Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 22-06-2005
Майя Нагорняк: Сумно, браття, сумно... (чи потрібне помаранчевій Україні інтелектуальне радіомовлення)
Teлекритика

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1119438690.html

Майя Нагорняк,
незалежний журналіст

Сумно, браття, сумно...
(чи потрібне помаранчевій Україні інтелектуальне радіомовлення)

... Вкотре переглядаю свої нотатки у численних записниках, вкотре перечитую газетні вирізки, інтернетівські роздруківки найяскравіших матеріалів, вкотре переслуховую власні програми та програми колег з радіо „Чесна хвиля-НАРТ” на компакт-дисках. Готуюся до занять зі студентами. Усе це архіви піврічної давнини, а деяким матеріалам немає й місяця. Це вже історія! В які напрочуд стрімкі та динамічні часи ми живемо! Ще недавно працювала на радіостанції, а тепер залишилися добрі спогади... Так, здебільшого, добрі. Намагаюся думати саме у такому позитивному ключі.

Уже скоро виповниться місяць, як у новітній помаранчевій Україні (чи усе ж, у старій, безбарвній???) згинуло розмовне радіо „Чесна хвиля-НАРТ”. На цій радіостанції мені пощастило працювати 9 місяців. Символічний термін, чи не так? Сама помаранчева держава була вагітною справжніми, а не декларативними демократичними устремліннями, свободою слова, гідним соціальним життям своїх громадян, захистом їхнім прав абсолютно в усіх сферах суспільного життя. Але хороша вагітність ще не означає легких пологів, а тим паче вона зовсім не свідчить про народження здібної, талановитої дитини.

Окремі особи – представники адміністративної групи радіо „Чесна хвиля-НАРТ” – твердять, буцімто радіо не загинуло і не засохло на корню, як про це схильні думати ми, журналісти. Справді, „Чесна хвиля-НАРТ” фізично існує. Ба навіть більше! - увімкніть приймач, знайдіть на УКХ-діапазоні нартівську частоту. Що ви почуєте? Одну суцільну музику, причому не найкращого ґатунку, та ще випуски новин Бі-Бі-Сі та радіо „Свобода”, що їх транслює радіостанція. Так, „Чесна хвиля-НАРТ” існує – це факт. Але не живе. Власного інформаційного продукту від 3-го червня ц.р. радіо не виробляє. Хіба потрібно пояснювати, чим відрізняється повноцінне життя від жалюгідного існування? Що сталося на початку червня та як саме це відбувалося, ви, вочевидь, знаєте зі статті головного редактора радіо Кирила Булкіна (http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=22540) та його коментарів мас-медіа. Зі свого боку як ведучої програм можу зазначити, що переведення радіо із розмовного на музичний формат, оголошення про це працівникам, звільнення їх з праці відбувалося некоректно. Як, власне, і вся менеджерсько-адміністративна діяльність керівництва радіостанції від серпня 2004 р. до початку червня 2005р. Упродовж півроку я та окремі мої колеги мали вечірні прямоефірні програми, на які ми запрошували поважних гостей як експертів із найрізноманітніших тем суспільного життя. Ці програми починалися о 18-й, 19-й та закінчувалися о 22-й годині. А тепер на хвилинку уявіть собі - до вас на ефір прийшов спеціаліст - це людина літнього віку, яка до того ж не вельми добре себе почуває, а ви їй зненацька: „Доведеться підніматися пішки на 8-й поверх”. Отакої! Не в одного гостя такі слова викликали нерозуміння, подив, обурення. Одні якось тамували злість з цього приводу, другі – мовчки долали ту відстань, треті - виплескували негативні емоції на чергового редактора або й на вас самих.

У чому ж справа? Радіо винаймало кілька приміщень на 8-му поверсі Київського мотозаводу, керівництво якого вирішило відключати свій ліфт після 16-ї години. Так що окремим гостям радіо „Чесна хвиля –НАРТ” участь у вечірніх ефірах, гадаю, запам”ятається оцим підйомом пішки на 8-й поверх. А з другого боку – я рада за власників та керівництво мотозаводу, оскільки їм вдалося у такий доволі стандартний спосіб зекономити кошти та електроенергію. Яка не є, а усе ж поміч рідному підприємству та країні, тим паче у пору енергетичної кризи.

Упродовж останніх місяців роботи були такі дні й навіть тижні, коли на радіо відключали телефони. А в нас усі ефіри інтерактивні! От цікава ситуація – ви як ведучий ефіру маєте двогодинну програму, обговорюєте із гостем найгарячішу тему з життя країни, а телефонних дзвінків слухачів немає зовсім. Я би дуже хотіла, щоб менеджери бодай одного разу спробували дві години поспіль провести програму за відсутності реакції слухачів – напевно, видохлися б уже через півгодини. Ще на пам”яті відключення Інтернету – у такі часи новинкарі взагалі не виходили в ефір із випусками новин. Адміністратори запевняли, що це на день-два, що, мовляв, й телефони, й Інтернет відключили за борги (ясна річ, відключають за борги – це зрозуміло першокласнику!), що завтра усе поновиться, але така ситуація розтягувалася на тиждень. Чи ви чули колись розмовне радіо, яке упродовж тижня (!) не ознайомлює своїх слухачів із останніми вістями? Не чули? Так от, на радіо подібні факти мали місце.

Але, незважаючи на усі негативи, досвід роботи на радіо „Чесна хвиля –НАРТ” був вельми цінним для мене як для радіожурналіста та радіоведучої. Все по порядку. Майже 15 років свого життя я віддала роботі на радіо – тривалий час працювала на Національному радіо, була і кореспондентом, і коментатором, і ведучою інформаційних програм, потім працювала парламентським кореспондентом та ведучою аналітичних програм Української служби „Радіо „Вільна Європа” – Радіо „Свобода”. Як позаштатний автор співробітничала свого часу із „Радіо-Рокс”, „Супер-Нова”, упродовж останнього часу це була радіостанція „Чесна хвиля – НАРТ”. Певна річ, кожна радіостанція, кожен колектив – це як окрема країна. Я щаслива, що працювала на Національному радіо, адже державне радіо зразка 90-х років (наголошую – саме зразка 90-х років) – це була потужна загальнодержавна структура із сильними традиціями та стандартами журналістської діяльності, із колективом уславлених дикторів, журналістів, ведучих. Я пишаюся тим, що моїми навчителями були народна артистка України, ветеран дикторської справи Олена Дмитрівна Коваленко, що я спостерігала за роботою справжніх мікрофонних асів – Ігоря Мурашка, Івана Рябоштана, Юрія Рудника, Анатолія Єчка, Світлани Горлової, Надії Подоляко та інших. Я пишаюся тим, що по-справжньому мене увів в радіожурналістику відомий журналіст Володимир Резніков, що плече в плече працювала та засвоювала ази професії разом із Людмилою Самаєвою, Валентиною Кравець, Віктором Сидоренком, Даміром Савенком. Їхній досвід був та залишається для мене безцінним, бо це - класика радіожурналістики, це сильна школа радіожурналістики. З плином часу такі безцінні речі зникають – на жаль, отієї школи радіожурналістики уже практично немає, адже самовіддані фахівці йдуть з життя та з професії. Це ті люди, які працювали та ще подекуди працюють на совість, а не заради сотень баксів. Іноді доводиться чути, що Національне радіо – це, насамперед, цензура. Із висоти пташиного польоту, особливо зважаючи на вкрай брудну компанію виборів-2004, мушу наголосити - та цензура 90-х років на Національному радіо видається просто казкою у порівнянні із цензурою 2000- 2004 років так званих загальнонаціональних каналів – УТ-1, 1+1, Інтер та інших. Так, справді, цензура існувала, але була вона одноаспектна, небагатогранна, жодних змагань у піар-технологіях, жодного обливання брудом та жодних компроматів. Так, 1994 року Національне радіо надавало інформаційну підтримку одному кандидату у президенти України – Л.Кравчуку. Повідомлення про нього йшли у прайм-тайм, у розширеному вигляді, але ж ніхто не наважувався повною мірою ігнорувати, чи обливати брудом й другого претендента – Л.Кучму – повідомлення про цього кандидата йшли у неслухабельний час у скороченому вигляді. Те саме можна сказати і про виборчі перегони 1999 року. Розповідали про усіх кандидатів у президенти України, лише одним приділяли більше часу, іншим менше, про одних говорили піднесено, про інших ніби між іншим. Але якщо ви справжній фахівець, а не „звезда”, то намагаєтеся брати та вбирати у себе тільки найкраще та найцінніше.

Після роботи на Національному радіо мені пощастило працювати в Українській службі „Радіо „Вільна Європа” – Радіо „Свобода”. Цей журналістський досвід був по-своєму унікальним, він кардинально відрізнявся від досвіду роботи на державному радіо. Свобода слова, відсутність цензури як такої, збалансованість у подачі інформації, плюралізм думок. Тільки й встигай працювати. Якщо Національне радіо символізувало для мене високі методологічні й теоретичні засади діяльності, то радіо „Свобода” – це свідчення високих журналістських стандартів, насамперед, які стосуються свободи слова. Вкрай напружена, насичена робота, праця поруч із такими визнаними майстрами радіожурналістики як Ірина Халупа, Зиновій Фріс, Ліна та Іван Гваті, Людмила Литовченко, Сергій Грабовський, Ольга Буряк, Сергій Згурець, Сергій Руденко, Володимир Просянов, Олекса Починок, Богдана Костюк та ін. – це наче подарунок долі. Наголошу, що я веду мову про радіо „Свобода” зразка 1998 - 2003 років. Поправка на час обов”язкова.

Не втомлюватиму читачів перипетіями своєї журналістської долі, однак скажу, що після занепаду радіо „Свобода” мала доволі непрості часи - часи сильної моральної й фізичної виснаженості, часи не менш сильного розчарування у журналістиці загалом та радіо зокрема. Тож була у пошуках – довелося спробувати прес-службівського хліба.

Та ось вересень 2004 року... Із повідомлень Інтернету дізнаюся, що у Києві починає працювати нова радіостанція – радіо „Чесна хвиля – НАРТ”. Розумію, що радіостанція помаранчева, яка повинна внести свій посильний внесок у справу встановлення справді демократичних канонів життя в Україні. Негайно телефоную. Запрошують на роботу вести прямоефірні передачі. Це новий для мене досвід – провадити упродовж години - двох поспіль інтелектуальні розмови-бесіди на різні теми суспільно-політичного життя. У кожній програмі беруть участь відомі люди в Україні – політологи, культурологи, політики, митці, навіть психоаналітик! Несподівані повороти теми, жвава дискусія, в якій я як ведуча не завжди виходила переможцем (дарма, адже такий драйв!), продовження розмов після ефіру. Причому, зауважте, розмови із експертами були далеко не завжди співанням дифірамбів кандидату у президенти та главі держави В. Ющенку. Усе це як ковток цілющого гірського повітря – п”єш, а напитися не можеш. А чого варті телефонні дзвінки слухачів! Я би хотіла вклонитися усім нашим слухачам, які телефонували на програми, зокрема, ті, що були проведені мною. Ми вирішили вислуховувати людей повністю, не переривати їх – так в ефірі були і вірші, і оповідки, і прокльони, і радість, і невдоволення... Ми розуміли, що не було та немає в Україні такого радіо, де б вислухали людину з усіма її клопотами та проблемами. І люди дзвонили на радіо – дзвінків на ефір була сила-силенна. Зазначу, що слухачі говорили суто із задекларованої теми програми, а не просто розводилися про те, як їм погано живеться. До речі, таких скаржників було якраз зовсім небагато. Я до цього ще ніколи не працювала у такому режимі – по-перше, двогодинний радіомарафон, в якому ти маєш втримувати нитку розмови, маєш бути рівноцінним партнером для експерта, по–друге, підтримувати постійне спілкування зі слухачами. Такий драйвовий зворотній зв”язок, причому миттєвий. Саме під час тих ефірів я переконувалася ще і ще раз - є у нас держава Україна, є у нас чудові громадяни, які усе про все знають та усе розуміють. На превеликий жаль, наше спілкування тривало лише 9 місяців. Тепер радіо переведено на музичний формат. Адміністративна група обіцяє, що з вересня радіо „Чесна хвиля - НАРТ” повернеться на круги своя, що робиться усе можливе для відновлення мовлення у тому ж форматі, що саме із вересня радіо буде мережевим каналом, який вестиме мовлення у 12 містах України. Ясна річ, хотілося б вірити у ці запевнення. Однак, зважаючи на вкрай непрозору та непублічну редакційну політику, на вкрай некоректні стосунки між журналістами та власниками й менеджерами, на раптове рішення припинити інформаційно-публіцистичне мовлення та інші чинники такі обіцянки виглядають швидше локшиною на вуха журналістів, а не конструктивним підходом. Зараз менеджери кажуть, що ми, творчі працівники, зчорнюємо ситуацію навколо радіо. Але, бачить Бог, я намагалася нічого ані зчорнити, ані вибілити – розповіла усе, як воно було.

Можна лишень здогадуватися про таке рішення власників радіостанції „Чесна хвиля – НАРТ” змінити формат із розмовного, інформаційного на музичний. До речі, спробуйте дізнатися про власників радіо. Вам ніхто достеменно цього не скаже. У вересні 2004 року на сайті „Українська правда” повідомлялося, що це проект п. Зінченка. Згодом подейкували, що радіо належить соратникові президента п. Третьякову. Не викликає заперечень, що „Чесна хвиля-НАРТ” – це прообраз суспільного радіомовлення, про яке нині не говорить хіба що ледачий. Вочевидь, нова українська влада робить ставку на зручну журналістику, на співання дифірамбів собі, улюбленій. Критичні й конструктивні діалоги, намагання з”ясувати, що ж насправді відбувається у нашому помаранчевому домі, жваві дискусії із залученням думки звичайних громадян, судячи з усього, нікому не потрібні. Як непотрібне Україні інтелектуальне мовлення у цілому. А балачки про суспільне мовлення – це так, щоб потішити власне самолюбство та засвідчити, що помаранчева влада справді піклується про свободу слова. Принаймні, події останнього часу наштовхують саме на такі міркування.

Згадую думки віце-прем”єр-міністра України Миколи Томенка, висловлені ним ще у березні цього року. Цитую: „Якщо колишня влада опозиційних та критично налаштованих до неї журналістів позбавляла права на професію, а іноді навіть вбивала, то нинішня влада переконливо просить журналістів дотримуватися основних принципів журналістики, бути чесними, об”єктивними та незаангажованими”. І на цьому хочеться поставити три крапки, бо говорити, панове, більше немає про що. Та все ж - радіо „Чесна хвиля – НАРТ” не було опозиційним, воно було барикадним радіо у дні помаранчевої революції і повною мірою дотримувалося засадничих принципів журналістики. Але ми були і залишаємося критично налаштованими до влади, бо нам, нашим дітям жити в Україні. І ми, як громадяни і як журналісти, маємо повне та цілковите право з”ясовувати найдрібніші деталі діяльності нової влади. Що й робили. А тепер не маємо можливості робити, не маємо можливості забезпечувати одне із найголовніших прав громадян – право діставати точну, об”єктивну, неупереджену інформацію. Що так нагадує стару, безбарвну, кучмівську Україну, в якій кожен з нас уже сповна нажився і до якої ми, судячи з усього, повертаємося.

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1119438690.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua