Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 18-03-2005
Ігор Соломадін: Гуманітарне мислення у пошуках ідентичності на “болючих швах” полікультурності

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1111178824.html

Майдан-ІНФОРМ: ця стаття написана для конференції, яка пройшла у Львові у вересні 2003 року, однак навряд чи хоч трохи втратита свою актуальність. Цією статтею ми презентуємо читачам учасників Альянсу "Майдан" - "Школу Діалогу Культур".

---
Гуманітарне мислення у пошуках ідентичності на “болючих швах” полікультурності

Соломадін І.М.

Мета цієї доповіді полягає не стільки в академічному погляді на проблему багатокультурності та ідентичності, скільки в тому, щоб осмислити ці питання в контексті свого особистого визначення. Справа в тому, що живучі в Східній Україні, в “першій столиці” з великим трудом находиш не тільки українську книгу, часопис, газету, а навіть коло змістовного україномовного спілкування.
Переглядаючи дуже цікаву та інтелектуально насичену літературу, що приходить з Києва та Львова, часом ловиш себе на тому, що живеш в якоїсь іншій країні. Ось і повстає питання про те, що значить бути сучасним українцем, якщо ти вихований на російській культурі, спілкуєшся російською мовою, але маєш спрагу до пізнання та осмислення української і світової культури? Чим глибше занурюєшся в проблеми історії та культури України і порівнюєш з тим, що бачиш навколо себе, тим частіше випливає в пам’яті рядок Осіпа Мандельштама: “Мы живём под собою, не чуя страны...”

З другого боку не можна не помітити, яку величезну зацікавленість викликають виступи Мирослава Поповича, Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Олега Скрипки та інших діячів української сучасної культури яких можна час від часу побачити в Харкові, не кажучи вже про провокації Андрія Жолдака, котрий “поставив на вуха” не тільки місцеву театральну громадськість... Ось і виходить, що є попит, особливо серед молоді, на сучасну українську культуру, але він не завжди буває задовільнений. Разом з тим помітна абсолютна байдужість до всього того, що асоціюється з офіційною риторикою та псєвдоукраїнством.
Ці спостереження і підштовхнули до того, щоб висловитися та послухати думки інших до того, як можна розуміти та прийняти ідею української ідентичності в сучасному, відкритому для всіх вітрів, культурному просторі нашої країни.
- Чи є українське суспільство насправді полікультурне?
- Як розуміти цю полікультурність в умовах сучасної України?
- Чи є використання поняття багатокультурності реальною загрозою для української національної свідомості і намаганням розмити українську інтегральну ідентичність?
- Як може спрацювати в умовах сучасної інтелектуальної ситуації в Україні ідея діалогу культур та логік мислення, що народилася в ліберальній свідомості останніх десятиліть совєтської доби?
В пошуках відповідей на поставлені питання у пропонованій доповіді розглядаються деякі способи національного та культурного визначення, що з’явилися в полі гуманітарного українського дискурсу останніх 10 – 12 років. Увага автора зосереджена на осмисленні дискусій з питань самого підходу до проблеми ідентичності, що ведуться серед невеликого, але дуже продуктивного кола сучасних українських інтелектуалів, яких без перевершення можна назвати культурною елітою.

1.Самовизначення в умовах розмаїтості.

Для останнього десятиліття характерні два взаємно додаткових, хоча і по-різному спрямованих процеси: процес глобалізації і процес партикуляризації, тобто відокремлення, індивідуалізації. Ці процеси відіграють важливу роль не тільки у світовій політиці, але й у повсякденному житті. Ми стикаємось зі зростаючою розмаїтістю точок зору, цінностей, значень, способів організації діяльності. В цьому контексті двох взаємодоповнюючих процесів – глобалізації та партикуляризації ми й будемо розглядати проблеми полікультурності та ідентичності.

Парламентські вибори 2002 р. в Україні яскраво продемонстрували як розмаїтість партій і блоків, так і те, що раніше у нас не існувало - певну готовність значної частини суспільства прийняти цю ситуацію як нормальну. Зазначимо, що це дуже важливий етап у становленні громадянського суспільства в Україні – прийняття ситуації різноманіття як нормальної життєвої ситуації.

Разом із тим, ця ситуація висвітила цілий ряд проблем, серед яких головною є неготовність іншої, теж значної частини суспільства, зробити осмислений і відповідальний вибір в умовах розмаїтості.

Як в політичному, так і в культурному житті мається ще цілий ряд ситуацій різного рівня складності. Загальним для них є вимога здійснення відповідального вибору, тобто вчинку в умовах розмаїтості. Інакше кажучи, мова йде про завдання самовизначення, визначення власної ідентичності в різноманітному й суперечливому світі.

2. Історична та сучасна багатокультурність.

Особливість суспільної та культурної ситуації, що історично склалася в Україні сучасні дослідники знаходять в тому, що “Простір, який сьогодні є територією України, впродовж багатьох віків членували постійно зміщувані внутрішні кордони: між мовними та етнічними групами, державами, релігіями, політичними та культурними системами, ареалами відмінних економічних укладів. Це зробило його яскраво вираженою контактною зоною з вельми строкатим спектром соціокультурних феноменів.” . Далі Н. Яковенко зауважує, що “Територія України, завдяки своєму географічному розташуванню на стику Євразійського Степу і двох масивів європейської(“візантійської” та “латинської”) культур, справді є “перехрестям” між Азією, православною Європою та “латинською” Європою”, але, як відмічає дослідниця, треба покласти ще немало зусиль, “аби українці (й насамперед –науковці, які “розповідають історію”) в своїх уявленнях про власний історичний життєпростір збалансували загублений у глибинах повсякденної культури тюркський Схід з опуклим, розміщеним буквально на поверхні шкільної, інтелектуальної та релігійної культури Заходом чи візантійським Сходом” .

В дослідженнях сучасних українських фахівців з проблем полікультурності сучасне українське суспільство характеризується як “багатокультурне де-факто, але ця багатокультурність є далеко не гармонійною. Маємо підстави говорити про те, що й нас стосується типовий для багатьох модерних суспільств виклик багатокультурності, або ж мультікультуралізму” .

3. Визначення понять.

Отже, повстає питання про то, як розуміти багатокультурність (полікультурність, мультікультуралізм) ? В чому ж полягає негармонійність української багатокультурності?

Коротко поняття мультікультуралізму можна визначити так: “Мультикультуралізм, або ж культурний плюралізм – термін, що характеризує співіснування в межах однієї території (країни) багатьох культур, і жодна з них не є панівною”. В більш детальнішому тлумаченні, що дає Британський довідник О’Саллівена та Гартлі з теорії культурної комунікації “Мультикультуралізм – означення і вивчення суспільства як такого, що вміщує численні відмінні, але взаємно пов’язані культурні традиції та практики, які часто асоціюються з різними етнічними компонентами цього суспільства. Із визнання суспільства мультикультурним випливають два основні наслідки:
- переосмислення уявлень про культурну єдність (цілісність) суспільства, що включає відмову від спроб “інтегрувати” різні етнічні групи , оскільки інтегрування передбачає перетворення на “невідрізненну” частку панівної культури;
- переосмислення поняття культурного різноманіття: слід враховувати владні відносини, відносини домінування (power relations) між різними культурними (етнічними, соціальними) групами, аналізувати між культурні взаємини як такі між сильними (домінуючими) та слабкими (пригнобленими) культурами, а не просто стимулювати “інтерес до екзотичного” .

В поточному житті термін мульти – чи полікультурність часто означає багатокультурність, або й просто багатоетнічність певного суспільства, самого факту його культурного різноманіття.

Як вважає сучасний хорватський культуролог Санін Драгоєвич (Sanjin Dragoevic), нове етнічне та культурне розмаїття сучасних західних суспільств, породжене багатомільйонною еміграцією в 60 – 80-ті роки, головно з країн “третього світу”, а потім ще зі східної Європи, сформувало певний “виклик” узвичаєним культурним та освітнім інституціям, і навіть системам цінностей національних держав Заходу”. Драгоєвич та його однодумці розрізняють концепції мультикультуралізму та інтеркультуралізму. Якщо в концепції мультикультуралізму наголос робиться на збереженні меншинних культур, то це веде до певної консервації існуючого стану. В концепції інтеркультуралізму наголос поставлено саме на забезпеченні активного та позитивного діалогу різних культур у суспільстві, на їхньому взаємопорозумінні та взаємозбагаченні. Але дослідники вважають, що не існує чіткого понятійного та методологічного розмежування між мульти – та інтеркультуралізмом .

В подальшому нашому викладі, ми будемо вживати термін полікультурність, як його вживає Драгоєвич, маючи на увазі “пошанування й підтримку всіх культурних потреб і способів життя, що існують у суспільстві, - не лише культур етнічних, мовних меншин, але й геїв та лесбіянок, традиційних селянських субкультур, інвалідів, тощо” А терміни багатокультурність, мультикультуралізм, інтеркультуралізм як синоніми до полікультурності.

4. Скільки Україн існує? Або “парадокс джмеля”.

Особливість ситуації полікультурності в Україні що веде до негармонійності в міжкультурних відносинах полягає в тому, що, як вважають фахівці, “Етнокультурна ситуація в Україні – це не традиційне для багатьох країн співіснування панівної культури “титульної” нації та численних “пригноблених” культур і субкультур меншин, а панування двох культурних традицій – україномовної та російськомовної, ареали побутування яких великою мірою перекриваються. ... А поки на авансцені культурного життя конкурують (далеко не завжди мирно) ці домінанті традиції, поза суспільною увагою опиняються мовні, культурні, освітні проблеми тих, кого традиційно звуть “нацменшинами” .

Мов би посилюючи це твердження, відомий письменник та політолог Микола Рябчук пише навіть про “дві України”, де існують “різні світи, різні цивілізації”, що відрізняються “способом мовлення і способом мислення місцевих жителів”, які “орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й географічні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані між собою історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше ”.

Критично осмислюючи орієнтацію на європейські норми полікультурності письменник та вчений-фізик Максім Стріха вважає, що в “основі концепції мультикультуралізму - відхід від ідеалу чітко окресленої, базованої на єдиній мові, спільній естетичній та ідейній традиції національної культури - на користь рівноправного співіснування численних культур, стилів життя та творчих практик, притаманних різним етнічним, соціальним, релігійним, чи навіть віковим групам з їхніми специфічними ідентичностями”. Одразу ж повстає питання: Чи може взагалі існувати така “монокультура”, чи то є непорозуміння, бо кожна культура є внутрішньо діалогічною? Але ж розглянемо його трохи пізніше.

Максім Стріха визнає, що “саме таке поняття мультикультуралізму закладене в численні документи, ухвалені останнім часом поважними міжнародними організаціями. Зокрема, проект Декларації з міжкультурного діалогу та запобігання конфліктам, що обговорюється нині в Раді Європи, передбачає: принцип «культурного різноманіття» «не може бути застосований у термінах «більшості» або «меншості», бо такий підхід відокремлює культури і спільноти одна від одної, рубрикує таким чином, що соціальна поведінка й культурні стереотипи формуються на основі відповідного статусу тієї чи іншої групи».

Спираючись на ідею “двох Україн”, Максім Стріха застерігає: хоча принцип мультикультуралізму посів почесне місце в документах, що визначають культурну політику Ради Європи та Європейського Союзу, “сьогоднішня українська ситуація вельми відмінна від європейської. У нашому суспільстві ще досі не розв’язано зовсім іншу суперечність: між потужною все ще традицією «радянського інтернаціоналізму» й непослідовними спробами побудувати етнонаціональну державу (ту, яка, попри всі новітні віяння, ще досі домінує в Європі)”. І далі продовжує: “Для мене абсолютно очевидно: некритичне застосування до України всіх термінів і положень європейських документів межі ХХ і ХХІ століть щодо культурного різноманіття неодмінно виявиться контрпродуктивним. Бо Україна свій рух до мультикультуралізму розпочинає не від статусу етнонаціональної держави (що була відправною точкою для всіх країн континенту в 1970-80-х роках), а від постколоніальної ситуації «двох Україн», де, за визначенням письменника й політолога Миколи Рябчука, розколина між Україною європейською та Україною євразійською проходить не по Дніпру (чи про Збручу), а, де-факто, в свідомості й повсякденних практиках переважної більшості сьогоднішніх українців”. Автор не відкидає ідею мультікультуралізму, а лише вважає, що “ефективний рух до нього Україна зможе розпочати, лишень набувши нормального статусу національної держави, - такої, якими були й досі лишаються держави «культурно різноманітної» Європи” .
Але ж що це значить – нормальний статус національної держави? І чи завадить утвердженню цього статусу культурне різноманіття? – Ці питання Максім Стріха оставляє поза увагою.

Зовсім з протилежної точки зору розглядає проблему двоподілу України відомий львівський історик Ярослав Грицак. Приведемо головніші, на наш погляд аргументи, які оспорюють точку зору Максима Стріхи .

По-перше, чи варто казати, що Захід України голосує принципово інакше, ніж Схід? - “Вже вибори 1998 року показали, що український регіоналізм — складніший феномен, аніж просто двоподіл на «націоналістичний захід» і «комуністичний схід». Результати виборів 2002 року виказують уже виразну тенденцію: поділ України на «схід» і «захід» зникає, ...політичну карту України вже не можна малювати лише двома фарбами”.

А якщо вже порівнювати Україну з європейськими державами, то, вважає львівській історик, - “Де той ідеальний шаблон, у порівнянні з яким Україна показує винятковість свого мовного, культурного та політичного поділу?” – запитує Ярослав Грицак і звертається до праць французьких істориків: “Читаймо «Французьку ідентичність», останню велику працю Фернана Броделя: він услід за своїм колегою Ле Февром повторює, що «ім'я Франції — різноманітність», і погоджується з висновками Ерве Ле Бра і Емануеля Тодда, зробленими на підставі вивчення регіональних відмінностей, що «за всіма ознаками, Франція не мала б існувати» — її треба було «вигадати». Він докладно зупиняється на живучості поділу на французький південь і французьку північ і зауважує, що Францію можна зрозуміти, як мереживо різних відмінних між собою регіонів. Але таке мереживо, додає він, можна знайти всюди в Європі. І робить елегантний підсумок: кожна нація поділена, але вона існує і розвивається за рахунок цих поділів” (курсив мій. – І.С.).
Ярослав Грицак згадує, як “1994 року, під час найгострішої у постсовєтській Україні політичної кризи, британський посол у Києві нагадав про «парадокс джмеля»: згідно з законами аеродинаміки, джміль не може літати, але таки літає. Так само, продовжував він, за багатьма ознаками політологічних теорій, Україна давно вже мала би припинити своє існування. Проте вона існує. Цей парадокс можна було б застосувати до багатьох сучасних держав”.

Ще раз нагадаємо тезу, яка, на наш погляд передає спрямованість полемічного запалу Ярослава Грицака - кожна нація поділена, але вона існує і розвивається за рахунок цих поділів”

5. Постколоніальний дискурс: необхідність діалогу.

Чи можливо в такий “негармонійниій” ситуації поділів знайти якийсь універсальний засіб ідентифікації, гідний як для Заходу, так і для Сходу України, чи слід признати що, як визначає Ярослав Грицак, “можна по-різному бути українцем, як зрештою існують різноманітні способи бути людиною”?

Слід сказати, що Микола Рябчук, якій, ми бачили. загострив проблему двоподілу України, все ж таки, на наш погляд, запропонував дуже продуктивний підхід до подолання цієї “ментальної кризи”. Так, наприклад, він вважає, що в умовах українського культурного життя проблема порозуміння протилежних позицій загострюється ще і тім, що є спадщиною боротьби “колоніального” та “антіколоніального” дискурсів. Звідси витікає необхідність нової культуротворчої позиції – “Лише постколоніальний підхід, як підхід справді діалогічний дає змогу включити в себе обидва антагоністичні, непримиренні й однаково монологічні підходи – колоніальний, та антіколоніальний. “Включити” – не означає створити якусь еклектичну суміш русофобії й українофобії, “індоєвропейства” й “малоросійства”. Ідеться про інше – про визнання себе спадкоємцями обох спадщин: колоніальної й антіколоніальної, і про вироблення нової ідентичності не на основі беззастережного схвалення однієї з них, а на основі критичного переосмислення кожної” .

Іншим прикладом пошуків ідентичності є концепція Ю. Андруховича, що вписує Галичину в простір Центральної Європи як спадок імперії Габсбургів. Для цієї концепції важливо не тільки відродження історичної пам’яті, а також розуміння різнорідності як цінності в собі самій. Польська дослідниця Оля Гнатюк визначає: “По суті, його ідея – це пропозиція змодернізувати українську національну ідентичність, замінити найпоширеніший серед україномовних громадян етноцентризм ускладненою ідентичністю, а отже, є альтернативою до панівного в Україні почуття належності до постсовєтського простору. Парадоксальність цієї концепції полягає у поверненні до модерної традиції в поєднанні з постмодерністичною грою” .
Якщо в концепції постколоніального дискурсу Миколи Рябчука акцентується демітологізаторська спрямованість, то в підході до проблеми ідентичності у Ю. Андруховича дослідники знаходять демітологізацію певної частини традиції та мітологізацію іншої .

На початку XXI століття ці розходження, “середина між протилежностями” набувають все більшої гостроти, бо, кажучи словами Юрія Андруховича: “Відомо ж: найцікавіше відбувається на маргінесах, на краях та околицях, болючих швах, на українах” .

6. Гуманітарне мислення як діалог культур.

На розумне ставлення до розходжень і “болючих швів” сучасної культури та суспільного життя і спрямоване “гуманітарне мислення”, що має своїм підґрунтям ідею діалогу культур та логік мислення.

Ідея “гуманітарного мислення” як мислення, що базується на ідеях діалогу культур та діалогічної сутності свідомості, виникла в працях Михаїла Бахтіна та була розвинута Володимиром Біблером.

Діалогічне мислення В.С. Біблер називав також “гуманітарним мисленням”, маючи при цьому на увазі не тільки традиційну предметність гуманітарних наук, але, у першу чергу, способи розуміння, діалог логік і культур мислення. Тому і можливо “гуманітарне” (діалогічне) мислення в природничих науках і математиці.

Аналізуючи особливості культурної ситуації XX ст. В. С. Біблер писав:
“Наша свідомість реально та невідхильно (невідворотно) напружується “сенсами життя” сучасних (та історичних) Азії та Африки. ... Усі ці спектри інших сенсів уриваються у наше повсякденне – але аж ніяк тільки у наше філософське - буття. Їх ніяк неможливо “зрозуміти” (якщо вже почнеш розуміти) як “нижчі”, як “попередні сходинки драбини”. Це – просто – інші сенси. Але такі сенси, що є сутніми та вирішальними в моєму повсякденному житті. Людина Європи (не меншою мірою ніж людина Азії та Африки...) опиняється десь в проміжку різноманітних зустрічних та перехресних смислових кривих, але ні одна “крива не вивезе”, ні до одної людина не приросте, людина весь час опиняється на одинці сама з собою. Індивід теряє комфортне місце “точки” на якоїсь лише єдиної висхідної траєкторії. В такому проміжку ніякий свідомий вчинок вже не має лише єдиної цінностної санкції. Кожен вчинок (якщо він якось усвідомлений) завжди щось переступає, несе в собі ризик особливого перерішування - наново! - історичних доль, виборів, історичних форм спілкування. Усі ці цінності та сенсові спектри виявляються значущими одночасно; кожний сенс знову та знову претендує на те, щоб бути лише єдиним та загальним, але поряд з тим, в XX столітті всі ці загальні цінностні спектри є дійсно усвідомлені (а не лише вказуюче регулятивні) тільки в спілкуванні друг з другом, тільки у відповіді на питання іншого сенсу. І – тільки в атомарному зосередженні кожної індивідуальної свідомості та кожного індивідуального буття” .

Обмеженням і пасткам “альтернативного монологізму” В.С. Біблер протипоставляє ідеал “людини культури”, яка "шукає власні відповіді на "вічні" питання буття і в цьому пошуку вступає в діалог зі історичними культурами (культурою Давнього Сходу, античності, середніх віків, Нового часу, ХХ століття), що розуміються як цілісні твори, які наділені своїм особливим голосом. Історичні культури несуть у собі різноманітні образи світу, різні способи розуміння буття. Ці образи і способи не "зняті" розвитком історії, вони виявляють нескінченну можливість поглиблення, стикаючись у діалозі в просторі свідомості сучасної людини. Діалог культур, діалог з культурами повинен стати способом мислення "людини культури".

7. Прагматика культури: відмінності як джерело багатства.

Проблема розуміння та діалогу культур набуває гостроти в сучасній прагматиці культури. В суспільствах, де проблема полікультурності не є проблемою суто академічною, а потребує вирішення в повсякденному житті, виникає питання: а чи можна взагалі вважати інші, неєвропейські культури рівними до європейської? Легко вважати їх рівними, коли вони у себе вдома, а коли живуть поруч з нами? Які взагалі можливі критерії для оцінювання рівновартості культур, за якими параметрами це можливо оцінювати? Відповідаючи на ці питання відомий італійський письменник та вчений-гуманітарій Умберто Еко вважає, що однією з гідних похвали речей, притаманним західній культурі - ліберальній і плюралістичній, є те, що вона виробила здатність вільно оголювати власні суперечності. – “Може вона їх і не розв’язує, але знає, що вони є, і говорить про це. ... Ми постійно ставимо свої параметри під сумнів. Західний світ дійшов у цьому до того, що дозволяє власним громадянам відмовитися вважати позитивним параметр технологічного розвитку і стати буддистами чи оселитися в спільнотах, де не використовують гумових шин навіть для підвід. ... Ми є плюралістичною цивілізацією тому, що дозволяємо, аби в нас удома будували мечеті, й не можемо відмовитися від цього лише через те, що в Кабулі християнських пропагандистів саджають до в’язниць. Якби ми так чинили, ми теж стали б талібами.

Параметр терпимості до відмінностей належить, безперечно, до найсильніших і найбезсумнівніших параметрів, і ми вважаємо свою культуру зрілою, бо вона вміє терпимо ставитися до відмінностей, а тих представників нашої культури, які цього не роблять, уважаємо варварами ”.

Умберто Еко вважає, що треба вчити в школах позитивно сприймати відмінність. Відомий вчений вважає, що “дітям треба сказати, що людські істоти дуже відрізняються між собою, і пояснити, в чому полягає ця відмінність, а відтак показати, що відмінності можуть бути джерелом багатства” .

Такою є точка зору одного з найвідоміших у сучасному світі гуманітаріїв. А що робиться в Україні для виховання позитивного сприйняття культурних відмінностей?
Результати дослідження, що було зроблено в Україні на матеріалі аналізу шкільних підручників з історії, показали, що в “описах подій та ситуацій, пов’язаних з представниками інших етносів, використано здебільшого негативно забарвлену лексику, що формує стереотипні образи “злих сусідів”, які перешкоджали прямувати до незалежності. Типовим є подвійний стандарт”: аналогічні вчинки “своїх” та “чужих” історичних діячів оцінюються зовсім по-різному. ... взагалі не формується уявлення про Україну як багатонаціональну та багатокультурну країну. Більшість підручників сприяють формуванню негативних стереотипів народів-сусідів, некритичного ставлення до власної історії. Майже немає спроб викладати події та явища з різних, альтернативних поглядів, стимулювати учнів до самостійних висновків на підставі матеріалу” .

Але не все так погано, є і винятки. Це підручники для вищої школи, що написані Ярославом Грицаком, Наталією Яковенко, Мирославом Поповичем. В Україні також практично та продуктивно діє освітній напрямок, заснований В.С. Біблером та його послідовниками – Школа Діалогу Культур, з матеріалами котрої можна ознайомитися на сайті www.bibler.ru

8. Ідентифікація: символи та свідомі вчинки.

Повернемось до питання поставленого на початку цієї доповіді: чи є щось таке, що робить нас, жителів Заходу та Сходу українцями? Відповідь буде дуже проста: “Україною робить людей не кров і земля. Україною їх робить та культура, до якої вони причетні” .

Так історично склалося, що Україна займає унікальне становище в Європі. Цікаво, що на те звернув увагу ще в далекі, не самі щасливі 30-ті роки Міхаїл Бахтін, коли готував свою геніальну книгу про творчість Франсуа Рабле: він порівнював Україну з південною Італією, вважаючи, що багатомовність та багатокультурність України зробила Ії, поряд з півднем Італії, батьківщиною сміхових форм неофіційної культури, що вплинули на розвиток європейської та російської культури . Але що ж заважає нам усвідомити нашу унікальність, яка полягає в нашій різноманітності, як історичній, так і сучасній? Що заважає нам перетворити цю різноманітність нашого культурного життя на джерело нашого багатства і використати нашу полікультурність як ознаку справжнього європейства?
Відчутним наслідком тоталітарної епохи, що є помітним не лише у значної частини громадян України, але й у інших народів колишнього СРСР є так звана поверхнева символічна ідентифікація – комплекс значень, який забезпечував легітимність системи загалом й інтегрував Радянський Союз у цілому. Це явище стосовно російського менталітету, яскраво проаналізував Лев Гудков. Приневолення, спрощення, обмеження різноманітності запитів щодо якості життя чи інформаційних інтересів трансформуються в усвідомлення себе «жертвою» історії, зловорожих сил, чужих інтриг, визначальних для масового сприйняття подій. Звідси – стійкість функціональної ролі «ворога», «чужого». Чим гірше сьогодні життя, тім потужніший героїчно-аскетичний міф великого минулого, символічних досягнень супердержави – космос, колонізація, наголошування її високих досягнень (реальних або фантомних) – соборності, духовності, самовідданості, общинності .

На наш погляд, така “негативна ідентифікація” породжує свого “двійника”: замість міфів про всесвітню могутність – протилежні міфи пригнобленої нації. Таке явище протиставлення дзеркальних двійників, що унеможливлюють взаєморозуміння дослідник філософії діалогу В.Л. Махлін назвав “альтернативним монологізмом”. Ці риси “альтернативного монологізму” характерні для згаданих вище типів свідомості названих Миколою Рябчуком “колоніальним” та “постколоніальним”.

За даними, які наводить Лев Гудков, 10-12% російських громадян налаштовані інакше – вони є резервом ліберальних змін в Росії. За даними Миколи Рябчука такий резерв в Україні зоставляє 30%. Не так вже і погано, якщо порівнювати з Росією.
Але що ж можна протипоставити тієї поверхневої символічній ідентифікації? Так, поважати свої офіціальні та не офіціальні символи ідентифікації річ необхідна, але недостатня. На мій погляд, в умовах багатокультурності, яку, було сказано вище, ми розуміємо не тільки в етнічному, а в більш широкому смислі, потрібно виробити поняття про вчинково-відповідальну ідентифікацію. Це визначення себе як людини культури, яка усвідомлює себе зі свого унікального та неповторного місця в своєму житті і відчуває себе особисто як відповідальну за те що було і те що буде з Ії народом та країною в контексті світового історичного та сучасного буття. І якщо така внутрішня спрямованість буде сформована, то мовні проблеми не стануть перешкодами, бо не в них сутність, а в тому внутрішньому стані, що витворює емоційно-вольові імпульси для подолання успадкованих перешкод, в тій культурній налаштованості, яку ми вважаємо своїм особистим здобутком.

Обговорити цю статтю у форумі http://www2.maidan.org.ua/n/culture/1111352409

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1111178824.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua