Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 20-03-2005
О. В. Білецький: Нова Україна. Якою їй бути?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1111322840.html

(Частина 1)

''І бачив я небо нове й нову землю''

Апокаліпсис. - 21. 1



''I мене в сем'ї великiй,

В сем'ї вольнiй, новiй,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом''

Т. Г. Шевченко

Той небезпечний психологічний стан, у якому сьогодні [1] знаходиться
переважна більшість наших співвітчизників, можна було б охарактеризувати
одним словом - БЕЗНАДІЙНІСТЬ.

Почуття безнадійності, перш за все, пов'язане з майбутнім. Точніше, із
зневірою людей у власне майбутнє, - взагалі у яке б то не було. Ця
зневіра засновується на повсякденному життєвому досвіді людей. А він
нині свідчить нам про те, що жити з кожним днем стає все важче й усе
гірше. Майже всім у цій країні. То ж, фактично, тепер на порядку денному
стоїть питання про виживання Українського народу. Й доходить вже до
того, що від самої людини, від її особистих зусиль, таланту, здібностей
перестає залежати те, чи буде вона та її близькі завтра жити краще, ніж
сьогодні. Та й чи буде взагалі жити. Тут, в Україні.

Адже все у нас, за кінцевим рахунком, вирішує не кожний рівноправний
громадянин і не народ в цілому, як це записано у нашій Конституції. Цим
''від імені та за дорученням народу'' займається ''Держава''. Тобто
деяка безлика, нелюдська системна сила (машина, інструмент, апарат,
організація), яка несправедливо привласнила собі виняткове право
одноосібно визначати що є добрим, а що поганим. Й навіть - право за
власною сваволею розпоряджатися долею, життям та смертю живих людей.
Вони стали для неї немовби такою собі середньостатистичною величиною,
номерами податкових кодів. Стали її власністю, заложниками, гвинтиками,
кріпаками, рабами... Називайте це як хочете.

Відсутність у наших людей надії та віри в майбутнє, котра викликана
їхніми безпросвітними злиднями, неволею та безправ'ям, пригніченістю та
покріпаченням Державою (незалежної, зауважимо, хіба що від власного
народу), робить їх сучасне існування БЕЗГЛУЗДИМ та БЕЗПЕРСПЕКТИВНИМ.
Людині, яка на протязі тривалого часу - не за власною провиною, а по
волі правлячого режиму - терпить несправедливі утиски й нестатки та у
якої немає ніякої надії на поліпшення умов конкретно її життя у
близькому майбутньому, втрачати, як відомо, нічого. Крім своїх
''ланцюгів''.

Але ж саме з почуття безнадійності, безперспективності й безглуздості
буття, суспільного та особистого, із відчуття несправедливості та
соціальної нерівності якраз і народилися рядки, що були ще не так давно
дуже популярними у нашому Отечестві: ''Привид блукає Європою...''.

Так ось, нині цей ''привид'' - привид соціальної революції - знову, як
було колись, блукає. Але вже не десь там, у ситій та багатій
''капіталістичній'' Європі. Або ж, скажімо, не у ''розжирілій'' Америці.
Ні, цей ''привид'' блукає тепер у нас в Україні, в Росії та у деяких
інших країнах, що утворились з уламків колишнього ''соціалістичного''
СРСР...

Безнадійність із неминучістю переходить у панічний відчай та тихий жах,
коли з вуст нинішнього Президента Л.Д.Кучми українці чують про його
твердий намір залишатись на цій високій державній посаді ще цілих п'ять
років. Та, більше того, й надалі незмінно дотримуватись свого
теперішнього політичного курсу. Адже, напевне, кожному вже зрозуміло, що
сучасний злиденний стан України та її народу є закономірним результатом
того самого курсу ''радикальних ринкових реформ'', який послідовно
проводиться ''під патронатом'' Президента Л.Д.Кучми. Ясно це, очевидно,
й самому Президентові, який нещодавно щиро й відверто назвав цей свій
курс ''латиноамериканським''.

Ось тому й стає дуже важко раціонально пояснити таку його передвиборну
заяву, зроблену у Житомирі: ''Не подумайте, що я переживаю за своє
майбутнє, за свою посаду. Але зміна Президента буде також і зміною
політичного курсу. А сьогодні, як ніколи, Україна потребує політичної
стабільності. Не можна повертати корабель невідомо куди'' [2].

Звичайно, така принципова послідовність Л.Д.Кучми у відстоюванні своїх
переконань та його прихильність до одного разу обраного курсу, чисто
по-людські, вражає та заслуговує на всіляку повагу. Ось тільки дуже
незрозуміла дивна логіка Президента, який продовжує навіть зараз,
напередодні нових президентських виборів, вперто настоювати на
правильності та безальтернативності свого ''курсу реформ''. Настоювати
навіть і тоді, коли його помилковість, порочність і згубність для
України та її народу вже стали очевидними всім. Адже cаме у результаті
здійснення даного курсу Україна (у мирний час!) понесла такі величезні
та жахливі втрати у всьому, які можна порівнювати, хіба що, тільки з
воєнними. Щоб у цьому переконатися, досить ознайомитись хоча би з
фактичними даними, які наводяться у статті проф. М.Павловського [3].

У такій, без перебільшення, катастрофічній ситуації будь-якій
розсудливій людині ясно, що подальше слідування теперішнім курсом із
неминучістю приведе незалежну Україну до загибелі, а її народ - до
прискореного вимирання. Тому викликають всіляке здивування спроби
Президента та його оточення, всупереч очевидним фактам, переконувати
українців у протилежному. Бо ж ніяк не віриться у те, що перспектива
всебічного та неухильного погіршення умов життя людей, тотального
занепаду та деградації суспільства якраз і є отим ''світлим майбутнім'',
яке їм вкрай необхідно та, без якого вони не зможуть обійтися.

Утім, в даній заяві Президента є два абсолютно безперечних та правильних
положення, із якими слідувало би повністю погодитись.

Перше: наша країна, як ніколи раніше, потребує стабільності.

Цілком вірно! Тільки от біда у тому, що досягти цієї стабільності,
об'єктивно, неможливо без рішучої та крутої зміни того самого
політичного курсу, який проводиться та відстоюється Л.Д.Кучмою. Адже
називати справжньою стабільністю те, що відбувається в Україні після
1991 р., можна тільки хіба що жартуючи. Якщо ж це й називати
стабільністю, то дуже своєрідною. Так би мовити, стабільністю
мертвущого, цвинтарного типу, - дезінтеграції, руйнування, розкладення,
розпаду, хаосу. Українське ж суспільство, цілком очевидно, потребує
сьогодні іншої стабільності. Заснованої на свободі, справедливості,
рівноправ'ї, творчій та розбудовчій праці, соціальній гармонії,
правопорядку, процвітанні, прогресі. Тобто, саме тієї реальної й
позитивної стабільності, забезпечити яку теперішній Президент та його
пресловутий ''курс реформ'', зважаючи на все, просто не в змозі. Чому? А
це вже інше питання.

Друге: не можна повертати корабель невідомо куди.

Правильно! Не можна! Ані в якому разі! Проте, хіба ж розумно поступає
той капітан, який продовжує вести свій корабель вперед навіть тоді, коли
прямо по курсу вже зовсім виразно помітні буруни катастрофи? Пригадаймо,
як декілька років тому, відправляючи у далеке плавання наш український
''Титанік'', його теперішній Капітан (а тоді ще Прем'єр-міністр)
запитував Верховну Раду: ''Скажіть мені, яку Україну треба будувати, і я
буду будувати!''. Отже, тоді наш капітан і сам не знав, у який саме
новий пункт призначення він поведе корабель. Не знає цього і тепер. Ось
тому його політичний курс (не кажучи вже про засоби його реалізації) з
самого початку був курсом у Нікуди. Де-факто він виявився всього лише
імітацією справжнього курсу до свідомо обраної, дійсно важливої та
актуальної для суспільства нової мети. Ось саме ця відсутність у
президентського ''курсу реформ'' великої та гідної мети слідування якраз
і привела Україну до ''рифів'' загальнонаціональної катастрофи.

Та все ж таки Президент, безсумнівно, правий! Перед тим як вийти в море
або лягати на новий курс, необхідно добре попрацювати головою. Перш за
все, слід свідомо обрати кінцевий пункт слідування та прокласти курс по
карті, вивчити навігаційні лоції та дані про погоду, оцінити поточний
технічний стан корабля та наявність на ньому необхідних ресурсів,
перевірити кількість та якість підготовки членів екіпажу, їх моральний
настрій та інше. Й лише після цього можна буде пускатися у плавання або
міняти курс корабля. У всякому разі, так поступив би будь-який
капітан-професіонал, котрий завжди почуває та усвідомлює свою особисту
величезну відповідальність за життя судна та пасажирів, що об'єктивно
лягає на його плечі.

Сказане вище про корабель, звичайно ж, повністю справедливо і по
відношенню до країни. Й не лише України, а взагалі відносно будь-якої
країни, яка приступає до великих та вельми масштабних соціальних
перетворень, що торкаються самих основ народного життя.

Досі ми якось більше говорили про курс. Проте, курс у процесі руху не є
найголовнішим, оскільки він є лише напрямком руху кудись. Курс - це
шлях. Це - свідоме прагнення до якоїсь обраної мети. Тобто курс, у
кінцевому підсумку, обов'язково повинен привести у якесь заздалегідь
визначене місце або до здійснення чогось конкретно наміченого. Сам по
собі курс, об'єктивно, метою не є та ніколи бути нею не може. Адже курс
завжди визначається метою, а не навпаки. Немає мети - немає й курсу.

Ось чому раніше, ніж уживати будь-які практичні кроки до змін, які б
вони не були, прийнято ретельно осмислювати та теоретично розробляти
ідеальний образ того, що ми прагнемо одержати у результаті. Бажаний
кінцевий результат якраз і є метою. Маючи чітке уявлення про головну,
провідну мету, намічають проміжні підцілі (завдання) та засоби їх
досягнення. Так поступово складається план маршруту, тобто шляху
слідування до обраної мети. Потім вже, під час цього слідування, щоб
зовсім вже не збитись зі шляху, необхідно постійно тримати в своїй
голові, цю кінцеву мету-образ та, відповідно до неї, вчасно коригувати
свій курс або ж поточний процес перетворень.

Думається, не буде перебільшенням твердження про те, що, відправляючи у
1991 році нашу Україну в плавання по буремному Океану Історії, ми самі
точно не знали, до якого берега нам треба плисти. Ми всі із самого
початку ясно не представляли собі кінцевого пункту нашого плавання. Не
знаємо цього й тепер. Тому питання ''Куди йдемо?'' та ''Яку Україну
будуємо?'' стоять у теперішній час навіть ще більш гостро, ніж у 1991
році. Адже, з одного боку, ясно: шлях, яким ми йшли навмання всі ці
роки, нерозумно та безпечно поклавшись на наших ''сліпих поводирів
сліпих'', виявився хибним та соціально небезпечним. Він якраз і завів
нас у те багнисте історичне болото, в якому ми тепер знаходимось. З
нього нам ще тільки треба буде видиратись, свідомо обравши при цьому
нову й достойну загальну мету, переобравши ''поводирів'', мобілізувавши
всі наші розумові здібності, наявні ресурси та фізичні сили. З іншого
боку, далеко не всі з нас можуть зараз чітко та однозначно визначитись у
тому, що саме вони насправді бажають отримати наприкінці нашого важкого
шляху. Тобто, якою саме мала би стати у майбутньому наша Україна, щоб
вона влаштовувала всіх її громадян. Абсолютно всіх, а не тільки тих,
кого сьогодні називають ''офіційними особами'' або ''новими
українцями''.

Незнання та небачення нами - і це після майже десяти років незалежності!
- вищої, кінцевої мети нашого історичного шляху, відсутність у
суспільній свідомості позитивного, яскравого й конкретного образу
майбутньої України продовжують викликати у нас нескінченні, але
безплідні дискусії. Про нову національну ідею, необхідність її
''створення'' і ''впровадження'' у масову свідомість говориться вже
давно та дуже багато. У тому числі - на найвищому державному рівні.
Однак, ще й досі практично ніхто не зміг запропонувати таку нову
Українську ідею-мету, яка була би з великою зацікавленістю та
ентузіазмом сприйнята нашим суспільством, свідомо та добровільно
прийнята ним як певне керівництво до спільної дії. А це останнє, власне,
якраз і є одним із найважливіших завдань суспільно-політичного ідеалу...

Отже, що таке ІДЕАЛ?

Згідно загально прийнятого тлумачення, поняття ''ідеал'' походить від
грецького слова ''ідея'' (або ж - вигляд, образ, поняття, смисл,
сутність). Під ним звичайно розуміється деякий зразок досконалості, вища
моральна цінність, вища мета діяльності, що визначає прагнення і
поведінку людини та соціальної групи, а також образ бажаного й
уявлюваного майбутнього. Отже, уявлення людей про майбутній досконалий
суспільний устрій якраз і є суспільно-політичним ідеалом.

Ідеал, являючись єдністю об'єктивного та суб'єктивного, втілює у собі
''класово та суспільно обумовлене'' уявлення про мислиму досконалість
(зразок) та тенденції розвитку суб'єкта - реальні (мета) та бажані
(мрія). Психологічна наука відносить людську потребу в ідеалі до однієї
з найвищих соціогенних потреб [4].

У персональній та суспільній свідомості ідеал виконує такі функції:
світоглядну, спонукальну, проективну, програмуючу, імперативну,
нормативно-регулюючу, оцінювальну. Спеціально підкреслимо, що соціальна
функція ідеалу полягає у тому, що він, будучи формою усвідомлення
недосконалості суспільства та особистих вад, надихає людей на зміну
суспільства та самих себе, задає мету особистої досконалості та
суспільного розвитку [5].

Ідеал пов'язаний з передбаченням (здатністю до випереджаючого
відображення дійсності, головне призначення якої зберегти життєздатність
системи), цілепокладанням та мотиваційно-емоційним регулюванням
діяльності. Будучи загальним для певної сукупності індивідів, він
виконує по відношенню до них роль психологічного та
духовно-світоглядного комунікатора. Таким чином ідеал сприяє утворенню,
зміцненню та розвитку структури соціальної системи. Як базовий
соціально-культурний зразок, він об'єднує ціннісні орієнтації, життєві
принципи та плани, рівень домагань, задуми та вчинки у суцільну лінію
осмисленої поведінки, життєвого шляху людини та суспільства.

''Взятий абстрактно, у якості особливого духовного феномена, - вказує
Д.І.Дубровський, - ідеал може розглядатись як найбільш концентрований
вираз творчого характеру діяльної здатності соціального суб'єкта; його
невичерпним глибинним витоком служить інтенція прогресивного поновлення
- постійного трансцендування (у ідеальному плані) наявного буття, у тому
числі й наявного духовного буття. У цьому відношенні ідеал глибоко
діалектичний: він покладає межу творчої свободи, обрій творчої
активності - її можливостей та цілей; але разом із тим він покладає і
подолання даної межі, віддалення обрію, можливість нових можливостей та
більш високих цілей, адже трансцендування всякого наявного буття
відноситься й до наявного ідеалу. Останній завжди виражає спрямованість
у майбутнє, причому у таке майбутнє, яке найбільш бажане, вільно від
негативних властивостей минулого та сучасного (звідси важливість
розгляду ідеалу під кутом діалектики минулого сучасного та
майбутнього)'' [6].

Безперечно, помиляються ті, хто вважає, що ідеал є лише такою собі
гарною казкою або чудовою мрією про світле та досконале майбутнє, якій,
проте, ніколи не здійснитися. Так, хибні чи нездійснені ідеали насправді
існують. Але існують також й ідеали цілком реальні, цілком здійснені.
Усе тут залежить від того, як той або інший ідеал співвідноситься з
дійсністю, наскільки повно та правильно він відображає тенденції та
закономірності її розвитку, а також які засоби обираються для його
досягнення.

Ідеал відображає реальне життя. Тому він виникає в результаті та на
основі ідеального узагальнення суб'єктом усього, що на його погляд є
найкращим і найдосконалішим, що вже реально було вчора або є сьогодні.
Разом із тим, в ідеалі ''завжди є шматочок фантазії, тобто
переконструйованої дійсності, коли відкидається неістотне та елементи
недосконалого, підкреслюється й навіть перебільшується чудове,
досконале. Так створюється ідеальний образ, у якому найкраще у сучасному
та майбутньому злито'' [7].

Але хоча в ідеалі завжди є ''шматочок фантазії'', це ще зовсім не
значить, що сам він цілком та повністю є ілюзорно-фантастичним
відображенням дійсності у головах людей. Окремі елементи та риси нового
майбутнього, яке передбачається нами, вже зараз реально існують у нашому
житті, у вигляді таких собі його ''зародків''. Тому ідеальний образ
оновленого та досконалого майбутнього суспільства, який поки що
накреслений у нашій свідомості, не лише в принципі можливий уже
сьогодні, але й, при певних на те умовах, обов'язково коли-небудь
здійсниться.

Більше того. Існуючи, здавалося б, у світі безтілесних ідей, створений
нами образ досконалого майбутнього вже зараз здійснює цілком реальний
''фізичний'' вплив на наше сучасне. ''Говорячи про майбутнє, - пише
А.Н.Авер'янов, - ми мимоволі повертаємось до поняття ''результат''. Адже
майбутнє ми уявляємо як певну матеріальну систему, котра має реальну
силу впливу на сучасне. Інакше кажучи, час як майбутнє у нашому мисленні
завжди зв'язаний з матеріальним станом системи, що розглядається,
причому цей майбутній матеріальний стан є результатом розвитку даної
системи... Результат як певний досягнутий або передбачений стан системи
може змінювати саму систему, взаємодію її елементів та їх функцій.
Інакше кажучи, результат виступає як фактор, що коректує розвиток.
Майбутнє ж - це неминучість, необхідність, яка пробиває собі дорогу
через масу випадковостей. Тут не існує ніякого порушення принципу
причинності... майбутнє може виступати як ціль об'єднання. Поняття
''заради майбутнього'' цілком можна віднести до процесів створення
будь-яких систем... Майбутнє впливає на системоутворення й тим, що його
зародки існують у сучасному та існували в минулому. Розвиток цих
матеріальних елементів майбутнього й визначає системоутворення'' [8].

Отже, ми можемо тепер сформулювати деякі вимоги до будь-якої теоретичної
концепції, яка претендує на роль суспільно-політичного ідеалу. Щоб
дійсно являтися такою на практиці, вона повинна:

- відповідати поняттю ''ідеал'' та нести у собі всі його характерні
ознаки;

- максимально враховувати загальну прогресивну тенденцію та вищу кінцеву
мету розвитку надсистеми - усього людства. Разом із тим, враховувати
тенденції розвитку й мати відношення до майбутнього стану конкретно
даної спільноти, як відносно відокремленої, цілісної та самодостатньої
системи;

- засновуватись на твердо встановлених діалектичних законах розвитку
природи та суспільства, реальній історії країни, строго співвідноситися
з дійсністю, об'єктивно відображати процеси, що відбуваються у
суспільстві;

- володіти елементом новизни, а також великим потенціалом прогресивного
оновлення, динамічного та безперервного розвитку всієї соціальної
системи - не тільки характеру її внутрішньосистемних зв'язків та
відносин, але також і якості всіх компонентів, що її складають;

- так об'ємно формулювати вищу мету розвитку суспільства, щоб вона
природно об'єднувала в собі базові індивідуальні та групові цілі якомога
більшої кількості його членів;

- враховувати об'єктивно існуючу у суспільстві різноманітність інтересів
та потреб, часто протирічливих, зумівши при цьому виділити та зосередити
увагу на найбільш загальних, найфундаментальніших із них;

- накреслити оригінальний, достатньо конкретний та зрозумілий кожному
образ-проект майбутнього суспільного ладу, - як історично нового,
найкращого та найдосконалішого;

- мати певну позамежність, тобто досягати своєю спрямованістю у майбутнє
максимально можливих часових меж. Разом із тим, вказувати реальний і
оптимальний шлях якнайшвидшого досягнення ідеальної мети у максимально
короткі строки і з найменшими соціальними втратами;

- спиратися на одвічні загальнолюдські морально-етичні цінності, котрі
являються природною основою для всякого справжнього персонального чи
суспільного ідеалу;

- нести у собі такий позитивний емоційно-енергетичний заряд, щоб, як то
кажуть, ''навіть дух займало''.

Тим часом, майже всі концепції майбутньої України, що були запропоновані
нам досі, є вельми недосконалими. Вони часто страждають прагматичною
приземленістю, спрямованістю уваги переважно на матеріальну сферу життя
суспільства та гіпертрофованим ``соціал-економізмом''. Спільною та
найбільш істотною вадою більшості існуючих концепцій (незалежно від
політичних поглядів авторів, які їх пропонують) є те, що вони
орієнтовані у минуле як нашого народу, так і людства. Ідеалізуючи це
минуле (звичайно ``соціалістичне'' або ``капіталістичне''), вони
консервативно диктують суспільству таке заполітизоване майбутнє, яке вже
ним було історично ``відпрацьоване''. Саме тому, напевне, у цих
концепціях відсутня ота позитивна індивідуальна і соціальна перспектива,
яка звичайно властива для будь-якого справжнього ідеалу. Немає у них
необхідного суспільству потужного потенціалу його прогресивного й
усебічного оновлення. Немає високої та світлої мрії, польоту фантазії,
позамежності. А тому вони, через свої приземленість та обмеженість, вже
з моменту своєї появи на світ, виявляються нездатними виконувати у
суспільстві позитивну роль суспільно-політичного ідеалу (національної
ідеї), не можуть бути сприйнятими та прийнятими більшістю наших
співвітчизників саме у цій якості.

Думається, багато авторів запропонованих досі концепцій нової
національної ідеї не розуміють того, що вищою метою та вищою ідеальною
цінністю для всякої соціальної системи завжди може бути тільки вона сама
та її досконале майбутнє. Це стосується і кожного окремого індивіду, і
всякої спільноти, котра ним утворюється: сім'ї, підприємства, партії,
держави, народу і таке інше.

Будучи універсальним і базовим елементом будь-якої соціальної системи,
кожний індивід, взятий сам по собі, є між тим складною самодостатньою
живою системою, що сама синергетично організує себе. Це означає, що він
здатний самостійно, без будь-якого керівного втручання ззовні, ставити
перед собою певні цілі, у тому числі й найвищого ідеального плану,
вишукувати шляхи і засоби їх досягнення та добиватися необхідного
результату, порівнюючи його з поставленою метою (самоконтроль).

Внутрішня потреба й прагнення людини та суспільства до СВОБОДИ і ЩАСТЯ
закономірно походить від їхньої системної природи та здатності до
САМООРГАНІЗАЦІЇ і САМОУПРАВЛІННЯ. Тому істинним ідеалом (тобто вищою
цінністю та вищою метою розвитку), що містить у собі величезний
потенціал прогресивного оновлення, для всякого індивіду та будь-якої
соціальної спільноти є повна, вільна та творча реалізація на практиці
власної системної природи, своїх властивостей, своєї унікальної цільової
функції, а також вищезгаданої здатності до самоорганізації і
самоуправління.

Основою для створення соціальних спільнот завжди виступають не тільки
базові та довготривалі колективні інтереси, але також цілі та ідеали
окремих індивідів, - у тій їх частині, де вони збігаються з аналогічними
інтересами, цілями та ідеалами інших осіб, а тому набувають загального
характеру. Власне, всяка соціальна спільнота, як система, по суті
представляє собою організований та улаштований особливим чином
''комплекс засобів досягнення загальної мети'' [8]. Тому, фактично,
головне завдання ``генераторів ідей'' полягає не у довільному
вигадуванні, а у правильному розпізнанні та чіткому формулюванні цієї
загальної, вищої і провідної для всієї системи мети, а також підцілей,
що її розвивають.

Але, замість цього, наші сучасні автори ідеологічних концепцій дуже
часто займаються тим, що називається ``підміною мети''. Тобто, тут
мається на увазі визначення та формулювання ними своїх власних
персональних або корпоративних цілей, з подальшим їх нав'язуванням усім
іншим членам суспільства в якості деякого загального ідеалу.

Проте, у кожної людини є не тільки цілком визначений власний ідеал, але
й певне уявлення (причому, нерідко навіть неусвідомлюване нею самою, у
вигляді такого собі передчуття) загальної вищої мети. І якщо новий
ідеал, що пропонується людині, якимось чином не співпадає з її власним
або загальним (як вона сама його бачить або відчуває), людина його не
сприймає та рішучо відкидає.

Не слідує також забувати й про існування так званого ``ефекту
бумеранга'' - соціально-психологічного явища, cуть якого полягає у
наступному. Приймаючи та оцінюючи всяку інформацію, що направлена на
зміну її соціальних установок, напрямку думок та поглядів, людина не
тільки не змінює свої вихідні позиції, як цього від неї домагаються, але
навіть ще більше зміцнюється у них. Як правило, це проявляється тоді,
коли інформація виходить із неавторитетного для людини джерела, до якого
вона відчуває неповагу, неприязнь, ненависть, ворожість і тому подібні
почуття [9].

Ось чому сьогодні для переважної більшості наших громадян і для
українського суспільства в цілому однаково неприйнятними та чужими
виявляються такі ``ідеали'', як, наприклад, ``розбудова держави''
теперішньої негуманної та антисуспільної номенклатурно-олігархічної
влади або утопічний ``союз братерських слов'янських народов'' так званих
``комуністів''...

В єдиній і цілісній системі провідною стороною та основою для будь-якої
взаємодії завжди виступає загальне - ``ціле, яке активно впливає на
частини, перетворює їх згідно власної природи, інтегрує, об'єднує''
[10]. Тому всяка спільнота здатна нормально існувати та розвиватись
тільки тоді, коли вона у достатній мірі задовольняє загальні для всіх
інтереси та сприяє реалізації загальних цілей, у тому числі ідеалів. І
як тільки у спільноті починають ігноруватися загальні інтереси та цілі,
коли вони підміняються специфічними інтересами та цілями когось одного
або якоїсь окремої частини його членів, вона з фатальною неминучістю
починає деградувати та розкладатись.

Такою є одна з об'єктивних системних закономірностей, котра якраз і
призвела до розвалу колишнього СРСР. Й що би тепер про це не казали
члени нинішньої КПУ, вони не говорять (тому що самі не розуміють?)
головного. А саме: що цій історичній події причинно передував крах
комуністичної ідеї-мети (ідеалу), яка була скомпрометована практичним
курсом радянської партійно-державної номенклатури, що був спрямований на
доcягнення її власних антисистемних інтересів та цілей.

Потужний прояв цієї закономірності ми можемо сьогодні спостерігати і в
незалежній Україні, як цілком логічне та послідовне продовження
загальної кризи старої централістично-олігархічної моделі соціального
устрою та характерного для неї способу суспільних відносин. Особлрозподілення суспільного
продукту, який залишається незмінним. Як і раніше, надмірна його
частина, нібито заради реалізаціі загальних цілей, шляхом оподаткування
вилучається у безпосереднього виробника, - робітника, селянина,
інженера, вченого, підприємця. А ось потім майже весь цей продукт,
фактично, привласнюється і споживається пануючим класом в особі
``Держави'', яка паразитує на функції соціального управління, та,
завдяки саме цьому, є головним експлуататором Українського народу.

Будь-яка природна система, у тому числі й соціальна, складається з двох
основних складових - базових елементів та структури. Структура є
внутрішньою організацією (внутрішнім середовищем) системи. Вона
представляє собою специфічний спосіб взаємозв'язку та взаємодії
компонентів (елементів та частин), що утворюють єдину й цілісну систему.
Система, як деяка колективна єдність, власне, й відрізняється від
оточуючого її середовища наявністю певної цілісної структури. А також і
тим, що спілкування (взаємозв'язок і взаємодія) між ``своїми''
системними компонентами є більш активним, стійким, упорядкованим,
розвиненим і різноманітним, ніж із ``чужими''.

Чим більш прогресивно розвиненими та досконалими будуть основні складові
системи - її базові елементи та структура, - тим більш цілісною, міцною,
ефективною й життєздатною буде система в цілому.

Виходячи з цього, суспільно-політичний ідеал, як загальносистемна мета,
повинен чітко орієнтувати суспільство на безперервне, всебічне і якісне
самооновлення, а також на постійне позитивне й прогресивне вдосконалення
його основних складових - кожної окремої людини (базового елемента) і
всієї сукупності суспільних відносин (соціальної структури).

ПРИМІТКИ

1. Дана робота була закінчена 30 квітня 1999 року та видана в Харкові у
2000 році як невелика монографія, накладом у 250 примірників. Зараз вона
публікується із скороченнями й деякими доробками.

2. Цит. по: Королюк В. А корабель пливе. // Голос України, No33 (2035),
23 лютого 1999 р. - С.1-2

3. Павловський М. На порозі національної катастрофи. // Голос України,
10 березня 1999 р., No 43 (2045). - С.6.

4. Психологiчний словник. / Пiд ред. В.I.Войтко. - К.: Вища школа, 1982.
- С.66.

5. Краткий словарь по философии. / Под общ. ред. И.Блауберга и
Д.Пантина. - Изд.4-е. - М.: Политиздат, 1982. - С. 99.

6. Дубровский Д. И. Проблема идеального. - М.: Мысль,1983. - С.193.

7. Общая психология./Под ред. В.В.Богословского и др. - Изд. 3-е. - М.:
Просвещение, 1981. - С. 92.

8. Аверьянов А.Н.. Системное познание мира: Методологические проблемы. -
М.: Политиздат, 1985. - С.54.

9. Краткий психологический словарь. - М.: Политиздат, 1985. - С.414.

10. Афанасьев В. Г. Системность и общество. - М.: Политиздат, 1980. -
С.32.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1111322840.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua