Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 15-03-2005
Володимир Сватенко: Допоки це триватиме?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1110894486.html

Допоки це триватиме?

Як свідчать статистика і спостереження, теорія і практика, узагальнення і висновки Харків серйозно претендує вважати себе неприступною фортецею найгіршої спадщини комуністики з її ідеологічними атрибутами: символікою, назвами районів, площ, вулиць, станцій метро, підприємств, змістом друкованих видань, телерадіопрограм, гнітючим засиллям чужомовства. Чи загрожує демократичне цунамі накотитися на це східне дикопілля і змити очищуючою хвилею ідеологічну скверну минулого? На це риторичне запитання не заради пишного красномовства можна відповісти двозначно, спершу — ні! Це до недавнього часу, до цитрусової, для декого ще солодкуватої на смак революції. Але, з приходом до влади президента В. Ющенка, з оновленням керівництва на обласному рівні, після призначення на посаду глави облдержадміністрації і його заступників представників демократичних антикучмївських та антикушнарьовських сил: є надія говорити - так! Віриться, що пануванню проповідників комуністики буде покладено край. Розуміється, питання складне, вирішується не одним днем, потрібна політична воля й адміністративний професіоналізм, щоб „не наламати дров”, однак найменші зусилля в цьому напрямку будуть одразу помічені і критерієм зусиль буде взяте на озброєння гасло „не словом, а ділом”.

Харків місто велике, потужне, його потенціал завжди брали до уваги в столиці держави. Нині в цьому місті зосередилась сила-силенна, до критичного масою, інтелекту чи іншими словами квіту інтелігенції .Тільки замислитись і уявити, як у Харкові збились в монолітний урбаністичний гурт понад п’ять тисяч кандидатів і дев'ятсот докторів наук, тридцять академіків, є ще армія вчителів, інженерів, медиків, військових спеціалістів, учнів технікумів, шкіл, профтехучилищ та училищ різного мистецького профілю. У місті діють шість академій, вісім інститутів, десять університетів. Якщо скласти список лише кандидатів, і докторів наук, академіків і запросити виступити кожного, по одному щодня, скажімо, на державному радіо або по телебаченню, то останній в цьому списку може дочекатися своєї черги лише через півтора року, не раніш! Колись поет Павло Тичина запитував „Харків, Харків, де твоє обличчя?”. Гірко це визнавати, але під час кожної чергової виборчої кампанії Харків традиційно, завчено, залюбки показати може і показу не лише своє обличчя, а й огидну до потворного пику, як це сталося під час останньої, даруйте на слові презедентіади, яку в Харкові перетворювали на політичну блазенаду. Про що тут тільки не базікали: обіцяли дві державні мови, два - український і російський - паспорти, дві пенсії в одній, подвійне громадянство, федеративний устрій України і навіть статус автономії для Харківщини.

У Харкові, після проголошення в 1991 році незалежності є „нєзалєжність” нова, а насправді стара, здатна до мімікрії, єврейсько-російська компартійна влада залишилася сидіти у своїх кріслах, зберегла командні позиції, продовжувала тримати під ковпаком народ, і через силові структури стежила за кожним кроком лідерів демократичних організацій, влада усміхалась цим лідерам, не арештовувала їх, приймала від них різні протести, відозви, петиції, читала їх, давала відписки і викидала в урну ці послання без реагування на них. Засоби масової інформації, підпорядковані цій владі, дискредитували демократичні сили, мовляв, не туди вони йдуть, не до того закликають, нездатні об'єднатись самі, тож неспроможні взяти на себе керівництво навіть на низовому рівні. Гасло „політичні пігмеї рвуться до влади” стало одним з найуживаніших,

З чотирнадцяти років незалежності України цілих десять років припадав на період „кучмизму” і лише чотири роки на всенародні вимоги з вигуками „Годі! Ганьба! Геть Масола-Кравчука!”. На початку 1990 року почалося руйнування комуністики в Україні на практиці, хоча це нерідко мало лише зовнішній вгамовуючий макіяж, руйнувалося те, що найбільш остобісіло, остогидло, нестерпно дратувало. Так, 5 листопада 1990 року, а на той час вже була перерізана живильна українсько-російська пуповина проголошенням Декларації про державний суверенітет України, в Москві в однодень перейменували аж десять станцій метро з „радянськими” назвами. Київ пішов ще далі і з 1990 по 1995 рік перейменував сорок шість назв вулиць, площ, скверів, бульварів і чотирнадцять станцій метро, І тільки Харків, ревно оберігаючи традиції і завоювання попередників, творців засад комуністики, робив усе можливе аби більшовицькі символи залишалися в недоторканості. У прес-релізі, своєрідній візитній картці, яку можна взяти в канцелярії міськвиконкому ви можете отримати стислі дані про місто. В прес-релізі пишеться, що Харків упродовж сімнадцяти років з 1917 по 1934 рік був першою столицею УРСР. Абревіатура УРСР зазначена невірно, слід було написати УСРР, тобто Українська Соціалістична Радянська Республіка, так називали тоді Україну. Стосовно терміну „перша столиця України” точиться багато провокативних спекуляцій. Першою столицею України був і завжди залишатиметься Київ. А Харків був тимчасово „першою столицею УСРР” штучного, теж тимчасового утворення на території України під час загарбання нашої держави московсько-більшовицькими комуно-масонськими окупантами. Можна принагідно нагадати, що в Україні на той час, а ще точніше в самому Харкові, перебував найвищий тоді партійний орган ЦК КП/б/У і складався він з двадцять одного члена та п’ятьох кандидатів. Українським цей орган аж ніяк назвати було не можна, бо до нього входило лише п’ять українців, шість жидів, сім росіян та ще німець, болгарин і поляк. Тепер можна уявити результати будь-якого голосування: п’ять проти шістнадцяти або шістнадцять проти п’яти.

Столиця України Київ викинув з ужитку назви на взірець: жовтневих, радянських, будьонних, ворошилових. революцій, дзержинських, леніна, енгельса, кірова, калініна, лібкнехта, люксембург, чекістів, менжинських, чубаря, пархоменка та їм подібних. Зникли назви метро : артема, більшовик, дзержинська, жовтнева, ленінська, бажана, корнійчука, піонерська, червона площа...

Але Харків залишився ніби поза часом і подіями. Спротив найвищих посадових осіб в місті і на рівні області, починаючи з Олександра Масельського, Олега Дьоміна, Євгена Кушнарьова і кінчаючи нижчими рангом, такими як Валерій Мещеряков, Михайло Пилипчук, Володимир Шумілкіи відчувається в тому, що Харків зберігав в недоторканості назви районів з часів періоду тоталітаризму—це райони Дзержинський, Ленінський, 0рджонікідзевський, Комінтернівський, Фрунзенський, Червонозаводський, Московський. Єдиний виняток становить Київський район. Ордени Леніна, Жовтневої революції зберігаються до цього часу навіть на фасаді міськвикокому та на порталах заводоуправлінь найбільших підприємств Харкова. Сотні вулиць Харкова зберігають імена катів українського народу і лише перелік цих назв забрав би багато часу.

Прикладом лицемірства, пристосування до нової влади в Києві було розпорядження Голови обласної ради народних депутатів Олександра Масельського за №7 від 28 лютого 1992 року. Цим розпорядженням зобов'язувалися всі нижчі Ради області до 1-го квітня І992 року повсюдно вилучити наочну агітацію УРСР, а також колишніх СРСР, КПРС і КПУ і замінити їх новою, як це передбачено змінами в Конституції України та постановами Верховної Ради України і її Президії. Олександр Масельський сам видав розпорядження, сам не виконував його і не вимагав виконання від інших.

Харків є обласним центром, столицею області і за міжнародними нормами мову цього міста, незважаючи на будь-який конгломерат представників різних національностей, визначає населення не міста, а області. В області, на Харківщині, українська мова є домінуючою, нею в провінції розмовляє понад дев’яносто відсотків населення. Але в Харкові українська мова всіляко дискримінується і мер міста Володимир Щумілкін уперто прагне успадкувати лаври україножерства, якими уславили себе сумнозвісні алєксєєви, мещерякови, ройтмани, гугелі та іже з ними. Мер міста Харкова Володимир Шумілкін володіє українською мовою, але зневажає її, свої щопонеділкові виступи на міські теми з „поваги” до росіян веде російською мовою, але на цілу область. Тож українське
селянство не має „поваги” вже до Володимира Шумілкіна, а представники українства в самому Харкові для мера Шумілкіна ніби не існують. Є закон про мови, захищає її державність десята стаття Конституції України, маємо Закон про рекламу, але все це не для харківського мера В. Шумілкіна. Володимир Щумілкін вдає, що не знає такого доконаного факту: в Україні 38 мільйонів українців, 8 мільйонів росіян або у відсотках відповідно 78 до 17. У Харкові є ще представники п'ятдесяти національних меншин. За повідомленням „Української газети” і нардепа від Соцпартії, а нині вже міністра уряду Валентини Семенюк в Україні євреї налічують 0,2 відсотка населення, але мають 45 % місць в українському парламенті або 203 депутатських мандати. Але в Харкові з 1992 року працює телеканал з назвою „Первая столица”, керує ним Костянтин Кеворкян чи то інтернаціоналіст, чи то панславіст, чи то шовініст, але не українець. Він є автором політичного пасквіля, книжечки виданої 1996 року, як учбово-методичного посібника з назвою „Первая столица”.

Микола Шатилов, поет, публіцист, колишній дисидент, емігрант, в минулому працівник газети „Ленінська зміна”, тієї самої молодіжки, де працював колись і сам автор „Первой столицы” заявив у пресі, що Костянтина Кеворкяна за його ворожість до українства, за поділ на „настоящих” і „не настоящих харьківчан” треба без передиху гнати з Харкова щонайближче до самого Бєлгорода. Дуже непокоять Костянтина Кеворкяна міжнаціональні стосунки в Харкові і про це він пише в „Первой столице” таке : „Чтобы там не говорили наши угрярые нацисты, Харьков всегда был городом многонациональным и интернациональным”. Що тут ще додати? Та нічого, окрім одного зауваження. Хоча Костянтин Кеворкян начебто має диплом випускника Московського Літературного інституту ім. Горького, судячи з наведеного речення, ні російська, ні українська мова ніколи не була рідною для нього. Бо речення російською мовою треба писати грамотно: „Чтобы там ни говорили...” замість „Чтобы там не говорили”. І звичайно ж не „угрярые”, а, можливо, „угрявые нацисты”, які начебто не переводяться в Харкові і не дають жити інтернаціоналісту Костянтину Кеворкяну.

Для харківських борців за двомовність, а лідером тут є мер Харкова Володимир Шумілкін, необхідно організувати постійно-діючий лікнеп і нагадати зайвий раз, що в Росії до революції і після неї росіяни ніколи не становили більшості, як нація, а складали від 43 до 45 відсотків всього населення імперії. П’ятдесят п’ять - п’ятдесят сім відсотків населення складали так звані „інородці”, до яких належали й українці теж. Однак росіяни примушували і колись, і тепер більшість населення країни визнавати російську мову, як державну. В Україні 17% росіян намагаються примусити 83% українців говорити російською мовою. Наївно було б думати, що Володимир Шумілкін не усвідомлює своєї ролі в житті міста. Водночас постає запитання: „За що можна так ненавидіти українців?”. Причому тут двомовність, гаразд, хай буде так. Державна мова на першому місці, а сказане нею дублюйте російською, татарською, івритом, хоч всіма мовами меншин. Інше. Для чого перейменовувати на „Слобожанський” кінотеатр „1-й комсомольський”, щоб згодом повернути знову стару назву? 3 провокативною метою. Для чого і для кого давати російські назви нововідкритим гігантам торгівлі, як-то „Восторг”, „Рост”, „Гипермаркет МКС” і т.п.? Чому поштовотелеграфні, телефонні, інформаційні довідники типу „Золотые страницы”, „Что? Где? Когда?”, „Недвижимость” друкуються російською, навіть офіціоз міськради газета „Слобода” виходить неукраїнською? Хто зацікавлений, щоб ще не відкрита станція метро мала назву „Інтернаціональна”? А наступна може матиме назву „Харківський космополіт”? Хто ініціював, благословив присвоїти ім’я колишнього секретаря обкому партії Григорія Ващенка одній зі станцій метро, чи того ж ще радянського мільйонера Олександра Марсельського? Чи логічно вважати почесними громадянами міста Харкова осіб, що живіть за кордоном і посилати їм щомісячно стипендії у розмірі трьох мінімальних зарплат, посилати перекази в Москву, в Тель-Авів і ще кудись лише тому, що ці особи очолювали Палац піонерів у Харкові, виступали тут з концертами проїздом, проспівали єдину пісню українською мовою „Розпрягайте хлопці коні”, чи тому, що в Харкові показували фільм з їхньою участю?

Бетонні, вапнякові, гранітні, бронзові лики свердлових, орджонікідзе, блюхерів, дзержинських, тихонових, щербиніних, жукових, артемів, котлових, ленінів, попиків-шахраїв, привидами бовваніють на наших вулицях. Емблему міста часів радянщини, відому шестерню з електронними орбітами, замінили на герб понад двохсотлітньої давності ще з часів розпинетельки України Катерини Другої. Якщо після смерті цієї цариці в Росії оголошено було десятимісячний тривалістю траур, то український траур по втраті козацької держави тривав до 1990 року. Чи потрібно, щоб цей траур продовжувався й далі хочеться наостаннє спитати мера міста Харкова Володимира Шумілкіна? Проте, всьому є межа.

Володимир Сватенко, керівник історико-топонімічної секції Конгресу української інтелігенції Харківщини. 15 березня 2005 року.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1110894486.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua