Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 14-06-2005
Олександр Костенко: Українська держава: Левіафан чи Менеджер?

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1118781663.html

Уявляється, що під час реформування українського суспільства найнебезпечнішою загрозою можуть бути свавілля й ілюзії, які вражають реформаторів, через що вони самі стають на шлях порушення законів соціальної природи і штовхають на цей шлях народ. Однією із таких ілюзій є сформульована ще англійським філософом Т. Гоббсом ідея, відповідно до якої держава має нагадувати біблійного чудовиська Левіафана, яке покликане тримати народ у покорі за допомогою страху. Лише таким чином, вважав Т. Гоббс, можна забезпечити правопорядок у суспільстві, і, особливо, рівність громадян перед законом, що на його думку, є достатнім для найкращої організації суспільного життя.

Однак, при найближчому розгляді історичного досвіду виявляється ілюзорність цієї ідеї. Рівність громадян перед законом нічого не варта, якщо держава є Левіафаном, тобто чудовиськом, що забезпечує рівність громадян перед законом за допомогою страху.

Т. Гоббс помилився, не помітивши, що його ідея призводить до порушення фундаментального закону природного права, згідно з яким не лише громадяни мають бути рівними перед законом, а рівними перед законом мають бути також держава і громадянин.

На жаль, ні в правознавстві, ні в політології не приділялося належної уваги проблемі рівності держави і громадянина перед законом і судом. Можливо, тому гоббсівська ілюзія виявилася напрочуд живучою, навіть сьогодні. Зокрема, вразивши свідомість людей, що приймали Конституцію України, вона проникла і в її текст, а також інше законодавство і соціальну практику.

Яким є обґрунтування принципу рівності держави і громадянина перед законом, а також перед судом, що здійснює застосування закону?

Очевидно, слід виходити з того, що держава – це соціальний інститут, наділений особливою формою волі – державною волею. А якщо держава має волю, то на цю волю поширюються усі закономірності, притаманні людській волі. Якщо воля людини може існувати у формі сваволі, то й воля держави може бути сваволею.

Отже, не лише людина, а й держава може чинити свавілля. А для протидії всілякому свавіллю людство винайшло законодавство, якому має підкорятися будь-яка воля, не лише людини, а й держави. Причому, природа закону така, що він є законом лише тоді, коли перед ним усі, хто має волю, рівні, без будь-якого виключення, у тому числі і держава. Інакше закон перестає бути законом, втрачає властивості закону. А це тягне за собою також неможливість реалізувати у суспільстві принцип верховенства права. Не може бути верховенства права там, де немає рівності держави і громадянина перед законом і судом.

Конституція України, на нашу думку, декларуючи деякі положення, що стосуються певних аспектів принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом (наприклад: “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”, “усі суб’єкти права власності рівні перед законом”, “рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом”), все ж не закріплює цей принцип повною мірою. Тому, на нашу думку, доцільним було б ст. 3 Конституції України доповнити наступними словами: “В Україні діє принцип рівності держави і громадянина перед законом і судом”. Це було б конституційною засадою для реалізації верховенства права, проголошеного у ст. 8 Конституції.

При зверхності держави відносно громадянина стає можливим свавілля держави, з яким несумісною є демократія. Отже, закріплення у Конституції принципу рівності державі і громадянина перед законом і судом сприяло б, також, розвитку демократії в Україні.

Закріпивши принцип рівності держави і громадянина перед законом і судом, слід було б усунути наступну суперечність Конституції України. У ч.3 ст. 8 Конституції записано, що “Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Звідси випливає, що громадянину гарантується звернення до будь-якого суду, у т.ч. і Конституційного Суду України. Проте, вже у розділі ХІІ Конституції “Конституційний Суд України”, не передбачено право громадян на звернення до Конституційного Суду України з конституційною скаргою на дії державної влади. Це суперечить ч.3 ст. 8 Конституції, в якій громадянам гарантується право на звернення не лише до судів загальної юрисдикції, а й до Конституційного Суду.

В той же час, як свідчить досвід, зокрема, ФРН, саме право громадян на конституційну скаргу стосовно дій державної влади забезпечує реалізацію принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом.

Однією із основних засад судочинства, зазначених у ст. 129 Конституції, є “рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом”. Але, як свідчать факти судової практики, ця засада далеко не завжди діє у випадках, коли у суді розглядається конфлікт між інтересами громадянина та інтересами держави. Як правило, у цьому випадку суду зручніше так застосовувати закон, щоб стати на бік інтересів держави, виправдовуючи своє свавільне рішення ілюзорною ідеєю про те, що інтереси держави начебто є важливішими від інтересів громадянина.

Держава ж, маючи більше можливостей для впливу на суд, ніж громадянин, проявляє свавілля, використовуючи заначені можливості. Зокрема, це відбувається тому, що держава не зв’язана принципом рівності держави і громадянина перед законом і судом.

За таких умов, реформаторів в Україні підстерігає пастка волюнтаризму, потрапивши у яку, вони послуговуються ілюзією, що заради інтересів держави можна діяти свавільно, тобто всупереч природним законам суспільного життя, вважаючи, що таким чином вони творять добро для громадян. Але добро неможливо творити всупереч законам природи, у такий спосіб несподівано для творця завжди витворюється протилежність добра – зло.

Чи потрібно громадянам України, в тому числі тим, хто піднявся на Помаранчеву революцію, щоб держава взялася їх “нагодувати” шляхом державного свавілля, тобто шляхом волюнтаристського порушення законів соціальної природи, зокрема природних законів економіки? Ні! Бо таке “годування” є протиприродним, і тому приречене обернутися злом для громадян.

Реалізація благого наміру “держава має нагодувати свій народ” закономірно приводить до того, що держава стане відігравати роль “хазяїна”, а народ – „раба”. В історії є достатньо свідчень про існування вказаної закономірності. Зокрема, це мало місце при режимах Муссоліні, Гітлера, Сталіна.

Ні держава-Левіафан, ні патерналістська держава, яка “годує” народ, наче хазяїн свого раба, не є сумісними з принципом рівності держави і громадянина перед законом і судом. Цей принцип вказує на те, що найприроднішим для держави є виконувати роль “Менеджера”. Лише при такій державі можлива реалізація принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом. А якщо це буде, то буде і верховенство права, і демократія в країні.

Для успішного виконання своєї ролі державою - “Менеджером”, їй не потрібна жорстокість Левіафана чи “батьківські почуття до народу” патерналістської держави. Державі-“Менеджеру” потрібна на озброєння висока соціальна (політична, економічна, правова, моральна) культура, виходячи з того, що соціальна культура – це міра узгодженості волі і свідомості людей, в т.ч. і державних діячів, із законами соціальної природи. “Концентрованою” формою соціальної культури є соціальна доктрина.

Дослідження історичного досвіду дозволяє помітити наступну закономірність: яка соціальна культура державних діячів, і, зокрема, яка їхня соціальна доктрина, – такою буде і держава. Державні діячі без соціальної доктрини – це “вершники без голови”: скачуть, не відаючи куди, аби скакати.

Яскравим прикладом державного діяча, озброєного прогресивною соціальною доктриною, може бути Дж. Вашингтон, який керувався у державотворенні ідеями просвітителів, зокрема Т. Джефферсона, Б. Франкліна, що пропагували доктрину природного права. Очевидно, можна стверджувати наступне: не буває реформаторів Вашингтонів без просвітителів Джефферсонів і Франклінів.

Лише з допомогою вірної соціальної доктрини державники, в т.ч. і реформатори, можуть розпізнати виставлені на шляху соціального прогресу знаки: “Обережно – пастка для реформаторів!”

Концепція держави -“Менеджера” дає підстави вважати, що “золоте правило” для державника, в т.ч. реформатора, можна сформулювати так: “Для того, щоб не потрапити у пастку волюнтаризму, що являється найнебезпечнішим для народу, керуйся соціальною доктриною, яка найкраще відображає закони соціальної природи”.

Це правило особливо актуальне для України, що знаходиться зараз на шляху реформ.

На жаль, сьогодні українські державники-реформатори хворіють ще дитячою хворобою, діагноз якої – “політична наївність”. Вони відмежовувались від вітчизняних і зарубіжних просвітителів –Джефферсонів і Франклінів, у яких мали б взяти для себе на озброєння соціальну доктрину. Раз у раз помиляючись, вони відхиляють руку допомоги з боку “дорослих експертів” і уперто твердять: “Я сам!” (чи “Я сама!”).

Але слід пам’ятати – доля народу не може бути предметом дитячої забави. Реформатори приречені вибирати із усіх соціальних доктрин правильну, з допомогою якої вони мають узгоджувати свої дії із законами соціальної природи. Інакше керований ними народний „корабль” розіб’ється об твердиню законів. І від цього постраждає народ. А реформатори будуть здивовані як маленькі діти: „Чому так сталося, адже ми намагалися ощасливити народ? Мабуть сам народ в усьому і винен, бо чогось знову незадоволений і повстає!”.

Кінець гри – завіса падає. Сцена України чекає розгортання нової Соціальної Драми... Це чекає український народ, якщо реформатори не будуть спиратися на соціальну культуру, і, зокрема, на соціальну доктрину, і внаслідок цього станеться так, що „сліпий сліпого поведе”.

Питання до реформаторів: „Чи хочете ви цього?”

Олександр Костенко, доктор юридичних наук, професор

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1118781663.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua