Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 28-03-2005
О. В. Білецький: "Нова Україна: Якою їй бути?" ( частина 2 )

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1112036179.html

Частина 1: http://maidanua.org/static/mai/1111322840.html

(Частина 2)

Оскільки закономірно, що майбутнє будь-якого окремого компонента системи визначається майбутнім цілого, то й починати визначати новий суспільно-політичний ідеал (національну ідею) українського суспільства нам слідувало би з попереднього визначення вищої мети усього земного людства. Засновуючись на наведеному раніше визначенні ідеалу, у загальних рисах можемо встановити, що цією вищою метою є найкращій і найдосконаліший стан, якого людство пpагне досягти коли-небудь у майбутньому.
Однак, що це за стан та чим він конкретно характеризується?
Автор вважає, що досить точну відповідь на це питання можна знайти у одного зі святих отців християнської церкви - Василя Великого. Колись він висловив дуже коротку, але вельми глибоку за змістом думку: ”Я людина, але маю завдання стати Богом!” [1]. Фактично, те ж саме висловив і св. Опанасій Олександрійський формулою, яка стала класичною для християнства: ”Бог олюднився, щоб людина обожнилася” [2]. Думається, тут, як у дзеркалі, не тільки вірно відобразилася вища мета розвитку окремої людини, але й людського суспільства в цілому.
Під обожненням християнство розуміє внутрішнє, духовно-моральне оновлення, вдосконалення і преображення людини, у результаті якого вона набуває певні властивості Бога. Завдяки обожненню людина стає, за словами пр. Симона Нового Богослова, “другом і Сином Божим і Богом” [3], - тобто абсолютно вільною, всебічно розвиненою та цілісною особою, яка володіє усіма досконалими якостями, необмеженими можливостями та творчими здібностями. Й у цьому, зауважимо, немає нічого ірраціонального, надприродного або такого, що за змістом суперечило би сучасним науковим уявленням про прогресивний розвиток людини та суспільства. Бо, із наукової точки зору, прогрес, у своєму найбільш загальному вигляді, характеризується як “процес функціонального збагачення систем, що розвиваються, тобто збільшення ними ступенів свободи своїх внутрішніх та зовнішніх зв'язків. Відповідно об'єктивним загальнодіалектичним критерієм прогресивного розвитку виступає міра різноманітності властивостей і відносин, які проявляються системою при її функціонуванні” [4].
Дуже тісно з поняттями “прогрес” та “розвиток” пов'язані такі ключові поняття як “нове” та “оновлення”. На думку Г.М.Єлфімова, важливою характеристикою нового, що відрізняє його від старого, “є інший комплект можливостей, якими володіє нове у порівнянні зі старим. Він не зводиться лише до кількості можливостей, але торкається більш глибоких основ самого існування нового об'єкта” [5].
“Рoзвиток є там, - пише О.Г.Спіркін, - де нове перериває існування старого, вбираючи з нього все позитивне, життєздатне… Чи існують об'єктивні критерії такого розвитку і якщо так, то які вони? Перш за все, загальним критерієм прогресу є вдосконалення, диференціація та інтеграція елементів системи… окрім цього об'єктивними критеріями являються ускладнення зв'язків усередині системи та ускладнення відносин між системами; збільшення інформаційної ємності системи; розширення діапазону реальних можливостей подальшого розвитку. Усе це веде до підвищення стійкості та життєздатності систем. Дані критерії є загальними для будь-якого рівня організації матерії, стосовно ж до окремого з них вони конкретизуються згідно з їх специфікою… Для суспільства таким критерієм є рівень розвитку продуктивних сил та продуктивності праці, а також характер суспільних відношень, що конкретизується у єдиному критерії: рівень розвитку суспільства визначається мірою піднесення ним людини” [6].
У християнстві суспільно-політичним ідеалом є найкраще та найдосконаліше, з його точки зору, суспільство - Царство Боже (воно ж Небесне або Христове). В основі цього вчення лежить цільова ідея не тільки можливості, але й необхідності побудови на Землі такої ж досконалої системи суспільних відносин (Царства), яка вже реально існує на небі. Про це свідчить хоча б той факт, що у найголовнішій молитві християн “Отче наш” говориться: “Нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя і н а з е м л і , я к н а н е б і ” (Мт. - 6:10).
Земний аналог Царства Божого може бути створений лише через самооновлення, самовдосконалення й переображення кожною окремою людиною і всім людським суспільством власної внутрішньої природи. У цьому смислі ключовим є висловлювання Христа: “Не прийде Царство Боже помітно. Та не скажуть: “ось, воно тут”, або: “ось, там”. Адже Царство Боже всередині вас” (Лк. - 17:20-21).
Автор здебільшого згодний з М.Бердяєвим, який писав: “Царство Боже нездійснене й несумісне ані в нашій історичній плоті, ані в нашому просторі й часі, воно ні там і не тут, воно не має ззовні зримих ознак, воно не може бути створено жодною історичною еволюцією і не може бути зміцнено жодною охороною, воно також не в “правому”, як і не в “лівому”, в ньому немає нічого “реакційного”, як немає і нічого “революційного”. Лише наприкінці часів, у чудовому переображенні світу може бути цілком явлене Царство Боже, воно спереду, але воно також і у вічності, воно непомітно приходить і у кожну мить повинно нами активно здійснюватись…” [7].
Засновуючись на цьому, можна прийти до дуже цікавого висновку: Царство Боже вже зараз існує на Землі! Але існує воно не у проявленому і “речовинному”, а наче у прихованому й “згорнутому” вигляді, як деякий зародок чи потенційна можливість (“гірчичне зернятко” або “закваска”). Воно, при свідомому і активно-діяльному його розвитку і плеканні людьми, цілком може стати проявленою об’єктивною реальністю.
У цьому, до речі, теж немає нічого ненаукового. Адже відомо, що всяке нове виникає зі старого та на його основі. Спочатку, коли процес має прихований характер, нове з'являється у вигляді нечисленних, окремих та слабких елементів. Cаме тому одразу помітити та ідентифікувати його буває дуже важко. Але з часом елементи нового поступово кількісно зростають і зміцнюються. І одного разу настає момент, коли вони починають активно взаємодіяти й утворюють якісно нову, цілком сформовану й життєздатну структуру. І ось тоді те нове, що раніше було непомітним й нібито не існувало, неначе раптово стає явним…
“До Царства Божого, - пише далі Бердяєв, - непридатні жодні категорії, які взяті від царства кесаря (звичайної земної держави - О.Б.), воно не має ані найменшої подоби до царства кесаря, у ньому все по іншому… Царство Боже не є символічним освяченням царства кесаря… у Царстві Божому Бог є всіляке все в усьому, воно є реальне, а не символічне царство. І воно починається в усьому, що досягає справжньої онтологічної реальності, що знаходить себе у Бозі. Царство Боже не може бути створене однією людською активністю, але воно не може бути створене і без людської активності… У Царстві Божому, котре є преображенням світу, жодного царства кесаря не буде… До Царства Божого не можна пристосувати ті категорії влади, що цілком взяті з природного царства кесаря. У ньому все інше, що не походить на наш світ і його закони” [8]…
В Царстві Божому, із точки зору звичайної земної людини, все улаштовано навпаки. Бо те, що тут багатьма вважається великим і цінним, там - нікчемна мерзенність (Лк. - 16:15).
Так, у Новому Заповіті неодноразово підкреслюється, що основною соціальною функцією всякої справжньої влади є не домінування і не командування іншими, а рабське служіння своїм співгромадянам та суспільству. Наприклад, у Євангелії від Марка наводиться висловлювання Христа про те, що “ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, - нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, - нехай буде всім за раба” (Мр. - 10:42-44). У Євангелії від Луки теж читаємо: “Царі народів панують над ними... Але не так ви: хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник - як слуга. Бо хто більший: чи той, хто сидить при столі (тобто громада, колектив - О.Б.), чи хто прислуговує? Чи не той, хто сидить при столі?..” (Лк. - 22:25-26).
Певне, тут християнством розвиваються старозаповітні погляди на земні державу і державну владу. Згідно з ними, останні виникають у результаті людської сваволі та відходу богообраного народу від Бога та первісно встановленого божественного соціального порядку. Й це розглядається як великий колективний гріх, що заслуговує на всіляке покарання (1 Сам. - 8:7-18).
Спираючись на християнську традицію, Бердяєв відзначає, що Царство Боже знає тільки одного царя й первосвященика - Христа. Його співправителями являються всі громадяни Царства Божого - істинні християни. На підтвердження цьому він цитує ап. Петра, котрий сказав, звертаючись до християн: “Ви - рід обраний, царське священство” (1 Петр. - 2:9). Посилається Бердяєв і на думку св. Макарія Єгипетського, який говорив про “помазання на царство всіх християн, щоб їм бути царями та пророками небесних таємниць”. Він також цитує призов останнього до кожного християнина: “Пізнай же свою шляхетність, а саме, що ти покликаний у царське cвященство”. Виходячи з цього, Бердяєв стверджує, що Царство Боже якраз і буде таким “загальним царським священством” [9].
Отже, за своїм “державним устроєм” новозаповітне Царство Боже являє собою демократичну духовну республіку. Верховна влада в ній, у вигляді найвищого духовно-морального авторитета, належить Богу-Отцю (Великій Ідеї), якому Христос повністю пеpедає владу “у кінці часів”. Ця республіка улаштована як духовно-політична самоврядована громада вільних, досконалих, рівноправних людських особистостей, котрі добровільно об’єдналися на основах братерської любові, справедливості та загального блага. Вона функціонує у повній відповідності до Божої волі (або ж універсальних космічних законів), а не тих законів, які довільно установлюються самими людьми. Вона є однодумною [10], солідарною, духовно-морально та соціально однорідною, а також засновується на колективній, усуспільненій власності. У ній також відсутні стосунки ворожнечі й ненависті, конфлікти та суперечності, які є характерними для сучасного людського суспільства з його “державами кесаря”, соціальними розбіжностями, національним і релігійним розбратом, експлуатацією людини людиною та іншими земними “принадами”.
Ця духовна республіка є немовби останньою та найдосконалішою формою організації людського суспільства, вищою кінцевою метою та результатом його прогресивного соціального розвитку. Тоді кожна людська особа стає “царем” і “богом”, не знає ніяких зовнішніх щодо себе обмежень та володіє максимумом можливостей для своєї оптимальної й творчої самореалізації. Ось чому в цій духовній республіці, де існують бездержавна самоорганізація народу та повне громадянське самоуправління, - оскільки “царями”, тобто керівниками, у ній одночасно являються всі її громадяни, - “всяке начальство і всяка влада та сила” стають неможливими, непотрібними й повністю скасовуються (1 Кор. - 15:24).
Тут, мабуть, потрібно зауважити таке. Досліджуючи християнський суспільно-політичний ідеал, автор несподівано для себе зробив одне відкриття. Справа у тому, що за своїми основними ознаками Царство Боже дуже нагадує так звану “мережеву структуру”. Тобто мова йде про соціальну структуру деієрархізованого, горизонтального, демократичного типу, для якої найбільш характерним є те, що у ній:
а) роль керівного центру виконує не якась людина чи колегіальний орган, а певна загальна, вища ідея (у даному випадку - Бог);
б) повністю відсутні апарат державного управління й будь-яка соціальна ієрархія;
в) управління відбувається розосереджено, тобто через процеси безперервної особистої взаємодії членів спільноти між собою;
г) усі члени колективної єдності одночасно і на рівних правах беруть участь у поточному управлінні загальними справами.
Автор також вважає необхідним привернути увагу до того, що саме ці християнські погляди на державу та досконалий суспільний устрій у ХIX cтолітті складали основу ідеології українського революційного народництва. Про це красномовно свідчать наступні рядки з “Книги Буття Українського Народу”, яка була написана членом Кирило-Мефодіївського товариства М.І.Костомаровим: “6. Немає другого царя, тільки один цар небесний утішитель, хоч люде і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо цар єсть то такий, що править над усіма, повинен бути розумніший і найсправедливіший над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі со страстями і похотями, і правив над людьми отець страстей і похотей чоловіко-убийця діавол. 7. І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші або їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода” [11].
Фактично, ті ж самі погляди висловлювалися й іншим активним членом цього товариства, нашим національним генієм Т.Г.Шевченко. Так, зокрема, у вірші “Саул” він пише: “В непробудимому Китаї, // В Єгипті темному, у нас // І понад Індом і Євфратом // Свої ягнята і телята // На полі вольнім вольно пас // Чабан було в своєму раї. // І гадки-гадоньки не має, // Пасе, і доїть, і стриже // Свою худобу та співає… // Аж ось лихий царя несе // З законами, з мечем, з катами, // З князями, темними рабами. // Вночі підкрались, зайняли // Отари з поля; а пасущих, // І шатра їх, убогі кущі, // І все добро, дітей малих, // Сестру, жену і все взяли, // І все розтлили, осквернили, // І, осквернених, худосилих, // Убогих серцем, завдали // В роботу-каторгу. Минали // За днями дні. Раби мовчали, // Царі лупилися, росли // І Вавілони мурували…” [12].
Якщо ж тепер, для порівняння, звернемося до історично близького нам комуністичного суспільно-політичного ідеалу, то побачимо - у ньому теж є багато такого, що споріднює його з християнським ідеалом.
“Комунізм, - говориться у Програмі КПРС, - це безкласовий суспільний лад з єдиною загальнонародною власністю на засоби виробництва, повною соціальною рівністю всіх членів суспільства, де разом із усестороннім розвитком людей зростуть і продуктивні сили на основі постійного розвитку науки та техніки, всі джерела суспільного багатства полинуть повним потоком та здійсниться великий принцип: від кожного - по здібностях, кожному - по потребам. Комунізм - це високоорганізоване суспільство вільних та свідомих трударів, у якому утвердяться суспільне самоуправління, праця на благо суспільства стане для всіх першою з життєвих потреб і усвідомленою необхідністю, здібності кожного будуть застосовуватись з найбільшою користю для народу” [13].
У цьому невеликому уривку ясно висловлена cуть комуністичного ідеалу, а також основні теоретичні положення цього вчення. Автор, можливо, навіть взагалі утримався б від його розгляду, якби не намагався на прикладі цих двох найбільш відомих у нас концепцій, котрі чомусь вважаються полярними, встановити та виділити те спільне, що взагалі характерно для всякого справжнього людського ідеалу. Із тим, щоб потім використати це у процесі цілепокладання нової Української ідеї-мети.
А спільним тут, насамперед, є те, що комуністичний ідеал, як і християнський, немовби має дві сторони. Одна сторона - це оновлена й досконала людина, а друга - нове й досконале людське суспільство. Тобто, якщо використовувати системну термінологію, базовий елемент і система в цілому...
Християнський і комуністичний ідеали, фактично, однаково бачать історичну перспективу і кінцеву мету прогресивного розвитку людини та суспільства. В основі кожного з них лежить одна й та ж гуманістична мета - усебічне оновлення, розвиток, гармонізація та вдосконалення природи людини, аж до придбання нею абсолютної свободи, необмежених можливостей та нових творчих здібностей. Як відзначається у “Початковому курсі наукового комунізму”, при комунізмі “самоціллю виступає не матеріальне багатство як таке, а сама людина, всебічно і гармонійно розвинена, її потреба в іншій людині, збагачення взаємовідносин творчою співдружністю, співпереживанням загальної справи, глибоким взаєморозумінням, духовним резонансом (ну, чим не взаємна братерська любов у християнстві? - О. Б.)” [14].
Обидва ідеали однаково спираються на фундаментальні загальнолюдські цінності, які одночасно являються важливими умовами, котрі вкрай необхідні для нормального існування всякої людини та всякої соціальної спільноти. До них належать: Свобода, Мир, Труд, Справедливість, Рівність, Братерство й Щастя всіх людей.
Ідейно поєднує комунізм з християнством, фактично, однакове їх ставлення до держави-експлуататора та державної влади, як до неминучого, але історично минаючого соціального зла. “Отже, - писав Ф.Енгельс, - держава існує не одвічно. Були суспільства, які обходилися без неї, які поняття не мали про державу та державну владу. На певному ступені економічного розвитку, який був необхідно пов'язаний з розколом суспільства на класи, держава у силу цього розколу стала необхідністю… Класи зникнуть також неминуче, як неминуче вони виникли. Зі зникненням класів неминуче зникне держава. Суспільство, яке по-новому організує виробництво на основі вільної та рівної асоціації виробників, відправить всю державну машину туди, де їй і належить бути: у музей древностей” [15]. “Тоді не буде держави, не буде експлуатації”, - писав В.І.Ленин [16]. “Історичний розвиток неминуче веде до відмирання держави”, - слідом за Енгельсом та Леніним cтверджувала Програма КПРС. Тому комунізм визначається в ній як суспільний лад, який є самоврядною та високоорганізованою співдружністю вільних людей праці. Регулятором життя цієї співдружності будуть виступати не державні закони, як зараз, а “єдині загальновизнані правила комуністичного гуртожитку, дотримування яких стане внутрішньою потребою та звичкою для всіх людей” [17].
Практично однаковою є позиція обох цих учень і у питанні про власність. Однак головним, що ідейно зближає ці ідеали, все ж таки залишається їх гуманістична спрямованість, центральна ідея якісного оновлення й удосконалення людської природи, а також усього комплексу суспільних відносин.
Проте, тут логічно виникає питання: чому, не дивлячись на наявність, здавалося б, вельми достойного ідеалу, довготривалий радянський соціальний експеримент закінчився таким нищівним провалом, якому ми всі були свідками? Осмислення цього, як і досвіду всього попереднього “комуністичного будівництва”, має для нас винятково важливе значення. Особливо тепер, коли ми знаходимось на руїнах старого суспільства та намагаємось визначити нові позитивні перспективи та достойний напрямок нашого подальшого розвитку.
В основному, на думку автора, відповідь на це питання полягає у тому, що партійно-державна номенклатура, яка була панівним класом СРСР, у дійсності ніколи й не збиралася по-справжньому втілювати у життя комуністичний ідеал. Адже вона руками народу будувала власне “світле майбутнє”. Будувала його лише для себе, а не для всіх. Про це, до речі, свідчать доволі відверті за змістом рядки, що містяться у тому ж “Початковому курсі наукового комунізму”. “Головний напрямок розвитку політичної організації радянського суспільства, - сказано у ньому, - подальше вдосконалення соціалістичної демократії, котре сполучається із зміцненням соціалістичної держави”. Та далі: “Розвиток демократії здійснюється у межах соціалістичної державності, передбачає зміцнення й розвиток соціалістичної держави” [18]. Отож, просто неможливо серйозно сприймати твердження, що нібито комунізм, котрий за самим своїм визначенням є безкласовою і бездержавною самоврядною співдружністю, можна побудувати, фактично, рухаючись у протилежному від нього напрямку, шляхом зміцнення й розвитку не насправді демократичного громадянського суспільства, а держави…
Ще одну відповідь на поставлене вище питання можна знайти у видатного філософа-гуманіста і політичного діяча ХХ ст. М.Ганді. А він, звертаючись до своїх соратників по боротьбі за свободу й незалежність Індії, ніколи не переставав повторювати одну мудру істину: “Потурбуйтеся про засоби, а мета сама потурбується про себе!” [19].
Відомо, що Ганді належить заслуга сучасного переосмислення та практичного застосування у галузі політичної діяльності філософсько-етичного принципу ненасильницької взаємодії, запропонованого ще задовго до нього Лао-цзи, Буддою та Христом. Його підхід до вибору ненасильницьких засобів визвольної боротьби індійського народу проти англійських колонізаторів був продиктований особливостями його власного гуманістичного світогляду. Ганді вважав, щозасоби, котрі обираються задля досягнення високої й гідної мети, завжди повинні їй відповідати. Тому він вимагав “ніколи не забувати про значення засобів, що застосовуються, навіть якщо переслідувана мета справедлива, адже засоби управляють метою та змінюють її” [20].
Отже, одну з основних причин краху грандіозного радянського проекту перетворення світу автор бачить у принциповій несумісності комуністичного ідеалу і насильницьких засобів його впровадження у життя, які були обрані більшовиками. Практичні результати цього експерименту ще раз переконливо підтвердили висновок Ганді: “гідна мета досягається лише гідними засобами”. А от використання будь-яких негідних або невідповідних засобів у кінцевому рахунку завжди призводить до підміни або забуття вищої мети. Мабуть, якраз тому вищою метою та “світлим майбутнім” для членів нинішньої КПУ є вже не комунізм, а колишній радянський державно-монополістичний “соціалізм”, який вони мріють відновити у так званому “союзі братніх слов’янських народів” [21].
Автор вважає, що в майбутньому земне людство таки дійсно об'єднається у масштабах всієї нашої планети у єдиному, гуманному, вільному та справедливому суспільстві - такому собі Царстві Свободи. Проте, шлях до нього для нас, українців, мав би починатися з прогресивної розбудови й найліпшого улаштування власного Українського Дому. Адже якось нелогічно й нерозумно намагатися вирішувати чиїсь чужі проблеми, не вирішивши спочатку своїх власних. Тому думається, що членам нинішньої КПУ, які більше дбають не про благоденство власного народу, а про утворення утопічного “слов’янського союзу”, слідувало би частіше заглядати у праці власних класиків, зокрема, у такий основоположний документ цього вчення, яким є “Маніфест Комуністичної партії”. А там, між іншим, у передмові Енгельса до видання 1893 року дуже правильно сказано таке: “Без установлення незалежності та єдності кожної окремої нації неможливо ані інтернаціональне об'єднання пролетаріату, ані мирна та свідома співпраця цих націй для досягнення спільних цілей” [22]…
“Кожний компонент системи, кожна частина системи, - писав В.Г.Афанасьєв, - виконує в системі специфічні функції, направлені на її збереження, вдосконалення й розвиток, на досягнення системного результату… Функції компонентів по відношенню до системи носять доцільний характер, у противному випадку компонент випадає із системи, стає для неї стороннім тілом” [23].
Це повною мірою стосується не лише КПУ, але й державної влади часів української незалежності. Адже після 1991 року вона займається вельми послідовним руйнуванням нашої країни під псевдопатріотичним гаслом “розбудови держави” (тобто самої себе як апарату тотального насильства над Українським народом). Фактично, весь цей час українська державна влада не виконує своєї системної функції, постійно перешкоджає нормальному перебігу внутрісистемного обміну, істотно обмежує свободу системи й майже всіх її компонентів, не дає їм можливості прогресивно розвиватися та вилучає у них життєво необхідні ресурси, своїми діями або бездіяльністю дезінтегрує й всіляко знищує дану соціальну систему. Ось тому перед нами закономірно постає ряд важливих питань. Зокрема, а чи є ОЦЕ владою? Якщо так, то ЧИЯ це влада? КОМУ конкретно вона служить? НАВІЩО вона така взагалі нам потрібна? Й куди ж тоді поділися справжні українські органи управління, котрі зобов’язані діяти у народних інтересах, якісно обслуговувати нас усіх та дбати про реалізацію наших загальносистемних цілей?..
На думку автора, власний досвід незалежної України ще раз довів правильність поглядів християнства, марксизму та українського революційного народництва щодо дійсної природи “держави кесаря” та її ролі у житті суспільства. А цей досвід свідчить про те, що наш народ уже сьогодні зміг би обходитися без цієї відмираючої в світовому масштабі соціальної установи. Бо народ, у силу дії певних об’єктивних закономірностей і природних механізмів системної самоорганізації та саморегуляції, цілком спроможний самостійно зберігати свою унікальну ідентичність, цілісність і життєздатність. Причому, навіть і тоді, коли держава по відношенню до нього, об’єктивно, виступає в ролі дуже потужного системоруйнуючого фактора…
Отже, доходимо до висновку, що справжні історичні перспективи України лежать на шляху активної й послідовної реалізації (можливо, що навіть попереду всіх інших народів світу) вищої мети нашого еволюційного розвитку - вільної та досконалої людини у вільній і досконалій людській співдружності.


ПРИМІТКИ

1. Цит. по: Концевич И.М. Стяжание Духа Святого на путях Древней Руси. - К., 1990. - С.48.
2. Там само. - С.30.
3. Минин П. Главные направления древне-церковной мистики. - В сб.: Мистическое богословие. - К.: “Путь к истине”, 1991. - С. 377
4. Материалистическая диалектика как общая теория развития. Философские основы теории развития. - М., 1982. - С.204.
5. Елфимов Г.М. Возникновение нового. - М.: Мысль, 1983. - С.50.
6. Спиркин А.Г. Основы философии. - М.: ИПЛ, 1988. - С.252,254-255.
7. Бердяев Н. Царство Божье и царство кесаря. // Путь, №1, сентябрь 1925 г.- С.37.
8. Там само.
9. Там само. - С.38.
10. Тут і надалі під однодумством автор, як і Аристотель, розуміє ідейну єдність людей між собою щодо інтересів, цілей і засобів спільної діяльності, яка досягнута всіма разом, у результаті консенсусного узгодження особистих позицій та думок шляхом доброзичливих нарад.
11. URL: http://www.geocities.com/ukretno/lib/kn_buttia.html.
12. Шевченко Т.Г. Кобзар. - К.: “Дніпро”, 1981. - С. 555.
13. Програма КПСС. - М.: Госполитиздат, 1962. - С.107-108.
14. Начальный курс научного коммунизма. - Изд.4-е. - М.: Политиздат, 1977. - С.57.
15. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. - М.: Политиздат, 1975. - С.194-195.
16. Ленин В. И. О государстве. - Избр. в 3-х т. - Т.3. - М., 1976. - С.205.
17. Программа КПСС. - С.183-184.
18. Начальный курс научного коммунизма. - С. 181, 186.
19. Цит. по: Литман А.Д. Современная индийская философия. - М.: Мысль, 1985. - С.199.
20. Там само.
21. Це стане ясним усякому, хто візьме на себе труд особисто ознайомитись з Програмою цієї партії. Бо вже на першій її сторінці великими літерами написано: “Соціалізм - наша мета”! Однак, як відомо, ідеалом справжніх комуністів завжди був і залишається не соціалізм, який є класовим (антагоністичним) суспільством, а безкласовий комунізм…
22. Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. В 3-х т. Т.1. - М.: Политиздат, 1986. - С.104.
23. Афанасьев В.Г. Указ.соч.- С.134.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1112036179.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua