Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 11-03-2005
Олександр Наказненко: Суркіси – відпрацьований матеріал

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1110543342.html

Принципи організації футбольного господарства в Україні протягом останнього десятиріччя можна охарактеризувати як тимчасова необхідність (якщо не збитки) перехідного періоду. Десь з 1995-96 років й до початку нинішнього століття вони підтримали наш футбол. Але впродовж кількох останніх років, м’яко кажучи, втратили ефективність. А з приходом нової політичної влади, взагалі перетворилися на анахронізм, чим швидше позбавимося якого – тим краще зробимо для українського футболу.

Ось на чому ґрунтувався принцип футбольно-політичного керування Суркісів за президентства Кучми. “Папа” (як йменувало найближче оточення колишнього президента) часто відвідував футбольні матчі. Завдяки цьому Суркіси робили собі політичний та економічний капітал. Й розпоряджалися ним за такою ж кланово-звичаєвою схемою. Посадовці та бізнесмени обласного-районного масштабу, які підтримували (чи обіцяли підтримувати) місцеві футбольні команді, отримували з центру відповідні дивіденди. Вони мали різноманітний прояв – від якихось переваг при формуванні місцевого бюджету до перерозподілу власності чи права напівкримінальної “криші”. Одна з найпоширеніших схем такого принципу “господарювання” виглядала так. Підприємець (група підприємців), що утримував місцеву футбольну команду, отримував право контролю над місцевим ринком. Або ж навпаки, той хто “кришував” базар, у вигляді “відкупу” мав фінансувати місцевий ФК. При такому “співробітництві” переваги надавалися представникам “найфутбольнішої” партії та її партнерам по тодішній провладній коаліції. І навпаки, місцевих футбольних керівників принагідно навертали до лав “об’єднаних”.

Зрозуміло, що наведені принципи-звичаї облаштування футбольного господарства на сьогодні повністю себе вичерпали. І відмови керівників Закарпатської та Луганської областей підтримувати місцеві команди – цьому підтвердження. Загалом, професіональний клубний футбол краще розвивається, якщо на ньому заробляють, а не спонсорують його. Це може звучати дивно, але найефективніше спрацьовує саме такий раціональний підхід, коли трансферна політика ведеться за принципом розумної достатності. Значно менш ефективний інший варіант, при якому безрозмірний бюджет власника клубу дозволяє фінансувати “оптові закупівлі” найдорожчих гравців. Тільки віддача від цього далеко не співмірна з необмеженими “пожертвами”. Відтак, власникові клубу переважно залишається задовольнятися одіозною роллю “футбольного мецената”. При цьому частенько спостерігаючи з найпочеснішого місця на трибуні стадіону, як його команду переграє інша, сумарна вартість якої дорівнює трансферній сумі одного гравця клубу “мецената”.

Втім, останні також відіграють свою роль у футбольному світі. Власне, нікому не заборониш зайві гроші (у кого вони, звичайно, є) витрачати на футбол. І такий підхід, як альтернативна теж має право на існування. Найвідомішій у Європі подібний приклад – це власник лондонського “Челсі” чукотський мільйонер Роман Абрамович. А його аналог в Україні – президент донецького “Шахтаря” Ринат Ахметов. За десять років опікування ним найпопулярнішим клубом Донбасу він спромігся створити конкуренцію на національному рівні київському “Динамо”. Вже кілька сезонів поспіль за чемпіонство борються два клуби “Динамо” та “Шахтар”. Одного разу, у сезоні 2001-2002 років, гірникам вдалося виграти золоті нагороди. Нинішнього сезону донеччани також лідирують у турнірній таблиці, хоча до завершення чемпіонату ще чимало часу і все може змінитися. Наразі у єврокубках “Шахтар” залишився єдиним представником України. Хоча вихід до 1/8 фіналу Кубка УЄФА – це далеко не того рівня успіх, який можна вважати реальною віддачею вкладених Ахметовим грошей. Останніми роками успіхи “Динамо” на європейській арені відчутно кращі, ніж у “Шахтаря”. Хоча при цьому кияни залишаються далекими від континентальної клубної еліти.

Головна причина відносної успішності киян в Європі в тому, що все таки нинішні власники “Динамо” за великим рахунком заробляють на футболі. На перший погляд клуб видається збитковим. Мабуть, формально зараз воно так і є. Насправді Суркіси конвертують бренд “Динамо” в особисті прибутки. Найяскравіший приклад цього розказав відомий судовою тяжбою проти київського клубу російський бізнесмен Костянтин Григоришин. З його слів, за 20% акцій ФК “Динамо” він віддав Григорію Суркісу 40% Запорізького феросплавного заводу, а потім ще змушений був поступатися своєю власністю.

Зрозуміло, що незалежно від результатів судового процесу щодо права на акції Григоришина, у будь-якому разі подібна практика “футбольного господарювання” Суркісів вичерпалася. Вони вже нікого не зможуть шантажувати зв’язками з “Папою”, навіть, якщо нинішнє керівництво держави на чолі з Віктором Ющенком виявить бажання відвідувати футбольні матчі. Ніхто не вкладе у клуб гроші за те, щоб приватизувати без конкурсу якесь підприємство чи забезпечити “кришу” своїй власності. Гроші “Динамо” зможе отримувати тільки за акції клубу. І чим більше їх продадуть, тим менше прав власності залишиться у Суркісів. Чого вони найбільше не хочуть і бояться. Ще й досі намагаються за старою звичкою виманити “на дурняк” фінансування “Динамо”, прагнучи при цьому не розставатися з владними повноваженнями. Але, зрозуміло, що такої “шари” їм вже не буде.

Багато розуму не треба, щоб кричати: “Динамо” – це національна гордість, набуття всього народу, у кого є гроші вкладайте в клуб, але його акції належатимуть мені, доки не одінете наручники – не віддам! Суркіси заявляють: якщо у вас є пропозиції щодо удосконалення роботи клубу – ми радо вислухаємо. Вочевидь, не розуміючи чи не бажаючи усвідомити, що настав час подібні пропозиції вислуховувати від них. Що саме вони, Суркіси, вже вичерпали себе, як футбольні керівники, перетворившись, як казав Валерій Лобановський, на “відпрацьований матеріал”. Футбольна громадськість втомилася обмежуватися перманентними успіхами “Динамо” у євротурнірах, циклічними змінами тренерів та перетасуваннями складу команди без очевидних якісних зрушень.

Мабуть, не спроста 1999 року київське “Динамо” після виходу до півфіналу Ліги чемпіонів влаштувало розпродаж провідних виконавців (клуб залишили Шевченко, Ребров, Лужний…). Суркіси наче відчували, що подібного успіху у “Динамо” може вже й не бути… Не взагалі, а за їхнього правління.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1110543342.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua