Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 08-06-2005
Кирило Булкін: Що було і що стало з радіо «Нарт-Чесна хвиля» (погляд зсередини)
http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=22540

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1118245686.html

Ця історія – про маленьку радіостанцію НАРТ, яка вела мовлення в Києві, Харкові, Одесі, Вінниці й Краматорську на не дуже популярних ультракоротких хвилях. Точніше, це дві історії: революційна й післяреволюційна (дореволюційної не було: ми стартували „з колес” у серпні 2004 року й одразу поринули у вир політичних пристрастей). Хоча обидві ці історії маленькі, як саме радіо НАРТ, і ультракороткі, як його хвилі, та все ж, ризикну припустити, варті уваги: у краплі відбивається море, в НАРТі – український медійний простір, а в українському медійному просторі, у свою чергу – стан усього суспільства.

Отже, частина перша – революційна. Рекомендовано слухати в супроводі „Патетичної сонати” Бетговена або, в крайньому разі, „Ґринджол”.

Коли у 2002–2003 роках (бачте, не втримався, почав усе-таки з „дореволюційних” часів) мені доводилося розмовляти про стан справ в українському медійному просторі з європейськими журналістами, я казав: „те, що ви бачите, подібно до фотознімка: є чітко окреслені й зрозумілі фігури на першому плані, але є й якесь розмите тло, без розуміння якого годі збагнути всю картину в цілому”. Це незрозуміле для іноземців тло приховувало досить розвинені структури громадянського суспільства, наявність ініціятивних і рішучих активістів, потенціял опору, який зрештою був реалізований у Помаранчевій революції.

Цей спогад тут до того, що „принцип фотознімка” залишається актуальним і тепер, лише з іншим першим планом та іншим тлом. Але про це – у другій частині. Наразі – про народження НАРТу.

Літо 2004 року. Жорстка цензура, підконтрольність медій, „темники”. А за ними – слабкість режиму, який прогнив уже настільки, що й віжки контролю над журналістикою не міг як слід утримувати в руках. Свідченням цього стало й заснування опозиційної радіостанції „під носом” у влади – як у переносному сенсі, так і в прямому (розташування в тій самій будівлі, що й відділення Партії реґіонів).

Механізм хитромудрих ігрищ, завдяки яким вдалося здійснити цей зухвалий прорив, мені невідомий. Утім, думаю, певну роль зіграв УКХ-діяпазон (влада недооцінила його значення і, можливо, не досить пильно поставилася до того, що на ньому відбувається), а головне – те, що насправді це не було заснування нової радіостанції (цього б, вочевидь, не дозволили). Просто деякі „класні помаранчеві хлопці” купили в не дуже класних і не дуже помаранчевих радіо, яке вже давно існувало, але тривалий час не вело мовлення. Це й був НАРТ.

Ну, а потім, можливо, вирішальну роль відіграла домовленість про ретрансляцію „Свободи”, Бі-Бі-Сі, „Німецької хвилі”. Гадаю, саме завдяки цьому нас не „прикрили” ще за старої влади: скандал вийшов би вже міжнародний і завдав би кучмістам більше шкоди, ніж незакритий НАРТ.

Далі почалося цікаве: радіо, бодай маленьке, але по-своєму унікальне тим, що на ньому можна було працювати без тиску „темників”, одразу стало приваблювати сильних професіоналів, що не мали змоги реалізуватися „без моральних втрат” на інших станціях. Утворився цікавий сплав: новини робила активна й енергійна молодь – переважно студенти випускного курсу Інституту журналістики, а на ток-шоу працювали сумісники, але такі, кого сміливо можна назвати „більше, ніж просто журналістами”: вони могли вести бесіди про політику, економіку, культуру з експертами на експертному рівні. Це – Майя Нагорняк, яка мала великий досвід роботи на УР-1 і „Свободі”, Інна Підлуська (президент потужної громадської організації „Європа-ХХІ”), Ростислав Павленко(викладач Києво-Могилянської академії, тепер працює в Секретаріяті Президента), Юрій Луканов – автор кількох книжок і документальних фільмів, Олександр Євтушенко – мабуть, найкращий знавець сучасної української музики, Оксана Рокита (не буду без дозволу розкривати псевдо, але це теж вельми відома в медійному світі особа). Кілька програм провів Данило Яневський, який потім відійшов, бо з головою поринув у роботу на 5-му каналі. Уже 2005 року прийшли й чудово вписалися в етер Андрій Охрімович з радіо „Свобода” та Олена Трофимович з УР-1. Ну, а мені ще у серпні 2004 ініціятор і натхненник проєкту Юрій Сторожук запропонував бути головним редактором усієї цієї тусовки. Я розцінив це на той час як ознаку кадрового голоду, оскільки з радіо раніше майже не мав справи (може, так воно й було, бо всі згадані „метри” з’явилися пізніше), але заради „революційної доцільности” погодився.

Ця команда за короткий термін зробила – увага, ключове слово! – НАБАГАТО БІЛЬШЕ, ніж очікували „класні помаранчеві хлопці”, які закрутили всю цю карусель. Якщо на початку роботи НАРТу нас було троє людей, які видавали 3-5-хвилинні випуски новин щогодини, користуючись відкритими джерелами Інтернету, то вже за місяць новини виходили щопівгодини, наповнені коментарями, репортажами, розмаїттям голосів. Підсумковий випуск уже тягнув на повноцінну інформаційно-аналітичну програму й тривав понад десять хвилин. Поряд з тим – щодня дві, три, а в жовтні вже й п’ять годин ток-шоу в прямому етері з представниками інтелектуальної, культурної, політичної еліти.

І все це – за вельми специфічних умов. Коли нас питали про формат НАРТу, ми відповідали: „барикадне радіо”, або „Б-92” (це була така знакова напівпідпільна радіостанція в Белґраді за часів Мілошевіча: її передавач ледь накривав кілька найближчих кварталів, але резонанс від передач сягав далеко за межі Сербії). На заводі, де НАРТ орендував приміщення, ми ховалися під назвою якогось бізнес-центру, а коли чули, що директор цього заводу мав з’явитися на нашому поверсі, аби щось там оглянути, то старанно зачиняли на ключ і опечатували двері в етерну й апаратну студії, щоб він не побачив радійної апаратури. Романтики додавало ходіння на восьмий поверх пішки темними сходами повз представництво „Реґіонів України” (ну, це вже специфіка заводу, на якому ліфт не працював після 16-00).

Доки ми не запровадили інтерактив (тобто телефонний зв’язок зі слухачами в прямому етері), ми й гадки не мали, скільки людей нас слухає. Коли на першій же програмі зі зворотнім зв’язком (а це було в якийсь із буднів, у робочий час) виявилося, що наступний дзвінок лунає, тільки-но редактор кладе слухавку після попереднього, ми були вражені. Притому запитання чи коментарі переважно цікаві, щирі, „в тему”. Заради такого варто жити, і я вдячний всім, завдяки кому це диво відбувалося: і власникам-інвесторам, і звукорежисерам, і адміністративній ланці, ну, а слухачам і колегам-журналістам – окремий доземний уклін.

Апогею зворотній зв’язок сягнув у ніч виборів (як не дивно, у першому турі дзвінків було найбільше, але в другому та „третьому” – теж чимало). Головне, що НАРТ, працюючи всю виборчу ніч, виступав своєрідним диспетчером: ми отримували сигнали від людей про порушення на виборчих дільницях і передавали їх в етер; телефонували нам і спостерігачі, щойно ставали відомі результати на дільницях. А люди, які чергували біля дільниць, тримали приймачі, налаштовані на частоту НАРТу, і дізнавалися останні новини про хід голосування, підрахунку, відстоювання результатів. Багато інформації, яка надходила на НАРТ телефоном, я одразу розміщував на сайті „Майдан” і, у свою чергу, озвучував в етері інші повідомлення з „Майдану”. Це допомагало й групам „швидкого реаґування” – зокрема, славнозвісній „Нічній варті”: зв’язка „радіо-Інтернет” давала змогу оперативно спрямовувати зусилля туди, де в них була найбільша потреба (наприклад, якщо біля якихось дільниць бували помічені скупчення „бритоголових”).

І ОСЬ МИ ПЕРЕМОГЛИ (кода в сонаті чи то в пісні „Ґринджол”; далі йде перехід: у музичному супроводі на абсурдистсько-аванґардні екзерсиси, а в моїй розповіді – до другої, післяреволюційної частини).

Уявіть собі парадоксальну річ: радіо, яке продовжує працювати в „барикадному” режимі після тріюмфальної перемоги демократії. Точнісінько як у тому анекдоті: „Кажете, тридцять років, як війна скінчилася? Це ж треба – а я досі вагони під укіс пускаю...”. Не буду узагальнювати, хоча й написав на початку про те, що в краплі відбивається море. Наразі я – лише про НАРТ, а хто що вловить з розмитого тла фотографії, де на першому плані тепер суцільна свобода слова, народна влада й переможна хода реформ, то вже особиста справа кожного.

Спробую відтворити картину одного зі звичайних НАРТівських вечорів. Година десь так 18-та. Сходами на восьмий поверх піднімається хтось із гостей програми, наприклад, поважний політолог чи письменник. Редактор прямих етерів Ганна ледь устигає начитати біографічну довідку про гостя (апаратна одна, там багато роботи). Ганна теж одна і в неї теж багато роботи, тому, щоб не відволікати її від довідки, я збігаю вниз сам, зустрічаю гостя раніше, ніж на нього (просто від поганого настрою) накричить вахтерка, й супроводжую його нагору. Вахтерка кричить на мене; це не страшно, в мене вже імунітет. Поки в студії іде випуск новин, запрошую гостя сісти на єдиний вільний стілець, що сиротливо тулиться попід стіною. Ганна вже начитала біографічну довідку й пропонує гостю чай або каву. Гість бажає кави, але з’ясовується, що вона вже кілька днів як скінчилася, а фондів на нову банку не виділено. Шкодую, що не встиг купити за свої гроші й твердо вирішую зробити це завтра (а завтра знову забуду). Гість погоджується на чай (добре, що він п’є без цукру, бо цукор, здається, теж закінчився). Ганна бере в потаємному місці ключ, відкриває шухляду, дістає пакетик чаю й заварює його (наказ керівництва: чай – тільки для гостей. Утім, журналісти й не претендують на „хазяйську власність” і вживають свої пакетики). Гість приніс якісь важливі матеріяли для етеру на дискеті. Чи варто казати, що папір у нас теж скінчився? Новинарі використали вже майже всі архіви, друкуючи теперішні новини на зворотньому боці колишніх, але нам усе ж таки вдається знайти кілька чистих з одного боку аркушів. Тепер усе готове для етеру, от тільки шкода, що безпосередньо перед нашим виходом звучить щось, м’яко кажучи, не вельми інтелектуальне з Алли Пугачової. А ми ж говоритимемо про українську культуру! Але я не маю впливу на музичну політику радіостанції, і той 19-річний хлопець, якого призначено музичним редактором, мені не підпорядковується. Добре, що хоч вдалося переконати прибрати з етеру найбільш одіозні речі, на кшталт „Россия на всех одна” чи чогось там про кайф від опію.

І ось починається етер, і ми немов поринаємо в інший світ. Там неважливі всі ті дрібниці, які щойно виводили з рівноваги, там гість і я щиро розмовляємо про те, що нас обох хвилює, а на телефонному зв’язку з нами – такі саме небайдужі люди, наші слухачі з різних міст України. Вони телефонують, ставлять запитання, діляться своїми міркуваннями, і я щасливий від того, що в мене стільки однодумців, що багатьом людям справді потрібне те, що я роблю. І я далеко не певен, що якби „класні помаранчеві хлопці” – власники НАРТу – звернули пильнішу увагу на наше маленьке радіо, і в нас з’явилися б кава, папір, а зарплатню видавали б без затримки – так от, хоч стріляйте, не певен я, що в цьому разі міг би так само вільно робити свою справу, запрошувати на передачі тих, кого вважаю за потрібне, і надавати в етері слово громадянам і громадянському суспільству.

P.S. Цей текст був написаний (і озвучений англійською) в Празі на Асамблеї партнерів радіо „Свобода”, за кілька днів до того, як НАРТівцям оголосили, що з 6-го червня радіо переводиться на музичний формат, а всіх журналістів перекидають на телебачення – створювати „з нуля” новинну службу на каналі, що входить до того самого холдинґу, що й НАРТ. Отже, „класні помаранчеві хлопці” легко зробили те, на що не наважилася минула влада: припинили розмовні програми НАРТу.

Тепер важливо – не давати волі образам чи іншим непродуктивним емоціям, а подумати, що буде найкорисніше і найдоцільніше в цій ситуації для України і для наших слухачів, які на останньому етері буквально обривали телефон проханнями „зробити щось”, „не покидати їх”. Думаю. І сподіваюся, що ми невдовзі почуємося – на інших хвилях, під іншою назвою, але з тим самим прагненням прислужитися своїй країні чесною і якісною журналістикою.

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1118245686.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua