Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 24-02-2005
Марія Кириленко: Чи готові ми до співпраці з владою і чи готова влада до співпраці із нами?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109259636.html

Коли я пишу „співпраця з владою”, в мене клавіатура пливе з-під рук, я дивуюся сама собі, що беру на себе сміливість писати такі „крамольні” речі. З підсвідомості лізе невеселий асоціативний ряд: колабораціоністи, співробітники, запроданці, яни(у)чари та ін. Моє дисидентське коріння і вся моя душа повстає проти цього, не дивлячись на те, що зараз ми маємо надію на чесну і відкриту до суспільства владу. Не думаю, що я поодинока в цьому відчутті. Ми звикли бути під владою, проти влади, але чи готові ми бути разом із владою? І ще одне не менш гостре питання: чи готова влада бути разом із нами?

„Подивимось, як поводитиме себе нова влада. Якщо щось буде не так, – ми знову вийдемо на Майдан” – це наразі чи не найпопулярніший вислів, який можна почути від соціально активних громадян. Спочатку ця теза імпонувала мені своєю революційністю та безкомпромісністю. Однак коли схожі вислови я почула від досить впливових політиків і політаналітиків, які викладали своє бачення, які саме завдання стоять зараз перед українським суспільством, то занепокоїлася. Складається враження, що народу України відводиться лише роль судді дій президента та нового уряду, критика і контролера. Представники нової влади закликають до активної критики своїх дій, незалежні ЗМІ гордо заявляють про перехід в опозицію до влади. Але чому досі не звучать такі слова, як „ДОПОМОГА”, „СПІВПРАЦЯ” І „СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО”?
Не можна, звісно, щоб український народ відчув себе у ролі Попелюшки, що повертається з революційного балу до свого лахміття та смиренного чекання на чудеса, що будуть творити, якщо не хрещена мати-чарівниця, то хрещений батько-президент. Але так само не можна орієнтуватися виключно на роль „вічних революціонерів”. Альтернатива цим двом крайнощам – свідома громадська позиція, ствердження нових ідеалів у повсякденному житті „за місцем роботи та за місцем проживання”, консолідація суспільства задля досягнення соціально значимих цілей.
Соціально активні громадяни знаходяться зараз у відчутті, що треба кудись бігти і щось робити. Але майже ніхто достеменно не знає, - куди і з якою метою. Народ України мав би розуміти свою роль у даний історичний момент. Для цього, замислюючи будь-які соціально значимі зміни, потрібно дуже чітко доводити до суспільства його частку роботи в кожному кроці влади. І не стільки у вигляді хитромудрих пояснень і розгорнутої аргументації, скільки шляхом простих і чітких месиджів.
На мій погляд, для початку потрібно розгорнути широкомасштабну просвітницьку кампанію по роз’ясненню значення поняття „громадянське суспільство”. У багатьох склалося враження, що чим гучніший і багатолюдніший мітинг, тим більш зріле в країні громадянське суспільство. Це далеко не так. Дійсно, можна сказати, що під час революції на Майдані народилося громадянське суспільство. Але ж не будемо ми і надалі, як немовля, криком повідомляти, що хочемо їсти, пити чи нову іграшку. Нам треба рости, розумнішати, вчитися доводити до влади свої потреби методами, випробуваними в країнах розвинутої демократії. Якщо суспільство не зрозуміє, що „Майдан” – це екстремальний спосіб протесту і донесення своїх сподівань до влади, у нас будуть клонуватися у великій кількості „псевдомайдани” і „мінімайдани”, що може з часом вичерпати ідею, довести її до абсурду і навіть перетворити на фарс (певні ознаки цього можна спостерігати, на мій погляд, вже зараз). Але для цього влада має демонструвати, що чує і „тихий” голос свого народу, реагувати за заяви та звернення. І владі, і суспільству треба вчитися знаходитись у постійному спокійному і цивілізованому діалозі, де кожна з сторін чує аргументи одна одної. Тож потрібно більш активно задіювати вже існуючі (а, можливо, й шукати нові!) механізми здійснення такого діалогу (один, з них, безумовно, Інтернет).
Не менше занепокоєння викликає і те, що бізнес зараз практично не згадують як повноцінного партнера саме суспільних зрушень, а не лише економічних. На мій погляд, терміново потрібно розтлумачити всім суб’єктам соціальної партнерської діяльності, що лише за умови „соціального партнерства”, тобто тісної співпраці влади, бізнесу і суспільства (через громадські організації) можливий серйозний поступ на шляху соціального прогресу. Якщо не об’єднати зусилля влади і народу, якщо не піднятися „всім миром” на вирішення болючих соціальних проблем, успіх навряд чи буде можливим.
Поняття соціального партнерства потрібно пояснювати, пропагувати і законодавчо підкріплювати. Ці прописні для розвинутих демократій істини дуже мало відомі в Україні. Але тут слово має бути за фахівцями і нашими ЗМІ. Я ж хочу привернути увагу до того факту, що соціальне партнерство неможливе без основного інструменту здійснення суспільством партнерських стосунків із владою та бізнесом – без громадських організацій (ГО), які і слугують у першу чергу показником того, наскільки розвинене в державі громадянське суспільство.
Громадські організації, які в передреволюційний та революційний час здобули повагу, славу та визнання українського суспільства, – це переважно „протестні” організації, діяльність яких в даний час дійсно може бути спрямована на контроль за діями влади. У них великий досвід і свій шлях. Але зараз в не меншій мірі заслуговують на увагу маленькі громадські організації, які могли б реалізовувати невеликі соціальні проекти на рівні малих міст та сіл у співпраці з місцевою владою та місцевими бізнесовими структурами.
Такі організації в Україні не в найкращому стані. Реально діючі ГО губляться поміж (1)„фантомними” організаціями, що існують лише на папері; (2)„технічними”, які створювалися для легалізації надання платних послуг бюджетними організаціями та (3) „кишеньковими” організаціями, появу яких стимулювала колишня влада для створення ілюзії „всенародної підтримки”, а нерідко і для відмивання коштів (іноді це відбувалося і при бізнес-структурах). Гадаю, що потрібна своєрідна „інвентаризація” наших ГО; полегшення процедури реєстрації нових організацій; створення стимулів для бізнесу щодо фінансової підтримки ГО; дебюрократизація оформлення проектів на грантову допомогу; доведення до всіх грантодавців тієї простої істини, що в Україні виконавцям проектів треба хоч трохи платити (деякі з них принципово не закладають гроші на заробітну плату); зниження відрахувань із заробітної плати виконавців проекту (або й повне їх скасування) тощо.
В Україні існує справжня армія безробітних, які за умови виваженої політики могли б у значній своїй кількості перетворитися на армію соціально активних громадян, плідно працюючих на розбудову нової держави. Якщо залучати безробітних до громадської роботи, яка б фінансувалася за рахунок благодійних фондів, грантів та ін. і за обов’язкової умови хоч би якої скромної оплати їх праці, то вирішення багатьох болючих соціальних проблем сьогодення стало б реальністю. Одночасно безробітні проходили б справжню реабілітацію, щоб стати соціально активними, а головне – соціально реадаптованими громадянами. Не можна забувати і про багатьох молодих людей, які не можуть знайти свого місця в житті. Громадська робота – це потужний стимул до особистісного росту, справжній трамплін до повноцінного життя. Доводилося спостерігати, як громадська робота змінювала на краще безробітних, що роками ніде не працювали і спочатку важко адаптувалися навіть до простого спілкування з іншими людьми. Тепер ці люди знайшли себе, працюють, у багатьох змінилося на краще особисте життя. Я не можу сказати, що вони зробили крок до заможного життя, але до повноцінного і суспільно корисного – безумовно.
Якщо дати простір громадським ініціативам, розробити цілу систему стимулів, законодавчо підкріпити діяльність ГО – це буде вагомий внесок до справи створення в Україні дійсно громадянського суспільства.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109259636.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua