Т. Шевченка з ‘’Неофітів’’, можна розпочати розповідь, про трагедію, страшні зойки, стогін катованих і про ревні дитячі сльози та ридання жертв, які падали з рук злочинців тому 60 років назад, на відвічній українській землі Перемищини, Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. З особливою шаною треба відзначити цю трагічну річницю тому, що невблагальний час заберає і свідків і жертв катів і все відходитє у небуття. А з роками, при байдужості не таким гострим навіть стає страшне терпіння і біль. А все таки повинна залишитись тривка і об’єктивна пам’ять, бо забути таке народовбивство – це гріх і злочин. Особливо в наш час, коли поляки на державному рівні відзвачають свої жертви на Волині і безустанно нагадують про своїх героїв ‘’орлят’’, які мають свій упорядкований пантеон слави на просторій поверхні Львівського личаківського цвинтаря. Тму відтворімо хотяй цю малу частину людськож долі і гіркої пам’яті з цього своєрідного марирологу. В цьому році також припадає 60-річчя ялтинсьжкої конференції, яка відбулася на початку 1945 р. за участю ЗСА Франкліна Рузвельта, прем’єр міністра Великої Британії Вінстона Черчіля і СССР Йосифа Сталіна. Ця конференція переможців над нациською Німечиною, розв’язала руки Сталінови і в світлі цієї конференції Сталін почув себе всевладним імператором частини завойованих теренів. В наслідок тих подій повстав у липні 1944 р. ПКНВ в Польщі, для якої Сталін подарував українські етнічні землі так звані Закерзоння. На цій основі розпочалася вперше депортація на всхід до СССР, а згодом на західні Зємє одзискане, по ІІ світовій війні. Реальне підгрунття з очищення з української людности з тих теренів були слідуючі. З одної сторони Сталін хотів помститися, за активну участь українців у національновизвольних змаганнях, а також боротьбу проти радянської тоталітарної системи. Недаремно на ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов прилюдно висловився: ,, Українці уникнули цієї долі, що; татари, чеченці, калмики, інгушеті та інші завдяли тому, що їх забагато, і не було місця, куди б їх можна було усіх депортувати’’. З другої сторони інереси Маскви і Варшави з’єданалися. Коли польський уряд упевнився в тому, що всякі пертрактації і зусилля і за жадну ціну невдасться посунути кордонів ПЬольщі на всхід. Тоді, так уряд, як і різні польські шовіністичні угрупування прийняли найжорстокіші методи на очищення тих теренів від українців і тим домогтися до повного спольщення земель на яких від непам’ятних віків жило українське населення. Не будемо згадувати і наводити приклади політичних тисків і польонізації яка в різнім часі була стосована з сторони Польщі в минулому на тих теренах. Досить згадати, що підчас ІІ світової війни і після її закінчення, українці тих земель зазнали повного етноциду і ґеноциду. Немає в людській мові слів, за допомогою яких можна було б докладно передати трагізм і незчислені види і роди моральних і фізичних мук, які були стосовані на тій землі, до корінного населення. Саме з того часу з посиленою жорстокістю окремими польськими добре озброєними і вишколеними загонами, яким злочинний тон надавала Армія Крайова (АК), поведено озвірілий наступ на українське населення. Застосовано найогидніший садизм і наругу, знущання, вбивства, вандалізм і грабуванням не обминули ані одної хати, ані одної родини.
Як згадують очевидці тих трагічних подій, терпінь зазнали наші брати і сестри, які можна тільки порівнювати з часами, коли шаліли дикі кочові орди, які з такою самою завзятістю мордували завойовані ними народи. Визначний дослідник Євген Пастирнак, обширно і удокументовано опрацював книгу ,,Нариси історії Холмщини і Підляшшя’’ (Вінніпеґ, 1968 р.) в якій знаменито описав цю трагедію й біль, який пережили мертві і живі мешканці Холмщини і Підляшша. Тому вважаю, що не лише ми повинні згадувати цей трагізм в круглі річниці, але кожного року його конче треба пригадувати нашим дітям і внукам і передавати ці злочини до відома цілого світу. Все це треба робити не заради помсти, але заради перестороги, щоб такі злочини ніколе в історії людства не повторилися. Пригадаймо за Є. Пастернаком, що лише в Грубашівському повіті упродовж одного року з 1943 на1944 р., озброєні польські бандити спалили 52 села і в них замордували поверх 4 тисячі наших селян. За описом Галини Вишневської (Шлях Перемоги, Київ) було вимордувано людей в таких селах, як: Сагринь – 700 осіб, Бересті – 300, Верховині – 194, Шиховичах – 200, Ласкові - - 200, Модриню – 120, Крикові – 200 і так можна продовжувати підрахунок жертв. Тим яким вдалося уникнути смерти, убитих часто хоронили крадькома, щоб самим не згинути, закопували закатованих часто там де вони загинули, рідко були хоронені у велетенські братські могили і як важко, що за цей страшний злочин, мимо 60 літньої давності ніхто за нього ще не відповідав перед судом і не вибачився хоча перед тими, які чудом залишилися живими і перед нащадками жертв.
Звичайно, ми не обвинувачуємо цілого польського народу, хотяй кривди вимовляємо з великим жалем і терпінням. Ми добре пам’ятаємо, що кращі мислителі польського народу костеніли перед ганебними і злочинними вчинками Армії Крайової (АК), Баталіонів Хлопських ( БХ), Вільність і Незалежність (ВіН) та інших, які допускалися до жахливих форм і методів, задаючи біль, нечувані поневіряння простим безборонним людям. Вони підступно скрито й явно задавали смерть брутальними методами людям похилого віку, жінокам і маленьким дітям. Саме ці збройні загони заливали кров’ю землі Закерзоння і винищували в пень наших людей, а при тому рабували їхнє майно і руйнували культурні цінності, заявляючи свою дику претензію на панування над цією землею. В часи найбільших страждань українців Закерзоння, підчас і після ІІ світової війни, навіть світ якось байдуже приглядався до всього того, що діялося з українцями на їхній відвічній землі. Все, що там діялося, вдаряє не лише в мораль минулого, але руйнує підставові поняття моралі о справедливість в наш час. Можна доходити до висновку, що існує дальше криза в сфері правовій законності і моралі у відношенні до українців. Пора давно наспіла, щоб знайти в кінці вихід, щоб після 60 літньої давності рехабілітувати живих і надати християнську шану мертвим, які потерпіли в наслідок українсько-польського протистояння. Час і пора завести докладні реєстри мальтритології українців, привести до пристойного вигляду їх могили й поставити на них пам’ятники з іменним виказом загиблих. Врешті пора упорядкувати давні поховання на цвинтарях Закерзоння, які недоглянуті з поперевертаними хрестами, де пасеться худоба серед зарослих кущів і кропиви. Ми неустанно чуємо вже від років апелі секретаря Інституту Національної Пам’яті з Варшави п.Анджея Пшевозьніка, о достойнім вшануванні ‘’орлят’’, які спочивають на Лечаківському цвинтарі у Львові. Але цей автор апелів, сам особисто зневажливо ставиться до українських поховань на терені Польщі. Крім того, давно наспіла пора законно повернути майно громадянам Польщі (укараїнського походження), бувшим власникам, або їхнім спадкоємцям, яке силою було від них забране внаслідок акції ‘’Вісла’’. Доречі, варто пригадати, що до переведення акції ‘’Вісла’’, яка тривала від 28 квітня до 28 липня 1947 року, уряд Польщі використав поверх 20 тисяч польського війська, яке спацифікувало українські села і мешканців тих сіл депортовано на північно-західні терени Польщі. Акцією обнято, около 150 тисяч українців, із 795 місцевостей, які жили у 22 повітах, що знаходилися в Краківському, Ряшівському і Люблинському воєвідствах. Депортованих піддано поліційному наглядові і розкинуто їх до 1738 місцевостей по північно-західних теренах Польщі і не дозволено депортованим ані на навчання дітей в рідної мови, ані навіть заборонено вірним молитися у свому обряді. Словом, створено їм такі умови, щоб вони як найскоріше могли втратити всі свої національні відмінності. Нагадуємо ці факти не для породження помсти, а для того, щоб знову взятися за руки і створити живий ланцюг добра, щоб політичні ілюзії ніколи вже нас не ділили і не ставляли на грань катастрофи. Треба підойнятися на такий високий рівень і з тої висоти щоб не було видко перегородок і протистоянь між нашими народами.
З якою великою радістю вітали всі українці численних поляків, які так масово в часі президентських виборів в Україні, під проводом свого Президента Олександра Кваснєвського включилися в процес ,,помаранчевої революції’’і тим допомогли в прескорених темпах осягнути правдиву демократію в Україні. Отже треба виявити добру волю і наші взаємини добросусідські можуть стати надзвичайно прикладними. Між нами дуже багато прекрасних людей по обох сторонах і це головна запорука наших в майбутньому успіхів. Нам також приємно було чути, коли Президент О. Кваснєвський, знайшов в собі стільки мужності і вибачився перед євреями за злочини скоєні в Єдвабнім. Тим символічним жестом Пана Президента не лише тішились євреї, але і українці, які зазнали подібних актів терору, хотяйби в селі Терка, ліського повіту, де польська реґулярна армія 9 липня 1946 р. зігнала до будинку безборонних українців з маленькими дітьми, закрила всі виходи та живцем спалила 33 особи. До злочинів польської армії в 1946 році слід зарахувати вбивства людей в Завадці Морохівській, сяніцького повіту -70 осіб, Люблинці Старому, любачівському повіті – 180 осіб, в 1947 р. в селі Вербиця томашівського повіту - 59 осіб, та в інших місцевостях.
Хотілобся, щоб український демократичний уряд на чолі з Президентом Віктором Ющенком разов з представниками польського уряду на чолі з Президентом О. Кваснєвським, відзначили на державному рівні в 60-річчя злочину, хотяй символічно в одній місцевості, наприклад в селі Павлокома, на Перемищині, де з 3 на 4 верезня 1945 р. відділ АК під командою пор. Юзефа Біса ‘’Вацлава’’ доконав різню в селі, в результаті якої позбавив життя 368 осіб різного віку. Командир АК ‘’Вацлав’’ був суджений Гарнізонним Судом в Ряшові 4 вересня 1945 р.і за свій злочин дістав, як на іронію два роки ув’язнення. Тоді, коли цей суд сказував молодих наших хлопців, лише за приналежність до УПА, на кару смерти. Відомо, що загони УПА боронили українське населення перед загибелю. Водночас голосили гасло ‘’Воля народам і воля людині!’’, заявляли: ‘’Признаємо польську державу в її етнографічних межах’’. Мабуть і тому, у вирока псевдо польських тодішніх судів, для упістів було написане, що ув’язнений намагався відорвати частину тереторії від Польщі і приєднати її до України.
Крім того, силами польського підпілля з 16 на 17 квітня 1945 року замодровано 359 осіб в селі Пискоровичі, ярославського повіту, деякі дослідники число замордованих подають значно вище. А в криваву ніч з 17 на 18 квітня 1945 р у віддалі 10 км. від Перемишля, в селі Малковичі замордовано 156 осіб і так можна продовжувати злочинні акти, які мали місце на Закерзонню. На мою думку в цьому ювілейному році 60-ліття з особливою увагою треба відзначити жертви цього ганебного акту, як нам всім прикро, але треба згадати терпіння, яких зазнали загиблі і їхні рідні і той страшний біль, що його пережила ціла Україна. В місяцях доконаного злочину повинні у всіх українських церквах відбутися жалібні моління за невинно страчені жертви. Засоби масового переказу повинні приділити тим подіям належну увагу і з шаною згадати загиблих. Існують в Україні регіональні товариства ‘’Холмщина’’, ‘’Надсяння’’, ‘’Любачівщина’’ і ‘’Лемківщина’’. Так само в діяспорі діє надзвичайно активно Об’єдння Лемкім, існують інші товариства і об’єднання, а головне наші церкви повинні проявити високу активність в тому закресі. До тих смутних відзначень повинні приєднатися приватні особи, найкращі патріотичні одиниці, всі ми повинні докласти своїх зусиль, щоб належно відзначити цю смутну річницю 60-річчя загибелі наших братів і сестер. Коли ж як не тепер, може бути кращий час і нагода відбути своєрідне паломництво – магдрівки до тих святих місць, де в терпіннях вмирали наші брати. Ці місця сповнені нез’ясованим чаром, вони промовляють мовчки до нашої душі і наповняють її Божеством. Над цією Голгофною землею, засвітити символічну свічку і покласти хрест на грудях, це наймогутніша сила, яка оновить наш дух і скріпить віру в Бога, що ми люди і християни. Особливо, очивидці і свідки тих подій повинні в ім’я Божої справедливості в доказ любови до ближнього, які в мирали в муках переповісти все це живим. Кожен з нас хоче жити, має свої плани і прагне волі, а тим самим наші невинно впавші жертви, мали також право на життя. Бутьмо чесні з усіма, але бутьмо також чесні із власною совістю.
Трагедія, яка відбулася на Закерзонні, це боюча ганьба, це своєрідний український ‘’Катинь’’, це український ‘’Освєнцім’’ і ми розуміємо біль, який там переносили жертви терору, бо цей біль покривається з нашим болем. Варто навести знаменні слова, які так влучно висказав в тому році підчас 60-річчя визволення ‘’Освєнціма’’ Президент України – Віктор Ющенко: ‘’Цей біль я відчуваю сьогодні, але він лікує, я хотівби розділити його з моїми співвітчизниками і всіма людьми на Землі, тому що тільки він може дати мудрість і зачинити двері, за якими дорога до пекла’’. Цю мудрість повинні виявити Президенти обох країн Польщі і України на відзначенню 60-річчя Закерзонської трагедії, до них повинні приєднаиися масово українці і поляки, щоб в достойний спосіб відзначити цю трагічну в скутках подію, яка кривавою раною вписалася в історію наших народів. В цій річниці підіймомося понад голови вогненних історичних подій, через які проходили наші народи, хай нас об’єднає мудрість і слава двох народів і без політичних спекуляцій будуймо разом наш спільний европейський дім.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109087656.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua