Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 01-03-2005
Світлана Кабачинська: Перші сніжки для лавини

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109678145.html

Перші сніжки для лавини

Мені шкода Ющенка. Шкода свого Президента, явно дуже втомленого, невиспаного і, ясна річ, усе ще нездорового, котрому фізично - це очевидно - бракує часу. На все. На представлення голів облдержадміністрацій в особливо важливих регіонах і керівників силових відомств у міністерствах, на зустрічі з бізнесменами, потенційними інвесторами й іноземними делегаціями, на нетривалі зарубіжні візити й екскурсії залами майбутнього музею. А ще ж колись треба думати, що говорити, що робити. І, основне, робити треба!

Та найбільше мені стало його жаль, коли "Інтер" показав у понеділок мітинг комуністів біля стін Адміністрації Президента - з вимогою вивести українських миротворців з Іраку. До мітингувальників вийшов Ющенко. "Послухай! - вихопила телекамера його нервове звертання до когось у натовп. - З тобою говорить Президент України, а ти навіть вислухати не хочеш!"

Нащо він виходить до них? - розбирає зло. Вони ж і справді прийшли сюди не для того, щоб слухати - і так знають, що виведуть вояків, але ж ураз це не робиться. Прийшли, аби показати свою опозиційність. А Ющенко виходить - бо ж ліві, наче ж опозиція, треба уважить. Зрештою, свій же народ. А народ, як у Донецьку, може й сніжкою вцілити - дарма що Президент.

І пам'ять послужливо підсовує кадр, як Кучму в Чайкіно, рідному його селі, голосними вітаннями стрічали земляки. Охорона професійно відтіснила невелику юрбу, притьмом увіпхнула Президента в автомобіль і блискавично закрила телекамеру рукою...

Може, так і треба? Може, з нашим народом панькатися не можна? Не можна гратися з ним у демократію? Не доріс ще?

І пам'ять знову охоче підказує: а це ж наші земляки-подоляни 9 лютого виставили перші пікети на Банковій, вимагаючи звільнити щойно призначеного Президентом головою Хмельницької облдержадміністрації Віталія Олуйка. Може, не вийшов би до них Президент, не послухав би, не зробив так, як просили, - то й не було б протестів ні в Дніпропетровську проти губернатора Касьянова, теж ставленика аграріїв, ні в Ружині на Житомирщині, ні в Києві під Кабміном чи президентською резиденцією? І все було б тихо, як за минулої влади: кого хотіла - того й призначала, і хто тоді протестував? А тут - як снігова лавина.

Справді, як у природі: вся зима була безсніжна, а після інавгурації Ющенка як захурделило - досі не перестає.

І революція - таке враження - теж не сходить з наших вулиць і майданів.

І обіцяних ста днів мовчання, прийнятих у світі - коли засоби масової інформації та громадськість не критикують дій нової влади, аби вона оговталася, розібралась з усім і, зрештою, аби її перші кроки стали зрозумілими й означили напрямки діяльності, - нова українська влада не отримала. А отримала перші пікети, перші скандали і перші невдачі, роздуті пресою до неймовірних розмірів.

Добре це чи зле - для влади й для громади? Може, це і є та демократія, якої ми прагнемо?

Демократія - це відповідальність. Але - чия?

Колись, ще за радянських часів, один інтелігентний співвітчизник дуже колоритно пояснив мені, що таке демократія. "Їхня", - правда, уточнив він, маючи на увазі тоді ще практично закриту від нас Європу.

"Був я в Австрії у туристичній поїздці, - розповідав співбесідник. - А спека стояла неймовірна. От я і присів на бордюр біля фонтана - бо лавочок поблизу не було, а я чекав на когось із групи. Підійшов поліцейський - я мови не знаю, та зрозумів, що тут сидіти не можна. Встав, походив і - лавочок же немає - знову сів на парапет. Поліцейський знову підійшов і повторив: тут сідати не можна. І я знову підвівся, туди-сюди походив і... всівся біля фонтану. Поліцейський підійшов і без жодного слова як уперіщить мене гумовим кийком по спині! Аж сорочка тріснула! Я підскочив як ошпарений: аж сльози виступили на очі. Але що йому скажеш - що я секретар райкому партії і завтра поскаржуся на нього його начальству? Він же правий! Він двічі попередив, що тут сидіти не можна. І, раз до мене по-доброму не дійшло, він і застосував до мене закон."

І мій співбесідник коротко підсумував: "Я тоді навіки запам'ятав, що демократія - це закон, однаковий для всіх. І, якщо ти його не виконуєш - настає відповідальність".

Кілька років тому, в Нідерландах, один голландець, одружений з українкою, що навіть пожив пару літ у Запоріжжі, відгукувався про все, що відбувалося тоді в Україні, осудливо: "Це не демократія. Це корупція. У вас влада все краде, а ви мовчите. Та в нас уже революція була б! І завтра жоден урядовець не працював би на своєму місці".

Він не перебільшував. Саме в ті дні вся нідерландська преса захлиналася від обурення поведінкою міністра освіти. Цей високопосадовий чиновник зайшов дорогою до роботи в крамницю, купив там якесь канцприладдя - олівці-ручки-гумки-калькулятор, приніс це все в міністерство і пред'явив бухгалтеру чек для оплати. І який же в цьому кримінал? Наша преса захлиналася б від захоплення: ходить пішки! До таких дрібничок знає потреби міністерства!

А голландці й не шукали криміналу: якби він був, то й питань би не було - міністр уже постав би перед судом. Але йшлося про інше - моральний рівень керівника. "Як може очолювати міністерство освіти, - запитували журналісти, - людина, яка, отримуючи (адаптую до наших реалій - С.К.) тисячу гривень, пред'являє до оплати чек на десять гривень? Людині з такою мораллю не можна довіряти майбутнє нації!"

І міністр того ж дня, коли ця інформація з'явилася в пресі, подав у відставку.

Ці приклади так дохідливо ілюструють, що таке демократія і що таке громадянське суспільство, що, здається, й додавати нічого не треба.

Але це - в них, де демократія вже стала і де громадянське суспільство - не красиві слова, а цитоплазма існування кожного громадянина. Нам же до такого стану ще рости й рости...

Але ж - рости треба. І треба звикати до того, що кожен крок влади буде ( і повинен бути) під прицілом тисяч очей. Не лише під час виборів, а - весь час. Постійно. Саме для того, щоб вчасно побачити, чи в потрібному для суспільства напрямку робляться ці кроки. Щоб вчасно виправити, якщо щось не так і не туди.

Хвороби росту

Теоретично - і особливо на чужих зразках - це виглядає дуже правильно. На практиці ж - у нашій повсякденній реальності - це ризикує перетворитися в охлократію: тобто не стільки владу народу, скільки в некерований і нестримуваний диктат вулиці, натовпу.

Один із хмельницьких нардепів, другий секретар обкому компартії В.Новак, так і охарактеризував дії штабістів "Нашої України", що домоглися відставки Олуйка: "Це свинство і охлократія". В.Співачук, теж "списковий" депутат Верховної Ради, тільки вже від соціалістів, теж категорично засудив замах на квоту. Це, мовляв, святе - вони там між собою поділили (це серйозна політика, повсякчас зводили очі догори мої поважні співрозмовники), і тут усе повинно бути сприйняте як закон.

Місцеві політики - іншої думки. Найлаконічніше вона сформульована головою хмельницького міського осередку УНП (і керівником хмельницького міського штабу "Нашої України") О.Шелепалом: "Ми - люди, а не квота". І підтверджена головою облорганізації ПРП і обласного штабу "НУ" В.Назаром: "Ми не розуміємо, як можна віддати область, де 82% виборців проголосували за Ющенка, представнику партії, яка працювала на виборах проти Ющенка".

Щоб зрозуміти, на чийому боці правда, просто намагаюся уявити, що на виборах переміг Янукович (з 82% підтримки подолян!), і призначає на Хмельницьку область нашоукраїнця Шандру. Правда, голова обертом - щось у ній усе це не вкладається, навіть в уяві? Отож...

Отже, це правильно - підказати Президенту, що він зробив нелогічний крок - навіть керуючись домовленостями зі своїми ситуативними союзниками? Адже перемогу на виборах, за великим рахунком, забезпечили йому не вони, а народ, який стояв і мерз на вулицях 17 зимових днів. Стояв і мерз, змушуючи політиків у теплих кабінетах шукати наймиролюбніший вихід - щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Так практично не буває, але народ, усвідомлюючи, що той, хто йде попереду - Ющенко - інакше не може, не хоче й не захоче бути президентом - терпляче чекав, поки політики про це домовляться. Бо прогнати їх із цих кабінетів він міг уже 23 листопада: півмільйонний Майдан був готовий до найрадикальнішого розвитку подій. І тому сьогодні слухати просторікування Литвина про основоположну роль його й парламенту в мирному вирішенні революції і соромно, і смішно. Тим паче, що Володимир Михайлович - історик за освітою і мав би щось пам'ятати як про роль особи в історії, так і про те, що революцій без народу не буває.

Чому ж сьогодні область наче завмерла в тривожному очікуванні: кого ж таки призначать головою облдержадміністрації? І чи не буде це така кандидатура, що всі захочуть повернути Олуйка назад?

Тому, що процедура призначення все одно залишається закритою і непрозорою для громадськості. Тому, що суспільство впродовж усіх тринадцяти років новітньої історії України не мало ще жодного прикладу відповідальності політика чи державця за все, що зробив він на тій чи іншій посаді. Уявімо, що Олуйко залишився головою Хмельницької ОДА. Хто через рік звітував би за зроблене ним? Він особисто? Але, коли б справи пішли не блискуче, він би сказав: "Так і мало бути. Партії-переможниці змусили мене взяти їхні кадри. Ці кадри не мали досвіду управлінської діяльності й розвалили всю роботу. От з них і питайте".

А справді, з кого питати? З Народної партії, якій із якогось дива "квотували" Хмельниччину? Але ж вона й до того не викликала жодної довіри подолян, бо це її офіс був відданий під обласний виборний штаб Януковича і її постпреди - голови райдержадміністрацій - активно "нагинали" електорат і фальшували два тури виборів. І, якщо їй за це - нагорода у вигляді губернаторського крісла, то про яку подальшу відповідальність може йтися?

Гаразд, призначать іншого голову ОДА, з партквитком іншої партії. Чи відповідатиме партія, котра його рекомендувала, за його дії, якщо ця посада й надалі не буде виборною? Хіба що довірою чи недовірою до всього її списку на парламентських виборах наступного року. Але ж може бути так, що очолюватиме цей список популярний політик - і те, що його повпред на місці не справився з обов'язками, відійде в тінь? Звісно, може.

Поки не будуть створені правила гри, абсолютно ясні й зрозумілі для всього суспільства, поки закон не буде однаковий для всіх і поки відповідальність за все зроблене на тій чи іншій посаді з ефемерної не перетвориться в реальну, котра матиме конкретні наслідки як для носія того чи іншого портфеля, так і для політичної сили, яку він представляє, - доти марно говорити про справжню демократію. З правами та обов'язками кожного - як влади, так і громадян.

Потреби росту

Тому видається абсолютно резонним те, що відбувається зараз в Україні. Народ боїться, аби політики та владці не вчинили з ним так, як у 90-х: просто-напросто пошили в дурні. Підмінили поняття, підтасували факти, забалакали суть красивими словами й клятвами у вірності Україні. І - все тоді залишилося на своїх місцях. Тобто - всі залишилися. Не стало тільки контролю - нехай і усіченого, в соцваріанті, та все ж - ні народного, ні, зрозуміло, партійного. А контролю суспільства просто ще не було: незалежність хоч і виборювалася, та лише окремими, найбільш свідомими та патріотичними, громадянами, а для всього народу вона звалилась, як сніг на голову серед літа, - несподівано. І всі заклики патріотів - учорашніх дисидентів і в'язнів сумління - про очищення суспільства через суд над компартією та через люстрацію кадрів - залишилися не те що не почутими, а не відчутими громадою. Не затребуваними нею.

І сьогодні не можна сказати, що ці ідеї вже оволоділи масами. Та все ж для значної частини людей вони вже стали зрозумілими. І є усвідомлення того, що не можна керувати країною по-вчорашньому. Люди вже цього не сприймають. І люстрація для них перестає бути словом-лякалкою. Вони вкладають у неї конкретний зміст: не мають права займати керівні посади люди, що фальшували вибори чи працювали проти Ющенка - бо це нелогічно і несправедливо. Для тих, що були організаторами фальшувань, що змушували підлеглих і залежних від них громадян іти проти совісті й проти закону - є конкретні статті в кримінальному кодексі: 157, 158, 159, що висіли на кожній виборній дільниці. За перешкоджання вільному вибору, фальсифікацію виборчого процесу й результатів виборів - від 2 до 12 років. Це не мстивість і не кровожерність - немає цих рис в українському менталітеті. Але й усепрощенства не може бути - бо тоді не буде віри в справедливість, за яку й боровся Майдан. І тоді точно не буде надії на інше життя, якого так прагнуть українці і якого так потребує Україна. Бо демократія саме й передбачає рівність перед законом усіх. Без винятку.

Звісно, це дуже непросто і навіть ризиковано - особливо в умовах своєрідного територіального розколу України, до речі, не останньою мірою спровокованого антизаконними виборчими технологіями владного кандидата. Тому й не можна ставити знак рівності між ситуаціями на Хмельниччині й Дніпропетровщині - за всієї зовнішньої схожості тут є глибинні територіальні відмінності. Але тим більше несерйозно такому серйозному політику, як Володимир Литвин, шукати в цьому змову проти себе. Краще просто пошукати кандидатури - може, навіть у засіках своєї фракції - морально бездоганні й не помічені під час виборів у протилежному до Ющенка таборі. Якщо, звісно, такі є.

Сторожові пси... Чиї?

Але невже вулиці демократичних країн щодня заповнюються невдоволеними демонстрантами? Ні, звичайно, це трапляється в особливих випадках. А для щоденного контролю за владою в правовому суспільстві існують незалежні мас-медіа.

Чи готова українська журналістика взяти на себе роль сторожового пса демократії?

На жаль, поки що - ні.

І справа не лише в тому, що в нас так і залишається соціалістичний рудимент - засоби масової інформації, що належать владі. Бо переважна більшість ЗМІ вже давно в приватних руках, та це не стало гарантією об'єктивної інформації і, тим паче, служіння суспільству, а не власникам. Мене буквально шокувала прес-конференція В.Олуйка 10 лютого. Не надмірною емоційністю й часто нелогічними заявами Віталія Миколайовича, що в такій ситуації було й не дивно (інша річ, що прес-конференцію в такій бурі емоцій варто було б відкласти до часу, коли особиста образа вляжеться й поступиться місцем тверезій оцінці подій). А - поведінкою багатьох колег, котрим нетерпеливилося негайно записатися в чиюсь армію чи бодай групу підтримки тих чи інших політичних сил.

Відповідь була на поверхні: серед майже сотні ЗМІ, зареєстрованих в області, лише шість не агітували за Януковича. І лише чотири намагалися давати збалансовану інформацію протягом усіх виборчих перегонів. Тобто - робити саме журналістську роботу: повідомляти новини, а не бути на тому чи іншому боці барикад. Це не тотожно відсутності громадянської позиції. Навпаки: це означає - бути на боці суспільства. Нести йому правду - чого б це не коштувало для її носіїв.

Ще раз доведеться констатувати невтішний для українського суспільства факт: вітчизняна журналістика ще не готова до таких критеріїв своєї роботи. Бо для цього треба бодай чесно оцінити свою роль у тих же президентських виборах-2004. І - когось позбавити ліцензії, когось - реєстрації, а когось - права займати керівні посади: за прямі порушення закону. Про це ж і не мовиться сьогодні - бо хто ж буде виступати проти себе? І тому все, що відбувається сьогодні в мас-медіа - коли під акомпанемент закликів про створення Громадського телебачення тихо конає Громадське радіо, що вже було створене і вже існувало, правдиве й чесне в нестерпних умовах брехні та облуди, - до болю нагадує знайому сентенцію розбійниці з казки про Снігову королеву: "Треба дозволяти дітям усе, що вони хочуть. Тільки тоді з них виростають справжні розбійники".

Невже в нас справді тільки така перспектива?

І що ж тепер?

"Нам буде важко, та ми переможемо", - постійно повторювали прибічники Ющенка. Та тільки Анатолій Матвієнко колись сказав точніше: "Ми переможемо, і нам буде важко".

Нам і справді важко сьогодні. Особливо в перші дні, коли бажання змінити все на краще стриножується суцільними проблемами: кадровими, фінансовими, часовими, зрештою - доба ж не гумова, а жаль. Особливо в перший рік, коли аж надто ясне усвідомлення того, що в країні дуже багато тих, що прагнуть реваншу за поразку-2004 - негайно, вже в березні 2006 року, на парламентських виборах.

І в цих лещатах - необхідністю за мінімум часу зробити максимум корисного для народу, щоб продовжити кредит його довіри не лише для Президента, а й для політичних сил, що його підтримують, - влада мусить навчитися жити. А ми мусимо не перестати бути народом. Тобто - не боятися говорити про те, чого ми хочемо від влади. Поправляти її, якщо вона чинить неправильно. І вимагати від себе так само - за максимумом.

Тож усе, що діється сьогодні в області - та й у країні - як у краплині води, відбиває процеси, неминучі й закономірні при створенні демократичної країни і громадянського суспільства. За всієї неоднозначності - це нормально, що вони є і що розвиваються - аж вибурхують назовні. Гірше, якщо вони загальмуються, щезнуть зовсім чи -будуть загнані вглиб. Бо не дають спокою три дати з революційної історії Російської імперії. 1905 рік - перша російська революція, через 12 літ після якої мирно відбулася лютнева буржуазно-демократична . І всього через 8 місяців стався більшовицький переворот, після якого кілька років кров'ю спливала шоста частина планети.

Може, через століття ми обійдемося тільки двома датами - 1991 і 2004?

Дав би Бог.

Світлана Кабачинська, "Дзеркало тижня" - спеціально для "Є Поділля"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1109678145.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua