Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 11-04-2005
Галина Левицька: Чи Президент України буде зацікавлений у створенні Інституту національної пам"яті?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1113243095.html

Хоч нині помисли багатьох людей спрямовані на розгадку „феномену”, чому ж то всупереч задекларованому і у ході президентської виборчої кампанії, і відразу після виборів про розділення бізнесу і влади на загальнодержавному рівні так і не відбулося, проте у стратегічному плані національного розвитку України на перший план вийшли цілком другорядні речі. І саме вони мають бути предметом прискіпливої уваги інтелектуальної еліти української нації. Днями одна колега розповідала мені, що її дитина кожного повернення з садочку, який формально є український, заявляє, що вона не хоче і не буде розмовляти українською мовою. Вже не здивування, а тривогу викликав інший випадок свідком якого я була 8 квітня. Бабуся, яка розмовляє суржиком намагалася вчити свого внука читати українською. Вона просила йому прочитати слово „казка”, а малий вперто говорив „сказка”. І практично аж до істерії наполягав на „сказці”, що аж бабуся перейшла на російський варіант цього ж таки суржику.

Чому на чотирнадцятому році незалежності в українській державі є такі дикі аномалії? Причин, безперечно, декілька. Це і спадщина минулих 11 років. І задекларована вже новим Президентом підтримка під маркою поваги до прав людини тих, хто демонструє неповагу до діючих в Україні законів. Однак, вирішальним у розвитку цієї суспільної аномалії є те, що олігархія була і продовжує бути російськомовною. У Києві на кожному кроці можна зустріти рекламний витвір цієї олігархії — щити з написом „власть дєнєг”.

І якщо уважно подивитися на цю проблему, то вона не лише мовна. Нині треба говорити про проблему національної безпеки України. І як раз на цьому наголошує фракція Української народної партії у заяві адресованій також Президентові України. „Ми звертаємося до президента Віктора Ющенка терміново скликати Раду національної безпеки та розробити комплекс заходів щодо захисту української мови”, — зазначено в заяві УНП. Інша з політичних сил національно-демократичного спектру — Народний Рух України звертає увагу Президента та Уряду України на необхідність врахування політичного змісту мовної проблематики, недопущення „механічного” утвердження ситуації, яка віками складалася і свідомо насаджувалася гнобителями України всіх видів і ґатунків.

Подібних за змістом заяв останніми роками приймалося дуже багато, але ситуація не змінюється. Владні мужі своєю діяльністю не сприяють консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, до чого їх прямо зобов’язує стаття 11 Основного Закону України. Тому нині стоїмо перед нагальною проблемою, створення установи, яка виробляла б для влади рекомендації у царині політики національного відродження. Я маю на увазі створення в Україні інституту національної пам’яті, який на прикладі наших сусідів поляків, на згадуючи вже про юдеїв з їхнім Яд Вашемом — Єврейським інститутом пам'яті, показав не лише доцільність, але й необхідність. Я впевнена, коли б у нас був такий інститут і коли б він реагував на усі випадки, коли під ликом комерції та модернізму, нам через телебачення нав’язується чужа пам’ять і чужа система цінностей, то ситуація на мовному ґрунті на 14 році незалежності була б зовсім іншою.

Але не лише з огляду на мовну ситуацію, українцям потрібний інститут національної пам’яті. Попередня влада зробила більше ніж достатньо, щоб у душах молодих людей глибоко закарбувати не зовсім українську пам’ять. Я ризикую викликати на себе гнів частини вчених мужів (адже ж ведеться дискусія про доцільність існування Академії наук у нинішній її формі), але вважаю, що ще з радянських часів в нашій державі функціонують інститути, які не відповідають духові часу. Так, зокрема, можна сказати про інститути літератури чи історії. Адже ж кожна праця оцінюється видимими ефектами. А коли маємо явище, що на 14 році незалежності багато-хто соромиться своєї мови, а нація так і не спромоглася висунути свого кандидата за здобуття нобелівської премії, то важко говорити про якісь видимі ефекти, які б корінним чином впливали на формування національної самоповаги.

Це ж саме можна сказати, і про багатьох істориків. Древня мудрість каже, яких соків натягне гілка на початку, тим пахнутиме і у зрілому віці. На жаль, серед істориків немає єдиного погляду на одні і ті ж явища. І тут я хотіла б зазначити, що у 2003 році представники інституту історії показали своє розуміння (або трактування) української національної пам’яті, коли йшлося про висвітлення подій 60-літньої давності на Волині. Вони підтримали позицію, яку у цьому питанні займали історики з Польщі і перекреслили українську історію, хоч і Василь Кук, і в Євген Сверстюк закликали їх не робити поспішних висновків. Але вони зробили ще раз нагадавши гірку істину, що народ не може мати майбутнього, коли він не знає свого минулого.

Своє трактування минулого дають нам на лише на різних наукових і поличних форумах, але й через телеканали. І як наслідок — в Україні склалася парадоксальна ситуація. Кати, які винищували українську еліту для частини українського суспільства — це національні герої, а національні герої, які боролися за незалежну державу ще й досі віддані анафемі. Якщо таке розуміння минулого буде продовжуватися, то, звичайно, не варто серйозно говорити про наше майбуття.

Щоб це явище побороти потрібна установа, в якій працювали б неупереджені фахівці, мова йде про вже згадуваний український інститут національної пам’яті. Нещодавно народний депутат з фракції „Наша Україна” Ярослав Кендзьор з парламентської трибуни сказав, що настав час чітко розставити усі акценти в українській багатостраждальній історії. Він публічно запропонував створити такий інститут. За його словами, такий інститут в інших державах, зокрема, Польщі показав свою важливість у відновленні справедливості.

Думаю, що не варто сподіватися, що Президент і прем’єр-міністр будуть зацікавлені у створенні такого інституту національної пам'яті. Нині вони зайняті іншими проблемами і їм достатньо інституту історії, який очолює пан академік Смолій. Тим паче, що у Президента та прем’єра куди важливіші більш приземлені проблеми. Вони вже живуть підготовкою до парламентських виборів, хоч соціологи радять їм у цьому питанні бути надзвичайно відповідальними і далекоглядними. Тим паче, що кмітливий народ вже встиг дати нову розшифровку новій партії влади НСНУ — „ні собі, ні Україні”.

І це стосується не лише економічного контексту. Верховна влада України досі спокійно сприймає той факт, що у Польщі є сили, які ганьблять українську історію, зокрема, сторінку з УПА. Йдеться про те, що у Кракові в Палаці мистецтв демонструвалася виставка картин невідомого автора „Східні креси, які потопають у польській крові”, на яких українці були показані у „традиційних” для часів більшовицької пропаганди барвах. Відвідувачі виставки після оглядин цієї виставки, як показав канал „Полонія”, з жахом виходили і вимагали, щоб були покарані ОУН-УПА, які вчинили наругу над невинними жертвами.

Нагадую про цей випадок, щоб поставити питання в іншому ракурсі: Чи могли б сусіди так ставитися до українців, коли б влада в Україні не лише на словах відстоювала національні інтереси? Однозначно, можна відповісти, що ні. Тому інститут національної пам’яті потрібний. Однак, до цієї ідеї повинно дозріти керівництво України. Коли це станеться — важко спрогнозувати. Окрім цього, потрібно розв’язати ще одну проблему. Ідея інституту буде провалена, якщо до його створення будуть залучені так звані історичні перевертні, себто люди, які ще у середині 80-их років по всякому заперечували право українців на власну, національну державу. Їх і в активній науці, і в активній політиці нині ще дуже багато. І вони не дуже хочуть, щоб такий інститут національної пам’яті був заснований.

Нині у нікого не викликає сумніву, що за останні 11 років гуманітарна сфера України, себто ґрунт, на якому формується національна духовність була у страшенно запущеному стані. Проте, чи багато із нас спробувало знайти залежність між станом цієї сфери та тим, що про українську незалежність писали колишні гуманітарні віце-прем’єри Курас і Табачник? Чи могли ці люди реально дбати про розвиток України, якщо вони заперечували право на її самостійне державницьке життя?

Виявляється, Курас і Табачник це далеко на єдині, хто заперечував право України не державу. У Львові є вчені мужі, які вірно служили тоталітарній радянській системі, а нині вчать молодих істориків вже у незалежній Україні. До них належить професор М. Шва гуляк завідувач кафедри нової і новітньої історії Львівського державного університету.

В архівах можна прочитати його працю, яка вийшла у 1983 році в „Науковій думці” під назвою: «Украина в экспансионистских планах германского фашизма (1933-1939 гг.). Дозволю собі навести декілька цитат (звичайно мовою оригіналу): „… В политике, направленной против СССР и других восточноевропейских стран, нацистская верхушка нуждалась в многочисленных кадрах пособников пропагандистского аппарата и спецслужб, которые выполняли бы самую грязную работу по подготовке условий к вторжению в эти государства вермахта, а в случае необходимости могли стать «прикрытием» фашистской агрессии. На эту роль подходила прежде всего ОУН”.

І ще один витяг із цієї ж праці: „Политика Советского государства соответствовала интересам самых широких народных масс. Она находила поддержку и одобрение трудящих Советской Украины (…) Человеконенавистнические замыслы гитлеровцев, диверсии их агентуры, в частности украинских буржуазных националистов, побуждали трудящихся Западной Украины, Буковины и Закарпатья, возглавляемых коммунистами, включаться в международное движение против фашизма и войны».(…).

І це далеко не весь перелік перлів, які є у цій праці, однак, їх усіх цитувати не буду. Тим паче, що цей професор спокійно професорує у Львівському університеті і виховує національну еліту, є лише ілюстрацією куди складнішого явища. Нині широко говориться про явище так званих „перевертнів” у пагонах, яким вказують місце у тюрмі. Однак, не менш небезпечним є явище „перевертнів”, які працюють у царині виховання молоді, на яке чомусь ніхто не звертає уваги. Якщо людина із кон’юнктурних міркувань один раз сказала неправду, то дуже часто ця неправда стає нормою її буття і моралі.

У кулуарах парламенту я зустрілася з думкою, що у збереженні в академічній науці автора вище названих „шедеврів” свій інтерес має народний депутат, а нині ще голова Національної телерадіокомпанії Тарас Стецьків.

Тому без інституту національної пам’яті нас продовжуватимуть зневажати, читаючи матеріали зібрані свого часу Курасом, Табачником, Швагуляком та їм подібними.

Галина Левицька,
власний кореспондент «ЗВУ» у Києві

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1113243095.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua