Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 03-06-2005
Тижневик Le Nouvel Observateur: Новітня професія - виробник революцій
Інститут масової інформації

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1117829698.html

Спонтанна “помаранчева революція” змусила сотні тисяч українців вийти на вулицю й скинула корумпований та авторитарний режим Кучми? Не зовсім. Не більш ніж народні збурення, що скинули сербського лідера Мілошевича, грузинського –Шеварднадзе та киргизького -Акаєва. Гнів народних мас –реальність. І махінації з урнами - також. Але цим рухам навряд чи вдалося б так швидко та без крові зломити пост-комуністичних диктаторів, якби не вміння декількох експертів, які замислили та відкоригували для місцевих умов справжню “інструкцію до застосування для революції”. Венсан Жовер зустрівся з цими ключовими фігурами демократії. Вони розкрили йому свої таємниці.

Виробники революцій. Спадкоємці Ганді та Макдональдса. Їх купка, разом декілька десятків, і вони змушують тремтіти тиранів колишнього радянського блоку. Вже п’ять років, як вони експортують революції у Східну Європу та Середню Азію. Вони брали участь у поваленні Шеварднадзе у Грузії, Кучми в Україні, згодом Акаєва в Киргизстані. Сьогодні вони спеціалісти з розхитування режимів корумпованих та авторитарних лідерів в Мінську, Алмати або Баку. Ці диваки місіонери – серби, грузини або українці. Вони молоді, освічені та дипломовані в найвищому ступені, вони претендують усього-навсього демократизувати пост-комуністичній світ. Їхня спільна мова – англійська, взагалі англійська на дуже доброму рівні. Адже вони працюють в західних закладах, загалом, в американських. Їх можна б було назвати “міжнародні бригади демократії”, випестовані Вашингтоном. Зрештою, декого з них Джордж Буш особисто посвятив в “чемпіони свободи”.

У справі повалення східноєвропейських деспотів ці революціонери мають унікальні навички, тонка суміш незастосування насильства, маркетингу і мобілізації капіталу (fund raising). Усі ставляться до питання експорту цієї чарівної формули як до обов’язку. Для декого це також і засіб заробити собі на хліб щоденний (правда, вони відмовляються сказати, скільки заробляють). Для інших, це – засіб звести кінці з кінцями (адже декілька сотень євро, час від часу). Ще дехто з них, - менш численна група, - є волонтерами.

Цих “бригадирів” нової породи, таких собі Че Гевар проамериканського складу, ми зустріли близько дюжини, від Белграду до Тбілісі, через Братиславу та Київ. Вони ретельно виписали рецепти, як скинути пост-комуністичну диктатуру.

Найдосвідченого звуть Павел Демеш. Він словак 49 років, він – першопроходець у професії. У 2000-ому році він (дуже непомітно) координував надходження фінансової допомоги із закордону для спротиву проти Мілошевича. І минулого року він, знову-таки непомітно, надавав поради українським революціонерам. У Братиславі він керує східноєвропейською філією однієї американської неурядової організації, дуже впливової German Marshall Fund, яка допомагає активістам у всьому регіоні. Як колишній міністр Іноземних справ своєї країни, він чудово знає політичну кон’юнктуру в колишньому радянському блоці, і коли настає та сама мить, щоб розпочати революцію. Охайно підстрижена борода, добра стовідсоткова англійська, Павел Демеш пояснює: “Більшість пост-комуністів нагадують крабів. У них твердий панцир, проте усі мають точку, де лати слабкі, надто вразливі: Вони вірять у безсумнівну законність результатів з урн. Вони крутять голосами виборців, але продовжують організовувати вибори. Це питання міжнародної репутації. І ще вони вмовляють себе самих, що тримають під контролем ЗМІ і служби безпеки. І що нічого не може з ними трапитися”. Та в їх стратегії є дефект. “Під час усього виборчого процесу, - продовжує Демеш, - уся світова преса слідкує за найменшим їх кроком. Адже вони побоюються стріляти по натовпу в прямому ефірі CNN. І саме в цю мить їх можна скинути”. Як? Успіх полягає насамперед на акції ненасильства. “Це водночас справа етики та ефективності , - пояснює Демеш. – Ненасильство надає моральної переваги і заохочує міжнародну спільноту масово підтримувати революцію. Адже насильство – територія, де влада міцніша”. Другий ключ до успіху полягає у засобі дії, який для усіх залишається тим самим. “Вже тієї ночі, коли відбулися вибори, ми збираємо докази фальсифікацій і оперативно оприлюднюємо їх по країні. Одразу, на одному подиху, підштовхуємо сотні тисяч осіб вийти на вулицю. Потім їх треба направити до будівель державної влади, над якими вони мають взяти мирний контроль. Так вони дають зрозуміти владі, що законна влада в інших руках. І оскільки поліція не стріляє, справу зроблено”. Оті старі краби, Мілошевич, Шеварднадзе, Кучма та інші акаєви, усі були скинуті таким чином. Просто, як дитяча гра? “Звичайно, що ні, це потребує довгої, довгої підготовки”.

Це щодо теорії. Щодо практики, варто послухати серба Срджа Поповича. У свої 32 роки, цей велетень з вузьким сухим обличчям, немов тріска, та з набряками під очима став вже легендою. Саме він був організатором першого революційного руху XXI-го сторіччя, за моделлю якого усі інші створювали свої рухи – Отпор (Спротив), який скинув Мілошевича без жодної краплі крові, в жовтні 2000 року. З тих пір в нього питають порад по всьому світові, “навіть у Зімбабве”. Щоб задовольнити попит, він відкрив свою контору експертів, докторів революційних наук – “Канвас груп”. “Це приватний бізнес, проте я зареєстрував його як неурядову організацію, щоб не сплачувати податків”. Його торгівельний обіг ? “Комерційна таємниця”.

За столом “Movie Bar”, модного закладу у центрі Белграду, власником якого є він сам, Попович видає своє ноу-хау. “То, як каже Ленін, щоб революція вдалася, потрібні три речі: організація, організація та ще раз організація. Проте я додаю від себе: потрібна молодь, молодь та ще раз молодь. Чому? Тому що вони ентузіасти, мужні, і ще тому, що влада не має важелів, щоби натиснути на них: у них немає дітей, ані роботи, ані майна, яке треба берегти та захищати”. Існує ще одна причина, ледве не цинічна: “Кожного разу, як режим застосовує зброю проти юнаків, б’є їх та кидає до тюрем, на нього самого накидуються їхні батьки, діди, та тітки-дядьки з друзями... Коротше кажучи, багато народу, і серед них трапляються їхні вірні служителі. То є саме тією ціллю, по якій ми хотіли влучити”.

“Хочете взнати одну річ? В маніфестації, яка має бути важкою, поставте на передній край дівчат в білих блузках. Та почекайте на приступ ОМОНу. Ефект гарантовано: після декількох пострілів буде небагато крові (або багато, на нещастя) на їхніх білих блузках. Це дозволить зробити гарні фотографії, які розійдуться по всьому світові... І режим буде дискредитовано”.

Вдала революція відбувається за сценарієм чітким, як комп’ютерна програма. “Етап #1, - пояснює Попович, - за чимало місяців до виборів треба скласти групу юнаків, які були б у найвищому ступені мотивовані, вони стануть ударною силою, інструментом революції”. Для цієї групи потрібно знайти назву. Як? Послухаємо Олександра Марича. Разом з трьома ветеранами “Отпору”, цей сербський 30-річний хлопець, заснував у Белграді інший консультативний кабінет з питань революції, він є конкурентом Поповича. В справі вигадання лейблу він майстер: “Назва революційної групи має бути короткою, не більш двох складів, така, яку легко б було запам’ятати, як “Levi’s” або “Coca”, має бути дзвінкою, як гасло. То буде “підпис”, “марка” революції”.

Етап #2: запустити цю нову “марку”. От приклад кампанії-блискавки. Навесні 2003 року фонд Сороса відсилає Марича та його команду до Грузії радниками лідерів однієї групи, що тільки-но зародилася. Їх не більше 20 душ, і вони вже винайшли для себе назву – “Кмара!” (два склади, які означають “Досить!”). Залишається “продати” цей підпис по всій країні. Белградські че-гевари пропонують план, який грузинські юнаки слово в слово втілюють в життя. Однієї квітневої ночі вони надписують сотні “Кмара!” на головних проспектах Тбілісі і дев’яти інших міст. Ефект перевершує усі сподівання: на світанку уся країна тільки і має розмов що про “Кмару!” Навіть Шеварднадзе потрапляє до пастки. Замість того, щоби проігнорувати цю мазанину, він невтомно викриває їх по радіо та телебаченню, зробивши рекламу групці юнаків, які і не мріяли про такий розмах. “Кмара!” виглядає, як справжній народний, масовий рух. Маркетинговий наступ мав успіх: за одну лише ніч революційну марку “Кмара!” запустили до дії.

Етап #3: знайти гроші. Адже найближчим часом група має надрукувати тисячі листівок, самоклійок, футболок. Їм потрібно запустити Інтернет-сайт, закупити фарбові “вибухівки”, мобільні телефони, тканину для прапорів... Їм потрібно також об’єднати майбутніх активістів з-від усюди, з усіх, як-то можна сподіватися, країв країни. Заради цього треба оплатити сотні квитків на потяг, готель, оренду приміщень, харчування. І до того ж будуть витрати на зовнішніх консультантів. Коротше кажучи, будуть потрібні усього декілька мільйонів доларів.

Щоб винайти їх, потрібно взятися за справу дуже заздалегідь. Адже ці гроші можна знайти лише за кордоном. Місцеві заможні підприємці остережуться фінансувати революцію, вони не хочуть втратити милість влади. І лише після того, як революція розпочалася, вони змінять переконання на протилежні і будуть роздавати товсті купки банкнот молодим революціонерам. А до того треба звертатися до інших, особливо у Вашингтон. Адже за загальною думкою європейці боягузи, тугодуми та скупарі, за винятком, в деяких випадках, англійців, голландців або поляків. Щодо французів, вони ніколи не проявляли себе, як-то вважають, великими спонсорами, за винятком фонду Жана Жореса, який злегка допоміг молодим соціал-демократам в Україні.

Щодо помаранчевої революції, саме так, пошук фінансів у США, у великих приватних фондах і державних установах (USAid, NED) розпочали ще з осені 2003 року, тобто за рік до виборів. Словацький хлопець Балаш Йарабік допомагав українській “ПОРІ” у пошуках субсидій по той бік Атлантики. За це Йарабіку платив американський фонд “Freedom House”, який не хотів платити один “ПОРІ”. Так, так воно і є, в революціях, як і в бізнесі все розпочинається часто з ділових перемов... “Революція – це ринок з високим рівнем конкуренції, - каже пан словак, який отримав свого диплома в Колумбійському університеті. – Лідери демократичних організацій мають їхати до Вашингтона продавати себе кредиторам з різних фондів. Щоб підготувати той вирішувальний усний іспит, потрібно ідеально підготувати перелік аргументів, бізнес-план проекту, бухгалтерські розрахунки...” Так, все як і в справах...

Етап #4: рекрутувати максимум активістів. Маючи на руках перші долари, ключових осіб відправляють по провінціях, донести і їм слово правди. Від зборів до зборів вони мусять казати і казати, що нічого неможливого немає, що вони самі змогли вигнати свого власного диктатора у себе в країні. Перед ними зазвичай сидить близько двох десятків юнаків, або рішучих, або нерішучих. Щоб їх спонукати до дій, у кожного є свій рецепт. Серб Сініца Сікман завжди в дорозі, як минулого року, коли він виїхав до Білорусії, тримаючи в руках лише маленький саквояжик. “Всередині я завжди тримаю рекламні матеріали: самоклійки, футболки, надувні кульки з логотипом “Отпору”...Символіка успіху, що ще сказати!”

Зазвичай, семінари проходять в таємниці в невеличких приміщеннях , що наводять сум і де завжди холодно. Але ще вони організуються на свіжому повітрі, на природі, в колишніх піонерських таборах. Заради того, щоб виправдати перед діючою владою такі збори, поліції заявляють, що то табір для відпочинку. Проте й атмосфера нагадує в один і той же час французькі заможні курорти та військові табори. Так, в Грузії, влітку 2003 року, за три місяці перед “революцією троянд”, “Кмара!” зібрала своїх вірних 700 активістів в піонерському центрі, далеко від Тбілісі. “Бараки були в стані повного занепаду, не було навіть води. Проте ми добре потішилися!”- згадує один з лідерів групи, Георгій Канделакі.

Таким же чином, в серпні 2004 року юнаки української “ПОРИ” упродовж чотирьох днів перебували в піонерському таборі в Криму. Колишній словацький міністр Павел Демеш був присутній , він допомагав опрацьовувати стратегію. “Ми збиралися невеличкими групами на пляжі. Спали прямо на піску чи в бунгало. То було чудово!” – розповідає він сьогодні, хоча й забув згадати міжусобні війни, що роздирали “ПОРУ” на той час. Іноді семінари нагадували конгрес дантистів. 24-річна Кето Кобіашвілі усміхається при цьому. Вона є однією з тих радників з питань революції, яку скрізь в екс-СРСР запрошували минулого року. “У квітні 2004 року голландська фундація направила мене до Одеси, в Україні, з метою сформувати і підбадьорити три десятки юнаків. Усе відбувалося в шикарному готелі, де мене поселили до елітного номера. До того ж, я отримала 250 євро. Можна лише мріяти про таке!” І це не все. “Декілька місяців потому фундація Сороса організувала семінар для активістів казахів в Алмата. Там, також ми перебували в розкішному готелі. У нас в розпорядженні було все: відео-камера для того, щоб тренуватися робити інтерв’ю, навіть невеличкі апарати для того, щоб глушити жучки, які казахська міліція встигла вмонтувати в стіни в конферанс-залі”.

Етап #5: водночас розпочати дві кампанії, щоб зацікавити людей. Це найделікатніша фаза. Перша має просвітити людей щодо їх прав виборців і спонукати йти голосувати. Друга – викривати корумпований та авторитарний режим. Кожна з кампаній має свій логотип, свої гасла, свої плакати... Ці дві операції втілюються однієї групою активістів, проте варто бути обережним: про це ніхто не повинен знати ззовні. “Інакше перша кампанія , яка, як передбачається, має бути нейтральною, буде дискредитованою”, - пояснює Дмітрій Потьохін. Невеличкий на зріст, в круглих окулярах на носі та червоній сорочці, цей усміхнений українець 29-ти років, був одним з головних діячів “помаранчевої революції”. Після перемоги Ющенка, він одразу ж виїхав “читати катехізис” молдаванам. Цей новонавернений революціонер – професіонал маркетингу. “Проводити дві операції водночас і таємно – дуже важко. У “ПОРІ” нас було так мало, що активісти мали упродовж одного дня міняти різні футболки, щоби розповсюджувати листівки однієї кампанії чи іншої”.

Етап # 6: провести вражаючі та ненасильницькі акції на вулицях. Мета: пробудити громадян та роздратувати міліцію. Улюблений метод: flash mobs (зібрання блискавки).”То такі зібрання, такі швидкі, що міліція не встигає схопити когось, - пояснює Дмітрій Потьохін. – Приклад? 15 членів революційної групи перевдягаються на манер зеків, а зверху вдягають щось звичайне, як в усіх. За допомогою sms-ів призначається зустріч на одній з головних вулиць столиці в час, коли на вулиці страшенний натовп. У призначений час усі скидають свої пальта, і ці зеки вигукують “Я голосую за Х!” Та Х – очевидно діючий диктатор. Потім маніфестанти знов натягують свої пальта та пропадають у найближчій станції метро і зникають без сліду. Ефект гарантовано! Міліція біситься в ярості та починаються репресії”.

Етап #7: захистити групу. Як? Серб Мілош Міленкович викладає першооснови підпілля своїм клієнтам білорусам та азербайджанцям. “То класичні методи спротиву, - каже бравий хлопець 27 років. – Революційна група не мусить мати одного керівника. Інакше вони ризикують у разі, якщо лідера заарештують, паралізувати свої дії. Вихід – колегіальне керівництво, тобто розподілити завдання одного боса поміж декількома відповідальними особами, які не будуть знати деталі функцій іншого керівника”. Інший приклад: “Заради того, щоб заплутати організаційну схему, треба міняти прес-секретаря організації щотижня”. За словами Міленковича, така атмосфера таємничості має підтримуватися. “Юнаків притягують таємничі організації. І така зачарованість дозволяє пересилити тривогу і примкнути до групи, яка може розцінюватися владою як терористична група”.

Етап #8: навчитися контролювати свій страх. “Існує чимало засобів, -уточнює Міленкович, - Під час маніфестації юнаки ніколи не мусять відчути себе ізольованими, вони завжди мають бути в фізичному контакті з іншими членами.

Потрібно, щоб вони співали, аби приглушити тривожний брязкіт зброї поліції чи то армії. Щоб приховати присутність численних військових поруч з маніфестацією, можна розгорнути широченний прапор поперед колони. Це не дасть маніфестантам змоги побачити зловісну картину”.

Інше: позбавити арешти драматизму. На своїх семінарах тренери новачків в революції організують репетиції поліцейських облав. Одні виконують роль лягавих, інші – маніфестантів. Навчають давати нечіткі відповіді, ніколи не виявляти агресивності, навіть посміхатися. Розробляється стратегія підтримки ув’язнених товаришів. “Ті, хто залишився на волі, мають знати, кому подзвонити, якому адвокатові, якій неурядовій організації, якому місцевому чи іноземному репортерові. У них має бути перелік активістів, з якими потрібно зв’язатися, а ті, в свою чергу, зв’яжуться з іншими задля того, щоб організувати маніфестацію перед міліцією, і про що потім розкажуть ЗМІ”, - пояснює грузин Георгій Канделакі, який навчав цім тонкощам казахів минулого року. І цей хлопець, що отримав диплом політології американського університету, робить висновок: “Таким чином ми обертаємо силу супротивника проти нього самого”. Та формула пояснює дуже добре загальну стратегію нових че-гевар-демократів.

Ось усе, що потрібно: активісти рекрутовані та навчені, поширено декілька тисяч листівок, організовано численні flash mobs (натовпи блискавки) і отримані перші удари. Вибори з неминучим прейскурантом фальсифікацій та омани можуть починатися. Революціонери готові протестувати проти них. Роботу тренерів закінчено. Мало хто з них бере участьу самих маніфестаціях. Або вони відіграють там лише непомітну роль. Адже коли машину вже запустили, у цих тренерах більше немає потреби. В усякому разі, декого депортували ще до виборів. Так, щонайменш одного білоруса з групи “Зубр” і трьох сербів вигнали з України ще до Помаранчової революції. Одного з них, Милоша Міленковича, було оголошено навіть персоною нон-грата строком до 1 січня 3000 року... Заходів безпеки ніколи не буває замало!

Місія виконана, продавці демократичної революції мають зосередитися віднині на нових цілях. Вже готуються інші повалення режимів в колишньому радянському блоці. Щоби прискорити ці речі, в Києві планують створити новий центр експорту революцій, під назвою Міжнародний інститут демократії. В лютому минулого року, його головний пропагандист, амбіційний Владислав Каськів, представив свій проект Джорджу Бушу особисто. “Я сказав йому, що хотів би, щоб цим інститутом опікувалися такі особистості як Вацлав Гавел, Лех Валенса або Мадлен Олбрайт”, - пояснює цей лідер “ПОРИ”, який одразу після “помаранчевої революції” змінив старі потерті джинси на темний костюм і краватку. Солідний чоловік, який знає, що настав час вразити Білий дім. Останній, схоже, погодився його фінансувати, хоча б частково.

Стільки уваги до революційних лідерів спричиняють нервовий зрив останнім деспотам Східної Європи. Під кінець року вибори мають пройти у Казахстані. Хазяїн тих місцевостей , надто корумпований Назарбаєв. Він вже застосував заходи безпеки: кинув до в’язниці численних місцевих активістів та ще заборонив Каськіву перетинати кордон Казахстану.

Залишаються численні питання. Перше: ключові фігури демократії, чи вони є простими агентами Вашингтону, як то кажуть у Кремлі та ще у деяких країнах. Відповідь: ні. Вони працюють, то правда, на американські організації (іноді і на європейські також) і не приховують цього. Вони поділяють ідеали дядька Сема – демократія та долар – та бажають міцно укорінити їх у колишньому СРСР. В решті решт очевидно, що Білий дім з Джорджем Бушем бачить в них вектори своєї “м’якої потужності”, пішаків геостратегічної шахової партії, що протиставляє США проти Росії в цьому регіоні. Але чи служать вони інтересам США, віддаючи їм перевагу перед інтересами країни, де вони діють? Немає нічого, що може ствердити таку думку. І про яку Америку йдеться? Америку нео-консерваторів “Фрідом хаус”, чи про Америку фінансового гуманіста Джорджа Сороса, який витратив мільйони доларів, аби повалити Буша?

Друге питання: чи дійсно революції, про які йшла мова, були народними, чи вони були продуктом купки активістів? І те, і друге, насправді. Вони готувалися за багато місяців до події групкою активістів. Щоби надихнути народ, загострити його почуття, ця групка застосовувала усі методики сучасної агіт-пропагади, іноді застосовувала маніпуляції. Проте без гніву народу, у якого увірвала терпець корумпована авторитарна влада, без його небажання бачити, що знов вибори в нього вкрали, та без сотень тисяч осіб, що вийшли за власним бажанням на вулиці Белграда, Києва та Тбілісі, нічого не відбулося б.

Виникає останнє запитання: а що після революції? Інакше кажучи, що станеться з цими людьми за кілька років? “Чи нові лідери держави не потраплять у ту саму колію, що й їх попередники, які, і це варто згадати, усі прийшли до влади на народній хвилі?” – питає Жак Рюпнік, визнаний фахівець Східної Європи в “Ceri”. Сербський приклад скоріше надихає. П’ять років після повалення режиму Мілошевича, демократія, схоже, стабілізувалася у Белграді, і права людини в загальному плані поважаються. Проте випадок Грузії, де 10 травня Джорджа Буша приймали як Месію, скоріше проблематичний: численні лідери “повстання троянд” 2003 року викривають вже повернення корупції і мілітаризму нової влади. Тобто, гра ще не зіграна. І ще не завтра алхіміки революцій закинуть на горище свої старі рецепти. Оскільки одного дня в Тбілісі, Києві або в Бішкеку, їм доведеться усе розпочати з нуля.

Переклад Анни Огняник, Інститут масової інформації

Le Nouvel Observateur, щотижневик

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1117829698.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua