Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 17-05-2005
Богдан Червак: Чому не відбулося примирення?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116317244.html

Україна відзначила 60-ту річницю Перемоги традиційно: ветерани Червоної армії отримали подарунки й нагороди, вислухали привітання перших осіб держави, пройшлися Хрещатиком, випили сто грамів фронтових...
Особливістю цьогорічного відзначення чергової річниці завершення Другої світової війни, або ж як прийнято в Україні – “свята Перемоги”, стало прагнення керівництва держави, зокрема Президента України Віктора Ющенка реалізувати ідею “примирення ветеранів Великої вітчизняної війни та колишніх вояків Української повстанської армії”.
Треба віддати належне Президенту та уряду: вони зробили все від них залежне, щоб “національне примирення” стало об’єктивним фактом. Водночас треба визнати: примирення не відбулося. Антагоністичні сторони: бійці Червоної армії та комбатанти УПА не піддалися умовлянням влади. Що більше, дискусії щодо ідеї примирення збурили суспільство, інколи здавалося, що прірва між різними ветеранами однієї війни не зменшилася, а поглибилися.
Чому так сталося? Чому, на перший погляд, благородна ідея національного примирення не спрацювала?
Головний урок, який суспільство, а передусім влада як ініціатор ідеї примирення, мають винести із дискусії ветеранів, на мою думку, полягає у тому, що навіть найблагороднішу ідею не можна реалізувати без глибокого і всебічного вивчення проблеми, яку необхідно розв’язати.
Треба відверто визнати, нинішня влада, як, врешті, і попередній режим, не спромоглася розібратися у суті питання. Єдиний аргумент, який використовувався на користь ідеї примирення сформулював Президент Ющенко. Він слушно наголошував на необхідності залишити у минулому ті протиріччя, які сьогодні роз’єднують націю. Головне, постійно підкреслював Президент, консолідувати суспільство, адже ідея сильної і заможної держави близька усім без винятку громадянам України. Ось і всі аргументи.
Тим часом, існуючі протиріччя між ветеранами, а відтак у суспільстві, складні й багатогранні, без їх з’ясування та врахування у політичній практиці не можливо розв’язати проблему.
Так, “офіційною датою” примирення влада визначила 9 травня – свято Перемоги. Чому? Адже відомо, що ветерани ОУН та бійці УПА, значна частина суспільства не вважають цей день “святом”, а притримуються думки, що домінує у Європі та США, де основні урочисті заходи відбуваються не з нагоди “свята”, а з нагоди завершення Другої світової війни, і не дев’ятого, а восьмого травня, коли власне був підписаний акт про капітуляцію Німеччини. Якщо влада поважає погляди ветеранів ЧА, то, принаймні, зобов’язана дослухатися до протилежної думки.
У цьому зв’язку виникає інше питання. А чи звучала думка протилежної сторони?
Напередодні 9 травня Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та голова Верховної Ради Володимир Литвин мали численні зустрічі з ветеранами війни. Проте під час цих офіційних й не офіційних імпрез не було жодного вояка УПА. Влада не знайшла часу, щоб організувати бодай одну зустріч з тими, хто має відмінний погляд на Другу світову війну, аніж ветерани ЧА. То кого з ким прагнули примирити?
Делікатність ситуації полягає ще й у тому, що комбатанти УПА в основному проживають на Західній Україні, яка майже одностайно підтримала на останніх виборах Віктора Ющенка та нинішню владу. Вони, без сумніву, мали моральне право напередодні дев’ятого травня зустрітися із вищим керівництвом держави. Не судилося.
Не секрет, що нинішня влада , як і попередня, сприймає український національно-визвольний рух під час Другої світової війни спрощено, тобто зводить його до діяльності ОУН та УПА.
Однак в Україні ще живуть ветерани Карпатської і Поліської січей, Буковинського куреня, Української дивізії “Галичина”, інших військових формувань, які не мали прямого відношення до ОУН чи УПА, але також воювали за незалежну і самостійну Україну. Сьогодні вони повноцінні громадяни і мають право на державне визнання.
Щодо визнання. Під час публічних дискусій ветерани УПА неодноразово наголошували, що примирення не можливе без офіційного, тобто на державному рівні визнання боротьби ОУН і УПА. Натомість влада уникала коментарів саме з цього приводу. А це принциповий момент, коли йдеться про “примирення”, адже без відновлення історичної справедливості суспільне порозуміння неможливе.
Думаю, що справедливо поставити й таке питання: а чи потрібне примирення за будь-яку ціну?
Більшість ветеранів Червоної армії недвозначно висловлювалися проти примирення, мотивуючи це тим, що, мовляв, повстанці “стріляли нам у спину”, а “УПА співпрацювала з фашистами”. Практично усі ветеранські організації категорично не сприйняли ідеї “спільної ходи” Хрещатиком. Від самої думки, що упівці можуть пройтися дев’ятого травня Хрещатиком багатьом ветеранам ставало не по собі. Ветеранами ВВВ декілька разів робилися зміни у плани уряду щодо відзначення дев’ятого травня. Бажання влади внести новий, “помаранчевий” струмінь у традиційні заходи, сприймалося ветеранами неохоче.
Не поспішають із “примиренням” комбатанти УПА. У відкритому листі до Президента України Віктора Ющенка, оприлюдненому напередодні дев’ятого травня, члени Всеукраїнського братства ОУН і УПА запитують: “Скажіть, будь ласка, з ким ми маємо примирюватись. Із ветеранами Радянської Армії, з якими ми не воювали? Адже УПА була створена для боротьби з німецькими окупантами. Чи з НКВДистами, цілі дивізії яких охороняли табори, коли Радянська Армія спливала кров'ю під Сталінградом? Чи з тими, хто закопував напівживих по 500 чоловік в Дем'янових Лазах, хто січкарнею різав пальці своїм жертвам у Галичі, з тими, хто в провокативних спецгрупах НКВД глумилися над місцевим населенням, щоб викликати гнів народу проти УПА, а тепер мають статус “Учасника бойових дій?”
Аргументи сторін можна не сприймати, але їх не можна ігнорувати, оскільки вони висловлюється тими, хто за ідеєю мав би подати один одному руку.
В ім’я справедливості треба сказати, що цьогорічні дискусії стосовно Другої світової війни значно розширили кругозір українців. Багато з них завдяки засобам масової інформації мали можливість вперше дізнатися не лише про маловідомі сторінки однієї з найбільших трагедій людства, а й подивитися на війну власне українськими очима. Цього не було у минулі роки. Це, без сумніву, значний поступ на шляху становлення національної державності.
Так сталося, що Україна стала батьківщиною людей, які у роки війни мали принципово відмінні погляди на саму війну та її наслідки. І сьогодні ці люди на різних сторонах барикади. Треба визнати, що для більшості з них “війна” ще тримає. Можливо, держава і не повинна встрявати у цю “війну”. Її завдання віддати належне один і другим. Це і буде справжнє “примирення”.

Богдан Червак,
провідник Київської міської ОУН

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116317244.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua