Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 07-06-2005
Наталя Беліцер: Право на самовизначення: теорія і практика

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1118123572.html

Право на самовизначення: теорія і практика

Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

а. Розвиток концепції самовизначення

Філософська ідея самовизначення базується на ідеях свободи і провідної ролі людської особистості, які значно вплинули на ідеологію американської та французької революцій. Згідно з цими ідеями, “держава має бути інституційним представництвом волі народу”. На той час сукупність громадян, об'єднаних здобутою можливістю спільно брати участь у політичних процесах на певній території, ідентифікувалася з “нацією”, тобто, відбулося ототожнення понять “громадяни держави” і “члени (певної) нації”. Самовизначення розумілося як втілення демократичних ідеалів щодо політичного устрою, включно з наявністю специфічного зв'язку між правителями держави та рештою населення. Таким чином, термін “нація” не передбачав ані етнічності, ані етнічного походження. Наприклад, вважається, що американська революція створила “американську націю” з усіх громадян, які мали право на політичне представництво напередодні ухвалення Декларації про незалежність (від Великої Британії). Ті, хто не мав політичних прав, не вважалися повноцінними членами новоствореної нації (в сучасному політичному дискурсі, термін “нація” в Сполучених Штатах стосується федерального рівня цієї держави).

Проте, з часом відбулися зміни в уявленні про самовизначення, здійснюване сукупністю громадян. Поступово, крок за кроком, “демократичний” принцип самовизначення як права на самоврядування всіх громадян поступився принципу права на самовизначення, що належить “народам” або “націям”. Проте “нації” в цьому контексті все ще фактично ототожнювалися з “державами”, що відбилося і на назвах міжнародних організацій, створених у двадцятому столітті, – таких, як Ліга Націй та її наступниця, Організація Об'єднаних Націй.

В Європі найбільш вражаючі події, пов’язані з реалізацією права на національне самовизначення, відбулися в ході та після завершення Першої світової війни. Як заявив Президент США Вудро Вільсон у своєму зверненні до Конгресу в травні 1917 року, “народи та землі не повинні більше передаватися від однієї держави до іншої як стада тварин або пішаки у грі”. Цей виступ є яскравою ілюстрацією домінуючої серед тодішніх провідних еліт держав-переможців західної ліберальної думки стосовно концепції самовизначення, яка слушно збіглася в часі з прагненням багатьох європейських народів звільнитися з-під влади величезних мультинаціональних імперій – Австро-Угорської, Отаманської та Російської. Розпад цих імперій призвів до появи (з наступним міжнародним визнанням) низки нових незалежних національних держав, створених на етнічній основі, тобто фактично за рахунок наявності в них “титульного етносу”. Таким чином відбулося перше масове здійснення права на самовизначення не в її “демократичній” версії, а у відповідності до його “етнографічного” змісту.

Цікаво відзначити, що на той час західна ліберальна думка щодо національного звільнення поневолених народів певною мірою збігалася з риторикою соціалістів, зокрема Німеччини, які на початку століття також наполягали на праві на самовизначення, розуміючи це право в термінах класової боротьби і звільнення трудящих від експлуатації. Ленін поширив таке розуміння національного самовизначення на право до відокремлення, обстоюючи, зокрема, в 1914 році право Норвегії на відокремлення від Швеції. Але незважаючи на підтримку прагнень, наприклад, Фінляндії, чи Польщі, чи України відокремитися від царської Росії, після примусового створення багатонаціональної Радянської імперії будь-які спроби вийти з її складу сприймалися як ворожі і піддавалися жорстоким репресіям. Такий подвійний стандарт стосовно права на національне самовизначення був характерним для зовнішньої і внутрішньої політики радянської держави, зокрема, для позицій і практичних дій радянської дипломатії протягом усього періоду існування СРСР.

Подальший розвиток реалізації права на самовизначення пов'язаний з процесами деколонізації після другої світової війни. Протягом усього процесу деколонізації, принцип самовизначення застосовувався до всього населення певних територій, які перебували в стані “класичного” колоніалізму, тобто, географічно віддалених від потужних європейських країн-метрополій. Таким чином колоніальні території, чиї кордони були визначені метрополіями, здобували власну державність як інтегральні одиниці. Хоча ці процеси дійсно втілювали реалізацію права на самовизначення в її “демократичній” версії, їхній вплив призвів до того, що сам принцип самовизначення почав сприйматися в досить обмеженому сенсі, тобто, як процес і процедури деколонізації. Подальші події переконливо свідчили про те, що нові незалежні державні утворення, кордони яких були довільно нарізані колишніми колоніальними адміністраціями, часто об’єднували досить відмінні народи, племена, етнічні та релігійні групи, що спричиняло територіальні й етнічні конфлікти і навіть громадянські або міждержавні війни. Такі небажані наслідки деколонізації підкреслюють загрозу недооцінки важливості й необхідності певних заходів, спрямованих на захист тої чи іншої форми права на самовизначення менших груп, які самоідентифікувалися на територіях “класичного” колоніального типу. Крім того, треба зазначити, що прямої аналогії між поступовим органічним творенням національних держав чи держав-націй в Європі й розбудовою нових незалежних держав в постколоніальному контексті фактично не існує.

Дійсно, подальші спроби поширити таку інтерпретацію права на самовизначення, вважати його властивим не лише колишнім колоніальним територіям, а й іншим сукупностям населення незалежних держав, виявилися невдалими. Одним з недоліків цього підходу є нехтування інтересів і вимог самовизначення меншими групами, існуючими майже в кожній державі, що сприяє виникненню чи підсиленню внутрішньодержавних напружень та етнополітичних конфліктів. Як справедливо зазначено багатьма сучасними дослідниками та правниками, в сучасному світі, якщо концепція права на самовизначення сприймається як сфокусована виключно на державах (або “політичних націях”), то це виглядає скоріше як анахронізм.

Третя потужна хвиля імплементації права на самовизначення пов'язана з падінням комуністичного режиму в країнах Центральної та Східної Європи та розпадом останньої величезної багатонаціональної імперії - Радянського Союзу. В результаті цих подій на політичних мапах світу знов з'явилося багато нових незалежних держав, чия легітимність була підтверджена національними референдумами і після того визнана світовим співтовариством. (Так, 16 грудня 1991 року, Європейські Комісії видали Декларацію про головні засади визнання нових незалежних держав у Східній Європі та Радянському Союзі, посилаючись головним чином саме на здійснення права на самовизначення. Пізніше, у 1993 році, відбувся розпад Чехословаччини на дві окремі держави, який також був актом політичного самовизначення чехів і словаків як окремих націй).

Проте, треба зауважити, що на відміну від сприйнятого з ентузіазмом створення нових держав у результаті колапсу багатонаціональних імперій після Першої світової війни, перспектива розпаду СРСР і СФРЮ викликала спочатку досить енергійні протести і побоювання, які часом межували з панічною реакцією, з боку політичних і наукових еліт Заходу. Як виявилося, перегляд положень Гельсінської угоди 1975 року стосовно непорушності державних кордонів і територіальної цілісності існуючих держав був небажаним по обидві сторони колишньої “залізної завіси”. Наляканий можливими наслідками фрагментації минулих тоталітарних держав шляхом реалізації права на самовизначення поневоленими народами, Захід натомість пропонував такі політичні рішення як місцева автономія, демократичний федералізм, плюралізм, розбудова демократичних інституцій тощо. Єдиний виняток з цього підходу був зроблений для країн Балтії, намагання яких досягнути незалежності шляхом переговорного процесу виявилося сприйнятливим для лідерів Західного світу.

Крім того, важливо пам'ятати, що як у колишньому СРСР, так і в Югославії (які формально були федеративними державами), правом на створення чи відновлення власної державності та визнанням такої змогли скористатися лише “суб’єкти федерації”, в той час як національним автономіям чи адміністративним устроям нижчих категорій було категорично відмовлено в такій можливості і урядами нових незалежних країн, і дипломатичним світом. Страх перед майбутнім хаосом, насильством, кровопролиттям у разі наступних спроб здобуття незалежності меншими народами чи самобутніми етнічними групами спровокував навіть бажання переглянути традиційно позитивне ставлення до концепції права націй на самовизначення. Попередження щодо загрози “нового трайбалізму” були сформульовані й у зверненні до американського президента Біла Клінтона, якого закликали в цій ситуації не надавати беззастережної підтримки рухам за національне самовизначення.

Таким чином, як і в інших ситуаціях, що виникали внаслідок падіння багатонаціональних імперій, таким “вибірковим” визнанням права на самовизначення була закладена потенційна можливість сепаратистських вибухів та виникнення етнополітичних конфліктів на теренах нових незалежних держав.

б. Самовизначення і міжнародне право

Вперше принцип самовизначення як основоположний принцип міжнародних відносин був використаний в Статуті ООН у 1945 році. Він сформульований як важлива мета новоствореної організації в статті 1(2) і згадується також в статті 55, де йдеться про економічну і соціальну співпрацю. Але в тому ж році в пояснювальній доповіді ООН було підкреслено, що ООН дотримується цього принципу тільки тоді, коли “мова йде про право на самоврядування, а не право на відокремлення”. У 1960 році, в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам і Резолюції 1514, Генеральна Асамблея ООН проголосила, що “всі народи мають право на самовизначення; завдяки цьому праву, вони вільно визначають свій політичний статус”. Але знову ж таки, в цьому самому документі знаходимо твердження, яке виглядає прямим протиріччям цієї тези, бо “будь-яка спроба, спрямована на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності країни є несумісною з цілями і принципами Статуту ООН”.

Десятьма роками пізніше, у 1970 році, Декларація ООН щодо принципів міжнародного права стосовно дружніх стосунків і кооперації між державами відповідно до Статуту ООН підтвердила Декларацію 1960 р., залишивши без змін і належної уваги всі попередні протиріччя та невизначеності, але додавши новий важливий вимір. Згідно з цим документом, самовизначення було визнано виправданим у тих випадках, коли народи “страждають від іноземного поневолення, домінування та експлуатації”. Незважаючи на такий додаток, цією декларацією також підкреслено, що нею не відбулося “виправдання або схвалення будь-яких дій, які могли б розчленувати або порушити територіальну цілісність або політичну єдність суверенних незалежних держав, які дотримуються принципу рівних прав і самовизначення народів”.

Приблизно в той самий період поширилося загальне уявлення про самовизначення як таке, що належить до сфери прав людини. Таке ставлення до принципу самовизначення було закріплене в обох Міжнародних Пактах (про громадянські і політичні права і про економічні, соціальні і культурні права) 1966 року. В спільній Статті 1 цих пактів сказано, що “всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно визначають свій політичний статус і вільно здійснюють свій економічний, соціальний та культурний розвиток”. В свою чергу, Комітет ООН з прав людини в коментарі стосовно Статті 1 Міжнародного пакту про громадські та політичні права зазначає, що зобов’язання всіх держав-учасниць полягають у сприянні реалізації права на самовизначення і повазі до права народу його здійснювати.

Можна навести й цікаве тлумачення щодо реалізації права на самовизначення, запропоноване в 1972 році Міжнародною Комісією Юристів в звіті стосовно Східного Пакистану. В цьому документі підкреслено, що право на [політичне] самовизначення може здійснюватися тільки один раз. Тобто, якщо якийсь народ (нація) вирішив увійти в певну унітарну державу або федерацію, то це є здійснення ним права на самовизначення, яке в наступні часи не може бути реалізоване ще раз – наприклад, у разі бажання відокремитися під приводом того ж самого права на самовизначення. Проте, “якщо один із народів у складі певної держави не має рівних з іншими прав і піддається дискримінації, в такому разі відновлюється його повне право на зовнішнє самовизначення”. Слід зауважити, що розповсюдження такого принципу на інші випадки навряд чи можливе, оскільки в багатьох існуючих поліетнічних державах, зокрема не (пост)-колоніальних, було б важко з’ясувати, чи дійсно вільним був вибір народу на користь входження до складу держави, якщо такий вибір взагалі існував.

Крім згаданих документів, вироблених системою ООН, право на самовизначення проголошує також Заключний Акт Гельсінської Конференції 1975 року. Принцип VIII Заключного Акту включає таке положення: “згідно принципу рівних прав і самовизначення народів, всі народи мають право вільно, без зовнішнього втручання, визначати, якщо і коли вони того бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус, і здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток так, як вони самі того бажають”. В розвиток цього положення, таке право інколи пропонують поширювати на право народів “на незалежність від зовнішнього домінування, тобто, на можливість створювати незалежну державу на території їхнього проживання у разі, якщо вони на ній є у більшості”. В цьому ж документі вперше чітко втілено уявлення про “зовнішнє” та “внутрішнє” самовизначення, яке згодом набуло конкретного змісту та динамічного розвитку в наступні роки.

Таким чином, короткий аналіз існуючих документів міжнародного права дозволяє дійти висновку, що загалом, право на самовизначення зовсім не означає права на відокремлення, залишаючи таку теоретичну можливість тільки для особливих ситуацій та випадків масових брутальних порушень прав людини. Проте, практичного втілення такого права, підтриманого міжнародною спільнотою, навіть у найтяжчих випадках масових порушень прав людини навряд чи можна знайти (досить звернутися, наприклад, до ситуації з курдами, розподіленими державними кордонами між чотирма країнами, жодна з яких не має наміру підтримати створення незалежної курдської держави).

Незважаючи на це, певні приклади реалізації права на самовизначення – в першу чергу пов’язані з процесом деколонізації – дали підстави деяким громадським і політичним діячам, а також науковцям знов вдатися до дискусій щодо права на самовизначення “всього населення” певної території (зокрема, сепаратистських анклавів на територіях деяких пострадянських країн). Оскільки таке право зазвичай пропонують здійснювати шляхом референдуму, зрозуміло, що в разі проживання на цих територіях кількох етнічних груп, що різняться за розміром та іншими параметрами, це неминуче означатиме рішення на користь більшості, тобто більших і потужніших груп – часто всупереч бажанням та прагненням менших та слабкіших. В українському контексті таке застереження важливо й актуально насамперед для розуміння проблем Криму і кримськотатарського народу, бо саме таким чином була використана риторика про право на самовизначення напередодні і в перші роки української незалежності. Йдеться про активне пропагування, – зокрема, в період між 1990-м і 1995-м роками, – поняття “народ Криму” або “кримський народ” як імовірний суб'єкт права на самовизначення, до того ж не “внутрішнього” (здійсненого в межах існуючої незалежної держави), а зовнішнього, тобто права на відокремлення від України. Таким чином замість “народу” як окремої етнокультурної спільноти, розвиток якої історично пов’язаний з певною територією, під цей термін намагалися підвести механічну сукупність всіх жителів Кримського півострова. (Зрозуміло, саме тому, що на той час, переважну більшість “кримського народу” складали росіяни і так зване “російськомовне населення”. 90 відсотків цих “кримчан” з'явилися на півострові вже після Другої світової війни за рахунок штучних, організованих центральною владою міграційних процесів, вимушено здійснюваних після депортації корінного кримськотатарського народу та кількох інших етнічних груп, що призвело до жахливого економічного й соціального занепаду спустошеного Криму).

в. Кримськотатарський народ і його право на самовизначення

В контексті реальної ситуації в Україні реалізація кримськотатарським народом права на внутрішнє самовизначення здається не тільки доцільною, а й дуже актуальною. Існуючі перешкоди здійсненню такого права можна розглянути, беручи до уваги загальні традиційні заперечення щодо реалізації права на самовизначення певною внутрішньодержавною групою. Перше заперечення, яке часто виникає, стосується того, що це є колективне право. Слід зазначити, що сама концепція колективних прав у зв'язку з подіями з судетськими німцями перед Другою світовою війною була суттєво скомпрометована, і саме через це уряди демократичних країн та офіційні міжурядові організації після закінчення цієї війни наголошували переважно на індивідуальних правах людини. Насправді – і це розуміння поступово поширюється в сучасному політичному дискурсі - ці два виміри прав людини жодною мірою не є суперечними чи взаємовиключними; навпаки, вони підсилюють і доповнюють одне одного.

Тому право кримських татар на внутрішнє самовизначення в якості не однієї з національних меншин, а самобутнього, цілісного народу, що не має власної державності чи етнічно спорідненої держави за межами України, має бути забезпечено правовим шляхом і в ідеалі, здобути розуміння й підтримку більшості населення країни. До цього можна додати, що в разі формального набуття кримськими татарами статусу “корінного народу”, на них можуть бути поширені сучасні підходи й уявлення про право на самовизначення корінних народів. Зокрема, згідно з пояснювальною запискою Голови-Доповідача ООН, право корінних народів на самовизначення вважається здійсненим, якщо вони через своїх представників реально беруть участь в управлінні демократичною державою і не потерпають від будь-яких перешкод для свого розвитку чи від дискримінації.

Інший теоретично можливий шлях забезпечення прав кримських татар як народу, в тому числі через здійснення права на самовизначення, міг би полягати у поступовому перетворенні кримської автономії з адміністративно-територіальної (що в будь-якому разі виглядає неприродним у складі унітарної держави) на національно-територіальну автономію. Саме таким шляхом вирішуються в деяких країнах Європи проблеми таких етнічних груп чи націй, які так і не злилися з домінуючою більшістю. Цікавим прикладом є досвід Іспанії – парламентської монархії з децентралізованим устроєм, де згідно з Конституцією, повноваження і законодавчої, і виконавчої влади розподілені між загальнодержавними органами і органами влади кожної з 17-ти автономних одиниць. Крім того, в Конституції Іспанії немає згадки про національні чи етнічні “меншини”, натомість існує поняття “народів” або “націй” (pueblo). Такими визнані, згідно зі статутами відповідних автономних одиниць, декілька конкретних етнічних спільнот – зокрема, баски, каталонці, галісійці, які компактно проживають на територіях своїх автономій і складають там більшість населення. Лише цим етнічним спільнотам, що не мають, як і кримські татари, власної державності, надано статус “народів” – до речі, без визначення і тлумачення такого терміну – і саме вони можуть вважатися “титульними етносами” в своїх автономіях (наприклад, національно-територіальна автономія басків так і називається “Країна басків” - “Basque country”).

Із найновіших прикладів позитивного вирішення етнонаціональних проблем на теренах колишнього СРСР треба уважно вивчити досвід, набутий Молдовою в зв’язку з проблемою гагаузів.

Відомо, що в грудні 1991 року 90% компактно проживаючих в Молдові гагаузів проголосували за незалежну Гагаузьку республіку, що надалі спричинило гострий конфлікт з центральною владою. Наприкінці 1994 року парламент Молдови ухвалив закон про спеціальний правовий статус Гагаузії як автономної територіальної одиниці, створеної в результаті здійснення гагаузами права на [внутрішнє] самовизначення. Більше того, згідно з законом, ця автономія має право і на зовнішнє самовизначення у випадку зміни статусу самої Молдови (тобто, мається на увазі гіпотетична перспектива об’єднання Молдови з Румунією). Цікаво зазначити, що деякі західноєвропейські країни спочатку критикували Молдову за обране вирішення проблеми, оскільки воно створювало прецедент нової етнотериторіальної автономії на пострадянському просторі. Проте Рада Європи, яка спочатку теж негативно ставилася до ідеї Гагаузької автономії, вже на початку 1995 року високо оцінювала рівень міжетнічної злагоди та дотримання прав меншин в Гагаузії. Таким чином, не зважаючи на низку існуючих проблем, це рішення зараз сприймається як досить успішне, оскільки воно певною мірою задовольнило обидві сторони конфлікту і сприяло полагодженню напружених стосунків між гагаузькими сепаратистами та молодою незалежною державою Молдова.

Проте, в контексті вирішення кримськотатарської проблеми, шлях створення в Криму національно-територіальної автономії здається не тільки більш радикальним, а й менш реалістичним (принаймні, в найближчі часи), ніж надання кримським татарам статусу корінного народу.

Одним з потужних механізмів реалізації права на самовизначення кримськими татарами було б гарантоване представництво, принаймні пропорційне їхній кількості в складі населення АРК, в усіх органах влади, як виборної, так і виконавчої. Втілення такого принципу розподілу влади могло би базуватися і на певних прецедентах, і на міжнародному праві. Треба також згадати, що саме Україна як держава несе повну відповідальність за те, що надана на виборах 1994 року тимчасова квота такого представництва в Верховній Раді АРК була пізніше (у 1995 році) скасована Верховною Радою України і не поновлена перед виборами 1998 року (що, до речі, суперечить Конституції України). В той же час відомо, що проблема представництва в органах влади, зокрема, в парламенті Криму, кримських татар та інших меншин вже викликала стурбованість ОБСЄ і Ради Європи. Так, у спільній заяві від 30 березня 1998 року місія спостерігачів від ОБСЄ та Парламентської Асамблеї Ради Європи за виборами в Україні 29 березня дала негативну оцінку тому, що приблизно 85,000 кримських татар - негромадян України - були позбавлені, на відміну від виборів 1994 року, права участі у виборах. Місія спостерігачів звернула також увагу на те, що квоти для депутатів від кримських татар та інших меншин, які існували в попередньому парламенту, були скасовані, і висловила серйозне занепокоєння тим, що нова система не гарантує кримським татарам, які складали (на той час) 11% усього населення, представництва в кримському парламенті. Пізніше, 5 квітня 2000 року ПАРЄ ухвалила Рекомендацію № 1455 (2000) під назвою “Репатріація та інтеграція кримських татар”, у пункті 8 якої запропоновано “запросити уряд України та регіональну владу Автономної Республіки Крим вивчити досвід інших країн – членів Ради Європи у сфері представництва меншин та корінних народів з метою забезпечення ефективного представництва кримських татар у національних, кримських та місцевих органах влади…”

І якщо проблема громадянства для кримських татар була вирішена досить успішно, зрозуміло, що без вироблення і запровадження спеціальних юридичних механізмів, перспективи реальної участі кримських татар у процесах прийняття політичних рішень, так само як і адекватне представництво (принаймні пропорційне їхній кількості в загальному складі населення АРК) в структурах виконавчої влади, залишаються досить сумнівними.

Заперечення стосовно гарантованого представництва кримських татар в органах влади всіх рівнів часто стосуються можливих колізій внаслідок застосування принципу колективних (а не індивідуальних) прав, зокрема, проблеми забезпечення базового демократичного принципу “одна людина – один голос”. Насправді, ці уявні протиріччя легко подолати, користуючись існуючими прецедентами і досвідом застосування виборчих систем в інших країнах. Так, кожній особі, кожному представнику/иці кримськотатарського народу треба надати право вільно вирішувати, за якими списками він/вона голосуватиме і обиратиме свого представника: за загальними списками по пропорційній, мажоритарній або змішаній системі, або за окремим списком, який гарантує квоту для кримських татар у структурах виборної влади. (Наприклад, саме таким чином було вирішене питання щодо гарантованого квотного представництва маорі в парламенті Нової Зеландії, і саме на цьому прикладі можна дізнатися, яким чином спрацьовують такі механізми).

Проте нормативні і законодавчі акти, підготовлені структурами виконавчої влади, часто не рахуються з самоідентифікацією кримських татар як окремого народу, і фактично продовжують розглядати їх не як “народ” (націю), а як одну з національних меншин України. Більше того, в офіційних звітах уряду України про права людини кримськотатарська проблема знов-таки виглядає як проблема національної меншини. Це вже викликало незадоволення не тільки представників кримських татар, а й міжнародних експертів і інституцій. Зокрема, у Ван Бовена, одного з провідних експертів ООН, виникало питання до уряду України у зв'язку з періодичним звітом, чому кримськотатарська проблема розглядається в контексті прав національних меншин. Бо з їхнього самовизначення як корінного народу випливає, що обсяг прав (включно з політичними правами), який може бути визначений законодавчим шляхом і який так чи інакше пов'язаний з правом на внутрішнє самовизначення, може бути ширшим, ніж права національних меншин.

Таким чином, виникло протиріччя між тим, що навіть суспільство в цілому - як правило, досить консервативне, - вже значною мірою поділяє уявлення кримських татар про себе як цілісний народ, що проживає в межах України, на своїй історичній батьківщині, і чиї (колективні) права повинні бути захищеними саме як права цілісного народу, і позицією певних владних структур України. Проте, досвід інших країн та регіонів світу і, зокрема, Європи, дозволяє передбачити, що зволікання з вирішенням кримськотатарської проблеми не сприятиме зменшенню рівня конфліктогенності регіону, а навпаки, призведе до загострення потенційного конфлікту. В той час як кроки назустріч бажанню здійснити право на самовизначення – наприклад, шотландцями і валлійцями після перемоги у Великій Британії лейбористського уряду на чолі з Тоні Блером - не мали наслідків, загрозливих для єдності Британії. Навпаки, це скоріше вгамувало потенційно конфліктогенні спільноти, і тим самим сприяло більшій стабільності, більшій довірі всередині суспільства. Набута можливість ефективніше впливати на вирішення власних проблем шляхом участі в політичних процесах і прийнятті політичних рішень була, зокрема, здійснена за рахунок поновлення діяльності Парламенту Шотландії. Ці та чисельні інші приклади переконливо доводять, що в сучасному світі поруч з процесами глобалізації посилюються тенденції відродження і розвитку власної ідентичності серед найрізноманітніших етнічних груп і народів, розробляються і впроваджуються механізми забезпечення і розвитку власних культур - здобутків різних народів і етнічних груп. Зокрема, культурне розмаїття вважається великою цінністю і визначальною характеристикою Європейського континенту. Тому забезпечення сталого існування народу - який би він не був маленький - в якості окремої етнокультурної спільноти, реальний і ефективний захист права зберігати свою самобутню культурну ідентичність, розвивати і передавати її нащадкам, є не тільки ознакою і засадою демократичного устрою даної конкретної держави, а й необхідністю з точки зору збереження і розвитку всього багатства й розмаїття європейської культурної спадщини. Таке право мусить бути забезпеченим не тільки власними зусиллями народів чи етнічних груп, що не мають власної державності, а й завдяки цілеспрямованій політиці урядів суверенних держав, під юрисдикцією яких перебувають такі народи.

Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Додаткова література по темі:

· Anaya, S. James: Indigenous Peoples in International Law, 1996. Oxford University Press.
· Asch, Michael: Home and Native Land: Aboriginal Rights and the Canadian Constitution, 1993. UBCPress/Vancouver.
· Binder, Guora: The case for Self-Determination. Stanford Journal of International Law 29, (1993): 223-70.
· Buchanan, Allen: Secession: The Morality of Political Divorce from Fort Sunter to Lithuania and Quebec, 1991. Westview Press, Boulder-San Francisco-Oxford.
· Buchanan, Allen: The Morality of Secession, in: The Rights of Minority Cultures, Will Kymlicka, ed. 1995, 350-74. Oxford University Press.
· Buchert, Lee: Secession: The Legitimacy of Self-Determination, 1978. Yale University Press, New Haven.
· Lijphart, Arend: Self-Determination versus Pre-Determination of Ethnic Minorities in Power-Sharing Systems, in: The Rights of Minority Cultures, Will Kymlicka, ed. 1995, 275-87. Oxford University Press.
· Margalit, Avishal, and Raz, Joseph: National Self-Determination, in: The Rights of Minority Cultures, Will Kymlicka, ed. 1995, 79-92. Oxford University Press.
· McLean, Iain, ed.: The Concise Oxford Dictionary of Politics, 1996. Oxford University Press.
· Motyl, Alexander J., ed.: The Post-Soviet Nations: Perspectives on the Demise of the USSR, 1992. Columbia University Press.
· Philport, Daniel: In Defence of Self-Determination. Ethics 105/2 (1995): 352-85.
· Symposium on Sefl-Determination. Saskatoon, Canada, 1993. Publication by International Alert, London.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1118123572.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua