Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 01-04-2005
Мирослав Левицький: Карти Президента викликають тривогу

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1112356914.html

Як українським, так і закордонним журналістам досить довго довелося чекати першої широкої прес-конференції Президента України. Вона відбулася 29 березня аж на 64-ому дні президентства Віктора Ющенка. Це була також нагода побачити та відчути нову ауру нової влади. Правду кажучи, із нових явищ були лише дві речі. Чергова акція протесту, яку під гаслами: „нас багато і ми хочемо працювати” та „Ющенко! Відкрий очі” демонстрували перед приміщенням секретаріату Президента України кількасот людей. Другою новинкою був свіжо відремонтований зал прес-центру Секретаріату з розклеєними на стінах фотографіями з подій листопада-грудня 2004 року.

Усе інше було старим, добре відомим із часів президентства Леоніда Кучми, починаючи від облич частини функціонерів, закінчуючи російською мовою охоронців, якою мене як і інших журналістів зустрічала охорона будинку секретаріату, а потім далі супроводжували до зали прес-центру. І співставлення побаченого у стінах секретаріату Президента України та постійних заяв, які лунають на майданах багатьох українських міст та сіл (особливо у Галичині), що нині в Україні влада є нарешті українською у мене викликає сумнів. У пам’яті виринає риторичне запитання, яке у грудні 2004 року поставив депутат першого скликання Степан Павлюк: чи бува не повториться помилка 1991 року, коли у полоні ейфорії перемоги була загублена національна суть України?

Питання це посилила відповідь Президента на два журналістські запитання. Однак, на цьому зупинюся згодом, а поки що спробую заторкнути два, як на мій погляд, досить тривожних явищах. Як і за часів Леоніда Кучми в прес-центрі перший ряд був зайнятий чиновниками, що викликало здивування серед журналістів. Коли одну із колег попросили встати, то я не приховав свого здивування, що у свою чергу викликало своєрідну дискусію. Вінцем цієї дискусії була констатація одного із функціонерів, який назвався заслуженим журналістом СРСР і сказав: „вам дозволили говорити, а ви тим зловживаєте”.

Якщо у новій демократичній Україні право говорити є дароване чиновником, а не фундаментальним правом людини, то це викликає серйозне запитання: Чи після листопада-грудня 2004 року Україна дійсно ступала на шлях демократичного розвитку? Тим паче, що майже з усіх регіонів України з проводу нової кадрової політики лунають тривожні сигнали і заклики, який я побачив 29 березня під стінами Секретаріату — „Ющенко! Відкрий очі”.

Президент України такі пікетування і такі гасла вважає нормальним явищем, свідченням того, що Україна розвивається демократичним шляхом: „Я аплодую тим людям, що біля адміністрації стоять”. А далі він розвинув думку: „Я також маю сумнів, що з тих 15 тисяч нових призначень є деякий процент, з яким ми у десятку не потрапили. І давайте виправляти там, де ми у десятку на потрапили. Ми за два місяці хочемо революцію перенести з майдану у кабінети. Так не буває, у кабінетах це вже не революція. (…) Я розумую, що кадрові призначення роблять нову систему стосунків”. І саме нова система стосунків є як у середині влади, так і по лінії влада суспільство головною проблемою оновленої України, своєрідним тестом на демократію.

Про поступ на шляху проведення демократичних реформ в Україні говорили також високі представники Європейського союзу, після консультацій недавно проведених у Києві у форматі „Трійка ЄС + Україна”. Однак, це ще нічого не означає, бо у перші роки президентства Леоніда Кучми з боку європейських функціонерів також часто можна було почути компліменти про поступ на шляху демократичних реформ. Особливо після оприлюднення голосних програм „Шляхом радикальних реформ” та їм подібних. Однак, час спливав, а президентське оточення набирало м’язів, прибирало під свій дах бізнес. Є небезпека, що з часом багато-що з досвіду другого президента України може перейняти й третій.

З одного боку, це вже згадана заява чиновника про „дароване ним право говорити”, а з другого — тертя у системі влади, які вже виливаються за межі урядових кабінетів. Тому журналісти поцікавилися у Президента його думкою з приводу стосунків у середині влади. У першу чергу йдеться про стосунки між прем’єром Юлією Тимошенко та секретарем РНБО Петром Порошенком, який робив усе можливе й неможливе, щоб отримати цю посаду. Президент з цього приводу сказав: „Йде живий діалог, у тому числі й у стосунках між високими керівниками державних інституцій. Коли ми говоримо про стосунки Юлії Володимирівни і Порошенка, то це двоє здібних людей, які добре „тямлять” у політиці, які йшли до перемоги можливо різними дорогами можливо з деякими різними філософіями. Але доля так розпорядилася що вони повинні працювати в одній команді”.

Далі Віктор Ющенко наголосив, що кожного разу при зустрічі з Юлією Тимошенко він їй говорить, щоб вона потиснула руку Петру Порошенку. Таку вимогу Президент також ставить і до Петра Порошенка, нагадуючи йому не лише про те, що він чоловік, але й про те, що нормальні стосунки між ними — це питання державних інтересів.

Своє трактування цієї проблеми дала і прем’єр-міністр. „Мені здається, що кожний мусить займатися своєю справою, згідно того, які функції є в Уряду і які є в секретаря РНБО. Я можу сказати, що Уряд, на мій погляд, працює чесно, ефективно і намагається дати результат суспільству. Я за дефіцитом часу не відчуваю ніяких конфліктів, а тільки напружену роботу Уряду”.

Ця відповідь є яскравим підтвердженням вже широко розповсюджених припущень, що прем’єр працює на довготермінову перспективу. Інша справа чи така перспектива влаштовує Президента. Адже ж деякі „традиції” останніх років президентства Леоніда Кучми успішно запроваджуються з перших тижнів роботи президентства Віктора Ющенка. Зокрема, маю на увазі, режисеровані прес-конференції. Такою була у кожному разі перша широка прес-конференція Віктора Ющенка. Темою оголошеної прес-конференції 29 березня був бюджет на 2005 рік. Тому і першими отримали право поставити Президентові запитання журналісти колеги, які пишуть про близьку Главі української держави тему економіки. І навіть „неозброєним” оком було видно, що частина із адресованих йому питань була наперед відомою для пані прес-секретарки. А усі інші запитання „не по темі”, оголосила вона, можуть задаватися щойно згодом. І, звичайно, для запитань „не по темі” практично не вистачило часу. Як виявилося у ході прес-конференції визначення кола питань для спілкування з Президентом не було винаходом прес-служби, а дією погодженою з ним, про що свідчать його слова: „Дуже вдало вибрана тема нашої пресової конференції”.

Я хотів би також звернути увагу на деякі нюанси оновленого державного бюджету на 2005 рік. Тим паче, що голосування за нього у парламенті було вже другим політичним тріумфом прем’єра. Державний бюджет вперше в історії незалежної України був підтриманий 376 голосами. Цікавинкою цього голосування було те, що за нього вперше в історії проголосувала також комуністична фракція, незважаючи на усі відчайдушні зусилля комуністичного лідера голосувати „проти”. Майже одностайними у неприйнятті бюджету була фракція партії „Регіони України” (колишнього прем’єра Януковича), бо за словами розробників нового бюджету, скасовуються привілеї багатьох підприємствам, які були під дахом цієї партії.

За словами Президента, у старому варіанті бюджету його дефіцит становив 32 мільярди гривень, а у новому — лише 7,5. Президент сказав, що це вимушена цифра. Він прагне, щоб в урядовців на рівні підсвідомості було закладено, що бюджет за ніяких обставин не може бути дефіцитним. Держава повинна привчити себе жити по коштах, а не у дефіциті.

У новому бюджеті на 2005 рік на соціальні виплати закладено 82 відсотки усіх видатків. Тому цей бюджет вже стигли назвати бюджетом проїдання, за що його критикує не тільки опозиція з партії „Регіонів України”, але й перший віце-прем’єр, який є головою Партії промисловців і підприємців. Президента ця критика не лякає і він наполягає, що поки заробітні плати і пенсії українців будуть низькими, а відтак купівельна спроможність суспільства буде малою, так довго економіка не зможе вільно розвиватися.

Новий держаний бюджет на 2005 рік має ще одну особливість. Це перший в історії незалежної України бюджет, у якому окремим рядком виділяється фінансування української діаспори. Проте важко говорити, кому саме, окрім фінансування Всесвітнього форуму українців, підуть ці гроші. Президент головний акцент робить на східній діаспорі на Придністров’ї. І якщо виходити з логіки, що „своя сорочка ближча до тіла” — зрозуміло чому. Президент, виділяючи з поміж багатотисячної української спільноти Придністров’я з 53 тисячами громадян України, наголосив, що там немає українських шкіл, українського культурного центру. І як наслідок, що цей регіон перебуває у російському інформаційному полі, переважна більшість громадян України з Придністров’я на президентських виборах голосувала проти Віктора Ющенка.

Звичайно, що для нормального розвитку держави потрібно, щоб на рівні підсвідомості урядовців було закладено не лише те, що бюджет має бути бездефіцитним, що держава має жити по коштах, але й інше — не єдиним хлібом живе людина. За словами Віктора Ющенка, починається дуже цікавий етап реалізації тих задумів, які пройшли революцію. Оскільки учасники цієї ж революції, мешканці Черкащини 25 березня на місці загибелі В. Чорновола заявляли „Ми не тому їхали до Києва на Майдан Незалежності, щоб боротися за здешевлення ковбаси, а перш за все тому, щоб відстояти свою українську гідність і традицію, щоб не нищили нашої мови. І на цьому місці кажемо, що ми готові стати на захист традицій і мови”, — тому на традиційній президентській прес-конференції з поводу питання державного бюджету воно було підняте у нетрадиційному ракурсі. А саме у ракурсі державної мови, як головного чинника життя нації.

Якщо у державному бюджеті на розвиток української мови виділено 30 мільйонів, то чому тоді з іншого боку президентом завізований указ „Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України” в порушення чинної Конституції та закону про державну службу і державні чиновники повинні будуть розмовляти російською мовою? — поцікавилися журналісти у Віктора Ющенка.

Спочатку прес-секретар президента Ірина Геращенко спробувала переконати журналістів, що проект указу, проти якого вже різко виступила частина письменників, просвітяни і окремі політичні сили, не несе ніякої загрози українській мові, а лише у місцях компактного проживання громад держслужбовці мають поважати цю громаду і її мову… Звичайно, що при такій ситуації можна отримати парадоксальну ситуацію. Наприклад за даними останнього перепису переважна більшість киян рідною вважають українську, насправді у Києві переважає російська. То чи не буде абсурдом підтримка на державному рівні зрусифікованості столиці України?

Міністр юстиції України Роман Зварич вважає, що у тому немає ніякого абсурду ані порушення законодавства України. Президент України з приводу цієї проблеми сказав: „Те, що ми ставили за мету, буде формульовано як завершена державна політика, те що відноситься до національної спадщини, повинно отримати новий статус, починаючи від комітету по збереженню національної спадщини, який буде працювати в уряді, закінчуючи окремими програмами, які направлені на зберігання українських святинь. (…) Я попросив міністра фінансів, щоб вони були окремо сформульовані як рядок бюджету, щоб там була публічна процедура їх розподілу і використання і так дальше. Мета — підтримати тих, хто хоче говорити українською мовою, підтримати тих, то хоче друкувати книгу українською мовою. У багатьох середовищах (у тому числі й журналістському) вони кликали шок і гіркоту. Невже ж це означає, що статус державної мови в Україні тепер прирівнюється до статусу мов національних меншин? — лунає запитання. І що робити з тими, хто не хоче говорити українською мовою, не хоче друкувати книгу українською мовою, хоч відповідно до чинного законодавства мусив би це робити?

Частково відповідь на це питання дав сам Віктор Ющенко. „Давайте будемо поважати тих людей, які живуть в Україні і є громадянами України, але спілкуються іншою мовою. Якщо цих людей багато, то давайте говорити, що цим людям потрібна школа, дитячий садок, театр, бібліотека. І це є нормальний європейський підхід. В цьому немає ніякого злочину. І той державний чиновник, який сидить в пенсійному відділі і зможе говорити з людьми, де є скупчене проживання тої чи іншої нації їхньою рідною мовою або мовою спілкування, то я не думаю, що це є проблемою для влади. Давайте, щоб ми куті меду не передали, а демонструвати повагу до уподобань людей”.

На перший погляд усе тут начебто й правильно, однак демонстрація поваги до уподобань людей, себто до неповаги до закону, є початком анархії або тоталітаризму, який на кожному кроці Віктор Ющенко засуджує. Отже, що усе це означає?

Тим паче, що й інші моменти, які змушують тривожитися. Президент, розмірковуючи над проблемою створення єдиної партії, кваліфікуючи більшість партій утворених після 1990 року, у тому числі національно-демократичні, як такі що себе вичерпали, сказав: „Менше говори, що ти хочеш, де не треба не говори”. Із проводу очікувань мас від президента прозвучала рекомендація: „Показуй, що вони центр твоїх устремлінь. (…) Людям потрібна нова форма, красива змістовна, де вони щось розуміють.»

Якщо люди мають об’єднуватися навколо красивої форми, а не навколо змісту, якщо турбота про стан мови, про національне, є тим, чого люди начебто не розуміють, то мені це нагадує казку про модернізм у мистецтві, який великі майстри і великі мислителі називають дахом для бездар та шахраїв.

Президент України багато на прес-конференції уваги присвятив стосункам з Росією: Для мене зустрічі з президентом Путіним були важливі. Ми обговорили на зустрічах віч-на-віч (…) Нам вдалося надати стосункам з Росією (…) нового змісту.

Виходячи з тези про питання, які дуже давно не задавалися українською стороною Росії, журналісти поцікавилися у Віктора Ющенка, чи порушив він перед президентом Путіним питання, коли дозріє керівництво Росії, щоб вибачитися перед українським народом за голодомори і політичні репресії, так як РФ є правонаступницею тоталітарного радянського режиму?

„Я в якійсь мірі розумію мотив постановки такого питання, — заявив Віктор Ющенко, — але думаю, що наші спілкування з цієї позиції не варто розпочинати. Давайте ми будемо мудріші. Я розумію, за що болить серце, але з цього починати справу, діалог не потрібно”.

Чи справді? Якщо постійно затягувати це питання, то воно аж ніяк не допоможе нормальному міждержавному спілкуванню, а буде формувати синдром національної неповноцінності. Тут прикладом можуть бути поляки, незважаючи, що вони як і ми залежать від російської нафти і газу, проте гостро ставлять перед керівництвом РФ питання про безчинства НКВД у Катині та інших місцях. В Україні не усі поділяють думку, що затягування гострих питань є політикою мудрішого.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1112356914.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua