Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 23-04-2005
Володимир Посельський: Чи є мораль у політологів?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1114207047.html

Володимир Посельський
Паризький інститут політичних наук

Чи є мораль у політологів?

Виступаючи на престижній науковій конференції в Парижі у лютому цього року політолог Кость Бондаренко спричинився, сам того не підозрюючи, до маленької сенсації. Раніше наукові конференції з української тематики, в яких брали участь українські гості, відбувалися за таким традиційним сценарієм: наші офіційні особи розповідали про численні успіхи й тимчасові труднощі в утвердженні вітчизняної демократії, а французькі науковці й, інколи, запрошені незалежні політологи з України тою чи іншою мірою критикували кучмівський режим. Але цього разу, за виступом К. Бондаренка, в якому той назвав помаранчеву революцію “перемогою мільйонерів над мільярдерами”, Ані Добантон (відома своєю досить різкою критикою дотеперішнього стану демократії в Україні) несподівано взялася захищати нову українську владу. На відміну від К. Бондаренка, французький експерт побачила в українських подіях не так “перерозподіл власності між старими та новими елітами” як “зіткнення різних бачень суспільного розвитку”. Отож, вперше французький оглядач виявився більш прихильним до України, аніж вітчизняний політолог.

У жодному разі не ущемляючи право пана Бондаренка висловлювати будь-де і за будь-яких обставин власну думку, все ж хотілося, щоб вона відповідала певним професійним і моральним стандартам. На Заході експерт, що висуває неправдиві або некоретно підібрані аргументи, ризикує бути визнаним професійно не компетентним або втратити репутацію об`єктивного аналітика. Очевидно, що представники політологічного цеху мають нести відповідальність за подання завідомо невірної інформації і свідоме перекручування фактів. Відповідальність, передусім моральну, за якою, політолог, що порушив неписаний моральний кодекс, повинен принаймні втратити право називатися політологом.

Приміром, при всій нашій повазі до того ж пана Бондаренка, читання його статті “Who is Mr. Ющенко?” (“Українська правда” за 31 березня ц. р. http://www2.pravda.com.ua/archive/2005/march/31/2.shtml) викликає низку запитань щодо правдивості і глибини його політологічного аналізу.

На думку цього відомого українського політолога класичний поділ політикуму на праві й ліві сили спирається на два головних критерії: 1) “Праві політики сповідують святість бізнесу і приватної власності ...; 2) “Праві політики, як правило, зміцнюють державність, піклуються про інтереси і розквіт своєї нації”. Натомість “інтеграція до наднаціональних об`єднань (будь-то ЄС чи СРСР) – це справа політиків із лівого табору”. Тобто, “праві політики надто фетишизують державу” (і уособленням такого підходу, згідно з автором, є Мусоліні), тоді як “ліві політики занадто нігілістичні у підході до основ держави”, одним словом –“наднаціонально орієнтовані”.

При аналізі такої класифікації складається вражання, що пан Бондаренко зупинився у своїх політологічних дослідженнях десь напередодні Другої світової війни, де й справді законодавцем мод серед певних “правих сил” був фашист Мусоліні, а ліві партії під керівництвом Комінтерну думали про поширення “інтеграційного досвіду” Країни Рад на власні країни. А як тоді бути з 60-ою історією повоєнної Західної Європи? Як відомо, після війни у переважній більшості західноєвропейських країн зміцнилися або утвердилися ліберальні демократичні режими, що сповідували вартості правової держави, додержання основних прав і свобод людини і соціально орієнтованої ринкової економіки. Праві партії фашистської чи націоналістичної орієнтації та згодом й ортодоксальні комуністи відійшли на маргінес політичного життя. Водночас, до влади прийшли помірковані праві (зокрема, християнські демократи) та ліві соціал-демократичні партії. При цьому, останні повністю відмовилися від спадщини марксизму і зобов`язалися шанувати приватну власність (як це зробили, приміром, німецькі соціал-демократи на з`їзді у Бад-Ґодесберзі у 1959 р.).

У сучасному західному суспільстві правлячі партії (правої чи лівої орієнтації) тяжіють до центру, однаковою мірою поважають приватну власність і, звичайно, піклуються про інтереси і добробут своїх націй. Деяке розмежування між правими та лівими партіями зберігається і визначається різними пріоритетами у вирішенні соціальних проблем, здійсненні податкової політики, втручанні держави в економіку, деякими ідеологічними міркуваннями тощо. Але й у цьому контексті важко погодитися з паном Бондаренком, що “нігілістське” відношення до держави, зокрема, до підприємств, більше характеризує ліві, аніж праві сили. Цілком ймовірно, що й праві партії на Заході “не думають про таке явище як “реприватизація” (у чому не виникає потреби), але вже точно більше тяжіють до приватизаційних процесів і меншого втручання держави в економічне життя, аніж ліві партії. При цьому, скажімо у Франції, ані права, ані ліва правляча коаліція не поспішали і не поспішають з продажем іноземним інвесторам вітчизняних атомних станцій або електричної чи газової інфраструктур.

Ще більше здивування викликають роздуми пана Бондаренка про наднаціональну інтеграцію. Перепрошуємо, але процес європейського будівництва, це – задум західноєвропейських правих (передусім, християнських демократів), яких згодом підтримали помірковані ліві партії. Традиційними противниками європейської інтеграції є лише крайні праві та крайні ліві партії, зокрема, комуністи, що до недавнього часу вважали процес економічного й політичного об`єднання Західої Європи підступною рукою Вашингтону. Отож, всупереч твердженню К. Бондаренка, всі праві і ліві партії, що перебували при владі в державах-членах Європейської спільноти, виявилися прихильними до процесу наднаціональної інтеграції. Звичайно, розбіжності у підходах теж існують, але жодна правляча права партія (зокрема, французькі голлісти й британські консерватори) не виявила бажання вивести свою країну з процесу європейського будівництва.

Так само невимушено Кость Бондаренко ставить на одну дошку ЄС та СРСР. Не зважаючи на те, що Європейський Союз – це добровільний союз демократичних націй, до якого нас ніхто насильно не затягує, тоді як “інтеграція до наднаціонального об`єднання” під назвою СРСР коштувала Україні мільйони людських життів.

Припустимо, що перечислені “неточності” пояснюються тим, що такі предмети як політична історія країн Західної Європи (1945-2005 рр.) чи історія європейської інтеграції знаходяться на периферії наукових інтересів автора. Натомість ми не можемо піддати сумніву глибокі знання пана Бондаренка у тому, що стосується вітчизняної історії чи політики. Однак тут теж виникають деякі запитання щодо логіки автора.

Візьмемо кілька простих і зрозумілих всім тверджень політолога: “лівий політик у слові “російський капітал” робить наголос на слові “капітал”, правий політик – на слові “російський”. Відповідно до цього, на думку К. Бондаренка, “для лівого політика підприємство, розташоване на території України – не залежно від ступеня стратегічної важливості – є просто важливим об`єктом, на котрий можна впустити будь-якого власника – не залежно від його його походження і походження його капіталу, на рівних умовах”. Тоді як “для правого політика очевидно, що стратегічно важливий для України об`єкт повинен знаходитися в управлінні або під контролем громадян України”.

А тепер проведемо маленьку комп`ютерну операцію і замінимо у словосполученні “російський капітал” слово “російський” на “американський”. Як ви думаєте, у такому разі на якому слові зробить більший наголос товариш Симоненко, товаришка Вітренко чи навіть Олександр Мороз? Далі згадаємо про приватизацію “Криворіжсталі” і подумаємо як впускали на цей важливий об`єкт на рівних умовах іноземних інвесторів – не залежно від їхнього походження – пани Медведчук і Янукович (котрі теж афішують свою ліву орієнтацію).

Потім, як логічно поєднати вищесказане з прикінцевими положеннями автора, згідно з якими “українська ліберальна влада не стримує наступу російських транснаціональних корпорацій ... і готується до союзу з російськими ліберальними олігархами”? Перепрошуємо, але стає зовсім незрозуміло кого мав на увазі автор, коли писав, що “правий політик робить наголос на слові “російський” у словосполученні “російський капітал”. Якщо це не команда Ющенка, то про яких ще право-лівих політиків йде мова. Невже йдеться про пана Кучму, справжнього “правого ліберально-авторитарного політика” за визначенням автора?

На початку своєї статті політолог проводить сміливу паралель між “глибоким реформуванням” і “наднаціональними проектами” більшовиків у 1917 році та команди нинішнього українського президента. Можна погодитися з тим, що за своїми політичними й соціально-економічними наслідками помаранчева революція листопада 2004 року матиме принаймні такий самий вплив на Україну, як більшовицький переворот жовтня 1917 року. Але невже, наслідуючи “вождя світової революції” демократично обраний президент Ющенко створює нині диктатуру єдиної партії, організовує системне фізичне знищення опозиції, грабує церкви і селянство, зрештою, спрямовує українську армію на допомогу братній білоруській опозиції у боротьбі з батькою Лукашенко ?

Наприкінці своєї статті К. Бондаренко навпаки ставить Віктора Ющенка в один ряд з Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком та Михайлом Грушевським як “традиційними українськими лівими політиками”. Не заглиблюючись в детальний аналіз такого твердження, можна тільки порадіти, що автор просто не назвав цих чотирьох дуже різних політиків “українськими буржуазними націоналістами”.

Повторимося, кожний політолог має право на власні порівняння та критику, але при цьому залишаючись об`єктивним та, перепрошую, чесним політологом. Мені особисто хотілося б порівняти Віктора Ющенка з батьком німецького економічного дива християнським демократом Людвігом Ерхардом, економічна політика якого була успішним поєднанням ліберальних і соціальних заходів. Цілком ймовірно, що саме таку політику успішно здійснить в Україні цей загадковий Mr. Ющенко.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1114207047.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua