Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 10-05-2005
Ігор Черчатий: Кого обиратимуть українці у 2006 році: народних депутатів чи склад Верховної Ради?
„Полтавська думка-2000”, 6 травня 2005 року

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1115729726.html

2006 року в Україні вперше запроваджується виборча система закритих партійних списків в єдиному багатомандатному окрузі. Так проходитимуть вибори народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів обласних, районних та міських рад.

Реформа виборчого законодавства відбулася рік тому в умовах, коли існувала реальна загроза грубої фальсифікації виборів. Президентські вибори та “помаранчева” революція засвідчили принципові зміни в суспільстві. У нових умовах інакше виглядають моделі і можливі наслідки запровадження виборчої системи закритих партійних списків.

Виникає низка правових і законодавчих питань: про конституційність запровадження названої виборчої системи і про доцільність обмеження участі виборців у формуванні списку кандидатів від політичних партій. А найголовніше питання, пов’язане із запровадженням закритих партійних списків на парламентських виборах 2006 року в Україні, зводиться до одного — кого обиратимуть українці: народних депутатів чи Верховну Раду? Питання цікаве. У чому ж суть?

Нещодавно у Полтаві відбулася зустріч експертів проекту “Сприяння організації виборів в Україні” Володимира Ковтунця (він був народним депутатом України ІІ скликання) і Володимира Кальченка з представниками політичних партій, громадських організацій, журналістами. Експерти розповіли — у чому різниця. Конституція України передбачає, що джерелом влади є народ, народ (виборці) обирають, як записано у ст. 76, народних депутатів. Якщо вибори проходитимуть в одному загальнонаціональному окрузі, то виборці обиратимуть не своїх народних депутатів, а конституційний склад Верховної Ради. У цьому випадку треба робити відповідні зміни до діючої Конституції. Бо ті зміни, які “запакетували”, не передбачають цих тонкощів.

Декому здається, що закриті списки є чорною кляксою демократії. Їх називають закритими тому, що виборець лише голосує за партійний список, але не висуває кандидатів. Кандидатів висувають партійні функціонери. До того ж, порядок кандидатів у списку змінити не можна, бо він остаточно затверджений на партійному з’їзді або коаліційних зборах. Їм також невідомо, яка конкретно людина із списку буде захищати інтереси їхнього району у Верховній Раді. Вибори, за закритими партійними списками дехто вважає найгіршим типом пропорційної виборчої системи.

Існує точка зору, що закриті списки існують для “закритих” персон. Таких, наприклад, як колишній сумський губернатор Щербань, який у 2002 році опинився у списку “Нашої України”. В.Ковтунець говорив полтавцям, що “Нашу Україну” зрадили 13 народних депутатів, які за її списками пройшли до Верховної Ради. Але зрадниками їх ніхто не вважає: ні виборці, ні депутати-нашоукраїнці. Такі між ними були закриті домовленості: вони виконали свої фінансові зобов’язання і стали вільними парламентськими птахами.

Подібне відбуватиметься й на парламентських виборах 2006 року в Україні. З тією лише різницею, що в майбутньому місце у партійному списку коштуватиме “закритій” персоні (яка взагалі може не сприймати ідеології тієї партії) в межах 5 мільйонів доларів. А на виборах 2002 року списочна такса коливалася від 1 до 2 млн. доларів. Хто не втовпився у партійний список, той виклав приблизно таку ж таксу для підкупу виборців у мажоритарному окрузі. Отримавши мандат, такі депутати починають лобіювати інтереси тіньової економіки або власні економічні інтереси. Вони виходять на трибуну, виступають з місця, щоб запитати: “А коли мені повернуть ПДВ?” Таке запитання ставлять нардепи з усіх регіонів країни, у тому числі й з Полтавщини.

Закриті списки не в силі роз’єднати інтереси політики і бізнесу. Це можна зробити за допомогою відкритих партійних списків, коли виборці голосуватимуть за ціле і окрему частину цілого, тобто за партію і конкретного кандидата у списках цієї партії.

Є й інший вихід — регіональні партійні списки. За такими правилами пропорційної системи, наприклад, Полтавщина може бути поділена на 15 округів, у яких партії виставляють своїх кандидатів. І тоді вони будуть рекламувати не лише себе особисто, а й свою партію. Така регіональність та відкритість вигідна, в першу чергу, самим же партіям. Бо роки минають, а мандати продовжують залишатися у київської партійної еліти.

Паростки політичної реформи в Україні пробиваються важко. Проти її антиконституційності відкрито виступають юристи-академіки, деякі політики, урядовці, політологи. Є також її запеклі прихильники й послідовники. Опоненти з двох фронтів перебувають начебто на стадії прохолодної війни. Вони поки що прагнуть ставити лише запитання. Дійшло до того, що на засіданні Всеукраїнських зборів представників місцевого самоврядування, які відбулися 26 квітня, лідер однієї із фракцій Верховної Ради поставив питання: “Ми хочемо реформи, чи ми лише говоримо про реформу?”

Зараз провідні українські політологи продовжують процес пошуку оптимальних варіантів парламентських виборів у нашій країні. Чому це відбувається? З цього приводу Сергій Кальченко, експерт проекту “Сприяння організації виборів в Україні” під час зустрічі у Полтаві з представниками політичних партій, громадських організацій, журналістами відповів: “Зараз важко сказати, за яким сценарієм пройдуть вибори до Верховної Ради у 2006 році. До кінця року ще є час, а тому можливі будь-які варіанти змін”. Варіантів, виявляється, дійсно багато, якщо подумати над типами парламентських виборчих систем європейських країн і над прохідним бар’єром до Верховної Ради. Бо 3% бар’єр, як дехто вважає, не впливає на політичну структуризацію суспільства, а навпаки, стимулює дрібнопартійність.

Усього у світі відомо понад 70 виборчих систем, які забезпечують пропорційне представництво. Вони досить різноманітні, але кожна з них прагне забезпечити близький зв’язок депутатів зі своїми виборцями, дають виборцям можливість впливати на структуру списків кандидатів, а досить часто і дають право незалежним кандидатам змагатися нарівні із кандидатами від політичних партій. Європейський “натюрморт” пропорційного парламентського представництва можна згуртувати за типами виборчої системи.

І. Закриті виборчі списки політичних партій (блоків)

у єдиному багатомандатному окрузі (тобто в усій країні)

За цим типом виборчої системи виборці віддають голоси за список кандидатів від партій чи блоку партій, сформований керівними органами тих же партій чи блоків. Кількість мандатів, отриманих партією чи блоком, пропорційна кількості отриманих голосів. Їх отримають кандидати за заброньованим номером у списку.

Україна може стати другою країною в Європі, в якій парламентські вибори відбуватимуться за закритими виборчими списками. За таким типом вибори проходили лише у Молдові, де встановлено 6% бар’єр для партій і 12% бар’єр для коаліцій. Крім того, у Молдові, нарівні із політичними партіями і блоками, допускається участь у виборах незалежних кандидатів, для яких бар’єр не менший 3% голосів виборців. До речі, застосування закритих виборчих списків на парламентських виборах у Молдові — лише перший крок. Інший крок — вибори президента у парламенті, а не всенародним голосуванням. В Україні ж діятиме не диференційований, а єдиний бар’єр для входження у Верховну Раду — 3%.

ІІ. Регіональні закриті партійні списки

За цим типом виборчої системи голосування відбувається у декількох багатомандатних округах. Партії (блоки) висувають список кандидатів у кожному окрузі. Законодавчо визначається кількість депутатських мандатів для кожного округу відповідно до чисельності виборців. Найголовніше те, що розподіл депутатських мандатів відбувається за пропорційною схемою в округах. Українські політики здебільшого хочуть сидіти в Києві й вести агітацію на всю Україну. А регіональні закриті партійні списки змушують проводити всю передвиборчу агітацію не взагалі, а в кожному багатомандатному окрузі.
За такою системою в Болгарії встановлюється 4% бар’єр на загальнонаціональному рівні, а в багатомандатних округах можуть балотуватися і незалежні кандидати. В Іспанії на виборах до нижньої палати парламенту утворюються 4 територіальні округи в межах кожної з провінцій (Каталонія, Андалузія, Наварра, Гранада... ) У Португалії розподіл місць у парламенті відбувається на рівні регіональних та провінційних округів. У Румунії розподіл мандатів здійснюється за регіональними списками з додатковим розподілом компенсаційних мандатів на загальнонаціональному рівні. Бар’єр — 3%. В багатомандатних округах можуть балотуватися незалежні кандидати, а організації національних меншин (й українці Румунії також) мають право висування кандидатів нарівні з політичними партіями.

ІІІ. Регіональні відкриті партійні списки

За цим типом виборчої системи голосування відбувається у декількох багатомандатних округах. Партія чи блок висувають список кандидатів у кожному окрузі. Законодавчо визначається кількість мандатів для кожного округу відповідно до чисельності виборців. А найцікавіше те, що порядок кандидатів у списках залежить від голосування виборців. Тобто виборець визначився, що буде голосувати за якусь конкретну партію — він за неї голосує, але разом з тим голосує й за конкретного кандидата у цьому партійному списку. Тож інколи буває так, що №1 цього списку за підсумками голосування переміщується на 17-ту позицію, а кандидат, який ішов у списку під №9 опиняється на самому олімпі списку своєї партії.

На виборах до польського Сейму — нижньої палати парламенту — бар’єр 5% у загальнонаціональному масштабі. Застосовуються регіональні списки, в яких виборець може віддати перевагу одному кандидату з партійного списку, тобто голосує вцілому за якусь політичну силу і конкретного члена цієї партії. У Фінляндії територія країни поділена на 15 округів, у яких виборець віддає перевагу кандидатові, вказуючи його номер у списку. Найбільша політична “дармівщина-шара” у нижній палаті Нідерландського парламенту, де прохідний бар’єр цілковитий мізер — лише 0,67%. А голландському виборцю дозволяється “чудити” на виборчих дільницях як заманеться: він голосує за конкретного кандидата, вказуючи його порядковий номер, а може голосувати й за кандидатів від різних політичних партій — це означає фактично вільні партійні списки. Те ж саме відбувається у сусідньому з Голландією Люксембурзі. А в Бельгії та Данії можуть балотуватися ще й незалежні кандидати.

Європейські “акули” політології вважають, що за типом регіональних відкритих партійних списків пропорційна система парламентських виборів в Австрії близька до ідеальної. Там до нижньої палати парламенту застосовуються регіональні та провінційні партійні списки. Голосування — у конвертах. Виборець вкладає до конверта бюлетень партії, за яку голосує, а також віддає перевагу одному з кандидатів. Основна частина мандатів розподіляється між регіональними списками, решта — за провінційними списками. Право на отримання мандатів за провінційними списками отримують партії, які вибороли хоча б один мандат за регіональними списками, або набрали не менше 4% голосів вцілому по країні. Така ось представницька “провінційна” вертикаль: визнали в країні — залучай до депутатства своїх однопартійців із провінцій.

У Латвії парламентські вибори відбуваються за системою 5 х 5 — вони проходять у 5 регіональних округах з прохідним бар’єром у 5%. Виборець має право поставити “+” також проти прізвища кандидата. У Швеції прохідний бар’єр — 4% голосів виборців по країні або 12% в одному окрузі. Розподіл мандатів на двох рівнях: окружному та додатковий — на національному, тобто знизу — вгору, зовсім навпаки, ніж в Австрії. А в Швейцарії — паритет між розподілом мандатів в багатомандатних округах і кантонах. У Греції прохідний бар’єр — 3%. Вибори проходять у 51 багатомандатному окрузі, 5 одномандатних та 1 загальнодержавному багатомандатному окрузі. Також допускається самовисування незалежних кандидатів.

150 членів стортінгу Норвегії обираються за принципом 19 х 19: в 19 багатомандатних округах, ще 19 депутатів — в загальнодержавному окрузі. Виборець вказує порядок, в якому він хотів би бачити кандидатів від партії у списку.

В Естонії вибори проходять у багатомандатних округах за відкритими партійними списками з додатковим розподілом компенсаційних мандатів на національному рівні. Допускається балотування незалежних кандидатів.

Своєрідно відбуваються парламентські вибори у Чехії та Словаччині, країнах, які в недалекому минулому були однією державою — Чехословаччиною. Тут також тип виборчої системи — відкриті регіональні списки. У Чехії виборець може проголосувати за регіональний список партії в цілому, або віддати перевагу не більше як чотирьом кандидатам із цього списку. Місце у списку може змінитись лише для тих кандидатів, які отримали підтримку понад 10% виборців, які голосували за список. Компенсаційні мандати розподіляються на національному рівні. Але тут застосовується чеська виборча “родзинка”: списки кандидатів на компенсаційні мандати подаються партіями з числа зареєстрованих кандидатів уже після голосування.

До парламенту Словаччини прохідний бар’єр — 5%. Виборець вкладає до конверта бюлетень із партійним списком, у якому може проголосувати не більше ніж за чотирьох кандидатів. А найцікавішою виборчою “родзинкою” Словаччини є те, що у випадку утворення політичних блоків — виборець голосує за кожну із партій блоку... окремо (!). І якщо партія не набрала 5%, вона не бере участі у розподілі мандатів, які отримує блок. А депутатські мандати отримують ті кандидати з партійних списків, які отримали більшу кількість голосів. Якщо за кандидата у Словаччині подано менше 10% голосів виборців, які підтримали партію, він залишається на тому ж місці у списку, яке затверджене партією.

IV. Змішана виборча система з пропорційним

перерозподілом депутатських мандатів між мажоритарною та пропорційною складовою
У Німеччині до нижньої палати бундестагу виборці голосують в одномандатних округах та за регіональні (земельні) закриті партійні списки. Якщо представники якоїсь партії отримали в одномандатних округах більше мандатів, аніж вибороли їх за партійними списками — то збільшується кількість членів палати. Тож визначити напередодні виборів кількість депутатів нижньої палати німецького бундестагу практично неможливо. В Албанії 100 депутатів обирають в одномандатних округах, а 40 місць розподіляються за партійними списками в єдиному загальнодержавному окрузі, в якому застосовується диференційований прохідний бар’єр: 2,5 % голосів виборців для партій і 4% — для блоків чи коаліцій. В Угорщині для розподілу за партійними списками окремого голосування не проводиться, а враховуються голоси в мажоритарних та багатомандатних округах, якими не було здобуто мандатів. Угорський варіант пропорційності може, навпаки, ніж у випадку з Німеччиною, зменшувати кількість депутатів.

V. Регіональні відкриті партійні списки за системою єдиного голосу, що передається

За цим типом виборчої системи виборець відзначає декілька бажаних кандидатів, вказуючи числами їх пріоритетність (1-й, 2-й і т.д.). Так голосують в Ірландії, завдяки чому у нижній палаті парламенту досягається високий ступінь пропорційності з мінімальними втратами голосів. Але з іншого боку, ця система технологічно складна як для виборців, так і для визначення результатів голосування.

***

Що ж стосується інших країн Європи, то, наприклад, Велика Британія традиційно зберігає мажоритарну виборчу систему на виборах нижньої палати парламенту — Палати громад. Італія повернулася до змішаної виборчої системи після багатьох років використання пропорційної системи. Франція відновила мажоритарну систему після проведення у 80-х роках минулого століття виборів за пропорційною системою. У Литві діє змішана система.
Тож, як бачите, якогось конкретного європейського виборчого “глобалізму” не існує. У багатьох країнах Європи діють несхожі типи систем виборів до національних парламентів. Також у багатьох країнах Європи відбулися й іще відбуватимуться їхні національні політичні реформи, на зразок політичної реформи, яка вже не перший рік збурює Україну. Життя не стоїть на місці. Багато чого залежить від політичної волі керівництва держави. Не виняток і епопея з українською політреформою й реформою виборчого законо-давства, які поки що не кожен фахівець може назвати остаточними. Погоджуюся з тими політиками, хто вважає цей процес таким “прямим”, як політ... бумеранга.

Ігор ЧЕРЧАТИЙ, голова Полтавської міської організації Української народної партії.

Джерело: „Полтавська думка-2000”, 6 травня 2005 року

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1115729726.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua