Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 24-03-2005
Наталя Беліцер: План(и) федералізації Республіки Молдова: Чи є альтернатива?
Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика, Київ

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1111682343.html

Конфлікт між центральною владою Республіки Молдова (РМ) та сепаратистським авторитарним режимом самопроголошеної Придністровської Молдовської Республіки (ПМР) фактично розпочався ще наприкінці існування Радянського Союзу. Тоді на території низки колишніх радянських республік – Азербайджану, Грузії та Молдови – утворилися, за безпосередньої чи прихованої підтримки Кремля, сепаратистські анклави та були створені умови для майбутніх збройних зіткнень між представниками політичних сил, що прагнули державної незалежності, і населенням регіонів, які чинили опір відокремленню від СРСР або бажали приєднання до Росії чи іншої республіки (у випадку Нагорного Карабаху – до Вірменії). Після припинення відмінних за тривалістю та кількістю людських жертв військових дій, всі чотири збройні конфлікти – два на території Грузії (Абхазія та Південна Осетія), Карабахський та Придністровський – перебувають у стадії так званих “заморожених” конфліктів. Цей термін означає, що протягом усього часу після припинення вогню не було досягнуто ані політичного рішення щодо статусу цих територій, ані реальних кроків у напряму їхньої реінтеграції, на тих чи інших умовах, до нових незалежних держав. Натомість, сепаратистські режими використали цей час задля зміцнення атрибутів своєї “псевдо-державності”.

Незначні збройні зіткнення на території Придністров’я тривали у 1991-1992 роках; спроби розв’язати придністровську кризу спочатку відбувалися переважно зусиллями чотирьох країн – Росії, України, Молдови та Румунії, які виступили гарантами мирного процесу й направили своїх спостерігачів у конфліктну зону. Надії на успішне подолання протистояння зросли 18 червня 1992 року, коли парламент Молдови ухвалив постанову про розв’язання Придністровської кризи виключно мирними засобами та створив змішану комісію для її виконання. Одразу ж після цього, наступного дня відбулася раптова ескалація конфлікту – кровопролитні події в Бендерах, фактично, громадянська війна, під час якої загинуло біля 1000 осіб. Причини цього й досі повністю не з’ясовані, так само, як і конкретні особи, відповідальні за початок збройних зіткнень між поліцейськими Молдови і придністровською міліцією та бійцями так званої Республіканської гвардії з наступним введенням військових регулярної армії РМ. Існує думка, що криваві події в Бендерах були заздалегідь спланованою провокацією.

Вирішальну роль у подальшому мирному процесі відіграло підписання Молдовою та Росією (липень 1992-го року, Москва) угоди про припинення вогню, яка окреслила принципи мирного врегулювання та механізми його дотримання. Зокрема, йшлося про Спільну Контрольну Комісію та Зону Безпеки вздовж берегів Дністра. Виконання угоди було покладено на миротворчі сили, що складалися переважно з російських військових за участю контингентів двох сторін конфлікту – Молдови та Придністров’я. Також у 1992 році було введено інститут військових спостерігачів – по 10 офіцерів, що представляли, відповідно, Росію, Молдову та Придністров’я; у 1998 році до цієї місії додали 10 військових спостерігачів з України. 4 лютого 1993 року в Молдові була, нарешті, відкрита місія ОБСЄ. Сучасний п’ятисторонній формат переговорного процесу був започаткований у 1998-му році після приєднання України до офіційних медіаторів конфлікту та гарантів миру – Росії та ОБСЄ (учасниками переговорів виступають також обидві сторони конфлікту).

Протягом 90-х років миротворча операція та її контрольні механізми здавалися ефективним засобом дотримання угоди про припинення вогню; водночас вони не тільки підтримували статус кво розділеної РМ, а й фактично сприяли створенню й зміцненню атрибутів державності ПМР, зокрема., розбудові її силових структур (власної армії, прикордонної служби, міністерств внутрішніх справ, державної безпеки тощо).

Не зупиняючись на всіх попередніх планах та пропозиціях щодо врегулювання конфлікту, розгляньмо перебіг подій, пов’язаних з так званим Планом федералізації Молдови, вперше запропонованим у липні 2002 року трьома медіаторами – ОБСЄ, Росією та Україною. Суть і деталі цього плану не привернули уваги громадськості й залишилися невідомими, принаймні, українському суспільству. Натомість, цей план містив низку проблемних позицій, зокрема, щодо невизначеного статусу Гагаузії (як потенційного суб’єкта федерації), але головним чином – стосовно легалізації російської військової присутності як гарантії миротворчого процесу. Разом з тим, західні аналітичні видання вважали, що такий підхід не тільки не розв’яже придністровської кризи, а навпаки, створить умови для подальшого беззастережного функціонування “кримінальної міні-держави” (див., наприклад, JANE'S INTELLIGENCE DIGEST від 3 березня 2003 р.). Цей план розглядався також у ширшому контексті зміцнення впливу Росії на колишні радянські республіки, що потерпають від сепаратистських конфліктів; як писав відомий аналітик Тарас Кузьо, від успіху проведення у 2003 – 2004 рр. федералізації РМ залежало здійснення наміру реалізувати такий саме сценарій у Грузії.

Не дивно, що цей план одразу ж спричинив глибоке занепокоєння опозиційних партій і громадських організацій Молдови. Громадська думка виявилося на їхньому боці: соціологічні опитування, проведені наприкінці 2002 року, показали, що 76% молдован не підтримують ідею федералізації своєї країни, в той час як позитивно її сприймають лише 8%, і ще 2% згодні на створення конфедерації. Таким чином у Молдові основною силою, що співпрацювала з розробниками плану федералізації, була правляча Партія комуністів Молдови (ПКРМ), що прийшла до влади після виборів у лютому 2001 року. На той час лідер ПКРМ і президент РМ Володимир Воронін перебував у найліпших стосунках з Кремлем і сподівався, що Росія надасть ефективної допомоги у розв’язанні Придністровської кризи. Тому Воронін, на відміну від опозиційних партій та громадянського суспільства, в той час не тільки не протестував проти проекту федералізації Молдови, а й запропонував у лютому 2003 року свій варіант, який містив ще більші поступки сепаратистському режиму Смирнова. Зокрема, він запропонував розробити нову Конституцію Республіки Молдова і запросив владу Придністров’я “стати її соавтором”, для чого була створена Спільна конституційна комісія. До 1 лютого 2004 року конституція мала бути затверджена на загальномолдовському референдумі, а ще через рік призначалися вибори до нового федерального парламенту. Проте президент ПМР не погодився на федеральний устрій навіть на таких умовах, продовжуючи наполягати на створенні конфедерації двох рівноправних державних утворень (в той час як версії плану ОБСЄ передбачали “асиметричну федерацію”).

Тим часом головування в ОБСЄ перейшло до Голландії, а проблема Придністровського конфлікту увійшла до пріоритетів як Європейського союзу (ЄС), так і Держдепартаменту США. З метою прискорити прийняття політичного рішення, 27 лютого 2003 року ЄС та США спільно заборонили в’їзд до країн Євросоюзу та Сполучених Штатів 17 “затятим обструкціоністам” – вищим посадовим особам ПМР включно з Ігорем Смирновим та його синами. Такий крок вплинув на непоступливих лідерів Придністров’я дуже швидко: переговорний процес, хоча й поволі, але знов почав рухатися, до того ж, поновилося вивезення з території ПМР російської зброї (згідно з рішенням Стамбульського самміту ОБСЄ 1999 року, РФ зобов’язалася вивезти свої арсенали та збройні сили до кінця 2002 року; пізніше цей термін був продовжений до кінця 2003 року). На цьому етапі почала працювати спільна Конституційна Комісія, відповідно, РМ та ПМР, до роботи якої були залучені експерти ЄС та Ради Європи.

Участь ЄС у процесі врегулювання придністровського конфлікту надалі мала зростати. Так, у документі про “Нове сусідство” від березня 2003 року Євросоюз запропонував використати свої цивільні та спеціалізовані на кризовому менеджменті ресурси на території Придністров’я одразу ж після досягнення політичного врегулювання; протягом року між Гаагою та Брюсселем точилися інтенсивні консультації щодо формату та складу цієї багатонаціональної місії. Основна проблема полягала в тому, яким чином досягти згоди Росії. У червні 2003 року головуючий міністр закордонних справ Нідерландів надіслав РФ та іншим членам ОБСЄ неформального листа з пропозицією замінити спільні миротворчі сили (російські, молдовські та придністровські) контингентом “мирних консолідуючих сил” ОБСЄ під егідою ЄС; Росії пропонували взяти участь у цій операції, якщо вона виявить таке бажання. Проте відповідь російського МЗС була негативною.

Разом з тим, російські дипломати були зацікавлені у прогресі переговорів, оскільки від цього залежала, крім усього іншого, ратифікація країнами НАТО Угоди про розміщення звичайної зброї в Європі, чого Росія наполегливо добивалася, зважаючи на наближення кордонів НАТО у зв’язку з вступом до цієї організації трьох країн Балтії. Тому очікувалося, що до кінця року ОБСЄ під керівництвом Голландії, з одного боку, і Росія. З іншого, дійдуть згоди, оскільки обидві сторони мали власну зацікавленість у політичному вирішенні Придністровської проблеми.

Проте цей оптимістичний прогноз так і не здійснився. Однією з імовірних причин називали те, що обов’язки вести переговори по Придністров’ю були покладені на російське МЗС, в той час як багато хто вважав, що лише безпосереднє втручання Президента Путіна могло забезпечити швидке й ефективне вирішення проблеми. Дійсно, таке втручання відбулося, причому саме під впливом пропозиції про заміну спільних миротворчих сил багатонаціональним контингентом ОБСЄ під керівництвом ЄС. Реакцією Путіна на цю пропозицію було доручення перебрати на себе всі переговори між Кишинеу та Тирасполем своїй довіреній особі, першому заступнику голови Президентської Адміністрації Дмитру Козаку – молодому й здібному юристу, однак без найменшого дипломатичного досвіду. Без будь-яких консультацій з ОБСЄ останній почав здійснювати власні візити до Кишинеу і Тирасполя; його переговори відбувалися паралельно з триваючим офіційним переговорним процесом і лише іноді з ним перетиналися (пізніше стало відомим, що дипломати російського МЗС також не були детально ознайомлені з конкретним змістом залаштункових домовленостей між Козаком, Вороніним і Смирновим). Невизначеність стосунків між форматом-5 та новим учасником переговорів тривала до 11 жовтня 2003 року, коли Козак заявив, що він відмовляється від подальших зусиль, спрямованих на досягнення згоди між “неможливими Смирновим та Вороніним”. В результаті подальшої співпраці між ОБСЄ, російським МЗС та Україною був вироблений узгоджений документ, що його мали представити сторонам конфлікту.

Але саме тут у переговорному процесі трапився несподіваний поворот, який призвів до далекосяжних наслідків. 14 листопада голова місії ОБСЄ Вільям Хіл прибув до російського посольства в Кишинеу, аби дістати підпис російської сторони. Замість підпису він отримав зустріч з Дмитром Козаком, який продемонстрував готовий документ під назвою “Меморандум про головні принципи державного устрою Республіки Молдова” (пізніше відомий як “Меморандум Козака”). Наступного дня саме цей документ був оприлюднений і офіційно представлений усім зацікавленим сторонам. Він мав бути підписаний 25 листопада на урочистій церемонії в присутності Президента Путіна.

Суть Меморандуму Козака полягала в тому, що майбутня “асиметрична федерація” мала складатися з двох “суб’єктів” (Придністров’я під назвою Молдовська Дністровська Республіка та Гагаузії) і решти – “федеральної території” під управлінням Кишинеу. В кожному з суб’єктів федерації передбачалися власний парламент, уряд та судова влада, але на “федеральній території” відповідні функції мали здійснюватися інституціями федеральної держави. Передбачалося створення двопалатного парламенту із запровадженням Федерального Сенату з 26-ти членів, в якому Гагаузія мала б 4 місця, МДР – 9, решта Молдови – 13. До 2015 року всі федеральні закони мали прийматися 75 % голосів членів сенату, що означало фактичне право вето з боку Придністров’я, оскільки навіть за умови підтримки Гагаузії молдовські сенатори не могли забезпечити потрібні 20 голосів. Більше того, згідно з Меморандумом, федеральних сенаторів мали обирати парламенти в Придністров’ї і Гагаузії і федеральна Палата депутатів у Кишинеу. Але статтями про “перехідний період” зазначено, що тільки після 2020 року 71 депутат федеральної Палати обиратимуться в єдиному виборчому окрузі, що покриває всю територію федеральної Молдови. До того часу, їх мали обирати у трьох окремих округах – двох “суб’єктах федерації” і одній “федеральній території”. Такий “диявольський винахід” дозволяв Придністров’ю мати своїх представників також і в нижній палаті федерального парламенту, що додатково збільшувало контроль над виборами в Сенат. Все це мало призвести до того, що Придністров’я, територія якого складає лише 12 % від території Молдови, отримувала “контрольний пакет” при вирішенні всіх найважливіших питань, віднесених до сфери спільної компетенції.

Ще одним, м’яко кажучи, суперечливим пунктом Меморандуму Козака була повна демілітаризація федеративної держави – без жодної згадки про медіаторів та гарантів дотримання миру з боку ОБСЄ чи України, не кажучи вже про можливу присутність цивільного контингенту ЄС. (Згідно з первісним планом федералізації, це питання мало вирішуватися значно пізніше; версія Вороніна, представлена у лютому 2003 року, передбачала збереження на першому етапі окремих збройних сил центральної Молдови й Придністров’я з подальшим створенням на їх основі спільної армії). Насправді це означало, що єдиним “гарантом” миротворчого процесу залишалася військова присутність російської 14-ї армії, – всупереч зобов’язанням вивезти її та арсенали з території Приднастров’я спочатку до кінця 2002-го року, потім – 2003-го, ухваленим на саммітах ОБСЄ в Стамбулі (листопад 1999 р.) і Порто (грудень 2002 р.). Оскільки “миротворчі сили” РФ мали таким чином залишатися принаймні до 2020-го року, форсування поспішного підписання Меморандуму пояснювалось ще й бажанням уникнути на черговому міністерському самміті ОБСЄ в Маастріхті у грудні 2003 року очікуваного Москвою тиску з приводу невиконання досягнутих домовленостей.

І зміст Меморандуму Козака, і спосіб, в який проводилася підготовка до його підписання, спричинили гостру негативну реакцію з боку як головуючого в ОБСЄ міністра закордонних справ Нідерландів Яапа де Хооп Скеффера, так і керівників низки західних держав – членів ОБСЄ та ЄС. В самій Молдові відповіддю на Меморандум Козака була ескалація акцій протесту, в тому числі вуличних, з боку політичної опозиції та громадянського суспільства.. Крім того, як пізніше стверджував президент Володимир Воронін, в остаточній версії документу з’явилася “секретна” остання сторінка, згідно з якою фактично була визнана “державність” ПМР. Ці обставини, а також телефонний дзвінок п. Скеффера увечері напередодні візиту Путіна до Кишинеу переконали молдовського президента в недоцільності чи, принаймні, “невчасності” ухвалення цього документу, і наступного дня Воронін заявив про неможливість підписання меморандуму. Така відмова в останній момент спричинила величезне обурення в Москві й ознаменувала період різкого охолодження у двосторонніх стосунках між РМ і РФ, а також на рівні персональних відносин двох президентів. Стосовно ж загальної оцінки епопеї з Меморандумом Козака, можна навести слова відомого голландського політичного аналітика Джона Ловенхардта, який стверджує, що на цьому прикладі світова дипломатична спільнота побачила непрофесійність і непродуманість дій вузького кола наближених до Путіна осіб з Президентської Адміністрації, внаслідок чого було завдано великої шкоди дипломатичній репутації Російської Федерації та державним інтересам Росії.

Однак принципова позиція РМ щодо можливості розв’язання Придністровського конфлікту шляхом перетворення Молдови на федеративну державу зазнала змін значно пізніше. Так, спочатку глибокі протиріччя між Росією та іншими членами ОБСЄ унеможливили 2 грудня 2003 року ухвалення будь-яких рішень по Молдові та Придністров’ю на Маастрихтському самміті, на що дуже сподівалася молдовська делегація (і не тільки). Тим самим були втрачені надії на можливість заміни російських миротворців “справді міжнародними, багатонаціональними силами”, на чому наполягав також держсекретар США Колін Пауел. Далі російський план федералізації зазнав гострої критики від членів Європарламенту як такий, що “не сприятиме процесу демократизації Молдови”; проте уряд РМ продовжував співпрацювати з учасниками п’ятистороннього переговорного формату та в рамках спільної конституційної комісії у пошуках якогось компромісного варіанту. Такий курс правлячої ПКРМ та уряду сприяв подальшому загостренню внутрішньополітичної ситуації в Молдові та консолідації роз’єднаної до того опозиції, члени якої заперечували саму ідею федералізації як базового принципу полагодження сепаратистського конфлікту. Цікаво відзначити, що 4 грудня спеціальний представник генсека Ради Європи у РМ висловив глибоке занепокоєння відсутністю спільної позиції по цьому питанню між різними політичними партіями Молдови і закликав їх “мирним і демократичним шляхом досягти узгодженого рішення, яке влаштувало б усі політичні й суспільні сили”.

Оскільки від опозиції навряд чи можна було очікувати радикальної зміни підходів до цієї проблеми, а правляча ПКРМ і у 2004 році продовжувала брати участь у переговорному процесі й звинувачувати опозиційні сили в небажанні конструктивного діалогу, здавалося, що ситуація зайшла у глухий кут і може розвиватися тільки за негативним сценарієм. Зокрема, очікувалося подальше загострення внутрішніх протиріч, особливо з огляду на наступні парламентські вибори, що мали відбутися на початку 2005 року. У пошуках компромісу 1 червня 2004 року президент Воронін виступив з новою ініціативою – пропозицією ухвалити так званий Пакт стабільності та безпеки Республіки Молдови, яким, зокрема, передбачалося розширення формату медіаторів та гарантів з трьох до шести за рахунок залучення до процесу врегулювання ЄС, США та Румунії. Цей документ, спрямований на забезпечення участі в процесі врегулювання Придністровського конфлікту потужних євроатлантичних гравців, був також спробою імплементації “багатовекторної” політики Молдови, яка (по аналогії з попередньою українською) поєднувала гасла європейської інтеграції з намаганням зберегти щільні зв’язки з Москвою. Цей компромісний документ не містив чітких позицій щодо гарантій та деталей поступового процесу демілітаризації.

Подальший розвиток подій продемонстрував зростаюче розчарування чинної влади Молдови в дійсних намірах Москви щодо подолання Придністровської кризи. У своєму виступі на Стамбульському самміті НАТО наприкінці червня 2004 року Президент Воронін вперше чітко й однозначно сформулював вимоги “повного та беззастережного виведення російських військ” як необхідної передумови розв’язання конфлікту; за підтримки Секретаря департаменту оборони США Дональда Рамсфелда це положення було включене до підсумкового комюніке самміту. Таке помітне зближення з вимогами опозиції набуло ще більшої ваги в липні 2004 року, коли Воронін рішуче змінив свою позицію й стосовно пропозицій “федералізувати” РМ, до того ж оголосив про свій вихід з переговорного процесу, незважаючи на тиск з боку не тільки трьох офіційних медіаторів – ОБСЄ, Росії та України, а й США та ЄС. Поштовхом до такого несподіваного кроку були драматичні події, пов’язані з брутальною атакою владних структур Придністров’я на ті молдовські школи й ліцеї, розташовані на території ПМР, що користувалися в навчальному процесі, як і решта шкіл Молдови, латинською графікою (в той час як офіційною транскрипцією молдовської мови у ПМР залишалася, ще з часів Радянського Союзу, кирилиця). Закриття цих шкіл за допомогою силових структур, облога учнів у випадках, коли вони відмовлялися залишити шкільні приміщення, відверте нехтування будь-якими закликами та рекомендаціями міжнародних організацій припинити це беззаконня (яке Рольф Екеус, Верховний Комісар ОБСЄ у справах національних меншин, охарактеризував, по аналогії з “етнічними чистками”, як “лінгвістичну чистку”), призвели до, здавалося б, неймовірного – загальнонаціонального єднання всіх політичних сил Республіки Молдови.

Таким чином відбулося, на величезний подив практично всіх провідних аналітиків, саме те, до чого закликав представник Генерального Секретаря Ради Європи – досягнення консенсусу між основними політичними силами та партіями Молдови по таких основоположних питаннях, як здійснення чіткого курсу на європейську інтеграцію та вступ до ЄС, відмова від будь-яких планів федералізації РМ і рішучі вимоги здійснити, нарешті, зобов’язання Росії стосовно повного виведення з Придністров’я свого військового контингенту та вивезення залишків зброї (дотепер її зберігання на території ПМР не контролюється ніким, крім армій РФ та ПМР).

Якою була справжня мотивація лідерів ПКРМ, що призвела до такої радикальної переорієнтації курсу з проросійського на про-європейський, залишається темою жвавого обговорення у ЗМІ та аналітичних виданнях багатьох країн. Але як би там не було, цей короткий опис може допомогти українському читачеві глибше зрозуміти, чому в Молдові на час проведення виборчої кампанії фактично не існувало умов для будь-яких “кольорових” революцій (зрозуміло, не торкаючись сценарію, розробленого в Кремлі, де останнім часом чинну владу РМ розглядають як свого головного ворога, а більш проросійську “центристську” опозицію – Блок Молдова Демократична – як зло, найменше з наявних). Основною ж причиною відсутності „революційної” ситуації є те, що передвиборчі програми всіх основних політичних конкурентів збігалися по всіх головних позиціях. Винятком з цього стали два угруповання під однаковою назвою Патрія-Родіна та „Рівноправ’я”, до складу якого увійшли організації національних меншин (до речі, українських також). Ці політичні сили виступали під доволі агресивними анти-західними, проросійськими та про-придністровськими гаслами; хоча вони й не подолали доволі високого бар’єру і не матимуть свого представництва в парламенті, але разом набрали 8,78% (проти біля 1% на попередніх виборах). Такий результат означає, що цього разу, за ліворадикальні блоки, а не за ПКРМ, проголосували виборці з найбільш “радянською” ментальністю, основу яких складають, на жаль, глибоко русифіковані й російськомовні етнічні меншини.

На відміну від проросійських і “про радянських” політичних сил, на сьогодні як провладні, так і опозиційні партії категоричн незгодні з концептуальними засадами розв’язання Придністровського конфлікту шляхом федералізації Республіки Молдова. Як один з альтернативних підходів, пропонується надання цьому регіону широких автономних прав по аналогії із вже існуючою (з 1994 року) територіальною автономією гагаузів – Автономним районом Гагауз-Йері. Ще один план полагодження конфлікту розроблений протягом останніх двох років аналітичними центрами Молдови; він отримав назву „Стратегія 3-Д” (Демілітаризація, Декриміналізація, Демократизація). 18 лютого поточного року останній, найдетальніший варіант цієї концепції, був представлений у Брюсселі (Центр досліджень європейської політики) впливовим політикам та представникам інституцій ЄС, Ради Європи тощо. Коротко, суть цього плану, поетапне втілення якого розраховане на період до 2012 року, полягає у тому, що на першому етапі необхідно здійснити евакуацію залишків російської армії та зброї, а також роззброєння придністровської армії та силових структур; це створить умови для подальшої „декриміналізації”, тобто подолання контрабанди, нелегальної торгівлі зброєю та інших видів незаконних оборудок. Демократизація полягатиме у забезпеченні в регіоні вільного доступу до інформації й свободи слова, встановленні демократичних стандартів у царині прав людини, сприянні верховенству права. Для успішної імплементації стратегії 3-Д необхідно розширення формату переговорного процесу шляхом залучення до нього ЄС, США та Румунії (при збереженні у ньому наявних медіаторів, тобто ОБСЄ, Росії та України).

В ході обговорення європейські та американські політики підкреслювали, що всі сторони, запропоновані як учасники переговорів, медіатори та гаранти мирного процесу, зацікавлені у створенні атмосфери довіри та зміцненні регіональної безпеки й стабільності. Учасники зустрічі дійшли згоди в тому, що і минулі, й сучасні підходи до розв’язання цього конфлікту довели свою повну неефективність, зокрема тому, що міжнародна спільнота була представлена тільки на рівні ОБСЄ. Притаманна цій організації слабкість полягає в тому, що процес прийняття рішень базується на принципі консенсусу, який зумовлює можливість блокування рішень будь-якою країною – однією з 55 держав-членів ОБСЄ. (Саме це зараз яскраво демонструє Росія, скориставшись правом вето при намаганнях прийняти Декларацію про підтримку демократії в Україні та Декларацію про стабільність та безпеку Молдови на грудневому самміті ОБСЄ минулого року, і погрожуючи унеможливити всю подальшу діяльність організації, заблокувавши ухвалення бюджету на 2005 рік у разі, якщо не будуть прийняті доволі небезпечні пропозиції РФ стосовно реформування ОБСЄ).

Вироблене в Молдові нове бачення шляхів та стратегій розв’язання довготривалого “замороженого” Придністровського конфлікту, активізація цією країною двосторонніх стосунків з оновленою після грудневих виборів владою Румунії, а також величезні сподівання на суттєве поліпшення міждержавних відносин з Україною після Помаранчевої Революції, на досягнення взаємного порозуміння, зокрема, в гострих питаннях, що досі не знаходили вирішення (не в останню чергу, завдяки позиції попереднього режиму, – все це вимагає від владних структур і громадянського суспільства сучасної України значних зусиль для подолання негативних тенденцій, що накопичилися за минулі роки. Зокрема, певні епізоди запеклої боротьби в ході президентських виборів в Україні – штучно створена “сепаратистська криза” на сході та півдні, яка швидко перетворилася на федералістські зазіхання – мала б підвищити чутливість як нових владних структур, так і громадянського суспільства України до аналогічних планів федералізації сусідньої Молдови. Перспективи регіонального лідерства України в забезпеченні стабільності й безпеки південно-східної Європи; темпи просування нашої країни на шляху євроінтеграції, зокрема, успішне виконання Плану дій ЄС-Україна; ефективна боротьба з широкомасштабною корупцією та іншими наслідками панування кучмівського режиму, – досягнення цих та низки інших важливих цілей внутрішньої та зовнішньої політики значною мірою залежатимуть від налагодження по-справжньому добросусідських відносин і вироблення спільної стратегії з регіональними партнерами – в першу чергу, Молдовою та Румунією, для чого зараз склалися надзвичайно сприятливі умови. Необхідність максимально використати цей історичний шанс, не загубити його під тиском тих чи інших внутрішніх чи зовнішніх обставин повністю відповідає національним інтересам України.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1111682343.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua