Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 28-04-2005
Віктор Рог: Повернення пам`яті

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1114693299.html

Ви українці чи перекотиполе?
Президент України Віктор Ющенко

Будувати на піску – справа невдячна. Будувати на піску державу - справа безперспективна. Нажаль ця істина досі для багатьох залишається таємницею за сімома замками. Свого часу Олександр Довженко влучно зазначив, що українці – чи не єдина нація, яка не знає, не шанує і не вивчає своєї історії, і в цьому велика трагедія нашого народу.
Питання-звернення нашого Президента, винесене в епіграф, не залишає багато до вибору: або українці, або – перекотиполе. Надзвичайно точно.
Ми проголосили курс на створення нової держави, ми вибрали і вибороли нову владу, ми окреслюємо майбутнє. Але є незаперечна істина, свого часу проголошена національним героєм Італії Джузеппе Гарібальді: “Ми збудували Італію – тепер треба збудувати італійців”. Ці самі слова мусимо проголосити сьогодні стосовно України і українців.
Перспективу суспільства визначає свідомість: свідомість національна, свідомість моральна, свідомість історична – свідомість особистої і загальної відповідальності за долю Батьківщини перед минулими і наступними поколіннями. Без історичної пам`яті така свідомість неможлива.
Кожне дерево має своє коріння, кожен колосок проростає з зернинки, кожна держава має свої витоки.
Де джерела нашої державності, хто наші герої? На ці питання треба дати відповідь. Відповідь конкретну, пряму і однозначну. У разі подальшого ухиляння від цієї відповіді ми й далі матимемо те, що мали впродовж останніх років: невизначеність, меншовартість, загроза сепаратизму, національна інфантильність, брутальна експансія знахабнілих сусідів та всесвітня зневага, тобто всі ті “принади”, які визначені Президентом, як головні загрози для нації.
Отже, чи наша державність починається зі створенням маріонеткової УССР, з її голодоморами, репресіями, колективізаціями і русифікаціями, чи все ж таки вивід прав України слід починати з Київської Русі, козацької республіки, визнаної світом Української Народної Республіки, Карпатської України, Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року…? В першому випадку нехай і далі бовваніють на наших площах пам`ятники “українським державотворцям” Леніну, Свєрдлову, Фрунзе, Кірову, Косіору та їхнім прислужникам, в іншому…
Але першого варіанта бути не може, чому черговим свідченням є промова Президента Віктора Ющенка на Аскольдовій могилі в день вшанування пам`яті Героїв Крут. “Аскольдова могила, де лежить прах українських князів, українських героїв, - це святе місце, яке повинен знати кожен українець.” Ющенко наголосив, що ми мусимо відновлювати втрачене, адже “те, що не збережене, не відновлене, - ніколи вже не буде пам`яттю та історією”.
Сьогодні ми спостерігаємо цікаву і водночас тривожну картину. На тлі “світової моди на Україну” і неабиякого зацікавлення нашою державою, який зміст має наша форма і яку форму має наш зміст? Може для декого це прозвучить і банально, але які пам`ятники побачать іноземці на вулицях наших міст, на чию честь названі ці вулиці та населені пункти. Яка молодь виховається на цих символах? Яке уявлення про Україну та її минуле формується і вкладається в свідомість та підсвідомість?
Народ і Президент визначились: Хортиця, Берестечко, Жовті Води, Батурин, Холодний Яр, Биківня, Крути… ці слова-топоніми значать для нас більше, ніж символи. Але в якому стані сьогодні ці національні святині?
Нові покоління виховуються на славі, звитязі і жертві попередніх. Для кожного народу героями є ті, хто боровся за свободу і незалежність батьківщини. А що в нас?
“Щоб збагнути суть проблеми, варто навести уривок прокурорської відповіді на одне зі звернень із проханням реабілітувати учасника Визвольних змагань Івана Савченка-Нагірного. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С.В.Шведун 14 вересня 1998 року дав таку відповідь родичам репресованого: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І.Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.
Отак чітко і ясно в офіційному документі Черкаської прокуратури сказано, що боротьба проти радянської влади, яку вів отаман Нагірний, має “загальнокримінальний” характер.
А ось уривок ще одного жахливого документу – часів Самостійної України. Мова про “Висновок в архівній кримінальній справі № 3962” на підполковника Армії УНР Ананія Волинця. Завізував його 27 серпня 1997 року Олександр Христенко, тодішній заступник Генерального прокурора України.
Цей чоловік навіть не потрудився написати незалежний “Висновок” – а взяв за основу “Висновок” чекістів. І написав не мовою держави, яку репрезентує, а мовою тих, хто знищив Українську Народну Республіку, хто, врешті, ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця – тобто, російською мовою. Отож подаю його “Висновок” у перекладі на українську.
Впродовж всього “Висновку в архівній кримінальній справі № 3962” Олександр Христенко демонструє риторику сталінських часів. Наприклад: “У 1918 р. за дорученням Центральної Ради, з церковного і кулацького елементу Гайсинського й Брацлавського районів Волинець організував політбанду, яка нараховувала близько 5500 чол.”
Заступник Генерального прокурора Самостійної України інкримінує Ананію Волинцю навіть членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, а також “участь у комітетах допомоги емігрантам”. На переконання Христенка, протизаконною була й участь Ананія Волинця як журналіста в українських виданнях “Дзвін” та “Культурне життя”. Христенко називає ці видання “контрреволюційними” і зазначає – звісно, тоном прокурора, – що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі виступав проти Радянської влади”.
Нагадую: ця ахінея написана 1997 року.” – Яскрава ілюстрація нинішнього жахливого стану, подана президентом Історичного клубу “Холодний Яр” Романом Ковалем.
“У такий спосіб, – завершує свій глибокодумний “Висновок” Олександр Христенко, – матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовки і здійснення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного... вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.
Отакої! Заступник Генерального прокурора визнає, що Ананій Волинець боровся за владу Української Народної Республіки. Та з усього тексту “Висновку” архівної кримінальній справі № 3962 випливає, що саме в цьому заступник Генерального прокурора А. Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця...” Що можна коментувати? Чи хтось назве це нормальним станом?
Ще чотири роки тому Історичний клуб “Холодний Яр” надіслав на адресу тодішнього керівництва України відповідне Звернення, в якому зокрема, сказано:
“Продовжує діяти закон УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17. 04. 1991 року. Зрозуміло, що на підставі закону часів СРСР не можливо реабілітувати тих, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, тобто влади, нав’язаної українському народові силою зброї, влади, яка трималася на багнетах більшовицької Росії.
Згідно з цим законом, боротьба за Українську Народну Республіку трактується як “злочин”, що відноситься до категорії загальнокримінальних, а отже козаки і старшини армії УНР, які зі зброєю в руках захищали проголошену 4-м Універсалом Центральної Ради Українську державу, реабілітації не підлягають.
Цей закон стоїть також на перешкоді розвитку вітчизняної науки, зокрема історії, оскільки науковці не мають доступу до справ нереабілітованих козаків, старшин і навіть генералів Армії УНР. Те саме стосується і рідних – дітей, племінників, онуків і правнуків учасників збройної боротьби за незалежність Батьківщини, які позбавлені права ознайомитися з історією своєї родини.
Стоїть цей закон і на заваді патріотичного виховання, бо нинішнє покоління громадян України, бачачи несправедливість у ставленні до тих, хто проливав кров за Українську державу, навряд чи захоче повторювати їхній шлях, адже для них стає очевидним, що виконання конституційного обов’язку захищати Батьківщину веде в історичне забуття.
В офіційних відмовах про реабілітацію козакам і старшинам УНР чітко простежується визнання працівниками прокуратур політичного мотиву боротьби. Прокурори не заперечують очевидної істини, що козаки і старшини Армії УНР зі зброєю в руках боролися за владу Української Народної Республіки. І саме на цій підставі відмовляють їм у реабілітації. Чому? Тому, що Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” ухвалювався в час, коли радянська влада існувала. Але тепер, коли Українська радянська соціалістична республіка не існує ні політично, ні юридично, покликатися на її закони, закони, які захищали її ідеологічну доктрину, особливо тепер, коли Українська держава задекларувала зовсім інші – демократичні – цінності, безглуздо”.
Відповіді ні автори звернення, ні родичі репресованих, ні українське суспільство не дочекалися. Зараз ми маємо нову владу, але рецидиви кучмізму досі не викорінені. Немає сумніву, що рано чи пізно ця ситуація буде виправлена, але не хотілося би, щоб було пізно.
Сьогодні мало лише впорядкувати сучасне життя України та визначитися з її майбутнім. Мусимо остаточно визначитися з нашим минулим як на державному, так і на суспільному рівні. Адже “мертві хапають за руки живих”. На мою думку, є вершиною цинізму вшановувати пам`ять полеглих під Крутами українських юнаків, а менш, ніж через місяць – святкувати міфічне створення тієї потуги, яка під проводом московських комісарів залила кров`ю Україну. Гріхом є класти квіти до пам`ятника президента УНР Михайла Грушевського, і водночас вітати тих, ідейні й політичні попередники яких знищили нашу державність. Як крайню нещирість слід розглядати офіційне вшанування пам`яті мільйонів жертв Голодомору-геноциду при мовчазному потуранні наявності символів комунототалітаризму на вулицях і площах наших міст і селищ. Блюзнірством є класти руку на серце при виконанні Державного гімну і не визнавати національно-визвольної боротьби рідного народу, не визнавати воїнів Армії УНР, козаків-повстанців, стрільців УПА борцями за волю України…
Ми можемо дискутувати, хто був правий під Мотовилівкою, але питання хто був правий під Крутами чи під Базаром для нас є бездискусійним.
Треба зважитися глянути на нашу історію українськими очима, відчути минуле українським серцем і українською душею.
Зрештою, є чому повчитися і в сусідів, зокрема в Польщі існує і активно діє Інститут національної пам`яті, в Латвії – Музей окупації Латвії, маємо подібні приклади в інших країнах, які звільнилися з лабет московського комунототалітаризму, і лише Україна, яка понесла найбільші жертви внаслідок комуністичного експерименту, досі належним чином навіть не вшанувала жертв небаченого Голодомору-геноциду. Недопустимо, щоб і надалі цією надважливою державною проблемою займалися лише громадські структури чи інституції, як то “Меморіал”, Асоціація дослідників голодоморів, Центр досліджень визвольного руху, Історичний клуб “Холодний Яр” чи окремі ентузіасти.
Створення на урядовому рівні Інституту національної пам`яті та Пантеону національної слави не просто нагальна потреба сьогодення – це надійні ліки від національної амнезії та гарант нашого державного й національного майбутнього.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1114693299.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua