Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 17-05-2005
Віталій Голець: Що врятує село: обіцянки "нової влади" чи конкретні справи?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116316166.html

Прийшла весна, зійшов сніг, і до найвіддаленіших хуторів і сіл добралася нарешті пошта. Разом із стосом газет й іншої кореспонденції вручали й строкаті буклети з закличним написом: «Оберімо наше майбутнє!». На верхній частині титульного аркуша — безліч просто-таки по-американськи усміхнених веселих облич: ветеранів праці, шахтарів, воїнів, спортсменів, колгоспників (за нинішніми поняттями «приватних власників»). Такі штампи раніше мільйонами тиражувалися й використовувалися на плакатах, що закликали до перемоги відомого «ізму». Але тепер таке розмаїття щасливого народу можна побачити хіба що на сільському весіллі та й то не раніше, ніж після першої чарки...

Не перший рік нас годують «майбутнім». Які тільки кабінетні утопії не випробовували на нашому народі різнокаліберні вожді й генсеки, а тепер ще й гаранти демократії зі своїми адміністраторами чи просто «грошові мішки». Особливо полюбляють міські «зодчі» й «архітектори» перебудовувати й повчати сільського мужика. Яких тільки казок про наше майбутнє не наслухалися ми за минулі п’ять-шість років і надто за два останні! Але де ці феноменальні успіхи реформ, якщо ми їх не бачимо у своєму гаманці, подвір’ї, селі, районі? Та й за межами району, об’їздивши у відрядженнях усю Північну Україну, автор скрізь спостерігав таку саму сумну картину, як і в себе, у поліській глибинці, а місцями навіть гірше.

«Ну скільки можна скиглити? — вигукне читач. — Адже прилавки завалено продуктами! А сорок мільйонів тонн зерна?! А десять відсотків зростання? І лише за рік!»

Так, природних і соціальних катастроф, у їхньому традиційному значенні, у нас у другій половині минулого століття, хвала Господу, не було. І в глибині душі автор теж хоче вірити, що й тепер нас обмине чаша ця. Але ж соціальні катастрофи можуть досить довго розвиватися тихо й непомітно. І, на нашу неосвічену думку, така латентність не менш небезпечна, ніж нічний землетрус.

Приміром, кожен фахівець з охорони праці повинен знати, що найнебезпечніші в цеху чи іншому приміщенні ті слабкі протяги, яких ми не помічаємо. А наступного дня, дивись, закололо в боці й голова ледь повертається... Те саме відбувається й у нашому «домі», у якому, погодимося, ще не все погано, але який, на жаль, потихеньку вимирає і фізично, і духовно. Підтвердження цьому сумному висновку можна знайти в кожному хоч скількись значимому селищі, зокрема й у нашій сільраді, де, відповідно до звітності, 2004 року померло вдвічі більше людей, ніж народилося. І це в глибокому Поліссі, де ще недавно родини з чотирма-вісьмома дітьми були нормальним явищем і де народжуваність завжди набагато перевищувала смертність.

Сотні тисяч наших співгромадян перебувають на «чужих хлібах» у всьому світі, а тих, котрі залишилися в «домі», посаджено на прожитковий мінімум або нижче його, тож «продовольча програма» вирішується простим і не дуже оригінальним методом — зменшення кількості їдців та обмеження доступу до їжі...

Стосовно інших складових «великого стрибка» (про феноменальні відсотки і 40 млн. тонн зерна), то автору немає сенсу багато розводитися на цю тему, позаяк він «напророчив» ці «успіхи» ще торік. Уже тоді було ясно, що за будь-якої погоди заявлені й для багатьох сумнівні показники буде виконано неодмінно, адже на той час уже винайшли й випробували нову модель звіту та обліку продукції аграрного сектора.

За словами одного працівника місцевого сільгоспуправління (або по-нинішньому — агрополітики), ніколи за останні двадцять років їм так легко не жилося, як протягом останніх двох років. Справді, на дідька планувати посіви й усілякі там агро- й зоозаходи, якщо завжди було й поки що буде городнє (парцелярне) землеробство та сарайне тваринництво, яке для чиновника є невичерпним джерелом паперового достатку?

То що ж ми справді маємо за два роки реформ? І чи були позитивні моменти в настільки гучному указі, після якого, наче від урагану, за лічені дні зникали величезні тваринницькі й інші приміщення, розкрадалося все, аж до брухту?!

Закінчилося, нарешті, довге «сидіння на валізах» для нас — колгоспних «баронів» й інших аграрних чиновників. З указом у «маси» було кинуто хоч якусь ідею. Почався якийсь рух, усі заходилися грати в запропоновану гру, тим паче що вона здавалася такою простою, ясною та справедливою. Хоча багато хто вже тоді відчував пастку.

Хоч як дивно, особливо ревно в запропоноване дійство включилося багато голів КСП. До цього їм погрожував з екрана сам Президент і члени його адміністрації, обзиваючи не інакше, як принизливими слівцями типу «барони й поміщики». Та нарешті випала нагода легко довести свою лояльність. Багато хто з нас вступив у модну тоді НДП (правда, торік майже всіх «переписали» в аграрну, чи пак псевдонародну), а в лексиконі влади вище наведені слівця почали зустрічатися дедалі рідше — замість них з’явився шанобливий термін «лідери»! Ставши «лідерами», колеги хутенько «склепали» з жалюгідних рештків колгоспів (де хоч щось залишилися!) нові товариства й навіть чудесні винаходи останніх реформ — приватні колгоспи у вигляді псевдофермерських господарств або якихось ПОПів.

Усе це було підтримано іншим позитивним моментом — указом про списання державних боргів. Потім винайшли якусь подобу кредитування. Копійка з’явилася, і цього цілком вистачило для першого поштовху. Правда, у перспективі з’ясувалося, що після такого «кредитування» для багатьох цей поштовх став останнім. Та хоч як там було б, а спрацьований і розбитий, але трішки підрихтований «агровіз» зміг уповільнити падіння в прірву і знову, спонукуваний адмінокриками й ненормативною лексикою, почав подавати якісь ознаки руху.

Проте це не бентежить ні владу, ні наших реформаторів, адже паралельно існує двірське господарство, яке вижило всупереч усім насильницьким реформам минулого століття й поки що в змозі врятувати городян від явного голоду.

Недавно авторові випало спостерігати майже некрасовську картинку. На узліссі «повільно вгору» рухалася (а точніше, пленталася)... Ні, не «конячка», а віз із двома худими коровами в упряжці, що, теліпаючи худющими сосками, тягли «хмизу віз». Ні, автор не запитав жінку, котра йшла поруч, «звідки дрівця», — і так усе було ясно...

Такі упряжки в наших поліських селах — далеко не рідкість. Класичне демонстрування запропонованого кілька років тому одним із реформаторів «кенійського» шляху розвитку села! Але куди ми доплентаємося в таких упряжках? У Європу? Побоююся, що більшість із нас там відразу заарештують за знущання з тварин, якщо взяти до уваги стан нашого сьогоднішнього тваринництва!

Так чи інакше, але ми знову повертаємося до того самого питання: наскільки запропонована «реформа» розв’язує проблеми села й сільської громади загалом? Саме їхні проблеми, а не тільки аграрного виробництва й форми власності на землю, такої важливої для столичних прожектерів.
Думаю, практично кожен «приватний власник» на ці запитання відповість негативно. І гостріше від інших, хоч як дивно, стоїть проблема ефективного використання землі.

З появою паперових власників і силоміць запроваджених псевдоорендних відносин у наших краях близько половини землі стало «нічийною». І це в глибокому Поліссі, де колись кожен клаптик ріллі відвойовувався в лісу чи болота й завжди був у дефіциті. Не набагато кращу картину автор спостерігав і в інших областях. За деякими даними, у країні не обробляється 11 млн. га з наявних 33 млн., тобто кожен третій. Землі ці рік у рік заростають злісними бур’янами і зрештою стають непридатними навіть як вигони для худоби. Недавно на одному з базарів бачив, як тлуста молодиця на всі губу вихваляла доставлений із південних областей «мед із будяка»! Цілі плантації цієї «культури» автору показували минулого літа родичі у Вінницькій і Хмельницькій областях.

На наших бідних поліських ґрунтах цей бур’ян зустрічається значно рідше, зате практично всі орні землі уражено пирієм. Він їстівний для худоби, тож проблем із вигоном тепер практично немає. Та з’явилася інша — наступ лісу на орні угіддя. Залишені без будь-якого догляду землі ліс почав віднімати знову, та ще й зі швидкістю напевне більшою, ніж наші прадіди віднімали її в нього протягом попередніх століть. Було б півбіди, якби ріс повноцінний ліс. Але зазвичай самосівом у першу чергу йдуть малоцінні породи: вільха, осика, береза.

Місцеві лісники готові залісити ці площі ціннішими породами, але тепер це вже практично неможливо — приватна власність, нехай навіть невідомо чия. А либонь десь ходить-бродить власник сертифіката чи його спадкоємець і чекає, коли подадуть команду на реалізацію його папірця.

Таку ситуацію з землею породжено не лише псевдореформами, а й важкою соціально-економічною дійсністю. Останнім часом майже кожен сільський житель у наших краях претендує на якусь допомогу чи субсидію. Середній розмір паю невеликий, а належна за нього орендна плата ще менша, і ніхто не збирався й не збирається сплачувати її грішми. Але рідна влада податки на такий диво-доход у вигляді двох-трьох мішків вогкого та брудного зерна (це в найкращому випадку) визнає за краще обчислювати в грошовому вираженні. Ось і виходить, що горе-землевласник (орендодавцю!) через якийсь папірець втрачає набагато більше — право на допомогу чи субсидію.
Проте горезвісний папірець спадкоємці не викидають, адже на ньому намальовано, що він коштує солідну суму. Сертифікат зберігають за іконою або в скрині, знаючи з недавнього досвіду, що на такі документи у певний час буває попит. А земля тим часом заростає лісом або плодить бур’яни...
Здавалося б, такий стан земельних угідь повинен породити нечуване зростання поголів’я великої рогатої худоби. Тим паче що корова в нинішньому розореному селі стала не тільки годувальницею, а й практично основним джерелом стабільних грошових надходжень: із знищенням колгоспного тваринництва молоко стало так званою ліквідною продукцією. Правда, платять за нього буквально копійки (80-90 копійок за літр), але подітися селянину нікуди: вдягати, взувати родину, купувати ліки, платити за електроенергію треба живими грішми. Тож поголів’я корів у наших селах хоч і повільно, але збільшується, і нібито почали справджуватися мрії наших реформаторів про сарайно-городне тваринництво, яке повинне нагодувати сиром-олією-молоком посаджене на половину прожиткового мінімуму населення нашої країни.

Однак ми маємо нині лише третину тієї череди, яка ще недавно годувалася на цій землі. Нехай вона була малопродуктивною в колгоспних умовах, але це була переважно чистопорідна худоба, і, підібравши для неї нормального господаря, зберігши тваринницькі приміщення з відповідним устаткуванням, тепер можна було б уже мати масу конкурентоспроможної (оскільки дешевої та якісної) тваринницької продукції.

Та знищення колгоспного тваринництва відбулося ще в середині 90-х. Тоді всією країною шастали якісь смагляві особистості, котрі практично за безцінь (за бартером) відбирали найкращу худобу й відправляли її в одеські порти для переправки через Чорне море в арабські країни. Такою була винайдена в той час схема постачання АПК енергоносіями...

А в результаті маємо череду — як у населення, так і в «нових формуваннях» — майже з одних старих і хворих корів, багато з яких народилися ще за доби «перебудови та прискорення». І поповнювати цю череду практично нічим, оскільки молодняк, як правило, реалізується в місячному віці... У нових колгоспах він іде «на зарплату» дояркам й іншим працівникам, а в двірських господарствах — туди ж, куди й молоко, — на насущні потреби, бо за місячне теля дають немалі для сім’ї гроші — 250-300 грн. Зазвичай із настанням весни, коли починається масове отелення, біля сараїв зупиняються іномарки з закривавленими причепами. Куплене теля на очах у всього сімейства ріжуть і кидають у причіп на закривавлені тушки його побратимів за нещастям. Набравши повний причеп, молодці їдуть у найближчий лісок, де потрошать і сортують м’ясо та шкіру. Такий бізнес у диких умовах виживання села на корені вбиває майбутнє нашого тваринництва.

А стосовно певного збільшення поголів’я корів у двірських господарствах, то ще невідомо, що воно нам принесе — нові доходи чи нові-старі проблеми, зокрема екологічні.

Коротше кажучи, більшість моїх односельців і зараз, при одній корові на господарстві, користується не водою, а буруватим розчином різних закисів заліза, витяжок гною та іншого сміття. Що буде далі, якщо, за задумом «реформаторів», будемо «розвивати підсобне господарство», одному Богу відомо.

Нічого доброго не можна сказати і про якість молока. Запитайте будь-якого водія молоковоза зі стажем роботи двадцять і більше років, і він вам розповість, скільки за свою кар’єру витягав із молочних ванн потонулих там пацюків, кішок і собак. Траплялося навіть знаходити там хмільних слюсарів і доярок! Але це, можливо, у далекому минулому. До кінця 80-х навіть у нас на Поліссі всі ферми було обладнано холодильниками-очисниками молока, його регулярно перевіряли на якість і ступінь забруднення, усі працівники ферми регулярно проходили медогляд, усі корови перевірялися на предмет туберкульозу й лейкемії, усі приміщення ферм було обладнано гноєвидалювачами й гноєсховищами. Нині в більшості господарств усе знищено. Цілком. А ми радіємо кожній краплині закупленого молока, яке невідомо хто доїть, від якої корови й у яку посудину!
З іншого боку, навіть ту мізерну кількість продукції, вироблену колишніми колгоспами та двірськими господарствами, значною мірою фактично крадуть у них різноманітні «агробізнесмени» як за допомогою диктату цін і неадекватного бартерного обміну, так і просто неплатежами за отриману продукцію. Те ж таки молоко зберігати й переробляти в більшості сіл ніде, отож і доводиться віддавати його молокозаводам без будь-якої передоплати. Ясна річ, потім починається епопея з «вибиванням» боргів.

Автор не хоче звинувачувати в усьому цьому нинішню владу, оскільки така ситуація склалася ще в минулому столітті внаслідок загальновідомого будівництва «світлого майбутнього». У прагненні «перекувати» або знищити цілий стан дрібних сільських власників тодішня держава досягло неабияких успіхів: у селах було знищено всю інфраструктуру переробки, аж до примітивних дерев’яних ступ. І ось нинішня дуже суверенна й украй національна влада нам знову пообіцяла землю, поліщукам — землю й ліси і ріки (правда 2 і 3 вже знову забирають), але собі, як і колись, завбачливо залишила «гирі й терези». Ніхто з високих агрочинів і не заїкнувся, що треба відновити в помираючих від безробіття селах переробку сільгосппродукції, причому робити це за допомогою держави, яка свого часу відняла в селян усе це.

Три роки тому, затіваючи «реформи», нам обіцяли одним махом розв’язати всі основні соціальні проблеми села: безробіття, безгрошів’я, злодійство, пияцтво тощо. Вважалося, що за допомогою суцільного паювання ми перетворимося на «землевласників» і таких собі сільських «рантьє»: хочеш — працюй із своїм паєм, хочеш — колупайся собі на своєму городі або мирно випасай свою козу чи корову — твій пай працює на тебе, і «орендодавцю» залишається тільки вчасно одержувати свої «дивіденди»! І ось ми дочекалися цих благодатних часів, але, як недавно сказала автору цих рядків літня односельчанка, «краще було б не дочекатися...»
Справді, обстановка в нинішньому поліському селі (та й не тільки поліському) раніше могла приснитися тільки в поганому сні. Здавалося, найкраще тепер повинні жити пенсіонери. Але ж пенсії в цих сільських жителів на рівні мінімальних, їх не вистачає навіть на ліки, тим паче що на допомогу також претендують їхні безробітні діти й онуки. А якщо немає поруч дітей чи онуків, то ще гірше: у кожному селі розвелося стільки знахабнілих безробітних балбесів-алкашів, що не тільки пенсію відберуть, а й останню курку поцуплять.

Та старенькі наші змогли все-таки заробити за своє важке життя хоч якусь пенсію. А де її заробити сучасному працездатному населенню, якщо тяжку роботу в двірському господарстві в стаж не зараховують, оскільки не сплачуються відрахування в Пенсійний фонд, а роботодавця немає? Не знайшлося «лідерів», охочих «заробити» на наших пісках, а наспіх збиті подекуди ТОВи і ПОПи вже встигли розвалитися. А в багатьох господарствах, що досі якось животіють, зарплату не платять, як і в колишніх КСП.
А про «дивіденди» навіть говорити не хочеться. У наших краях середній мінімальний розмір такого задоволення трішки перевищує сотню гривень. І якщо навіть хтось надумає виплатити цей «доход» грішми, то хіба можна планувати на нього якісь серйозні витрати?

За багато десятиліть ми добре навчилися любити ідеї і, коли треба, класти за них свої голови. При цьому не шкодуючи чужих. Отак і прийшли до того варварського стану нашого суспільства, якому багато хто вже дає одну характеристику — сваволя. Нас продовжують схиляти до того самого світогляду, що, мовляв, держава з її атрибутами повинна бути на чільному місці, а людина з її потребами — десь потім, і її «дріб’язкові» бажання збудуться, коли ми «розбудуємо державу».

Наслідок цього — продовження й поглиблення духовної кризи, втрата потреби самостійної щоденної творчої праці, а це для селянина дорівнює самогубству. І щоб це «самогубство» не відбулося остаточно й безповоротно, певне, потрібна була така аграрна реформа, яка вивільнила б уже майже поховану творчу енергію селян не лише як хліборобів, а й працівників освіти, медицини, управління... Потрібна була така реформа, щоб мешканці наших сіл і хуторів перестали почуватися рядовими гвинтиками нахабної та безвідповідальної адміністративної машини. На наш погляд, це повинна бути реформа за принципом «рівних можливостей», і не як одночасний акт для всіх регіонів країни. Але нам ніхто й не думав створювати умови для реформ: нас просто реформували «за указом» — на кшталт обов’язкового щеплення від сказу чи ящуру. За допомогою зрівняльного паювання землі та майна запропонована реформа так і залишила нас «скутими одним ланцюгом» — залишками колективної власності. Землю та майно так і не вдалося одержати швидко, прозоро й у достатній кількості людям відповідальним й ініціативним, котрі хочуть жити і працювати на цій землі.

Була ще надія, що все це виправить Земельний кодекс. І ось, нарешті, у нерівному кулачному бою його ухвалили. І багатьом усе відразу стало ясно... Нічого нелогічного чи непродуманого в цій «реформі» немає: готувалася ще одна «сертифікатна приватизація», але цього разу наших багатих земельних угідь. Саме тому суспільству було нав’язано питання купівлі-продажу землі, яке поки що не стоїть у наших розорених селах. Саме тому сертифікати на землю на 95% видано тим, кому вона непотрібна або хто не має можливості на ній працювати, саме тому нам день і ніч втовкмачують через ЗМІ думку, що без «інвестора» з мішком грошей ми ніщо. У цьому ж ряду глузування з фермерів, у котрих новий Земельний кодекс вивів із володіння більшу частину землі, яку дехто з них одержав у володіння ще в колишній державі, витримавши за ці роки мовчазну обструкцію сусідів і єхидні посмішки чиновників.

Разом із цим вирішили вбити і другого «зайця» — позбавити соціальної допомоги родини сільських пролетарів. Адже вони стають «землевласниками», нехай навіть тимчасовими, і їхнім нащадкам потім можна буде цинічно заявити: «Ваші батьки з’їли вашу землю»!

Уже тепер у наших ЗМІ з’являються матеріали про високу ефективність різноманітних «агроінвесторів» і «агросервісів» на площах 20-30 тис. гектарів і більше. Ясна річ, про видатки держбюджету на утримання деградуючого на цих площах населення скромно замовчується, як і про наслідки такої діяльності. Наскільки «ефективні» озброєні казна-звідки взятою дорогою технікою олігархічні МТС, ми мали змогу бачити минулого літа неподалік задимлених автотрас, що ведуть на південь. Зібравши «вершки», нові «ефективні» господарі просто спалювали «корінці», не турбуючись про соціальні й екологічні наслідки.

На мій погляд, рушійною силою цієї «реформи» було презирство до власного народу і бажання нової економічної «еліти» швидко збагатитися на спекуляціях землею. Отже, нове насіння злості й недовіри кинуто в і без того засмічений ними грунт, і сумний урожай колись доведеться пожинати не лише владі. Усім.

Віталій Голець,
кандидат історичних наук,
І секретар Чернігівського райкому
Соціалістичної партії України

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116316166.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua