Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 19-05-2005
Аналітична рада Української Народної Партії: Історичні виклики України, або чи потрібна нам Національна Академія Наук

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116529373.html


Ми фінансуємо науку не тому, що багаті, а
багаті тому, що фінансуємо науку.
Рональд Рейган.

„Вічні” питання про роль науки в українському суспільстві та її соціальну відповідальність обговорюються час від часу на протязі всього періоду існування України як самостійної держави. Особливої гостроти вони досягли в останній час у зв’язку з відомими заявами членів уряду щодо реформування НАНУ. У багатьох публікаціях результати обговорення зводяться до наступного: НАНУ не виправдала покладені на неї сподівання, її робота неефективна, тому шансів на майбутнє вона не має. Одночасно у засобах масової інформації формується негативний образ українського вченого, а в суспільстві утверджується нігілістичне відношення до науки. Читачі можуть пересвідчитись у цьому, ознайомившись із не дуже змістовною і образливою по відношенню до вчених статтею «Не стати парком Юрського періоду», опубліковану в «Дзеркалі тижня», № 15, 2005» її кореспондентом О. Роженом.
Рецепти „реформування” НАНУ пропонуються різноманітні, як то: приєднати академічні інститути до закладів вищої освіти (ректор Києво-Могилянської академії В.Брюховецький в інтерв’ю «ДТ», №14, 2005) передати інститути фізико-технічного профілю до складу Мінпромполітики, залишивши в складі академії ті, що займаються „чистою” фундаментальною наукою (академік С.Комісаренко в інтерв’ю «Радіо Свобода»). Є більш радикальні пропозиції, як наприклад, створити в Україні „комерційну науку у формі індустрії наукоємних підприємств” і спрямувати на неї більшість фінансових та матеріальних ресурсів, які виділяються державою (!) на розвиток науки (цитата за «ДТ», №15, 2005). Впадає у вічі надзвичайно поверхневий підхід до питання реформування НАНУ. Фактично все зводиться до низки організаційних заходів, а їх можливі наслідки взагалі не аналізуються.
Не дивлячись на те, що дискусія щодо реформи НАНУ в засобах масової інформації нічим не закінчилась, її необхідно продовжити. Роль науки в суспільстві може змінюватись в широких межах – від інноваційного реформування економіки до пасивного супроводження імпортних технологій. Якщо наукова спільнота не вибудує моделі розвитку науки, а керівництво країни і суспільство в цілому її не підтримають, буде втрачено час для реформування економіки і її конкурентоспроможність на світових ринках знизиться. В кінці-кінців мова йде не стільки про реформу науки, як про цивілізаційний вибір України. Питання стоїть наступним чином: чи зможемо ми подолати ту величезну прірву, що відділяє нас від технологічно розвинутих країн, чи назавжди залишимось країною «третього світу»? Не потрібно також забувати, що будь-яке зволікання з реформою науки звужує спектр конструктивних рішень щодо її виходу із кризового стану. Необхідність реформи НАНУ розуміють і в самій академії. Щоб краще зрозуміти, що потрібно реформувати, поглянемо на місце науки в нашому суспільстві і, наприклад, в розвинутих країнах Заходу.
Технологічні прориви 50-х та 60-х років минулого сторіччя привели до створення наукоємних галузей промисловості, таких як мікроелектроніка, обчислювальна техніка, хімічна промисловість. Їх принципова відмінність від традиційних для індустріального суспільства галузей у тому, що основним джерелом інновацій для них є фундаментальна наука. За досить короткий проміжок часу наукоємні галузі стали провідними в економіці розвинутих країн, внаслідок чого вона перейшла у якісно новий стан, який дістав назву постіндустріального. Якщо в індустріальному суспільстві центральне місце в економіці займає виробниче підприємство, в постіндустріальному воно належить науковим та освітнім закладам, як основному джерелу інновацій і знань.
В постіндустріальному суспільстві кардинально зростає продуктивність праці, що виводить розвинуті країни Заходу на передові позиції не лише в промисловості, але і в сільському господарстві, де, здавалося б, країни що розвиваються мають безумовну перевагу за рахунок дешевої робочої сили. Наприклад, собівартість виробництва зерна в Техасі, де сільськогосподарський робітник отримує 8 доларів за годину, стала нижчою ніж у Нігерії, де селянин отримує всього 40 центів на день.
Перехід економіки в постіндустріальний стан супроводжується значними змінами у соціальному та духовному житті суспільства. Наука та освіта перетворюються в найбільш важливу соціальну цінність. Володіння науковими знаннями стає міцним підґрунтям для матеріального благополуччя, внаслідок чого радикально змінюється мотивація освітньої діяльності людини. В суспільстві встановлюється нова шкала цінностей. В її основі - прагнення людини до максимального розвитку особистості. На відміну від індустріального суспільства, накопичення матеріальних багатств перестає бути домінантним і відступає перед такими цінностями, як творчість, свобода, самовдосконалення. В постіндустріальному суспільстві de facto утворюється новий клас інтелектуалів, основним завданням якого є „виробництво” нових знань. Причому вперше в історії людства представники цього класу володіють багатствами, яке створили самі, а не в результаті експлуатації інших соціальних груп, передачі в спадок, або перерозподілу раніше створених багатств. Досить сказати, що із 1.5 мільйонів жителів США, які мають мільйонні статки, 80% створили їх самі, а не отримали у спадщину. Соціологічні дослідження свідчать, що люди, які з тієї чи іншої причини не приймають участі в наукоємному виробництві, не тільки не можуть розраховувати на успішну кар’єру, а навіть на збереження досягнутого раніше рівня матеріального благополуччя. Дбайливе відношення до талантів та інтелектуальних інститутів стає основною турботою суспільства. Утверджується розуміння того, що інтелектуальне багатство у формі наукових знань стає невичерпним джерелом багатства матеріального, причому зростання інтелектуального багатства практично необмежене, в той час як природні багатства мають стійку тенденцію до зменшення.
Перехід до постіндустріального суспільства найбільш яскраво демонструють США. Наведемо деякі цифри, які не потребують особливих коментарів. На середину 90-х років на 1 млн. жителів США приходиться біля 125 тис. науково-технічних працівників, середньосвітовий показник при цьому складає близько 20 тис. Затрати на науку та освіту в США уже в 1972 році перевищили 14% валового національного продукту. Якщо в середині 70-х років студентами вищих навчальних закладів стали біля 50% випускників середніх шкіл, то в середині 90-х ця цифра перевищила 65%. Тільки на освіту та перепідготовку кадрів приватні компанії в США витрачають щорічно біля 30 млрд. доларів, що дорівнює сумарному асигнуванню на наукові дослідження в Росії, Китаї, Південній Кореї та Тайвані. На протязі 90-х років США витрачають на наукові розробки в середньому біля 160 млрд. доларів щорічно.
В колишньому СРСР наукоємні виробництва були створені переважно у військово-промисловому комплексі (ВПК), тому заклади Академії Наук також в значній мірі вирішували його проблеми. Саме у ВПК були створені конкурентоспроможні технології, які дозволили Радянському Союзу вийти на передові рубежі у космосі, ядерній енергетиці, літакобудуванні. Наскільки передовими були технології, які використовувались для ВПК, настільки відсталі технології використовувались для виробництва товарів широкого вжитку, що робило економіку в цілому неконкурентоспроможною. Володіючи величезними природними багатствами, СРСР жив переважно за рахунок експорту сировини та продуктів її первинної переробки. Його розпад не привів до структурних змін в економіці новоутворених держав. Образно кажучи, в той час як економіка Росії міцно підсіла на „нафтогазову голку”, економіка незалежної України міцно сидить на „металургійно-хімічній” голці.
Політичні та економічні перетворення першої половини 90-х років завдали науці та наукоємним галузям промисловості України величезних втрат. Державне керівництво практично втратило важелі керування економікою. У суспільстві домінували радикально-ліберальні погляди на економічні процеси, у відповідності з якими будь-яке втручання держави трактувалось як повернення до соціалізму. Відбувалось це за умов, коли ринкові відносини ще тільки починали формуватись. За відсутності державного замовлення і практичного паралічу адміністративного ресурсу, наукоємні виробництва поступово зупинились. Обраний Росією курс на створення замкнутих виробничих циклів в межах свого ВПК, поставив українські підприємства, тісно пов’язані з ним, у надзвичайно скрутне становище. Швидко переорієнтуватись на ринки інших країн у більшості випадків не вдалось, а розроблена урядом програма конверсії була провалена. Таким чином в Україні була практично знищена електронна промисловість, а без неї створити замкнуті виробничі цикли в таких галузях як авіа-, приладо- та суднобудування стало неможливим. Показники падіння наукоємної промисловості значно перевищили показники загальноекономічного спаду. Разом із знищенням наукоємної промисловості, припинили свою діяльність більшість галузевих науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро, а ті що залишились ледве животіють. Яскравим прикладом цього є доля науково-дослідного інституту мікроприладів в м. Києві - одного із провідних розробників електронних схем в колишньому СРСР. За останні чотирнадцять років чисельність його працівників скоротилась майже в сто(!) разів. Знищення галузевої науки має два надзвичайно негативні наслідки: по-перше, запропоновані фундаментальною наукою науково-технічні рішення не можуть бути доведеними до комерційного продукту і, по-друге, без наукового супроводу, який виконує галузева наука, країна не зможе ефективно використовувати зарубіжні технології. Чи був позитивний досвід реформування наукоємних виробництв на теренах колишнього СРСР? Виявляється, що був. Так, Росія практично зберегла основні наукоємні виробництва у ВПК, а Білорусія змогла зберегти підприємства електронної промисловості (науково-промисловий комплекс «Інтеграл»), приладобудування, виробництво телевізорів нового покоління, про випуск яких ми тільки мріємо.
Розвиток наукоємних галузей є неможливим в умовах, коли керівництво держави немає чіткої позиції щодо науково-технічної та інноваційної політики. На словах декларується розуміння того, що єдино можливою стратегією розвитку повинен стати перехід економіки України на інноваційну модель, визначення необхідних для такого переходу пріоритетних напрямків і проведення необхідних структурних перетворень в економіці. Проте дальше слів ось уже на протязі 14 років справи не йдуть. Потреба в наукоємній продукції невисокого ґатунку вирішується прямими поставками переважно із Китаю та країн південно-східної Азії, або ж імпортом застарілих технологій. В існуванні такого імпорту зацікавлена також велика кількість корумпованих чиновників із міністерств, відомств, митної та податкової служб. Імпортуються усі види продукції, навіть ті, виробництво яких можна без великих затрат налагодити в Україні. Все це разом взяте збільшує відставання України від розвинутих країн, оскільки ми не можемо виробляти і пропонувати на світових ринках конкурентноздатну продукцію. Створити ринок власної наукоємної продукції за таких умов також неможливо.
Економіку нинішньої України характеризують як кланово-олігархічну. Грабіжницька приватизація привела до перерозподілу створених раніше матеріальних багатств серед невеличкої групи людей, тісно пов’язаної з владними та кримінальними структурами. Олігархічні клани зосередили також значні фінансові ресурси. Знаковим у цьому відношенні є той факт, що найбагатшою людиною світу є Білл Гейтц - автор однієї з найбільш інтелектуальних технологій 20-го сторіччя, в той час як двоє найбагатших людей в Україні - Пінчук та Ахметов - отримали свої багатства не завдяки творчій праці та власному таланту, а завдяки близькості до владних та кримінальних структур. Найбільш привабливими для олігархів так званого першого ешелону стали підприємства металургії, енергетики, хімії. Олігархами другого ешелону були приватизовані підприємства легкої та харчової промисловості, які приносять швидку віддачу.
Приватизаційна привабливість наукоємних виробництв для олігархічних кланів є набагато нижчою із декількох причин.. За відсутності внутрішнього ринку наукоємної продукції і високої конкуренції на зовнішніх ринках, з роботою наукоємних виробництв пов’язані більші ризики у порівнянні, наприклад, з діючими підприємствами чорної металургії. Вкладені в їх розвиток капітали зможуть принести віддачу у кращому випадку через 3-5 років Крім того, олігархи прекрасно розуміють нестабільність свого положення в суспільстві і не можуть планувати свою діяльність на далеку перспективу. На перший план для них виходять питання збереження капіталів та особистої свободи. Історичний досвід країн так званого «третього світу» свідчить, що кланово-олігархічна економіка ніколи не була ефективною і існувала, як правило, за рахунок експлуатації природних ресурсів та дешевої робочої сили, а не розвитку наукоємних виробництв.
Невелика група підприємств колишнього ВПК була приватизована шляхом доведення їх до банкрутства. За такою схемою було приватизовано, наприклад, підприємство стратегічного значення «Завод чистих металів» (м. Світловодськ). Приватизовані виробництва мають обмежені можливості для розвитку, тому що працюють без належного наукового супроводу. У кращому випадку вони зможуть на протязі деякого часу підтримувати ті технологічні цикли, які дістались їм від колишнього ВПК.
Розвал наукоємних виробництв в Україні мав надзвичайно негативні соціальні та гуманітарні наслідки. Величезна кількість їхніх працівників, які по праву відносились до науково-технічної еліти країни, були змушені шукати засоби до існування в інших місцях. Більше того, в такі ж умови на протязі 90-х років було поставлене ціле покоління випускників вузів, перш за все природничих факультетів, яке не змогло реалізувати себе за отриманим фахом. Величезна кількість фахівців з вищою освітою була змушена працювати на ринках або в комерційних фірмах з переважно невиробничим характером діяльності, де вони поступово декваліфікувались. Результатом цього була втрата значного інтелектуального ресурсу, іншими словами - відбулась деінтелектуалізація нації.
Відсутність наукоємних виробництв, вітчизняної електронної промисловості та приладобудування означає неможливість оновлення матеріальної бази НАНУ та українських вузів, внаслідок чого невпинно знижується якість наукових досліджень та вищої освіти. Наведемо, на наш погляд, яскравий приклад жалюгідного стану з обладнанням в НАНУ. До цього часу академія немає жодної сучасної технологічної установки для виготовлення напівпровідникових наноструктур. Це у той самий час, коли розвиток нанотехнологій є одним із пріоритетних напрямків розвитку науки в Україні. Вартість однієї установки з необхідною інфраструктурою складає біля 1 млн. доларів. Гроші, звичайно, не малі. Проте все пізнається у порівнянні. У провідних вузах США, Європи, Японії, а тепер і Китаю на таких установках студенти виконують звичайні лабораторні роботи. Про яку конкурентоспроможність української науки можна говорити? Більше того, в Україні реально склалась ситуація, коли готувати фахівців з високих технологій стане неможливим уже в найближчий період часу.
Наведемо ще один факт, який красномовно свідчить про пріоритети, які склались у нашому суспільстві. За оцінками фахівців, вартість автомобілів, на яких чиновники із регіонів приїхали на недавню нараду з питань самоврядування та адміністративної реформи, склала більше100 млн. доларів. Ця сума дорівнює приблизно річному бюджету НАНУ. Коментарі, як видно, зайві. Наша країна була і залишається країною чиновників і для чиновників.
Доіндустріальне суспільство характеризують як таке, що базується на добувній промисловості і первинній обробці природних ресурсів, а індустріальне – на машинних технологіях, які використовуються для виробництва товарів. В нашому суспільстві є ознаки як індустріального, так і доіндустріального суспільств. Основною соціальною групою в індустріальному суспільстві є так званий середній клас. Він виробляє і споживає основну частину наукових знань і саме з нього в постіндустріальному суспільстві формується клас інтелектуалів. Основним виробником та споживачем наукових знань в Україні є та соціальна група, яку ми звикли називати інтелігенцією. До неї зокрема входять вчені, працівники вищої та середньої освіти, інженери. На протязі 90-х років доходи більшості її представників невпинно падали і зараз її слід віднести скоріше до класу бідних, а не до середнього класу. Разом із зубожінням інтелігенції об’єктивно зменшується і соціальна потреба у виробництві наукових знань. Якщо цей процес буде продовжуватись і надалі, то у найближчому майбутньому потреба у реформуванні науки та освіти просто відпаде.
Як бачимо, соціальні процеси, які відбувались в Україні на протязі більш ніж десяти останніх років, не тільки не наблизили, а віддалили нас від розвинутих країн Заходу. Негативна тенденція занепаду науки та освіти продовжується і реформа НАНУ, якою б вона успішною не була, навряд чи зможе її зупинити. В цілому потреба економіки України у вітчизняних науково-технічних розробках та високих технологіях незначна, що і віддзеркалює жалюгідний стан НАНУ, залишковий принцип фінансування науки та відношення до неї законодавчої і виконавчої влади. Яким може бути вихід із ситуації що склалась? Що потрібно зробити, щоб економіка відчула потребу в наукових розробках? Відповідь на ці питання, здавалось, є простою, якщо виходити із існуючого досвіду інших країн, наприклад, Китаю. Проте вона є одночасно і складною, якщо виходити із економічних, політичних та соціальних реалій нашої країни. Як швидко країна зможе перейти від технологічно відсталої, зорієнтованої на експлуатацію природних ресурсів, кланово-олігархічної економіки до наукоємної інноваційної в умовах невизначеності національних пріоритетів, корумпованості політичних еліт та відсутності розуміння ролі науки у більшої частини суспільства? Часу на відповідь залишається обмаль. Загальні збори НАНУ, які відбулись на минулому тижні, констатували лише необхідність реформування, проте конкретні рішення відкладено на потім.
На закінчення наведемо думку відомого математика академіка Лаврентьєва про роль науки: навіть у випадку, коли наука нічого не дає суспільству, її потрібно зберегти, щоб воно не повернулось до дикого стану. Не хотілося б пересвідчитись у справедливості сказаного на власному досвіді.
У наведеному вище матеріалі ми акцентували увагу на науково-технічній сфері. Звичайно, історичні виклики постіндустріального суспільства не зводяться до проблем наукоємних виробництв та фундаментальної науки. Першою і необхідною умовою його побудови є створення громадянського суспільства. Хочеться вірити, що важливий крок у цьому напрямку ми уже зробили своєю помаранчевою революцією. Про можливі шляхи реформування науково-технічної сфери - у другій частині статті.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1116529373.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua