Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 17-05-2005
Северин Платонів: Київський „золотник”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116339668.html

ЖИВ БУВ ХЛОПЧИК МИШКО..., АБО ЧАС НЕВИКОРИСТАНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Аксіоматичний постулат дотепних французів про те, що на дітях талановитих батьків природа відпочиває, не спрацьовує на постаті одного із молодих соратників київського міського голови О.Омельченка Михайла Поживанов. Народившись в сім'ї відомого вченого та організатора чорної металургії Олександра Поживанова, Михайло Поживанов став політиком, а не металургом, хоча батько робив все, щоб син ним став. Сам Поживанов старший починав свій трудовий шлях з Дніпропетровського заводу ім. Петровського, потім працював на Новолипецькому металургійному комбінаті майстром, начальником зміни, начальником конверторного цеху, головним інженером. Чимало науково-технічних розробок, здійснених під керівництвом спочатку кандидата, а згодом і доктора технічних наук О.Поживанова, були вперше впроваджені на багатьох металургійних заводах колишнього Союзу, відзначені високими державними преміями та нагородами. У металургії сформувалася своєрідна школа галузі, в якій він був незаперечним лідером.

У 1988 р. О.М. Поживанов був призначений головним інженером Державного виробничого об'єднання “Південметалургпром” у Дніпропетровську, працював головою Держкомітету України з питань металургійної промисловості в 1991-1992 роках. А 1990 р. його внесок у розвиток української металургії відзначено Державною премією у галузі науки і техніки.

В житті Олександр Михайлович був марнославною людиною, у справах не допускав сентиментів. Часто відстоював свої позиції категорично та жорстко, не завжди вибираючи праведних засобів досягнення цілей. Поняття совістливості для нього майже не існувало. Ці якості були органічно опановані та взяті на озброєння Михайлом. Іншими словами Олександр Михайлович був типовим керівником сталінської закваски, що робило його постаттю знаковою в своїй галузі, а якщо рахувати, що сфера металургії в радянській економіці була однією із домінуючих, то його вплив поширювався не лише на металургійну галузь, а й на інші сфери життя.

Перелік атрибутів, само прізвище Олександра Михайловича Поживанова слугувало не лише якісною візитівкою, перед якою практично відкривались будь-які посадові двері можновладців не лише самостійної України, а й колишнього Радянського Союзу.

Поживанов-старший робить для розбудови кар’єри молодому Михайлу Олександровичу Поживанову все можливе і неможливе. Хоча для нього в радянські часи неможливого практично не існувало. Михайла готували до „традиційної сімейної кар’єри”. Спочатку була спеціалізована математична школа, потім Московський інститут сталі та сплавів, після закінчення якого він отримує диплом та рекомендації до аспірантури. Його „ведуть по життю”, тому не дивно, що перше авторське свідоцтво на винахід в металургії він отримує вже на четвертому курсі. Колишні однокурсники досить критично відносяться до його наукових досягнень, вважаючи що вони є результатом відповідного кураторства. При цьому відмічають зверхність, самовпевненість, категоричність та цинічність молодого Поживанова.

Далі - захист кандидатської дисертації та розподіл на передовий тоді в галузі Маріупольський комбінат «Азовсталь». Там, задля тієї ж кар’єри він отримує формально „для анкети” весь радянський атрибутивний набір. Тут він „активно та результативно” засвоює всі робітничі спеціальності - від некваліфікованого робітника до помічника керівника киснево-конвертерного цеху комбінату. Саме так патетично він пише про це в своїх автобіографіях радянського періоду.

Все було б добре, все йшло по накатаній колії. Враховуючи протекцію батька Михайла Олексійовича Поживанова, його чекала блискуча кар’єра радянського директора.

Але почався процес розвалу Радянського Союзу. Змінюється епоха. Політичні моменти стали домінувати над економічними, соціально-побутові стереотипи та уявлення про сенс людського буття набули статусу плинних. На проблеми індустріального розвитку майже ніхто не звертав увагу, металургійна галузь переживала глибоку кризу.

„Золотий тілець” стає ціллю та засобом існування багатьох. Михайло Поживанов не став винятком, він вносить корективи в свої кар’єрні справи і йде з комбінату в бізнес, створивши декілька комерційних структур, головним з яких є „Азовтехніка”. З’являються чималі гроші. Наука не забута, він вчиться в докторантурі Дніпропетровської металургійної академії, але це робиться скоріше за інерцією: „козачки-науковці” пишуть докторську дисертацію, а високі покровителі допомагають її захистити. Розрахунок на те, що цей пункт згодиться в анкетних даних, а можливо і ще десь...

Це „десь” з’явиться пізніше, коли великі гроші посприяють закріпленню у нього графоманської звички „писати на дозвіллі книги”. Чого лише варті їх дедуктивно-притензиційні назви „Катастрофу можно отменить”, „В будущее нужно смотреть глазами правды и добра”, „Украина открывает дверь в тысячелетие”. Те, що стилістика даних книг говорить про їх колективне авторство, зовсім не засмучує пана Поживанова. Його самолюбство цілком задоволено, а щодо проблем з совістю, то це не для нього.

До речі, проблем з совістю у нього не виникало і тоді, коли він реєстрував на своє прізвище чужі винаходи та отримував на них патенти як на пострадянському просторі, так і в країнах дальнього зарубіжжя. Не мучила його совість і тоді, коли він спробував отримувати звання Члена кореспондента і навіть Академіка Академії Наук України. Все це було потім.

А в першій половині дев’яностих було лише одне головне питання – кар’єра. Пострадянський період показує, що радянські старі зв’язки вже не завжди спрацьовують, але наявність великих грошей дає можливість придбати нові. Ці ж гроші підігрівають амбіції і вносять розклади в кар’єрний пасьянс.

Зрозуміло, що виробництво безперспективне. Перспектива за бізнесом, який дасть ще більші гроші, а ті дадуть можливість для кар’єрної гри і не лише у виробництві, а можливо й на інших полях. Україна перебуває в стані становлення своєї державної самостійності. Їй потрібні молоді амбітні політики - це досить перспективне поле людської діяльності і М.Поживанов паралельно із бізнесом дрейфує в бік політики.

ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ...ДОСВІД ПОЛІТИКА МЕРА...

Свій Бізнес Михайло Поживанов заснував у сфері, в якій добре розумівся. Це чорна металургія, та її частина, яка в процесі стагнації пострадянської індустрії могла дати хороший зиск. Великі гроші могли принести лише спекулятивні оборудки з експортом металовиробів і М.Поживанов з головою поринув у процеси купівлі та перепродажу, де й заробив свої перші мільйони. Т

ак, у минулому працівник конверторного цеху „Азовсталі”, Ю.Хорошавін згадує, що Михайло Олександрович ще працюючи на заводі, через різні схеми крав метал на комбінаті Ілліча, переправляв його транзитом через „Азовсталь” в Тольятті. Взамін він отримував автомобілі і продавав їх у Маріуполі. Справа набула розголосу і лише після відповідних кроків впливових людей у Києві та безпосереднього втручання директора „Азовсталі” О.Булянди, була спущена на гальма. Останній зустрівся з керівництвом місцевих фіскальних органів і захищав нашого фігуранта, сказавши, що ніхто не застрахований від прикрих помилок, мовляв, „М.Поживанов ще молода людина і не потрібно йому ламати життя”. Іноді м’якотілість, кругова порука одних, веде не лише до безкарності інших, але й вселяє в останніх самовпевненість та кураж.

Якщо вдалася одна афера, виникає велика спокуса до іншої. Наступна фартова фішка М.Поживанова – створення компанії „Мак Дон Стилл Лтд”, яка продавала метал Макіївського меткомбінату. То був час, коли на цьому підприємстві була відсутня зовнішньоекономічна служба і весь експортний метал проходив через цю фірму. Директор заводу В.Шевченко знав, за якою ціною він віддає метал «Мак Дон Стилл Лтд», але не знав за скільки ця фірма його перепродавала. Коли справа набула кримінального розвитку, цю фірму Поживанов швиденько ліквідував, а Макіївський меткомбінат ще довго „лихоманило” від такого співробітництва з молодим та перспективним бізнесменом. На фоні цього розгортається його історія в якості молодого політика-практика, мера 600-тисячного індустріального південноукраїнського міста Маріуполя.

Початок 90-х в українському політикумі був досить розмитим, чітко позиціонувались комуністи-ортодокси та націонал-патріоти. Люди ж національно свідомі, що симпатизували ліберальним, демократичним та прагматичним цінностям, ще знаходились у пошуках свого шляху.

Складно сказати, яким чином російськомовний молодий чоловік, отримавши стовідсоткове радянське номенклатурне виховання, опинився в таборі національних ліберальних демократів, які чітко відстоювали курс на самостійність України. Ясно одне, що не це слугувало головним чинником у виборі маріупольчан Михайла Поживанова мером свого міста. Його перемогу забезпечив адміністративний ресурс, а точніше директори ведучих промислових підприємств міста, де директори-металурги грали провідну роль і вирішили задовольнити особисте прохання металурга Поживанова –старшого.

Ми не виключаємо і долю особистого внеску в свою перемогу шановного Михайла, бо саме на початок 90-х припадає розквіт демагогії, яка лилась з уст молодих фотогенічних політиків, які на фоні радянських „мукаючих та мекаючих” керівників типу Л.Кучми виглядали майже святими проповідниками. А говорити, обіцяти, тримати паузу та надувати щоки пан Поживанов вмів уже тоді.

Сьогодні Михайло Олександрович любить згадувати ті часи. Він підкреслює, що ще тоді дружив з В.Пинзеником і що саме останній допоміг йому створити європейську схему управління містом і т.д. і т. п. Що саме він є одним із батьків-фундаторів партії „Реформи і порядок” (ПРП) тощо.

До подібних заяв потрібно відноситься з посмішкою, задаючи собі питання, а що сьогодні залишилося в тому ж Маріуполі від „поживановської європейської схеми управління”. Відповідь однозначна – нічого. Що залишилось в ПРП від М.Поживанова? Залишився нуль і ціла смуга скандалів у відношеннях із колишніми однопартійцями. А щодо розмов пана Михайла про свою участь в громадській діяльності та партбудівництві, то гортаючи сторінки Інтернету тих часів, ви знайдете його прізвище серед членів координаційної ради з питань міського самоврядування при Президентові України Л.Кучмі, в ПРП, а також серед зелених, лібералів та інш.

Початок 90-х ще не потребував чіткого політичного позиціонування, такою була особливість політичного моменту. Так що хвалитись тут нічим. Посада мера-політика давала нові можливості для своїх оборудок меру-бізнесмену. Так колектив маріупольського «Азовмашу», „в усій своїй красі” відчув на собі увагу мера, який вимагав щоб цистерни які виробляє підприємство продавались виключно компанії «Миал ЛТД», фірмі того ж Михайла Олександровича, за низькими цінами. Ці гроші зараховувались заводу по статті розрахунків із міським бюджетом, а «Миал ЛТД» продавав цистерни за міжнародними розцінками!? Через деякий час і ці оборудки стають набуттям гласності. На виїзному засіданні обласного Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією в Маріуполі 24 грудня 1996 р. у виступі начальника контрольно-ревізійного управління в Донецькій області Ракитського В.І. були висвітлені факти перевірки окремих питань використання коштів бюджету м. Маріуполя. З виступу було видно, що кошти бюджету постійно відволікалися для різних незаконних комерційних операцій, але в основній своїй долі вони йшли на поповнення обігових коштів СП „Миал ЛТД”. Розслідуванням цієї кримінальної справи займалася прокуратура міста, але зненацька вона була усунута від подальшого розслідування, справу було вилучено для розслідування Генпрокуратурою України. Об'єктивну правову оцінку цій справі не було дано. Знову в долю Михайла Олександровича втрутились високі покровителі, знову кримінальній справі проти мера-бізнесмена-політика не дали ходу. Так як в цей час в Донбасі відбувається формування місцевої фінансово-промислової групи, процес не міг пройти повз маріуполян. Відбувається зіткнення інтересів з одного боку Донецького губернатора В.Щербаня та відомого бізнесмена Е.Щербаня, з інтересами М.Поживанова з іншого. Мова йде не просто про сфери впливу, а про великий перерозподіл власності. Область здригається від пострілів та вибухів. Михайло Олександрович звертається за допомогою до директорів „Азовсталі” та комбінату ім. Ілліча, де знаходить порозуміння та підтримку. Створюється нетривалий союз для боротьби з „донецькими”. Після вбивства бізнесмена Е.Щербаня, відставки губернатора В.Щербаня, він розриває з директорами угоду і йде на них війною з надією - зайняти керівне крісло на „Азовсталі” та стати „...єдиним хазяїном Маріупольської області”(слова М.Поживанова). Це була велика помилка. Він не зміг приховати своїх амбіцій, постійно та категорично заявляв про свої владні наміри майже всюди: в кабінеті П.Лазаренка, апараті Президента, обласній адміністрації, Міністерстві машинобудування країни. Але реалізація в життя його планів не входила до планів директорів маріупольських заводів. Поживанов добре всім надоїв. Директори сконсолідували свої дії, мобілізували ресурси, проігнорували київський адмінресурс і Михайло Олександрович програв боротьбу за крісло мера на чергових перегонах.

Пояснення свого фіаско через інтриги „донецьких” або нелюбові до нього особисто П.Лазаренка не витримують критики. Філософський афоризм про те, що природа відпочиває на дітях геніальних батьків, підтвердилась. Михайло Олексійович не став великим металургом-керівником, він не став і великим політиком, хоча й мав для старту досить унікальний політичний плацдарм – Маріуполь.

Він був своїм серед металургів лише завдяки бренду „Поживанова-старшого”. По суті ж був - чужим серед своїх. У місті про нього йшла недобра слава людини марнославної, безпринципної - безмірною жадобою до грошей. Створена та насаджена ним система поборів та відкатів-хабарів надовго в’їлась в тіло індустріального міста і стовідсотково використовувалась кучмівською владою. А підготовлені для функціонування цієї системи „надійні кадри” знадобляться йому в майбутньому.

В силу приведених вище чинників, маріупольську сторінку життя Михайло Олександрович вимушений був перегорнути і почати нову сторінку у ...Києві.

СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ... ВІД РОЛІ МАНІЛОВА ДО ”ЗОЛОТНИКА” З ЗУПИНКОЮ В ПАРЛАМЕНТІ ЗА ПОМАРАНЧЕВИМИ СПИСКАМИ...

Для більшості київських політиків поява М.Поживанова в оточенні О.Омельченка так і залишається загадкою. Для киян він був людиною не -відомою. В пресі негативу та позитиву стосовно нього було десь порівну. Очевидці стверджують, що О.Омельченко для наведення довідок стосовно постаті нашого фігуранта звертався до компетентних органів і довго вагався над питанням: „ Брати, чи не брати Поживанова в команду?”. Взяв. Складно сказати, що було рушієм даного рішення. Можливо, шарм молодого демагога. Саме тоді будівнику меру бракувало навичків гарно триматись перед широким людським загалом, того, що на мові політиків називається публічністю. Міський голова часто від невміння імпровізувати в процесі спілкування з людьми часто попадав у всілякі халепи. Можливо, Омельченко побачив в особі Поживанова свою редакцію „О-ля-ля Дмитра Табачника”, який тоді був „універсальним тлумачем дій Кучми”; можливо, йому подобалась опозиційна риторика екс-мера Маріуполя, бо саме тоді Сан Санич розпочав позиціонувати себе в ролі бунтівного мера. Не виключається й версія в умінні самого Михайла Олександровича „вішати оточуючим локшину на вуха” стосовно всяких проектів та прожектів. Язик у нього добре підвішений, особливо коли мова йде про проблеми місцевих громад. Уже в якості заступника Омельченка він став одним із рекордсменів-говорунів і тому його посилали на всілякі конференції, форуми і т.п. На наш погляд, Поживанову, який після фіаско в Маріуполі переїхав до столиці, де заснував і очолив фонд муніципальних реформ „Магдебурзьке право”, вдалося саме цим фондом привернути до себе увагу київського мера. Проблеми, які були задекларовані фондом давали можливість О.Омельченку підвести під свої дії ідеологічну платформу. У мера виникла потреба мати при собі фахівців з магдебурзького права. Саме після цих відповідних ротацій у лексиці Сан Санича з’явились відповідні слова про самоврядування громадян. Віддамо належне пану Михайлу, він з’явився вчасно в потрібний час і в потрібному місті. Але ми не відкидаємо й інші варіанти. Зокрема, й варіант щодо вміння Поживанова не лише базікати, а й базікаючи робити гроші. При цьому, вчасно ділитися своїми прибутками з керівництвом. Ну, а стосовно дос’є, підготовленого фіскальними органами Київському міському голові, то знаючи любов останнього до інтриг та авантюр, воно в його руках було солідним аргументом щоб тримати Михайла Олександровича в узді.

У Київській міській державній адміністрації (КМДА) до Михайла Поживанова придивляються майже рік, а потім призначають начальником Головного управління зовнішньоекономічних зв’язків з подальшим підвищенням статусу до заступника міського голови Олександра Омельченка.

Михайло Олександрович дійсно став на перших порах „людиною-месиджом” КМДА, яка повинна була створити приємне враження перед іноземними інвесторами, щоб останні вклали якомога більше грошей в столицю. Наліво й направо давав обіцянки і, судячи з інформації підконтрольних муніципальних видань, киянам лишалось чекати всього тиждень чи місяць, щоб бути заваленими тими ж інвестиціями.

А які у пана Поживанова були круті та екзотичні відрядження! І це мало відповідну логіку. Якщо „вовка ноги годують”, то мисливець за інвестиціями не повинен чекати, коли хтось прийде й дасть, потрібно постійно шукати для Києва гроші, тому й носило Михайла в основному по далекому закордонню. І все це відбувалося за муніципальний рахунок, тобто за рахунок киян.

А які плани були, які прожекти! Виявляється, кияни будуть будувати метро у Мілані, то їх готують у будівельні загони для допомоги Лужкову в Москві. Все це не вигадка, а взяте лише з деяких із чисельних заяв пана Поживанова під час його закордонних поїздок. Перелік можна продовжувати ...

А ось з реальними інвестиціями в столицю, то тут не все однозначно. Не можна сказати, що їх немає. Вони є, але проблема з’являється коли виникають питання: як вони залучаються, як використовуються і звідкіля беруться? Спробуємо розібратись.

Так, знаючи про труднощі з ліфтовим господарством у столиці, до Києва прибувають чеські виробники. Вивчивши проблему, пропонують кооперацію, створення спільного підприємства з виготовлення ліфтів для столиці, інших міст України та перспективою виходу на європейський ринок. Їх водять по кабінетах, розводять руками, охають та ахають. Потім пропонують в долю київського вкладу у спільне підприємство один із цехів збанкрутілого заводу гіганту, з виплатою інвестором майже всієї заборгованості цього підприємства плюс мільйон доларів відкату за послуги?!

Чехи ж не знають, що інша іноземна фірма через великий хабар вже стала другом сім’ї мера і що їй гарантовано процвітання в столиці. Ця оборудка відбулася не без участі Поживанова. Ну, а що з чехами? Повернулись до Праги ні з чим.

Були й екзотичні проекти. Чого коштував інвестиційний проект "Дніпровська пристань". Це випадок, коли київський голова видав особливий мандатний лист, доручивши директору англійської фірми з нульовим кредитним рейтингом „організувати” для будівництва між Оболонню та Троєщиною елітарного району "Дніпровської пристані" 50 мільйонів доларів. Грошей не зібрали, але за рахунок міста витратили 1,2 мільйона доларів на даному проекті.

200 тисяч заплатили приватному архітектурному бюро, яке очолював соратник відомого С.Бабушкіна. Добра дюжина київських чиновників вояжувала в Лондон та Глазго радитись з англійськими інвесторами. Це по декілька тисяч на авіаквитки в бізнес-класі, п’яти-зіркові готелі. Як згадує один із учасників цієї афери приймали їх в Туманному Альбіоні „на рівні вище президентського”. Ну грубо ще 200 тисяч, а де залишок? Залишок - у відкатах-хабарях. Сьогодні ніхто не згадує про цю аферу, а треба було б.

Були ще й „успішні практичні проекти”. На Заході актуальною проблемою є утилізація техніки, що відпрацювала свій ресурс. Дешевше її кинути, але на заваді стають екологічні організації. Та завдяки „нашим умільцям” типу М.Поживанова утилізація відбувається в Україні за рахунок українців, при цьому ми ще й захаращуємо наші землі.

Все це інтерпретується посадовцями, як вирішення транспортних проблем у Києві. Так між КМДА, компанією "Busmaker Sweeden AB" (Швеція) та "Київавтотрансом" була підписана угода про поставку в столицю 100 автобусів місткістю 120 осіб кожен. Шведи давали гарантію на значний автопробіг, забезпечували рік гарантії в обслуговуванні. Михайло Олександрович підкреслював, що вартість цих автобусів складає 2 млн 485 тис. доларів. Це неповна ціна. Вартість хабаря в цю суму не входить. Розмір останнього приховувався. Але представник Busmaker Sweeden AB" в Україні Володимир Латиш ні від кого не приховував, що йому прийшлося добре попотіти, щоб зацікавити Поживанова. „Це бізнес, ми не одні брали участь у тендері.” Після 2001 року антикваріат під назвою "Scania" и "Volvo" з’явився на київських дорогах. Зауважимо, що подібна оборудка видавалась, як велике бізнесове досягнення КМДА, киянам обіцяли, що паралельно, саме в столиці буде налагоджено виробництво нових вітчизняних автобусів і у 2004-2005 роках київський автобус вийде на вулиці. 2004 вже пройшов, 2005 настав, майже весь західний антикваріат порозсипався, а нових „Scania" і "Volvo" київського виробництва так і не з’явилось.

Перелік подібних „інвестиційних проектів” можна продовжувати. Про будівельний бум ми вже писали: „Метаморфози київського мера, або дещо з життя хамелеонів”. Майдан.10.02.05, Українська правда 25.02.05.

Тепер стосовно характеру походження інвестицій. На одній із прес-конференцій Поживанов заявив, що 70-75% інвестицій в Україну є поверненням українського капіталу через офшорні зони. Він хизувався своєю інформованістю кажучи про те, що має майже по кожній компанії дані, знає, хто і яка група стоїть за цими грошима, відмічаючи при цьому, що чисто закордонними є тільки десяток компаній - Macdonald's, Billa, Metro. Не варто нагадувати, хто і як переганяв капітали з України за кордон. Більшість цих капіталів носить кримінальний характер. Але це не насторожувало Михайла Олександровича. Воно зрозуміло, як говорили римляни „Гроші не пахнуть”, та й свій маріупольський досвід є.

Але не завжди „коту масляна”. В лютому 2002 року тимчасова контрольна комісія Київради встановила факт протиправних вчинків М. Поживанова, який своїми діями спонукав керівника комунального підприємства перерахувати на приватне підприємство гроші в сумі 1 мільйон 280 тисяч гривень. Інакше кажучи, планувалося вкрасти бюджетні кошти.

Директор підприємства, який не погодився виконати усний наказ М. Поживанова, невдовзі був безпідставно звільнений. Тимчасова контрольна комісія Київради з протиправних дій М. Поживанова направила матеріали до прокуратури міста та міському голові О. Омельченку. Але справа була спущена „на гальма”. Такі дії міського голови надали Михайлу Олександровичу сміливості і під прикриттям О.Омельченка він „вивів” із бюджету міста 600 тисяч доларів.

Ця історія заслуговує більш детального вивчення. КМДА оголосила тендер інвестицій для будівництва заводу по переробці сміття у місті Києві. Один з учасників тендера - компанія “Адермін” внесла до бюджету на розрахунковий рахунок заставу в розмірі 600 тисяч доларів США. Ця фірма участі в тендері не взяла, але гроші залишилися на рахунку управління.

У перших числах січня 2003 року працівники управління М.Поживанова у спішному порядку без письмового погодження міського голови перераховують з розрахункового рахунку банку “Хрещатик” (банк підконтрольний київському міському голові О. Омельченку), де впливовим акціонером був заступник міського голови з фінансів В. Падалка, на розрахунковий рахунок Прибалтійського банку “Парекс” 600 тисяч доларів. Люди, які професійно займаються комерцією, знають, що цей банк знаходиться серед сумнівних, тому що був помічений своїми операціями з відмивання грошей. Від банку “Хрещатик” на ім’я міського Голови столиці О. Омельченка надходить лист, де вказується, що на перерахування 600 тисяч доларів необхідне письмове погодження мера Києва. Олександр Олександрович ставить візу М. Поживанову - ”треба переговорити”. Після розмови М. Поживанов виїздить у відрядження до Прибалтики, а потім і до Лондона. Діставшись на місце, він доповідає О. Омельченку, що гроші зникли і цим питанням нехай відтепер займається ІНТЕРПОЛ.

Після цього виникло дуже багато запитань. Одне, якщо не найголовніше: а чи не було метою його відрядження сховати ці гроші за кордоном, подалі від очей вітчизняних фіскальних органів?

Реакція міського Голови була ніяка. З цього приводу прокуратурою міста Києва була порушена кримінальна справа за № 50–3329, за ознаками злочину, передбаченого ст. 364 ч. 2 Карного Кодексу України, “зловживання службовим становищем”. 23 березня 2004 року прокуратура міста спрямувала запит на ім’я міського Голови О. Омельченка у цій справі, але, на жаль, достовірних даних умисно чи неумисно міський Голова до прокуратури не надав.

Для того, щоб вивести з-під удару всю компанію, Сан Санич видає розпорядження про ліквідацію Головного управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій КМДА, М.Поживанов залишається заступником міського Голови і для нього створюється нове Головне управління. А оскільки старе управління ліквідовано, спитати з посадових осіб не можливо. Взагалі Олександр Олександрович не дуже шанував Поживанова. Мер є егоцентричною та марнославною особистістю, тому не полюбляє будь яких конкурентів. Окрім того, у Сан Санича багато комплексів, один з його комплексів - невеликий зріст. М.Поживанов любить себе піарити. Формуванню свого позитивного іміджу від присвячував чимало часу, працюючи у КМДА. Саме з цією метою він прагнув будь за що з’являтись у свиті міського Голови. Тому поява на фото, телебаченні, кінокадрах в якості фону майже двохметрового Михайла Олександровича, на якому Омельченко виглядав карликом, виводила мера із рівноваги і викликала лють. Після цього, „на горіхи” діставалось придворним фотографам та журналістам. Разом з тим, не дивлячись на всі ці перепитії, в системі координат команди Омельченка Михайло Олександрович займав досить вагоме місце. Саме цим можливо пояснити факти, чому міський голова особисто прикриває пана Михайла і той, подібно дружині короля, залишається поза підозрою.

Більш того, М.Поживанов залишається в близькому оточенні міського голови. Йому доручають ведення комунальним господарством міста. Скажемо відверто, навіть у столиці з її фінансовою стабільністю, це складна та невдячна сфера. Саме тоді комунальна сфера піддавалась критиці з боку засобів масової інформації. Поживанова „кидають у прорив”, дають можливість реалізувати „маріупольський досвід” на новій столичній ділянці роботи. І що, він ліквідує цей прорив? Так, але особливо, по- поживанівському. На Їдке запитання колег з адміністрації: „Чому не вивозиться сніг?”, відповідає: „А нащо його вивозити, сам розтане”.

Як показало журналістське розслідування досвіду роботи комунальних служб міста останньою зимою, озвучені вище вказівки головного комунальника послідовно виконувались підлеглими. Про це свідчить великий травматизм киян, постійні автопробки, колосальна втрата робочого часу працюючих від хронічних запізнень на роботу і т. п.

Цікаво, що в звітах, щодо прибирання вулиць, зазначені великі фінансові витрати управління пана Поживанова. Як відомо, папір може витерпіти все, а от кияни далеко не простаки, яких легко провести.

Є в комунальному господарстві і „золоте дно”, як не дивно - це сміття. Михайло Олександрович це відчув по розмірах великих хабарів, які отримував, коли керував інвестиційними потоками, лобіюючи інтереси деяких іноземних компаній, які ввезли до столиці обладнання сміттєпереробних заводів. Михайло Олександрович лише вивчаючи питання сміттєпереробки побував закордоном тридцять разів. Результатом його вояжів стало придбання для столиці відповідного обладнання, яке морально застаріле і тому є екологічно небезпечне. Це обладнання демонтували на Заході і замість того, щоб потрапити на переплавку, завдяки старанням Поживанова воно з’явилось у Києві. Так до столиці ввезли устаткування по очистці фільтратів вартістю 2 мільйонів доларів, яка поглинає для своєї експлуатації 800 тис. доларів, але постійно виходить із ладу, практично працює лише місяць-півтора на рік. А в цей час не перероблений фільтрат уже утворює небезпечні озера. Зате на закупці всіляких катриджів та матеріалів для обслуговування приладів для очистки можливо отримати значні суми-відкати.

У пресі було багато сказано про проект „SACRIA”. Написано про введення заводу з переробки сміття. Дана подія була інтерпретована, як велике досягнення в справі основної переробки, хоча на практиці цей завод лише сортує сміття для його подальшої промислової переробки. Мова йде лише про так зване „промислове сміття”. Небезпечні ж біозалишки (фільтрат) не знищуються і цим самим небезпека забруднення навколишнього середовища залишається. На перспективу киян „порадували” тим, що ще збудують два таких монстра, на Виноградарі та біля Троєщини і тим самим створять ще два небезпечних осередки екологічної небезпеки. Останнє менш за все цікавило пана Поживанова, так як його особистий бізнесовий інтерес був закладений і в тих структурах, які займаються промисловою переробкою того ж відсортованого на „SACRIA” сміття.

Таким чином, сміттєпереробка у Києві вже підконтрольна Михайлу Олександровичу. Але, як вже відомо, він належить до тих людей, які не можуть існувати взагалі без поповнення тіньових схем свого матеріального існування. Тому його прихід на посаду керуючого комунальним господарством почався з пошуку саме таких схем.

Свою увагу він звернув на система вивозу сміття з міста. Вона вже склалася і була на досить солідному рівні. Але подібний статус кво не влаштовував нового керівника. Потрібна була якась формальна зачіпка, яка давала можливість для перебудови системи „безпосередньо під себе”.

Поживанов заявляє про неефективність системи і заявляє про реорганізацію цього напрямку роботи комунальних служб. Практично він створює корупційну систему, де працювати без солідного вступного, а потім регулярних значних хабарів буде неможливо.

Для цього він використовує свою команду, перевірених „в роботі” людей, які приїхали з Маріуполя до Києва. Вони працюють в його управлінні та маріупольських фірмах, що завдяки його протекції були зареєстровані у столиці і заявили свої претензії на участь у цьому бізнесі.

Мета подібних рокіровок проста – особисто контролювати ринок вивозу сміття. Мабуть тому бізнесмени, працюючи на цьому ринкові, почали називати Поживанова „Пожиком-золотником”.

Ситуація загострилась. Головну партію тиску на фірми вела керівник відділу санітарної очистки Головного житлово-комунального управління м. Києва В.М. Тарасова Вона почала робити все можливе і не можливе, щоб ускладнити отримання перевізниками дозволів на профільну діяльність, без яких вони не могли брати участь у відповідних тендерах.

Схема „стара, як світ”. Декілька безпідставних відмов, які отримали перевізники, закінчились тим, що Тарасова В.М. запропонувала їм „бартер" - сплачувати щомісячно одну гривню з одного кубічного метра сміття, яке вивозиться підприємствами з Києва. Наприклад, керівнику фірми „Агромакс" було запропоновано надавати готівкою, згідно обсягам сміття, щомісячно більше 20 тисяч гривень. При цьому вона посилалась на те, що це умови не її, а М.Поживанова. В.Тарасову менш за все цікавив факт, що ці вимоги непосильні всім фірмам.

Тоді загнаний в кут керівник „Агромаксу" вирішив шукати захисту в Службі безпеки України. Після документування фактів здирництва Тарасова була затримана при отримані хабара і заарештована. Київською прокуратурою проти неї була порушена кримінальна справа.

Ось тут би і підвести риску під сумнівними оборудками пана Поживанова. Але не все так просто.

Михайло Олександрович позиціонує себе нашоукраїнцем. Тут він грає роль „чужого серед своїх”. Як Поживанов з’явився в „Нашій Україні” - тема для окремого дослідження. Але у нас є особиста точка зору на цей факт. Свого часу національним демократам було важливо мати однодумців в російськомовному космополітичному Донбасі. Саме тому виник інтерес до „бунтівного антибюрократичного та антиолігархічного маріупольчанина”. Союз з новою, авторитетною політичною силою влаштовував і Поживанова. Як відомо, не завжди створені людьми образи відповідають реаліям, а кроки того чи іншого політика відповідають доктрині політичних сил. Прибувши до столиці, Поживанов не вписався в структури ПРП. Політик-бізнесмен не знаходив загальної мови з ідейними політиками. Михайло Олександрович заявив про себе скоріше як бізнесмен, а не політик. Діапазон його оборудок був досить широким: від виготовлення металевих дверей та склопакетних вікон до організації дозвілля. При цьому, своїм проектам він давав досить притензенційні назви. Так звичайнісінька дитяча площадка з декількома атракціонами створена ним на лівому березі міста, яку не можливо навіть порівнювати з традиційним „чеським Луна-парком” він назвав „Київським діснейлендом”. При цьому, на користь своїх бізнес-інтересів прагнув використати свій політичний статус, пропонуючи їх фінансування за рахунок партійної каси. Логіку своїх дій пояснював просто: „давайте через діток відпочиваючих у „Київському діснейленді” будемо впливати на їх батьків”. Яким чином ? Закупивши вхідні білети за партійні гроші. Або „давайте будимо установлювати металеві двері за партійний рахунок у будинках, де живуть громадяни і таким чином впливати на їх політичну позицію під час виборчих перегонів”.

Однопартійці побачивши безпосередньо на практиці свого колегу, розчарувались у ньому. Вони критикували його саме за спроби з усього робити гроші. Не сприймалися його категоричність, цинізм, менторство при відстоюванні своїх комерційних інтересів.

Дивною була і його поведінка у Києві під час парламентських перегонів 2002 року, коли він відкрито виступив проти кандидатури у народні депутати відомого лікаря, нашоукраїнця М.Поліщука і робив все можливе та неможливе, щоб зняти останнього з виборів.

Саме це було тим чинником, який сприяв фактичному виключенню Михайла із ПРП. Поживанов „не дуже горював”, а швиденько перемахнув до Народного Руху України.

Під час парламентських перегонів був занесений до списків „Нашої України” в непрохідній частині. Його основна діяльність, про що ми говорили вище, розгорталась в КМДА.

Під час помаранчевої революції його ніхто не бачив і не чув. Правда він засвітився влітку 2004 року в бердянській пресі ( газета „Південна зоря”, №117, 10.08.04), де в рубриці Вибори-2004 співав осанну В.Януковичу стосовно „його зацікавленості проблемами місцевого самоврядування”. Це свідчило про сумніви Поживанова у можливій перемозі В.Ющенка і дотримання ним не політики його підтримки, а кулуарних інтриг за принципом: „і вашим і нашим”, а точніше, працював на кумівського кандидата. У період великого стояння на Майдані, його ім’я згадувалось, коли розгорівся скандал навколо землі в Пущі-Водиці. Киянам запам’яталась цинічна заява пана Поживанова, що він не збирається ні перед ким виправдовуватись за те що знаходиться у списках головних деребанщиків власності київської громади, бо „своєю працею заслужив цю землю”?! Його розмови про те, що він претендував „на свої 25 соток” („Газета по-киевски”. №75. 20.04.05) далекі від істини, так як у автора цього дослідження є чотири копії заяв написаних 2 листопада 2004 року Михайлом Олександровичем на отримання біля будинку відпочинку „Пуща-Водиця” ( за генпланом ділянка №117) чотирьох наділів землі: 0,01 га – гараж, 0,12 га – ведення садівництва, 0,10 га для житлового будинку, 1,07 га – для обслуговування житлового будинку. Таким чином, Поживанов, виступаючи в ЗМІ, говорить неправду. Його аморальність не знає меж. Так під час обговорення земельних афер у стінах міськради, він кидав репліки на адресу чесних депутатів зі звинуваченнями, що вони „зганьбили його перед дітьми та знайомими, коли передали гласності інформацію про нього”. Тоді він апелював до совісті колег, забувши, що вона повинна бути і у нього. Саме її відсутність не дозволила йому зупинитись під час розподілу землі.

Сьогодні він розповідає, що забезпечував життєдіяльність революційного наметового містечка на Хрещатику і знову обманює людей. Тим самим, як і його колишній керівник О.Омельченко, бере участь у створенні постреволюційного міфу про свою визначну роль у переломний для України час. Стилістика поведінки М.Поживанова найдена ним ще у Маріуполі. Це агресивність, нахрапистість, демагогія.

Логічним та справедливим завершенням аферичної практики нашого фігуранта, стали б судові процеси, особливо близько він був до них після історії з вивезенням сміття.

Але Михайлу й тут підфортунило, в зв’язку з переходом парламентарів блоку „Сила народу” у виконавчу владу, завдяки ротації за старим парламентським списком „Нашої України”, він стає парламентарем, а значить стає особою недоторканою. Михайла Олександровича пронесло й цього разу.

Ось такі метаморфози відбулися з Михайлом Олександровичем Поживановим. Людиною, яка була то „чужою серед своїх, то своїм серед чужих”. Людиною, яку з дитинства готували до великої кар’єри і яка стала знаковою...

На жаль, знаковість має переважно негативний підтекст. Ми маємо безпринципного, не чистого на руку авантюриста-демагога, присутність якого в парламентській фракції, яка бореться із хабарниками, виглядає нелогічно і лише дискредитує фракцію і сьогоднішню владу.

PS. Михайло Олександрович уже в якості парламентаря продовжує розповсюдження інформації про свою історичну роль в „помаранчевій революції”, про свої майже геніальні здібності управлінця, про те, що він все-таки стане губернатором Донецької області, про амбіції стосовно зайняти парламентське крісло Голови комітету з Євроінтеграції, яке донедавна займав Б.Тарасюк та інше.

Але на шляху його марнолюбних планів стоять люди які знають його „як облупленого”. Саме тому він прагне в войовничому нахрапистому стилі обливати брудом „народного директора” В.Бойка, та своїх, в минулому колег по партії „Реформи та порядок”. Видно Михайло Олександрович звик до безнаказаності і розраховує, що пронесе його і цього разу...

Маємо надію, скоріше впевненість, що не пронесе... Для чого ж ми тоді вийшли і відстояли свій Майдан?!

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116339668.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua