Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 18-06-2005
О. Біла, О. Кіс-Федорук, І. Кожан: Національний музей у Львові - ТАК!

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1119099269.html

(Відповідь на статтю Д. Горової «Гризоти галицької інтелігенції», надруковану 14 червня 2005 року в «Україні молодії»)

Історична довідка: Музей засновано у 1905 р. як приватну фундацію Митрополита Андрея Шептицького. Першим директором від часу заснування до 1952 р. був видатний український учений і подвижник музейної справи Іларіон Свєнціцький. 13 грудня 1913 р. усі збірки Митрополит Шептицький урочисто подарував українському народові. У період 1920 – 1930-х років установа набула значення Музею національної культури. Сьогодні Музей володіє унікальними збірками кириличних пергаментних рукописів ХІІ–XV ст., стародруків XVI–XVIII ст., ікон XIV–ХХ ст., у т. ч. такими шедеврами світового мистецтва, як твори українських майстрів XVII–XVIII ст. Івана Рутковича, Йова Конзелевича. У колекціях Музею – Рембрандт, Тьєполо, Гойя, Тінторето.

У рік столітнього ювілею однієї з найбільших духовних скарбниць українського народу – Національного музею у Львові, вже півроку розгортається конфлікт між директором музею Т. Лупій та провідним науковим складом установи: завідувачами відділів, секторів, науковцями, більшість з яких уже понад двадцять і тридцять років працюють у музеї. Протистояння це не є наслідком непорозуміння кількох осіб чи з’ясування стосунків – його суть криється у світоглядних різницях щодо значення Музею для розвитку української культури. У цій історії варто почати з самого початку – від призначення нинішнього директора на цю посаду у квітні 2003 р., яке відбулося шляхом маніпуляцій, інтриг і тиску на Управління культури, зрештою, у кінцевому результаті, за одноосібною вказівкою тодішнього голови Львівської обласної державної адміністрації М.Янківа.

Згідно з “Тимчасовим положенням проведення конкурсу з відбору кандидатів на посаду директора Національного музею у Львові”, претендент мав набрати більшу половину голосів. Проте за результатами остаточного голосування, у якому взяли участь усі члени комісії (21 особа), один бюлетень було визнано недійсним, а голоси “за” і “проти” розділилися порівну. Такої рівності у голосуванні було досягнуто із явними порушеннями процедури: голоси на підтримку Т.Лупій від начальника відділу музеїв Міністерства культури і мистецтв України Л.Нестеренко та генерального директора Національного науково-дослідного реставраційного центру України С.Стрельнікової було надіслано факсом. Оригінальних же підтверджень їхніх підписів, що є обов’язковими у такій справі, ще й досі не надійшло.

Не зважаючи на це, М.Янків затвердив Т.Лупій на посаду директора, забезпечивши таким чином одному з найповажніших музеїв в Україні керівника, байдужого не тільки до розвитку музейництва, але й до української культури в цілому. Це не просто слова, як можна видаватися на перший погляд, групки опозиціонерів, які піднялися проти “начальства” заради власних амбіцій. Ідеться про перспективу нашого Музею, його виставково-експозиційну, наукову, видавничу та іншу працю, зберігання фондів.

Уже з перших днів свого керівництва Т.Лупій виявила некомпетентність та відсутність перспективного бачення основних шляхів розвитку музею, запровадивши при цьому авторитарний стиль керівництва і нехтування думкою фахівців із багатолітнім досвідом музейної роботи. Про її нефаховість як музейника, мистецтвознавця і організатора свідчить ціла низка фактів. Зокрема, якби не своєчасне втручання колективу, не було б належно пошановано 190-річний ювілей Т.Шевченка, оскільки Т.Лупій заперечувала виставку „Львівська шевченкіана у фондах НМЛ” з вбивчою аргументацією, що вона некомерційна. Директор без вагань відхилила пропозиції інших вагомих виставкових проектів – виставки творів С.Караффи-Корбут, Л.Геца. Не вирішується питання фінансового забезпечення заходів, присвячених століттю Музею, як-от проведення ремонтно-відновлювальних робіт у палацовому будинку, відкриття постійно діючої експозиції у палацовому корпусі, присвяченої митрополитові А.Шептицькому; зірвано експонування унікального шедевра, єдиної цілісно збереженої пам’ятки українського бароко – Богородчанського іконостасу, 300-ліття якого виповнюється цього року; зірвано проведення Міжнародної конференції з питань збереження та популяризації музейних фондів. Фактично, цільово зупинено роботу над ювілейним альбомом, до якого зібрано увесь текстовий та ілюстративний матеріал. Досі не розпочинається підготовка до ювілейних святкувань музейного комплексу на вул. Драгоманова, 42 – історичної колиски, якою ознаменовано становлення та розвиток збірок Музею. Унаслідок байдужості директора фондова збірка рукописів і стародруків (найбільша в Україні й третя за своєю вагомістю у світі) сьогодні – дослівно! – гине через катастрофічний стан історичного музейного комплексу, де вона зберігається. Про світогляд Т.Лупій промовисто засвідчує те, що з її приходом на посаду директора з цього кабінету зникли державний герб України – Тризуб, портрети фундатора Музею митрополита Андрея Шептицького та першого директора Іларіона Свенціцького.

Факт, звичайно, одиничний, але в сукупності з іншими дуже промовистий для того, щоб навіть стороннім людям побачити причини такого її ставлення до будь-яких заходів та ініціатив, скерованих на розвиток національної культури. Фінансові зловживання директора та її подивугідні пріоритети у розподілі коштів Музею також є ознакою “вболівання” за розвиток установи. Так, саме через ці причини невирішеними є важливі господарські проблеми, що, у свою чергу, нищівно впливає на подальше збереження цінних музейних колекцій. Зокрема, замість того, аби забезпечити потрібний температурно-вологісний режим, якого вимагають умови зберігання фондових збірок Музею, Т.Лупій віддає перевагу ремонту директорського кабінету та коридору адміністративного корпусу, витрачаючи при цьому такі великі суми, які, на думку хранителів фондів, мали б бути достатніми для закупівлі необхідної кількості технічних засобів. Особливо кричущим фактом став той, що кошти, які скеровувалися для ремонту покрівлі фондосховища по вул. Лесі Українки, що уже два роки затікає, було переведено на видання календаря на 2005 рік, який, до речі, й досі ще не реалізований і лежить на складі. Можна навести ще інші факти такого штибу, але не хочеться виставляти це сміття на люди.

Про нашу позицію щодо стану справ у Національному музеї у Львові ми писали в наших численних листах-зверненнях на ім’я урядовців різного рівня і депутатів Верховної Ради України. У лютому 2005 р. було проігноровано неодноразові звернення колективу Музею, представників громадськості, народних депутатів та наукової еліти м. Львова до Міністра культури і туризму О.Білозір з проханням не підписувати контракт з Т.Г.Лупій. Не зважаючи на особисту зустріч О.Білозір з представниками наукового колективу Музею та її обіцянку не підписувати цей документ, контракт все ж було підписано. Це рішення Міністерства йшло всупереч позиції науковців, яку підтримало Управління культури ЛОДА та особисто голова ЛОДА П.Олійник, щодо призначення на посаду директора Національного музею у Львові професора Романа Василика, знаного вченого, фахівця у галузі сакрального мистецтва.

Останні дії директора, позначені свавільним тиском на опозиційно налаштованої до неї співробітниці з 37-літнім стажем музейної роботи, хранителя фонду рукописів і стародруків Н.Вергун, яка була піддана морально-психологічній розправі з залученням силових структур СБУ та МВС. Без погодження із Міністерством культури і туризму, без попередження хранителя фонду, Т.Лупій запросила трьох працівників відділу ВДСБЕЗ Галицького району м. Львова з метою проведення допиту. Не представивши жодного документа про порушення кримінальної справи, слідчі на підставі музейного акту звірки наявності фондової групи “стародруки кириличні” (а це тільки четверта частина всього фонду) звинуватили Неонілу Родіонівну у зникненні 5 стародруків, не виявлених актом звірки у вересні 2004 року. Не зважаючи на те, що повторна звірка наявності фонду лише розпочалося, а дійсний стан справ щодо наявності одиниць зберігання буде встановлено після її завершення, нам стало відомо про відкриття кримінальної справи без доведення факту відсутності стародруків (!). Стверджувати ж нині факт “крадіжки” передчасно, хіба що п. Лупій сама знає (а для такої підозри у нас є підстави), що книги не віднайдуться. Виникає запитання – чому такої “чуйності” до збереження стародруків директор не виявила, коли слід було рятувати фонд після затоплення: вода буквально лилася по корінцях старих оправ, а сотні тисяч аркушів книг, вкритих пліснявою після намокання, сушили поаркушно, перекладали папером і чистили пензлями. У той час Т.Лупій жодного разу (!!!) не побувала у фондосховищі, збірка рукописів і стародруків якого за своєю вагомістю є третьою в світі, й не поцікавилася його станом, що на очах гине через катастрофічний стан збереження.

Науковий склад Музею неодноразово наголошував на тому, що в нашому конфлікті мова йде не про міжособистісні порахунки, як це подає директор, не про боротьбу за її крісло, а про порятунок установи, столітні традиції якої як осередку нашої національної культури можуть бути перервані надовго, а може й назавжди.

Оксана Біла (заступник директора)
Олена Кіс-Федорук (завідувач Відділу графіки)
Ігор Кожан (голова профспілки)

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1119099269.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua