Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 22-04-2005
Ґастон: „Хто сьогодні говорить про винищення вірмен?”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1114118588.html

Їх заарештували в один день, кілька сотень людей, яких потім назвуть гордістю, розумом і голосом їхнього народу. Письменники, митці й інтелектуали, лідери громади, промовці й журналісти, - вони були доправлені під вартою до в’язниць в інших частинах країни, не здійснивши жодного злочину і не вчинивши жодного опору. Невдовзі більшість з них була вбита.

Це сталося 24 квітня 1915 року в Стамбулі. Виконавці діяли згідно з наказами керівників тодішньої Оттоманської імперії; ув’язнені й страчені були представниками громади вірмен – народу, що жив на деяких з територій тодішньої імперії протягом тисячоліть.

24 квітня вірмени всього світу зараз відзначають як день пам’яті жертв першого спланованого геноциду ХХ століття. Однак смерті внаслідок арештів того дня, які „обезголовили” столичну вірменську громаду, стали лише однією з перших ланок у трагічному ланцюгу подій. Наприкінці його про вірмен на колись заселених ними землях Оттоманської імперії нагадували хіба деякі географічні назви та напівзруйновані церкви. Перед початком Першої світової війни вірменська громада Оттоманської імперії нараховувала, за приблизними оцінками, близько двох мільйонів людей; сьогодні у Туреччині їх – кілька десятків тисяч.

„Вірменське питання”

Наприкінці ХІХ століття вірмени, як і чимало інших народів, розмежованих кордонами імперій, дедалі голосніше почали вимагати лібералізації законодавства, формувати власні політичні партії та наполягати на своїх правах. На той момент дискримінована вірменська меншість в Оттоманській імперії зазнавала чималих утисків – від вищого оподаткування до юридично нижчого статусу. Тоді ж протягом погромів в Оттоманській імперії загинули сотні тисяч вірмен.

Перед Першою світовою війною, коли владу в імперії перебрала партія младотурків, вірменські громади отримали більше прав. Згуртовані довкола своєї давньої мови та Церкви (а Вірменське царство прийняло християнство на початку IV ст.), вірмени складали впливову меншість, яка мала власні школи, газети, політичні партії та депутатів у турецькому парламенті. Вперте збереження вірменами своєї релігії та культури, значна частка, яку представники цієї меншини складали у торгівлі, і дедалі активніші вірменські політичні рухи аж ніяк не збігалися з пантюркістськими прагненнями правителів імперії. Війна, в яку Оттоманська імперія вступила на боці Німеччини та Австро-Угорщини, видавалося, розв’язувала руки.

З початком війни більшість вірменських чоловіків у віці до 45 років було забрано до війська. Військовий обов’язок міг попервах видаватися навіть громадянським здобутком, - за попереднього, султанового правління, вірмени не мали права мати справу зі зброєю. Однак незабаром по початкові війни більшість вірмен у війську обеззброїли і поставили до військового будівництва шляхів. Коли ж 1915 року те, що спершу видавалося місцевими антивірменськими діями окремих урядовців або ж спорадичними погромами, вочевидь перетворилося на систематичну антивірменську кампанію, - більшість чоловіків, здатних до захисту громади, були у війську, де їх вбили одними з перших.

Лише у поодиноких випадках вірменські громади спромоглися самоорганізуватися і вчинити опір нападникам. Подекуди цей опір був героїчно-безнадійним, але деінде врятував багатьом життя.

Повідомлення про вбивства десятків тисяч вірмен, особливо у регіонах, що межували із зоною воєнних дій, досягали Стамбула, де представників столичної вірменської громади урядовці все ще запевняли у тому, що різанини не буде. У квітні потреба запевняти будь-кого зникла – більшість лідерів вірменської громади імперської столиці було знищено.

Протягом наступних кількох місяців така сама доля спіткала більшість вірменських інтелектуалів в інших містах Оттоманської імперії.

Депортація

У той самий час набирала оберти урядова „операція”, яка стала основною часткою безжального механізму. Під приводом того, що вірменська християнська меншина може стати „п’ятою колоною” під час воєнних дій з Росією (у чиїй армії були і вірмени з контрольованої Російською імперією території), вірмен було масово депортовано з місць їхнього проживання. Однак слово „депортація” не відповідає тому, що відбувалося насправді: „депортація” передбачає виселення, чи то переселення, людей; тут ішлося радше про їхнє знищення.

Всупереч заявам про військову необхідність такого кроку, вірмен виселяли і з прифронтових, і з тилових територій. У різних регіонах це відбувалося по-різному: подекуди на те, аби зібрати бодай якийсь скарб, давали мінімум часу; подекуди військові, заходячи до помешкання, наказували залишити його негайно. По тому, під охороною війська, депортовані (а здебільшого, як зазначено вище, то були старі, діти і жінки) вирушали у дорогу, наприкінці якої не було нічого. Сотні тисяч людей виселяли просто до пустель. Лише в окремих регіонах було створено тимчасові табори, більше подібні до концентраційних, мешканців яких доправляли туди помирати.

На колони депортованих здійснювали напади і місцеві мародери, і загони, спеціально організовані владою (в тому числі зі звільнених злочинців). Нападники вбивали, ґвалтували та грабували виснажених, зголоднілих і спраглих людей. Військові, які начебто забезпечували „охорону”, не перешкоджали, - або й самі брали участь у звірствах. Подекуди ті, хто опинився посеред пустелі, уникнувши катів, - помирав від голоду і спраги. В деяких місцях кінцевого призначення знищення провадилося систематичніше – людей, за спогадами тих, хто вижив, розстрілювали, топили або ж навіть спалювали живцем.

Досягти безпечного притулку в містах близькосхідного регіону вдалося далеко не всім з тих, хто під примусом вирушив у подорож. За приблизними оцінками, внаслідок геноциду загинуло півтора мільйони вірмен. Сотні тисяч були розсіяні світом – від Ірану та Лівану до Західної Європи та США.

Визнання

Кампанія зі знищення і виселення вірмен з території Оттоманської імперії тривала кілька років, - і вже на той момент її офіційно засудили найпотужніші світові держави. Про намір оттоманського уряду „знищити й слід перебування вірмен” писали тодішні посли США і Німеччини, свідчили іноземні місіонери та військові, писали закордонні газети.

Коли 1948 року Рафаель Лемкін сформулював поняття „геноциду”, в якості прикладів він спирався на політику винищення нацистами євреїв – і оттоманським урядом вірмен.

Однак на той момент уряд Туреччини вже запровадив політику заперечення того, що скоординований план винищення вірмен взагалі мав місце. За твердженнями Анкари, чимало вірмен загинуло в результаті сутичок з турецьким і курдським населенням регіону внаслідок того, що вірменські громади провадили підривну діяльність на користь Російської імперії або ж з метою створення незалежної держави; втім, вказує турецька сторона, турки також зазнали чималих втрат.

Туреччина натепер є, фактично, самотньою в такій інтерпретації подій. Попри намагання уряду Оттоманської імперії уникнути документальних свідчень, деякі документи й фотографії все ж збереглися. Оповіді депортованих, які вижили, було записано на папір і плівку, зафіксовано у пам’яті родин і книгах дослідників. Більшість представників теперішньої вірменської діаспори, молодшого чи старшого віку, може розповісти про когось із родини, так чи інакше ураженого тими подіями. І, врешті-решт, сама відсутність вірмен у місцях, де їхні громади складали велику частину (або й більшість) населення протягом тисячоліть, є мовчазним фактом.

Винищення вірмен визнали геноцидом низка держав і міжнародних організацій. Не дивно, якщо взяти до уваги визначення, яке надано цьому злочинові Конвенцією ООН з упередження і покарання за злочин геноциду: „Дії, вчинені з метою знищення, повністю чи почасти, національної, етнічної, расової чи релігійної групи”. Для вірмен – у самій теперішній Вірменії та у діаспорі – визнання світом винищення вірменського населення геноцидом стало справою честі, а визнання Туреччиною факту геноциду – актом, без якого загоєння ран є неможливим. Свідчення цього можна знайти всюди: від однієї з веб-сторінок радикального гурту „System Of A Down”, музиканти якого – вірменського походження, - до звернення до українських урядовців та громадськості із закликом офіційного визнання Україною геноциду вірмен, ухваленого цього року Конгресом національних громад України.

Однак попри те, що геноцид визнано більшістю американських штатів – його дотепер не визнано на федеральному рівні США, передусім – аби не псувати стосунки з Туреччиною, надійним американським союзником у регіоні. У Європі геноцид офіційно визнали, зокрема, Італія, Словаччина, Франція, Швейцарія – але не Німеччина чи, скажімо, Британія. Заперечення геноциду щодо євреїв протягом Другої світової війни є огидним, а в деяких країнах його кваліфікують як злочин, - тоді як заперечення геноциду вірмен дотепер дехто розглядає як просто одну з „точок зору”. Внаслідок підміни понять пам’ять про вбитих перетворюють на політичну проблему, а питання справедливості щодо жертв оттоманського імперського уряду намагаються виставити показником ставлення до турецького народу.

Пам’ятати геноцид

Винищення вірмен в Оттоманській імперії стало одним з першим випадків, яких потім було так багато у ХХ столітті, - коли чоловіків, жінок і дітей винищували за те, що вони інакше виглядали, говорили іншою мовою, мали іншу віру та інші традиції. Подібні нелюдські злочини дуже добре пам’ятають і в Україні, - і не лише вірмени, чия громада тут має майже тисячолітню історію. Явище геноциду вразило Україну в ХХ столітті, зокрема, як Голодомор і Голокост, - і дотепер чимало людей пам’ятають ті події або особисто, або з переказу старших.

Пам’ять про ті жахливі події є запорукою того, аби таке ніколи більше не повторювалося. Це лунає майже як банальність, - але у випадку вірменського геноциду ця банальність підкріплена свідченням, яким не можна знехтувати. Згідно з повоєнним твердженням лондонської „Times”, яке потім часто цитувалося у різних джерелах, невдовзі перед вторгненням до Польщі 1939 року Адольф Гітлер змалював своїм дивізійникам з „Мертвої голови” необхідність не виявляти жалю до місцевого населення словами: „Вбивайте без жалю всіх чоловіків, жінок і дітей – польськомовних чи польської раси... Врешті-решт, хто сьогодні говорить про винищення вірмен?” Турецькі джерела наполягають на можливій неавтентичності цитати. Але друг Гітлера Макс фон Шюбнер-Ріхтер, який під час геноциду вірмен був віце-консулом Німеччини в турецькому місті Ерзерум, був обізнаний з тим, що діяли з вірменами, - і залишив щодо цього письмові свідчення. Автор книги про геноцид і права людини Джон Лофтус сформулював його досвід таким чином: „Для вбивства дитини протягом геноциду потрібні сто людей: один, аби натиснути на гачок, і 99, аби у відповідь знизати плечима”.

Відзначення 90-тої річниці геноциду вірмен припадає на неділю. Якщо у вашому місті є вірменська громада, яка влаштовуватиме якийсь захід - прийдіть на нього; якщо є вірменська церква, і ваші релігійні переконання не перешкоджають вам – відвідайте службу, або ж просто зайдіть поставити свічку.

У львівському кафедральному соборі Успіня Пресвятої Богородиці Вірменської Апостольської Церкви після літургії відбудеться поминальна служба за загиблими, а по тому – хресний хід до пам’ятника Тарасу Шевченку і мітинг. У Києві, у вірменській каплиці, відбудеться літургія; по тому на місці, де колись було розташовано вірменську церкву – у дворі Покровської Церкви, що на Подолі, - голова Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви архієпископ Григоріс Буніатян проведе поминальну службу, а о п’ятій вечора в оперному театрі ім.Т.Шевченка почнеться вечір пам’яті. Про заходи, які проводитимуть вірменські громади в інших країнах, можна дізнатися з Інтернету. Взнайте, що відбувається у вашому регіоні, не полінуйтеся.

Якщо працюєте у мас-медіа – не оминіть цю дату в своїй роботі. Якщо громади немає, але є інтернет – можна поставити свічку в пам’ять загиблих на меморіальному веб-сайті, а також - присвятити якийсь короткий час тому, аби взнати більше про ті жахливі події 90-річної давнини.

Це буде одним з мільйонів внесків, кожен з яких – необхідний для того, аби такого більше не сталося. Це буде ще однією поразкою, завданою Гітлерові. Це буде запорукою того, що півтора мільйони невинно вбитих і сотні тисяч тих, кого змусили залишити батьківщину, не зникли без сліду - а отже, їхні кати не досягли своєї мети.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1114118588.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua