Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 30-05-2005
Олександр Сушко: Розморожування Смирнова - київська версія
Дзеркало тижня

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1117457222.html

На саміті Ради євроатлантичного партнерства, що відбувся у середу в приполярному шведському містечку Оре, Україна була в центрі уваги. І річ не тільки в демократичному прориві піврічної давності, який продовжує давати зовнішньополітичні дивіденди, а й у нових амбітних планах Києва щодо врегулювання так званих заморожених конфліктів на території колишніх республік СРСР. Виступи глави МЗС Бориса Тарасюка свідчили про серйозність намірів Києва стати активним гравцем у процесах розв’язання таких конфліктів через фундаментальну формулу, яка випливає з досвіду постпомаранчевої України: врегулювання через демократизацію. Втім, якщо сам намір узяти на себе відповідальність за вирішення застарілих проблем вітався всіма і беззастережно, то зміст конкретних ініціатив активно дискутувався. Одним із головних сюжетів став опублікований днями повний текст плану врегулювання придністровської проблеми, запропонований офіційним Києвом. Треба сказати, що оцінки документа варіюються від схвалення (таких, за нашими спостереженнями, поки що більшість) до різкої критики, яка вбачає у планах Києва прихований намір встановити «україно-російський протекторат» над Придністров’ям (Володимир Сокор, Фундація Джеймстаун). Вочевидь, і похвала, і критика мають свою логіку. Ми ж пропонуємо проаналізувати цей документ із погляду головного критерію придатності — його можливості бути реалізованим, оскільки очевидно, що провал плану може стати істотною й відчутною поразкою нової зовнішньої політики України. Попри масштабність зусиль, яких доклав Київ до узгодження плану з усіма зацікавленими сторонами, можливість невдачі залишається великою.

Ми в Україні вже звикли до існування дивного невизнаного утворення поблизу наших південно-західних кордонів. Після завершення воєнних дій у 1992 році інтерес до придністровської проблеми поступово спадав. Нинішній вибухоподібний сплеск інтересу до предмета виявився несподіваним майже для всіх. Конструктивна роль у врегулюванні «заморожених конфліктів» нині виступає одним зі способів активного залучення країни в міжнародну політику. Не можна сказати, що це виключно наша ініціатива. Питання формування української позиції щодо Придністров’я порушувалося всіма ключовими зовнішньополітичними партнерами України, зокрема президентом США під час візиту президента Ющенка до Вашингтона у квітні, керівництвом ЄС під час саміту Україна—ЄС у лютому.

Все йде до того, що історія Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) на чолі з громадянином Росії Ігорем Смирновим добігає кінця, однак формат неминучого фіналу ще неясний, контури остаточного врегулювання лише формулюються. Знаходження варіанта, прийнятного для всіх сторін (у тому числі для Кишинева й Тирасполя), — завдання майже фантастичне, швидше за все, комусь доведеться здатися. Почесна капітуляція Тирасполя — це те, про що як про прийнятну мету говорять представники ключових світових столиць. Утім, чіткого бачення сценарію досягнення мети немає майже ні в кого, тому сила українського плану в тому, що його практично ні з чим порівнювати. Був, щоправда, російський план 2003 року, так званий «меморандум Козака», відкинутий Кишиневом. Виявлення в тексті українського плану деяких паралелей із російським документом (наприклад, надання анклаву обмеженої суб’єктності в зовнішній політиці «у випадках, що зачіпають інтереси» Придністров’я) вже стало предметом критики з молдавського боку. З’явилася і ще одна ініціатива — румунська. Попри домовленість із Румунією, викладену в спільній заяві президентів Ющенка та Бесеску від 21 квітня, про те, що сторони координуватимуть підходи із придністровського питання, узгодження не відбулося. Відтак Румунія виступила з власними ідеями: президент Бесеску озвучив їх по завершенні саміту Процесу співробітництва в Південно-Східній Європі минулого тижня. На цьому тлі мовчання (по суті) Брюсселя та Вашингтона дає простір для маневру регіональних гравців, але водночас створює деяку нервозність: а що «маври» скажуть завтра?

Тепер щодо суті українського плану. Він передбачає триетапний алгоритм відтворення єдності Молдови шляхом надання Придністров’ю автономних прав, аналогічних тим, якими володіє Автономна Республіка Крим в Україні. Щоправда, вищезгадана теза про участь ПМР у формуванні зовнішньої політики Молдови, а також норма про три державні мови (молдавську, українську, російську) свідчить про вихід за рамки «кримського пакета». ПМР, відповідно до українського плану, може претендувати на повну незалежність в одному разі — якщо Молдова вирішить увійти до складу іншої держави і (або) «у зв’язку з втратою Республікою Молдова міжнародної правосуб’єктності».

Більшість пунктів плану суперкомпромісні. Наприклад, Україна пропонує включити ЄС і США в переговорний процес, однак їхній статус відрізняється від статусу «посередників» (Україна, Росія, ОБСЄ). Включення Румунії не передбачається зовсім.

Варто окремо виділити в українському плані три слабкі ланки: дві — відсутні, одна — недостатньо обгрунтована. Перша відсутня ланка — відсутність у плані пункту про необхідність виведення іноземних військ (російських), перебування яких на території Молдови суперечить як суверенним правам самої Молдови, так і рішенню (підписаному Росією) Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 року. Позиція Молдови, яку підтримують США, Європейський Союз та Румунія, полягає в тому, що присутність іноземних військ, фактичної опори самопроголошеної ПМР, є однією з основних перешкод на шляху легітимного вирішення придністровської проблеми. Рішення української сторони оминути цю проблему зумовлене небажанням на даному етапі прописувати в документі умови, особливо «дражливі» для Тирасполя та Москви, і тим самим торпедувати сам план. Україна безумовно виступає за виведення російських військ із Молдови (це ще раз публічно підкреслив міністр Тарасюк на саміті РЄАП), однак вважає, що зазначене питання може бути винесене за рамки плану, оскільки з цього приводу вже є вищезгадане рішення ОБСЄ. У МЗС України підкреслюють, що сподіваються на послідовну позицію провідних країн ОБСЄ, покликаних натиснути на Росію, аби вона виконала взяті на себе зобов’язання. Логічно, але не факт, що такий підхід зрозуміють у Кишиневі та Бухаресті. Власне, вищезгадана ініціатива Бесеску, де пункт про виведення іноземних військ прописаний першим і ключовим, підтверджує незгоду з українським підходом.

Друга відсутня ланка — демілітаризація (і «декадебізація») ПМР. Доки гіпертрофовані силові структури ПМР жорстко контролюють соціально-політичне життя анклаву, повноцінне суспільно-політичне життя в придністровському регіоні неможливе. Близько 20 тисяч озброєних людей, в абсолютній більшості громадян Росії, — найбільше незаконне збройне формування в Європі. Військово-транспортні літаки, які час від часу приземляються на аеродромі Тирасполя, постачають цих людей усім необхідним для підтримання їхньої діяльності. Не секрет, що літаки прибувають із Росії, між іншим, через повітряний простір України. У відповідь на наполегливі запити Кишинева російська сторона з належним гумором заявляє, що вони доставляють пошту для російських миротворців.

Демілітаризація повинна торкнутися і миротворчої діяльності. ПМР нині не потребує озброєних миротворців, тим більше з важким озброєнням. На зміну їм мають прийти довгострокові цивільні місії, що забезпечуватимуть підтримку політичного і громадянського діалогу між сторонами, функціонування інфраструктури вздовж нинішньої «лінії розподілу». Є необхідність концептуального перегляду цілей миротворчої діяльності в регіоні — від підтримки статус-кво (нинішня російська версія) до його подолання.

Інша складова проблеми — діяльність «міністерства державної безпеки» ПМР на чолі з Володимиром Антюфєєвим, громадянином Росії, генерал-майором ФСБ РФ. Ця структура становить реальну владу в анклаві й наділена повноваженнями визначати, хто має право на вираження своєї громадянської позиції, а хто є «агентом Кишинева» і тому повинен бути вигнаний або заарештований. Ідеться про фактичну заборону на вільну політичну діяльність для тих у ПМР, хто не поділяє поглядів Смирнова—Антюфєєва.

Можна скільки завгодно «демократичним шляхом» обирати парламент, але при непорушності режиму як такого реальна влада належатиме тим самим особам, навіть якщо у Верховній Раді Тирасполя буде піднято прапор Румунії.

Так ми підходимо до третього проблемного елемента українського плану — ідеї проведення наприкінці нинішнього року виборів у Верховну Раду Придністров’я. Підхід Києва справедливо передбачає, що нинішній режим ПМР нелегітимний і тому не може представляти інтересів жителів самопроголошеного анклаву. Однак із правильного посилання виводиться не зовсім коректний висновок — про необхідність термінового проведення виборів в анклаві. Хай навіть «вільних і демократичних», хай навіть під найсуворішим міжнародним моніторингом. У принципі, вибори — один із найважливіших інструментів реальної демократії. Але це лише вершина процесу. Багато речей треба зробити, щоб виборчий процес не виявився фіктивною квазідемократичною ширмою для легітимації влади узурпаторів, які тримають у страху місцеве населення протягом 14 років. Не слід забувати, що Придністров’я — єдиний регіон у європейській частині колишнього СРСР, позбавлений навіть короткострокового (як у Білорусі) досвіду демократії. Тим, хто вірить у дієвість міжнародного моніторингу виборів в умовах неототалітаризму, радимо поговорити з багатьма спостерігачами, які відвідували Донецьку область 21 листопада — 26 грудня минулого року. А Донецьк, порівняно з Тирасполем, — це квіточки!

Громадянське суспільство у Придністров’ї існує лише в уяві Дмитра Соїна, громадянина Росії, відповідального за ідеологічне прикриття «конституційного порядку» ПМР. Наприклад, усі спроби автора цих рядків установити контакти з якимись спорідненими (у сенсі кола професійних інтересів) неурядовими організаціями, що займаються питаннями європейської інтеграції, європейських досліджень, відносин з ЄС і НАТО, не мали успіху через їх відсутність. Єдина організація зазначеного профілю — тираспольський аналітичний центр «ПроЄвропа» — діяла в напівпідпільному статусі, а її лідер Борис Асаров фактично був змушений переїхати до Кишинева.

Перехідний етап повинен включати створення умов для вільної громадської та політичної діяльності, зокрема зняття заборони на діяльність загальномолдавських політичних партій і громадських організацій у ПМР; забезпечення свободи поширення інформації, передусім через ліквідацію системи цензурування інформаційних потоків непридністровського походження.

Тільки після реалізації умов, які створять фундамент для вільних виборів, можна порушувати питання про їх дату.

Нарешті, що вважати дієвим міжнародним моніторингом виборів? Українці на власному досвіді повинні знати відповідь на це запитання. Припинення діяльності «місії СНД» належить до питань честі. «Бригада Рушайла» достатньою мірою дискредитувала себе, щоб порушити питання про дезавуювання її мандата.

Україна планує зберегти за Росією статус посередника, хоча цей статус неадекватний фактичній ролі РФ у Придністров’ї як де-факто сторони конфлікту. Автор свідомо підкреслює громадянство головних дійових осіб режиму ПМР, державну приналежність базованого в регіоні «миротворчого контингенту», джерела матеріального постачання місцевих збройних формувань. Наявних фактів достатньо, щоб сприймати ПМР не як самостійну сторону, а як виконавицю волі держави, що розглядає «заморожені конфлікти» як одну з основних форм своєї політичної присутності на пострадянському просторі.

Український план — це спроба знаходження максимально широкого компромісу, який враховує частково інтереси всіх, а повністю — нікого. Слід віддати належне віртуозності авторів документа, які спробували сумістити несумісне. Однак у політиці такого роду найдійовішими є компроміси, що досягаються в результаті солідарного та концентрованого тиску (Президент Ющенко знає про це з власного досвіду.) Жаль, якщо можлива відмова сторін від реалізації цього плану поставить під сумнів спроможність нової України стати регіональним лідером європейського типу.

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/548/50172/

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1117457222.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua