першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Михайло Свистович: Мені не сподобалася виборча система, запропонована Віктором Шишкіним

додано: 25-02-2005 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109336029.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

УкраїнаПраво

Я дуже поважаю Віктора Шишкіна і страшенно хочу, щоб він став Генеральним прокурором України. Однак не можу погодитись із запропонованим ним варіантом виборчої системи, бо завжди, коли щось аналізую, виходжу не з того, як воно виглядає, а з того, до чого воно призведе.

Колись я вже писав, що, якщо б в Україні скопіювали б Закон будь-якої європейської країни про парламентські вибори, то жоден опозиціонер до вищого законодавчого органу просто би не потрапив. Бо в Україні не знають, що таке чесна гра на виборах, а тому шукають кожну шпаринку в Законі, аби сфальсифікувати народне волевиявлення.

На жаль, в нас більшість Законів пишуться людьми, які ніколи не випробовують їх в цілому на практиці, а тому погано уявляють, як їхнє слово відгукнеться у реальному житті.

З першого погляду запропонований Віктором Шишкіним варіант (я так розумію, що він пропонується й щодо виборів до районних (в т.ч. районних у містах), міських та обласних рад) в теорії виглядає непогано: він нібито спонукає партії партійні структури реально працювати з виборцями на місцях безпосередньо в округах, а не спиратися лише на авторитет лідерів чи ідеології, змушує шукати для виставлення на округи яскравих особистостей, “грошові мішки” для власної перемоги не будуть йти на поклін до партійного боса, а працюватимуть на округах, щоб “охмурити” потенційних виборців, громадянські активісти можуть потрапити в депутати.

Насправді нічого такого не буде. І той недолік, помічений учасницею семінару, який Максим Ісаєнко назвав найсуттєвішим, насправді є несуттєвою дрібничкою порівняно з усім іншим, що буде. А буде ось що: кучмісти з янучарами візьмуть реванш, зміцнять свої позиції у Верховній Раді (навряд чи вони сидітимуть тихо, як зараз, якщо у дію вступить реформа) та збережуть їх у місцевих радах. При цьому до рад усіх рівнів дійсно потрапить невеличка кількість громадянських активістів, які навряд чи потрапили б туди за існування чисто пропорційної системи. І буде ця яскрава, але малочисельна жменька відстоювати права народу. От тільки навряд чи відстоїть, бо всі питання у всіх радах вирішуються при голосуванні більшості голосів. Тому і буде мовчазна кучмістська більшість ставитись до цієї жменьки за принципом “собака гавкає, а караван іде”.

Всім, хто мені не вірить, хочу задати питання: “Яким чином влада, програвши вщент вибори за партійними списками, отримала більшість у Верховній Раді?” І даю відповідь: “За рахунок депутатів, що пройшли за мажоритарними округами”. Якщо подивитися підсумки виборів, то легко можна побачити, що, за нечисленними винятками, опозиційні кандидати-мажоритарники набирали значно менше голосів, ніж політична сила, яка їх висунула. Навіть у тих регіонах, де “Наша Україна” отримувала за списком понад 50% голосів, за мажоритарними округами проходили або “позапартійні”, або відверті кучмісти. Та що там казати, якщо навіть від Львівської області, де “Наша Україна” всюди тріумфально перемагала, за одним з мажоритарних округів переміг кандидат від СДПУ (о), який не приховував своєї партійності. Майже повним провалом закінчилися для опозиції місцеві вибори, коли окремі обласні ради проющенківських регіонів (наприклад, Київська) всуціль складалися із провладних кандидатів. Те саме можна сказати і про більшість районних, міських, селищних рад. На вже згадуваній Львівщині, де, як і в цілому в Галичині, нашоукраїнцям вдалося добитися певних успіхів на місцевих виборах, фракція “Наша Україна” мала в обласній раді тільки відносну більшість, а численна підконтрольна СДПУ (о) фракція “СС” (“Соціальна справедливість”) періодами успішно зривала сесійні засідання.

При мажоритарній системі люди голосують не стільки за ідеологію, скільки за особу. На партійність, звичайно, також звертають увагу, однак вона (особливо в неполітизованих регіонах) не є визначальною. З одного боку, це нібито добре, однак насправді найчастіше вилазить боком. Бо, чесно кажучи, люди в нас досить меркантильні, а тому часто підходять до вибору з точки зору “А що я з цього буду мати?” Тому й голосують не за хорошу і чесну, а за корисну для округу людину, нехтуючи постулатом, що народний депутат представляє інтереси всього населення, так само як і місцевий – всього міста (району, області), а не вулиць та провулків, що його обрали. При цьому такі риси як чесність, розум, порядність поступаються магічному слову “можливість”. І в корупціонера-директора великого підприємства, який має можливість побудувати дорогу, більше шансів від вченого-академіка, який дуже б придався в якомусь комітеті для написання законів. І не задумуються люди, що обраний до міськради начальник ЖЕКу, який перед виборами дав їм гарячу воду (а може ж і відключити зі злості, якщо не проголосують), візьме своє при торгівлі землею, що є власністю всієї громади.

З вищенаписаних причин при мажоритарній системі виборці також віддають перевагу тим, хто безпосередньо мешкає в окрузі. А в нас так уже склалося, що багато людей, які заслуговують права бути народними депутатами, проживають у Києві. До кінця своєї каденції регіонами також, як правило, стають киянами, але ж виборці над цим не задумуються, тому й голосують “за свого”.

Такі преференції виборців змушують народних та місцевих депутатів працювати не тільки на благо всієї країни (області, міста, селища), а левову долю часу та сил віддавати на вибивання коштів і т. ін. для свого округу (району, вулиці), перетворюючись на лобіста й перетягувача спільної ковдри. І виборці округу (району, вулиці) скоріше віддадуть перевагу тому, хто спритніше, на їх думку, перетягуватиме до них цю ковдру, навіть, якщо це піде на шкоду мешканцям інших округів (районів, вулиць) чи країни в цілому.

Я розумію, що Віктор Шишкін хоче якнайкраще, і так само, як і йому, мені не подобається, що при чисто пропорційній системі існує загроза, коли партійні вожді та вождики продаватимуть місця у списках, а також протягуватимуть по списках своїх родичів та знайомих, ігноруючи “чужих”, не зважаючи на їхні якості.

В тому, що “грошові мішки” для власної перемоги не будуть йти на поклін до партійного боса, а працюватимуть на округах, щоб “охмурити” потенційних виборців, нічого хорошого я не бачу. Бо, якщо цей “мішок” готовий купляти своє місце за гроші (чи то у боса, чи то у виборців), то потім він майже напевно використовуватиме куплене депутатство для того, щоб “відбити” витрачені на купівлю мандату кошти. І кількість таких “мішків”, які пройдуть по партійних списках, буде значно меншою від кількості, яка пройде за мажоритарними округами. Цю істину яскраво підтверджують вибори-1998 і вибори-2002 при порівнянні мажоритарної та списочної частин Верховної Ради.

Надія ж на те, що мажоритарка когось до чого стимулюватиме є наївною. І це уже підтвердила історія. До 1994 року включно вибори до Верховної Ради в нас були чисто мажоритарними (а місцеві вибори залишалися такими завжди), однак навряд чи хто, поклавши руку на серце, скаже, що партійні структури після провалу реально працювали з виборцями на місцях, шукали яскравих особистостей чи ще щось там корисне робили. А якщо вони цього не робили раніше, то немає жодної підстави для того, що вони робитимуть це у майбутньому.

До того ж і “яскраві особистості” – поняття неоднозначне. Щоб стати депутатом – потрібно, як мінімум, бути відомим. Звичайно, в позитивному плані. А для цього, навіть, якщо дуже тяжко працюєш на благо народу, потрібно мати сякі-такі гроші. Хоча б тому, що добру славу про себе потрібно поширювати. Бо інакше про твої добрі справи знатимуть хіба що невелика кількість мешканців, яким ти допоміг. Бо щоб допомогти великій частині мешканців, потрібно мати все ж таки певні матеріальні ресурси (офіс, телефон, оргтехніку, бажано штатний персонал). І навіть, якщо тобі вдасться зробити щось корисне для всіх мешканців, небагато шансів, що вони про це дізнаються. Бо журналісти в Україні досить “своєрідні”, тому та інформаційна картина навколишньої дійсності, яку вони подають читачу (слухачу, глядачу) насправді дуже далека від реальності. А в глибинці вся журналістика взагалі обмежується іще радянськими малотиражними районками, яких майже ніхто не читає, і які залежать або від влади, або від місцевих “грошових мішків”. Тому “яскравими особистостями”, як правило, є не найкращі люди. І я не бачу нічого хорошого в тому, щоб ці “особистості” залучалися партіями для участі у виборах. Навпаки, система партійних списків дає більшу, хай і гіпотетичну, можливість справжнім особистостям стати депутатами.

Свого часу нам вдалося дуже багато зробити для нашої територіальної громади. Поряд з купою “дрібних” справ були й масштабні: ми добилися відновлення безкоштовного проїзду для пільговиків (пенсіонерів, інвалідів тощо) в міському автотранспорті та скасування підвищених тарифів на житлово-комунальні послуги, однак знали про те, що це зробили ми, невеличка жменька людей. Навіть те, що час від часу ми власним коштом видавали самвидавську газету не допомагало – до наступного номеру всі забували наші прізвища. І лише коли почали випускати більш-менш регулярно інформаційний бюлетень великим накладом, нам вдалося стати “яскравими особистостями”. А друкувала цей бюлетень нам Українська народна партія. Позапартійних “яскравих особистостей” для фінансування нашої діяльності ми не знайшли. Вони з’явилися лише через чотири роки страшної праці без вихідних та відпусток. І за рік дають стільки, скільки колись від УНП ми мали за місяць.

Пропонуючи якісь зміни до законодавства, ініціатор, очевидно, задумується: “Для чого це робиться?” Очевидно, що Віктор Шишкін, як людина безумовно порядна і чесна, прагне, щоби внаслідок запропонованого ним варіанту робота рад усіх рівнів суттєво покращилась. В зв’язку з цим, не слід забувати також, що у будь-якій раді рішення приймаються більшістю голосів. Звичайно, наявність “яскравих особистостей” у складі ради є дуже позитивним хоча б для того, щоб люди знали все, що там робиться, і щоб депутат міг використовувати свої повноваження для захисту прав та інтересів людей в окремих випадках. Але в цілому вплив окремих “яскравих особистостей” на загальну політику ради будь-кого рівня буде мінімальним. І навряд чи призведе до покращення ситуації постійний (хай і справедливий) крик жменьки депутатів, якщо мовчазна більшість голосуватиме по-своєму, ігноруючи вимоги та пропозиції цих особистостей. Тим більше, що ці “яскраві особистості” можуть “світитися” по-різному. Одна “яскрава особистість”, наприклад, виступатиме за поповнення бюджету шляхом тотальної приватизації, інша – буде категоричним прихильником залишення прибуткових підприємств у державній та комунальній власності. При цьому обидві особистості можуть бути чесними і щирими, просто в них різний погляд на роль держави в економіці.

Отже, щоб щось змінити на краще і суттєво вплинути на роботу органу влади, потрібна команда. І не просто команда кандидатів у депутати, а така, яка може перемогти. А такі умови найкраще забезпечують саме партійні списки. “Яскраві” особистості, як правило, йдуть на вибори самостійно. І з огляду на можливість різних поглядів кожної з цих особистостей на різні питання немає гарантії, що вони складуть у раді спільну команду.

Звичайно, “яскраві особистості” можуть домовитись і скласти команду іще до початку виборчої кампанії. Але що таке команда? Це не просто сукупність людей. Це – заздалегідь розписані ролі, хто і що має робити у майбутній раді. Не секрет, що в будь-якій команді є люди, які тягнуть на собі левову частку роботи, а є такі, що тільки допомагають або підключаються до роботи лише час від часу. В партійних списках все ясно – керує перший номер списку, велику роль грають наступні кілька номерів і лише допоміжну роботу виконує решта (а часто просто підтримує голосуванням проекти, розроблені найактивнішими членами команди). В залежності від кількості депутатів, яку вдасться провести до органу влади команді за партійним списком, вона й корегує свій план діяльності – вибирає з нього пріоритети, яких можливо досягти тією кількістю людей, які пройшли у депутати, та відмовляється від другорядних, хоч і важливих завдань. У випадку ж з мажоритаркою легко може статися, що в депутати пройдуть лише окремі члени команди (або взагалі один-два). До того ж зовсім не факт, що з числа “мажоритарної” команди в депутати пройдуть “найяскравіші особистості”. Бо це залежить не лише від їх яскравості, а й від складності округу, від суперників, від інших чинників. Тому струнка ієрархія команди кандидатів може абсолютно не відповідати команді депутатів. В результаті перед “мажоритарною” командою завжди стає вибір буриданового віслюка. Щоб зберегти ієрархію майбутньої команди депутатів “мажоритарна” команда повинна виставляти “найяскравіших особистостей” у стовідсотково прохідних для них округах. Таким чином слабші члени команди потрапляють у більш складні округи, і ймовірність їх потрапляння у депутати суттєво зменшується. А отже зменшується кількість майбутніх депутатів від “мажоритарної” команди та відповідно можливість її впливу в органі влади. Якщо ж “мажоритарна” команда обере передвиборну тактику виставлення кандидатів у депутати в прямій залежності “яскравості” особистостей до складності округів, вона наражається на ризик руйнації ієрархії майбутньої команди депутатів, коли до органу влади не потраплять найяскравіші особистості.

Є іще одна проблема, особливо щодо виборів до місцевих органів влади: чи матиме будь-яка команда достатню кількість “яскравих особистостей” для виставлення у всіх округах. Особистостей не просто гідних депутатських мандатів, але й таких, що мають можливість перемогти. А для того, щоб перемогти, мало просто бути гідним. І сам Віктор Шишкін вже мав змогу відчути це на собі, маючи власний досвід програних виборів в мажоритарному окрузі.

Люди роблять свій вибір, виходячи із власних міркувань. Я уже писав, що в мажоритарному окрузі перевагу віддають “своїм”, а не “чужим”, і що виборці меркантильно рахують, що вони особисто можуть мати від такого депутата, причому ці бажання не абстрактні (хороші закони, чесна держава), а дуже конкретні – дорога, газ, поліклініка. Також голосують за тих, кого уже знають, а, - і це я також вже писав, - для цього потрібно мати гроші, щоби рекламувати себе і свої добрі (вигадані чи справжні) справи або владу, яка дає можливість піаритись без грошей. Голосуючи, люди дивляться на освіту, досвід, місце роботи, навіть зовнішній вигляд. Тому навіть найрозумнішій людині, яка була б чудовим депутатом, важко буде виграти вибори, якщо вона, наприклад, інвалід-колясочник. Бо такий кандидат просто фізично не зможе проводити швидку і повноцінну виборчу кампанію. Таким чином до органів влади по мажоритарці мають найбільший шанс потрапити люди, що мають статус. Кучмізм же постарався, щоб найбільші його супротивники такий статус втратили – їх звільняли з роботи, переслідували, маргіналізували. У великих містах та їх передмістях опозиція іще могла зберегти статус, бо ж там не складно знайти роботу з посадою, яка б пристойно звучало. У провінції ж (а там живе половина українських виборців) найпринциповіші люди давно позбулися статусу, а тому при голосуванні виборці завжди згадуватимуть, що це “отой, що іще нещодавно працював вантажником чи продавцем або взагалі невідомо ким”. Зберегли ж статус в основному люди компромісні та неконфліктні, які просто генетично не здатні опиратися тиску, а тому вони і в майбутніх органах влади навряд чи будуть занадто принциповими. Тих же одиниць, які зберегли статус всупереч несприятливим обставинам, занадто мало, щоб отримати більшість у будь-якому органі влади (при тому що ці люди мають іще неоднакові погляди, про що я уже також писав).

Подивіться реально на Україну. Поза Галичиною, Києвом, кількома обласними центрами та районними та частково Волинню всуціль спостерігається брак “яскравих особистостей”, які мають можливість перемогти на мажоритарних виборах. Без зайвої скромності скажу, що в нас в Ірпені – непогана структура у порівнянні з такими ж структурами в інших регіонів (за винятком, можливо, жменьки вказаних мною на початку цього абзацу). Але в нас і близько немає 140 “яскравих особистостей”, які б ми могли виставити по всіх округах нашого регіону на виборах у міську та селищні ради. Та що там 140, ми не маємо і 18 таких особистостей, щоб забезпечити більшість хоча б у Ірпінській міській раді, яка налічує 35 депутатів. Можна сто разів дорікати і нам, і всім іншим за погану роботу, але, по-перше, навряд чи хтось з тих, хто дорікатиме, може продемонструвати щось краще, по-друге, така ситуація є доконаним фактом, наслідком якого буде перемога у переважній більшості регіонів України тієї кучмістсько-янучарської номенклатури, яка і досі сидить у кріслах органів місцевого самоврядування. А номенклатура має здатність швидко збиватися в команду та підминати під себе так зване “незалежне болото” (випадкових людей, які пройшли в депутати через свій статус, наприклад, вчителя або лікаря). Вони, на відміну від “яскравих особистостей”, гуртуються швидко, оскільки не мають розбіжностей в поглядах, бо не мають і самих поглядів. Меркантильні ж питання вирішують між собою шляхом домовленостей і ділення. В кращому випадку такий місцевий орган влади стає іграшкою в руках голови ради чи місцевого голови.

Партійні списки, звичайно ж, також не мед. І я не маю жодних ілюзій, що від “нововладних” партій туди потраплять чесні, компетентні та чудові люди. Та навіть в найгіршому випадку ці люди будуть кращими за місцевих януковичів й медведчуків.

І тому в нас є два варіанти: прийняти “варіант Шишкіна” й отримати більшість місцевих рад з величезною “янучарсько-кучмістською” складовою, розбавленою “нововладною” опозицією та жменькою яскравих, але неспроможних на щось серйозно та системно вплинути через свою малочисельність особистостей, або мати в більшості рад розбавлену “яскравими особистостями”, яким вдасться пробитися в партійні списки, велику, хай і сіру “нововладну” складову, де більшість депутатів виконуватимуть роль “кнопкодавів” чи “піднімачів рук”, освячуючи голосуванням проекти своїх лідерів. Як на мене, друге лихо є меншим за перше. А третього, ідеального, поки що не дано. І це – жорстока реальність, з якою нам доведеться миритися як мінімум 5 років, якщо не більше.

Пропонована ж Віктором Шишкіним виборча система іще зменшує шанс на виникнення команди “яскравих особистостей”, оскільки, щоб набрати 50% + 1 голос, потрібно бути ну дуже вже яскравою особистістю. І таких в кожному регіоні набереться небагато. Більше того, оскільки в янучар-кучмістів майже у всіх регіонах є більше кандидатів, що мають можливості сподобатись виборцям при поділі країни (області, міста, району) на мажоритарні округи, їхні партії отримають більше місць, ніж би вибори відбувалися за єдиним загальнонаціональним списком. Бо з точки зору виборця "варіант Шишкіна" нічим не відрізняється від звичайної мажоритарки. Як і під час виборів в мажоритарних округах, виборець отримує на руки бюлетень з прізвищами, посадами та партійністю кандидатів. Конкретних кандидатів він бачить і під час передвиборчої кампанії. А досвід показав, що результат мажоритарних виборів для країни - невтішний.

Аналогічна ситуація з виборами до Верховної Ради. Тільки там існує ще одна проблема. Замість того, щоб працювати у виборчому штабі чи їздити по країні, пропагуючи власну партію, "нововладні" кандидати у депутати сидітимуть у своїх округах, щоб забезпечити собі вищий результат, ніж у інших однопартійців. Більше того, дехто, якщо трапиться така можливість, ще й підставлятиме ніжки своїм же, оскільки саме вони, а не члени партії-опонента, при “системі Шишкіна” є його головними конкурентами за депутатське крісло. Також відбудеться той варіант, що найбільш відомі політики обиратимуть для себе не просто стовідсотково прохідні округи, а ті, які дадуть їм найбільший відсоток. При простій мажоритарці ці округи можна було б віддати менш відомим (але не менш хорошим) людям, тоді як лідери виграли б і в більш складних округах. При “системі Шишкіна” такого не буде, адже тоді лідери, перемігши у складних округах, можуть просто не потрапити до парламенту через те, що їх менш відомі однопартійці наберуть більше за них голосів у більш сприятливих округах.

Запропоновані Віктором Шишкіним п"ять гарантованих місць для депутатів, які працюватимуть в цілому на партію, що пройде бар"єр, не вирішують цих проблем. Бо і пять, і десять депутатів занадто мало, щоб забезпечити нормальну передвиборчу кампанію партії в цілому по країні. Бо ж, окрім центрального штабу, є іще обласні штаби та поїздки по всій країні. Згадайте самі, як на цих президентських виборах (а чисто пропорційні вибори за своєю суттю більше подібні на президентські, коли голосують за когось одного, ніж на мажоритарно-пропорційні) кожен депутат, незадіяний у центральному штабі, відповідав за декілька округів. Якщо ж збільшити кількість “гарантованих місць”, то для кандидатів від партій, що набирають голосів не набагато більше від прохідного барєру, втрачається стимул вести передвиборчу кампанію.

Я розумію, що “яскравих особистостей” шкода. Що партійні вожді - погані, а тому потрапити до прохідної частини списку без великих грошей чи хороших особистих стосунків важко. Але все ж таки можна. Тільки для цього треба тяжко працювати. Працювати так, щоб партійним вождям було вигідно заручитися твоєю підтримкою чи підтримкою твоєї організації. І хай мені не кажуть, що вожді настільки дурні, погані, цинічні та меркантильні, що їх не цікавить користь для своєї партії. По-перше, якщо вони дійсно такі, то їх не змусить виправитись ні “варіант Шишкіна”, ні навіть чиста мажоритарка, яка є найбільшим стимулятором для того, що описав Максим Ісаєнко. Досвід уже показав, що навіть тоді, коли “нова влада” була опозицією, вона не працювала в округах і не шукала там “яскравих особистостей” для висунення мажоритарних кандидатів. Тим більше вона не робитиме цього, будучи владою. По-друге, не такі вже вожді дурні, погані, цинічні та меркантильні (хоча в більшій чи меншій мірі ці риси притаманні всім вождям різних рівнів). Наприклад, в нашому ірпінському випадку ми не тільки потрапимо до прохідної частини місцевих списків, але й будемо їх формувати. І це, не дивлячись на те, що ми не маємо грошей і маємо досить складні стосунки з вождями (ми не слухняні і не зупиняємося перед критикою будь-кого з них). Але своє право правити бал (що значно більше, ніж просто потрапити до прохідної частини списку) ми довели своєю тяжкою працею, а не просто власним усвідомленням своєї “яскравості”. Без нас тут нічого не робиться і крім нас тут просто немає іншої реальної сили поза номенклатурою.

Звичайно, можна казати, що “нововладні вожді” заслужили свій програш, якщо їх, як і “старовладних”, не цікавлять “яскраві особистості”, які більше керуються принципами, ніж лінією партії, яка, чим далі від центру, тим більше перетворюється на особисту лінію маленького або середнього партійного вождя. Та я не бачу нічого хорошого у тому, що на зміну новій владі знову прийде стара (а якщо відбудеться конституційна реформа, стара номенклатура, вигравши вибори, іще покаже свої ікла, і не важливо, що на її чолі уже не буде Кучми, Медведчука чи Януковича). І мене не дуже тішить, що при старій владі жменька “яскравих особистостей” буде у кілька разів більшою, аніж при владі новій. Бо жменька та все одно залишиться жменькою, а нова влада при всіх її без перебільшення величезних недоліках поки що не дала підстав вважати її такою ж поганою, як стара.

Якщо ж підходити до проблеми формально-юридично з точки зору забезпечення пасивного виборчого права, то, по-перше, “варіант Шишкіна” також містить переваги “списочного кандидата” перед незалежним (набрати понад 50% не так вже просто). По-друге, якщо йдеться про чисто формальне його забезпечення, то це можна зробити, зберігаючи в цілому пропорційну систему. Наприклад, відвести для мажоритарних кандидатів 10% місць. Скажете, насмішка? Погоджусь. Але не більша ніж 50% + 1 голос, бо сильно сумніваюсь, що більше 10% кандидатів потраплять до органів влади за “варіантом Шишкіна”. Скажете, варіант тільки для багатих чи відомих? Також погоджусь. Однак краще 10% місць з таким варіантом, ніж 100% з варіантом майже тільки для багатих і відомих.

Для формально-юридичного забезпечення пасивного виборчого права можна запозичити молдовську систему. Там поряд з партійними списками в бюлетені за єдиним загальнонаціональним округом на парламентських виборах висуваються й незалежні кандидати. Збираєш 30 тисяч підписів (для масштабів України - це десь 300 тисяч) і ти - кандидат. Набираєш по всій країні половину голосів від партійного прохідного барєра - і ти депутат. А решта крісел уже ділиться пропорційно між партіями. Скажете, що таким чином до Верховної Ради зможуть потрапити тільки дуже відомі чи дуже багаті люди, і тому це - не кращий варіант? Погоджусь частково (в таких великих округах супервідомі матимуть перевагу над супербагатими), бо з одного боку є багато не відомих всій Україні людей, перебування яких у парламенті принесло б користь державі. Але з другого боку народний депутат має представляти інтереси всього населення. Тому й нічого дивного, що при такому варіанті туди потраплять лише відомі всім люди. А на місцевих виборах незалежні матимуть значно більше шансів, оскільки набрати “яскравій особистості” певну кількість голосів (і значно меншу ніж 50% + 1 голос) в межах області, міста, района значно легше. І чим про менше крісло мріє “яскрава особистість”, тим менше голосів в абсолютній їх кількості потрібно йому набирати, тим меншій кількості людей пояснювати, що він - хороший, тим більше в нього шансів стати депутатом.

Врешті решт пасивне виборче право можна забезпечити через симбіоз пропорційної системи, “варіанту Шишкіна” та молдовської системи. Для цього потрібно, як і пропонує Віктор Шишкін, поділити країну на 450 округів, і в кожному окрузі незалежний кандидат конкурував би не не з кандидатами від партії, а з партіями в цілому. Набирає 50% + 1 голос - стає депутатом.

додано: 25-02-2005 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109336029.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua