Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 11-05-2005
Юрій Бохан: У справі про вбивство Гонгадзе поставлено крапку?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1115809714.html

Юрій Бохан (для “Майдану”)

У справі про вбивство Гонгадзе поставлено крапку?

Колишній кореспондент газети Верховної Ради України “Голос України” Валентин Лабунський, який кілька років тому емігрував до Сполучених Штатів Америки, отримав американське громадянство і важкою журналістською працею, та не тільки нею, продовжує заробляти в США на хліб насущний, 14 листопада 2002 року в американському україномовному часописі “Міст” опублікував інтерв’ю з Миколою Мельниченком під назвою “Микола Мельниченко: “Мої нові “бомби” незабаром почнуть вибухати”.

Свою розмову з колишнім працівником особистої охорони Кучми Валентин Лабунський розпочав коротким ліричним відступом. У ньому він змалював обстановку, у якій живе на чужині майор Мельниченко, і психологічно переконливо окреслив для читача сутність героя свого інтерв’ю.

“Усе минає, - писав Валентин Лабунський. - Цю стародавню мудрість любить повторювати Микола Мельниченко. Він повторював її щоразу, коли його життя ніяк не хотіло виходити з чорної смуги. Бувало, так припирало, що хапався руками за голову й ледь не голосив: «Навіщо я все це затіяв, навіщо!». Без знання англійської мови, на руках дружина й 5-річна донька, в кишенях гуляв вітер, Америка надала політичний притулок, побажала «good luck» й залишила сам на сам з багатопроблемним життям на чужині. Інколи була спокуса плюнути на все, продати осоружні записи й зажити десь у лісах Вермонту нормальним людським життям. Адже бажаючих купити Миколине «багатство» ніколи не бракувало. Пропонували велетенські суми, яких вистачило б і онукам. Але згадував «усе минає», брав себе в руки й продовжував боротися”.

Треба віддати належне журналістській майстерності Валентина Лабунського. Інтерв’ю вийшло цікавим, інформаційно насиченим, читач багато чого дізнався для себе нового: і про зафіксовані на записах розмови Леоніда Кучми з Леонідом Деркачем про можливий продаж через Єгипет в Іран артилерійських систем залпового вогню «Град», а також зондаж розширення контрабандних оборудок з Північною Кореєю і Лівією, і про те, як Кучма обговорював з тим же Деркачем замовлення щодо нападу на опозиційного народного депутата України Олександра Єльяшкевича за допомогою “орлів Суркіса”, і про грубі порушення законодавства, допущені колишнім головою ЦВК Михайлом Рябцем на президентських виборах 1999 року, які ставили під сумнів легітимність обрання Кучми на другий термін президентських повноважень.

На той час сумнозвісного Потебенька на посаді Генерального прокурора України замінив колишній головний податковий міліціонер Святослав Піскун. Він щойно відвідав Сполучені Штати, і Валентин Лабунський поцікавився у Миколи Мельниченка, чи відбулась у нього зустріч з Піскуном.

“Він не зустрівся не тільки зі мною, - відповів Микола Мельниченко, - а навіть з колишнім народним депутатом України Олександром Єльяшкевичем, який наполягав на зустрічі як потерпілий і який отримав у США політичний притулок і зараз готує документи, щоб подати позов до американського суду проти Президента Кучми. Причому Єльяшкевич ще до приїзду Піскуна в США через Григорія Омельченка передав йому заяву з проханням порушити проти Кучми кримінальну справу за організацію замаху на його життя. Піскун відповів Омельченку, що долучив цю заяву до «справи» Гонгадзе. Причому тут Гонгадзе?!”

Далі Микола Мельниченко висловив свою думку про особу нового українського генерального прокурора.

“Немає сумнівів, - говорить Мельниченко, - що Святослав Піскун, навіть порівняно з таким Генеральним адвокатом Кучми, як Михайло Потебенько, виглядає як зухвалий, цинічний і юридично неосвічений слуга Кучми. Він робить такі заяви, з яких сміються навіть його заступники. Наприклад, без результатів будь-якої експертизи оголошує, що плівки Мельниченка підроблено на комп'ютері народного депутата Рудьковського. Або що вбивство Георгія Гонгадзе було вигідно тим, хто мав на руках записи розмов Кучми”.

Гадаємо, що слова Мельниченка і сьогодні варті уваги, оскільки дають відповідь на ту зливу риторичних запитань, які розповсюджуються сьогодні в ЗМІ, а саме: чому Микола Мельниченко не бажає зустрітися ні з Піскуном, ні з його підлеглими із ГПУ?

Відповімо: певно, тому не хоче, що переконаний - Святослав Піскун і в 2002 році, і в 2005 році, відмиваючи Кучму та його клевретів, причетних до вбивства Гонгадзе, виконує одне й те ж завдання за однією й тією ж розробленою ще тоді схемою.

Але повернімося в рік 2002.

Валентин Лабунський поцікавився у Мельниченка, на які кошти він вже майже два роки живе в Сполучених Штатах: “Твої вороги розповсюджують чутки, що тебе щедро фінансують американські спецслужби, які мають наказ скинути Кучму й посадити в президентське крісло в Україні Ющенка?”

“Я не живу, а виживаю, - відповів Микола Мельниченко. - Ви були в мене вдома й бачили мої «розкоші». Усі кошти, які давали мені мої друзі й однодумці, я витрачав на проведення експертиз своїх записів. Сім'ї залишалися крихти. Кучма та його агенти уважно відстежували тих, хто мені допомагав. Один із таких моїх «меценатів», підприємець Юрій Литвиненко, стараннями людей Кучми вже майже рік сидить у тюрмі. Знайшли колишнього його партнера з бізнесу, заплатили щедро й змусили подати до суду Цей діяч уже витратив на адвокатів більше, ніж стверджує, що йому винен Литвиненко. А в Америці судова система громіздка, заплутана. Вина людини не доведена, але її можуть роками тримати за ґратами. Ось так і робиться з Литвиненком, який мені багато допоміг, насамперед зробити перші експертизи, після проведення яких процес, як говорив Горбачов, пішов”.

Наостанку своєї розмови Валентин Лабунський питає Мельниченка: “Миколо, яким ти бачиш фінал свого протистояння з українською владою? Чи віриш, що правда восторжествує, а ти з родиною повернешся в Україну без страху за своє життя й життя твоїх близьких?”

Мельниченко відповів наступним чином: “Ще зовсім недавно я б довго думав, як відповісти на таке запитання. Сьогодні у мене немає сумнівів. Я вірю, що акції, які почала опозиція, зметуть прогнилий і злочинний режим. Я вірю, що повернуся в Україну дуже скоро, без неї я не уявляю свого життя. І я вірю, що моя донька Леся житиме й радітиме життю в справді вільній, щасливій і заможній Україні”.
Нагадаємо, що ці слова Микола Мельниченко сказав у листопаді 2002 року.
Пройшло трохи більше двох років, кучмівський режим впав, до влади прийшла нова сила, на яку український народ поклав сподівання, що вона зробить Україну вільною, щасливою, заможною, що вона вибудує державу, у якій не будуть вбивати журналістів, а замовники вбивств отримають належне за скоєні злочини.
Прийшов час реальної надії Миколі Мельниченку повернутися додому.
Але не все так просто.

Журналіст Валентин Лабунський у тому ж таки американському тижневику “Міст” 17 лютого 2005 року публікує статтю під назвою “Bлада Ющенка: перші тривожні дзвінки”.

Інформаційним приводом для цієї статті, як вказує Валентин Лабунський, були такі події.

10 лютого 2005 року політичні біженці Микола Мельниченко, Олександр Єльяшкевич та Сергій Шолох, які крім того представляли інтереси вдови загиблого журналіста Гонгадзе Мирослави, зустрілися з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Сполучених Штатах Михайлом Резніком. Колишній охоронець президента Кучми, колишній народний депутат України та колишній власник опозиційної київської радіостанції "Континент" відразу після перемоги Помаранчевої революції заявили про своє бажання повернутися в Україну. Метою їхньої зустрічі з послом Резніком саме і було обговорення варіантів повернення та можливості особистої зустрічі з Віктором Ющенком під час запланованого на квітень візиту українського президента до США.

У розмові з паном Резніком Микола Мельниченко, Олександр Єльяшкевич та Сергій Шолох висловили умови, за якими вони могли б безперешкодно повернутися в Україну. Насамперед, це офіційне визнання їх новою українською владою політичними емігрантами, які змушені були залишити Батьківщину через загрозу їхньому життю та життю членів їхніх родин, гарантії щодо детального розслідування злочинів режиму Кучми, інформацію про які вони мають своєму розпорядженні, відшкодування колишнім Президентом України шкоди за завдані їм моральні та матеріальні збитки.
За повідомленням Валентина Лабунського, Михайло Резнік прийняв і уважно вислухав політемігрантів й запевнив, що всі їхні вимоги й побажання передасть Віктору Ющенку, аби той зміг особисто поговорити з тими, кого режим Кучми вигнав з Батьківщини на чужину і хто доклав чимало зусиль для перемоги демократії у рідній Вітчизні.

“Відразу після зустрічі з послом, - пише Валентин Лабунський, - ми зустрілися з Миколою Мельниченком. Я побачив зовсім іншого Миколу - від депресії й песимізму не залишилося й сліду Він весь буквально світився радістю й передчуттям, що незабаром всьому, що пережив, настане кінець. Нині весь світ переконався: все, що майор Мельниченко розповідав про кучмівський режим, виявилося правдою. Тепер він рветься додому. Помаранчева революція відкрила нарешті можливість повернутися в Україну, без якої він не уявляє собі життя”.

Але, на превеликий жаль, поки що не все складається так, як хотілося б, - констатує Валентин Лабунський. - Перед відходом у відставку колишній міністр юстиції України Лавринович відфаксував апеляцію на рішення Страсбурзького суду з прав людини про незаконне відлучення Мельниченка від участі в парламентських виборах. Тобто з депутатством доведеться зачекати, доки не буде розглянуто апеляцію. А без депутатського мандата їхати в Україну вкрай небезпечно. Днями з Києва зателефонував Григорій Омельченко й застеріг Миколу від негайного повернення. "Треба ще трохи зачекати, поки що посидь в Америці",— сказав Г. Омельченко. Отже запланований на березень від'їзд в Україну доведеться перенести. "Травень — це останній термін", — каже Микола. Й така нетерплячка лунає в його голосі, - співчуває Мельниченку Валентин Лабунський, - таке бажання якнайшвидше вилетіти до Києва, що я розумію: в ситій й благополучній Америці його вже не втримає ніщо й ніхто”.

Валентин Лабунський робить висновок: “Микола Мельниченко, і Олександр Єльяшкевич, і Сергій Шолох, і Мирослава Ґонґадзе прагнуть повернутися в Україну не тільки тому, що безмежно люблять її й хочуть, жити й вмерти на рідній землі. Вони категорично проти формули "хлопці, давайте Кучмі все вибачимо й житимемо дружно". Вони категорично проти спокійної старості колишнього українського диктатора, який наказував відрізати голови незалежним журналістам й по-звірячому бити опозиційних народних депутатів. Вони не заспокояться, доки не побачать Леоніда Кучму на лаві підсудних. Він повинен відповісти за все, що накоїв, дірвавшись до влади. За все в цьому житті треба платити. Інакше, який був тоді сенс в усьому тому, що зробив, ризикуючи своїм життям і життям своєї родини, Микола Мельниченко?! Який тоді був сенс у подвигої хлопців й дівчат, які висиділи на промерзлому київському асфальті й привели до влади Ющенка та його cоратників?!”

“Який!”, - ще раз розпачливо запитує Лабунський.
Відповімо Лабунському: “Як свідчать останні події, - ніякого”.

Проте і сам Лабунський таким же чином заявив у листі, надісланому Інтернет-виданню “Українська правда” 5 травня 2005 року, тобто менше ніж через три місяця, після опублікування в тижневику “Міст” статті про тривожні сигнали, які він почав отримувати після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка.

“Ніякого сенсу немає і бути не може”, - такий основний зміст послання Табунського. Раніше він, виявляється, помилявся, щойно на нього найшло прозріння: ніякий Микола Мельниченко не герой і не борець із злочинним режимом, “не Че Гевара, і ні Ото Скорцені”, а такий собі “український жлоб”, іншими словами, український “віл”. “У Києві раніше таких називали "волами", - зазначає щойно спечений громадянин США Лабунський. - Але, думалося, в українському політикумі нині всі "воли" – і Ющенко, і Порошенко, і навіть неперевершена леді Ю”. І далі “прозрілий” Лабунський намагається обплювати і Мельниченка, і всіх тих, хто щиро, чи у якихось своїх меркантильних інтересах, намагався допомогти йому або ж долучитися до його борні з кучмівським режимом.

“Перше враження від знайомства з Миколою, - тепер пише Лабунський, - було вкрай негативне. Оченята бігають, весь час озирається, говорити боїться, а коли говорить, то всі очікування зустрічі з відважним борцем за щастя народне відразу розвіюються як вранішній туман”.

Григорій Омельченко такий же “жлоб”, як і Мельниченко (згадаємо, що саме в цей день, коли Лабунський надсилав в Україну своє послання, Кучма тією ж лексикою схарактеризував спроби міністерства внутрішніх справ України розібратися з сумнівними джерелами фінансування його фонду).

Говорячи про Олександра Єльяшкевича, Лабунський чомусь бере в лапки наданий йому у США статус політичного біженця (сумнівається у його законності чи у тому, що в Україні саме на замовлення Кучми “орли Суркіса” вчинили замах на життя колишнього народного депутата?).

Юрій Литвиненко, який надавав суттєву допомогу Миколі Мельниченкові на початку його перебування в США і який у зв’язку з цим став жертвою провокації, влаштованої агентами Кучми, для Лабунського вже “людина з підозрілим минулим, яка за "совітів" терлася біля торговельної годівниці, а після падіння Союзу відкусила для себе неабиякий шматок під назвою "заводик по виробництву мінеральних добрив" й поїхала на осоружний Захід”.

І так далі, і так далі...

І тут доречно поставити запитання: “Чи варто звертати увагу на ці метаморфози екс-журналіста Лабунського, коли очевидячки виникає інше закономірне запитання - скільки вартує його совість?”

Почнемо з другого запитання.

Українська спільнота пам’ятає, яке враження справило на колишнє вище керівництво держави оприлюднення 28 листопада 2000 року Олександром Морозом записів майора Мельниченка. Ті, хто був безпосередньо причетний до замовлення і вбивства Гергія Гонгадзе чи до інших злочинів, які планувались і здійснювались у кабінеті найвищої посадової особи в Україні, опинилися в стані глибокого шоку. Вони та їх недолугі помічники намагалися довести, що такого собі майора Мельниченка в природі не існує (виявляється - існує), що розмови в кабінеті Президента Україні ні теоретично, ні практично підслухати неможливо (виявляється, що за таких аргусів, як Литвин, Деркач і Шепель, цілком можливо), що записи розмов підроблені (виявляється, що справжні, і це довела офіційна американська експертиза).

Глава Адміністрації Президента України Володимир Литвин, прізвище якого безпосередньо фігурувало на записах розмов щодо знешкодження журналіста Георгія Гонгадзе, тремтячим голосом заявив тоді, що подасть до суду позов на Олександра Мороза і вимагатиме від нього відшкодування у сумі 33 гривень (колишній функціонер ЦК КПУ, який ніколи не читав Біблію, переплутав вік Ісуса Христа із сумою гонорару, яку отримав Іуда за його зраду).

Громада не знає, чи виграв, чи програв той процес Литвин і чи отримав він від Олександра Мороза оті 33 гривні.

Напевне, не дізнається вона, за скільки гривень чи доларів продав свою совість колишній кореспондент парламентської газети “Голос України” Лабунський.
Та це не так і важливо.

Важливо у цій ситуації інше.

Йде тотальна, шалена кампанія, аби дискредитувати Миколу Мельниченка, аби відвернути увагу громадськості від головного запитання: коли ж все таки не тільки виконавці, але й замовники та організатори вбивства Гонгадзе (а їх прізвища відомі – їх називає і вдова загиблого журналіста Мирослава, і сам Лабунский у попередніх своїх публікаціях) сядуть на лаву підсудних?

Усі ті, хто раніше, тим ти чи іншим робом, намагався долучитися до діяльності Миколи Мельниченка та отримати якийсь свій ґешефт від “касетного скандалу”, усі ці жири, швеці, лабунські, гольдфарби, фельштинські, литвиненки (не плутати з Юрієм), березовські та інша цвіль, зараз дружно вдалися до його опльовування. Гадаємо, річ тут не тільки в ураженому самолюбстві, у втраті надій на солідні матеріальні чи політичні вигоди, які у повній мірі не справдилися. Річ у значно більших сумах, кинутих тими, хто мусить сісти на лаву підсудних і відповісти за вбивство Георгія Гонгадзе, щоб уникнути законної кари, аніж та, яку отримав Лабунський.

Йде процес великого прання, у якому задіяні не тільки відбілюючі хімічні засоби.

Йде процес навішування на вуха українській і міжнародній спільноті великої локши - чомусь розслідування справи про вбивство Гонгадзе поставлено в залежність від того, один Микола Мельниченко чи, як висловився в останньому числі журнала “Кореспондент” голова СБУ Турчинов, “полк мельниченків” писав розмови Кучми.
Далебі, панове, давайте все ж таки керуватися принципом – котлети окремо, а мухи окремо. Безпосередні вбивці зізналися, як було вбито Георгія Гонгадзе і за чиїм безпосереднім наказом, достовірність епізоду замовлення вбивства, зафіксованого на плівках Мельниченка, підтверджено експертизою. Що ще треба? Покази самого Мельниченка? Так, в якійсь мірі вони щось можуть допомогти слідству у справі про вбивство Георгія Гонгадзе. Але ж з Миколою Мельниченком 30 березня 2005 року у Вашингтоні зустрічався голова СБУ Турчинов, - він що, не міг домовитися з Мельниченком про необхідне процесуальне надання допомоги слідству?

Микола Мельниченко не хоче зустрічатися з Піскуном чи його підлеглими? Так почитайте матеріал Лабунського від 14 листопада 2002 року - будуть якісь заперечення чи спростування переконливої думки Миколи Мельниченка про роль Генеральної прокуратури України і особисто Піскуна у справі про вбивство Георгія Гонгадзе?

Президент України Віктор Ющенко, який перед українським народом і міжнародною спільнотою дав слово, що вбивство Гонгадзе в найближчі терміни буде розкрито, наразі розпорядився матеріали щодо замовників і організаторів злочину виділити в окреме провадження, а справу стосовно безпосередніх виконавців якнайшвидше передати до суду.

Спрогнозуємо подальший розвиток подій.

Справа передається до суду, обидва підсудних заявляють, що вони дійсно вели стеження за Георгієм Гонгадлзе, відповідно до відомчої інструкції дійсно виконували наказ про його негласне затримання, але на тому їх участь у вбивстві журналіста закінчується – Георгія Гонгадзе вбив їх начальник генерал Пукач. “Ми ні в чому не порушували ні закон, ні відомчі інструкції МВС, - скажуть підсудні. – Єдина наша провина полягає у тому, що ми не змогли перешкодити генералові Пукачу вбити Георгія Гонгадзе, за його наказом брали участь у приховуванні злочину і не повідомили про нього правоохоронні органи. Але ж зрозумійте і нас: чи могли ми перешкодити іродові Пукачеві або ж донести на нього, не побоюючись за власне життя і життя наших рідних?” З урахуванням щиросердого зізнання підсудних і міри надання з їхнього боку допомоги слідству суд виносить вирок про їх умовне покарання.

А в цей час Піскун і Турчинов продовжують розгортати шалену діяльність щодо пошуку бійців “полку мельниченків”, нібито причетних до запису матюків Кучми та фактів його злочинної діяльності, направо і наліво роздають інтерв’ю, порушують кримінальні справи (цікаво, на підставі яких статей Кримінального кодексу України, адже жодна із них не в’яжеться до ситуації, чи юрист Піскун продовжує користуватися старим правилом “аби була людина, а стаття знайдеться”?). В обговорення процесу втягуються сотні експертів, політологів, соціологів, народних депутатів і кандидатів в народні депутати. Кучма обзиває Юрія Луценка міцнішими словами, аніж “жлоб”. Повеселілий Литвин (таки правда, що Бог ставить знак на шельмі: цей діяч встиг стати всесвітньо відомим плагіатором, найбільш удатним “патентознавцем” та ще й на службовій машині придушити пенсіонера) вже не скаржиться на те, що його підслуховують і стежать за ним, а спільно з керівниками ющенківської партії активно веде виборчу кампанію, тільки вже не під гаслом “За єдину Україну”, а “За Нашу єдину Україну”.

Їхню, не твою, народе, Україну.

Що ж до справи про вбивство Георгія Гонгадзе, то Голова Верховної Ради України Литвин скаже народові: “Слідство закінчено, забудьте”.

А обезголовлене і забуте тіло Георгія Гонгадзе залишатиметься там же, в целофановому мішку у морзі на вулиці з красивою назвою Оранжерейна.
Крапка.

На цьому місці залишається хіба що вдатися до чорного гумору і вдруге процитувати розпачливий зойк колишнього кореспондента парламентської газети “Голос України” та екс-журналіста Лабунського, який пролунав у його матеріалі від 17 лютого 2005 року під назвою “Bлада Ющенка: перші тривожні дзвінки”: “Микола Мельниченко, і Олександр Єльяшкевич, і Сергій Шолох, і Мирослава Ґонґадзе прагнуть повернутися в Україну не тільки тому, що безмежно люблять її й хочуть, жити й вмерти на рідній землі. Вони категорично проти формули "хлопці, давайте Кучмі все вибачимо й житимемо дружно". Вони категорично проти спокійної старості колишнього українського диктатора, який наказував відрізати голови незалежним журналістам й по-звірячому бити опозиційних народних депутатів. Вони не заспокояться, доки не побачать Леоніда Кучму на лаві підсудних. Він повинен відповісти за все, що накоїв, дірвавшись до влади. За все в цьому житті треба платити. Інакше, який був тоді сенс в усьому тому, що зробив, ризикуючи своїм життям і життям своєї родини, Микола Мельниченко?! Який тоді був сенс у подвигої хлопців й дівчат, які висиділи на промерзлому київському асфальті й привели до влади Ющенка та його cоратників?!
Який!”

11.05.2005 року

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1115809714.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua