Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 22-06-2005
Роман Купчинський: Quo vadis?
www.pravda.com.ua

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1119468988.html

Quo vadis? "Куди ми прямуємо?" Польський письменник Генріх Сенкевич поставив це запитання багато років тому в своєму однойменному романі. Саме це запитав у Христа Святий Петро на Аппієвій дорозі. Не отримавши відповіді, Петро попрямував до Риму, де його розп’яли на хресті вниз головою.

Сьогодні українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?".

Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті. Здається, чим ближче Україна підходить до Європейського Союзу, тим далі він відсувається від неї. Проте для половини населення України ця мета вважається реальною і вартою зусиль.

В той же час для іншої половини Європа, в тому числі і Європейський Союз, є анафемою. Вступ до Європи означає капітуляцію перед західними цінностями, перед підозрілими темними зговорами Польського Римо-католицизму й імперіалістичними інтригами Америки; принаймні, саме таку ситуацію малюють менш освічені і відверто нечесні представники Російської політичної еліти.

"Слов’янська православна Росія – ваш єдиний друг", - співає звабливий московський голос свої колискові пісні українському народові.

Слухаючи ці співи, деякі жителі Донбасу, що розривається між пролетарським лахміттям і вкраденими скарбами, фанатично вірять, що "Третій Рим" знову прийме в свої обійми молодших братів. Вони моляться, аби Москва дозволила їм відігрітися в своїй славі і дозволила їм платити менше за газ і нафту, аби залишилось трошки, щоб купити горілку і шмат сала, лікувати їхніх хворих дітей і піклуватися про стареньких батьків.

Коли вони стикаються з жахливими фактами того, що їх обікрали свої ж клани – Колесніков, Щербань, Брагін зі своєю бандою та інші - деякі мешканці Донбасу вигукують: "Націоналісти брешуть!", - і виходять з протестами на вулиці, аби врятувати тих, хто змусив їх жебракувати.

Обраний в свій час президентом Малоросії, Віктор Янукович веде свою донбаську паству пострадянського пролетаріату у темряву й національний нігілізм. Він — пророк альтернативного Quo Vadis, шляху фальшивого спасіння – до Росії.

Під гаслом захисту інтересів пролетарського споживача, який може надійти лише з однієї батьківщини – з Росії, Янукович обіцяє їм дешеву ковбасу в обмін на їхні голоси і честь.

Сьогодні Україна знову, як це було не раз за її бурхливу історію, опинилась перед вибором, яке ж лихо менше.

За її західними границями починається переважно католицький Європейський Союз, конгломерація багатих держав, яка ще не визначилась з майбутнім напрямком розвитку.

Франція і Бельгія, не підтримавши Конституцію Євросоюзу, стривожили весь континент. Стара європейська мрія створити міні-США на східних берегах Атлантичного океану здається зруйнована тим, що дехто називає французькою впертістю і гордістю, а також страхом, що, насправді, Європа – це локомотив без машиніста.

Німеччина і Італія потайки шукають шляхів, аби уникнути Єврозони, тоді як Британія, історично побоюючись континенту, здається задоволеною схемою Британського Petroleum (ВР) і Російського ТНК, що врятувала острів Тоні Блера від енергетичного голоду, і в той же час підтримує свої "особливі стосунки" з Америкою, повністю зневажаючи інших.

Європа мандрує без жодної мети. Чи потрібна їй ще і Україна на своєму горбі? Чи справді Україні так хочеться і необхідно зв’язувати своє майбутнє з цією зовнішньо блискучою, але збентеженою компанією?

І тут з’являється російський "вектор", центр тяжіння переходить на Схід, до землі слов’янського брата і Євроазіатського деспотизму, що наяву мріє про славу і владу.

На чолі з маленьким чоловіком, з бідною уявою і ще меншим харизмом, Росія шумить під брамами Західної цивілізації і гризе нігті, нервово сподіваючись на те, що її приймуть до клубу цивілізованих націй, проте десь глибоко усвідомлюючи, що насправді вона не заслужила на це.

А світ споглядає, як безкінечна брутальна війна проти чеченців вбиває десятки тисяч невинних людей. Мільйони дивляться і не вірять своїм очам, як некомпетентний Путін намагається вкрасти нафтову компанію для своїх друзів, організувавши сміхотворний шоу-суд, під час якого найзаможнішу людину Росії тримають у середньовічній клітині, встановленій в залі суду. Такого собі не дозволяв навіть товариш Сталін.

Росія сьогодні перетворилася на шизофренічну державу.

Одна частина країни хоче, аби їх прийняв Захід, інша рве себе на шматки, аби відтворити імперію і повернутися до сталінізму.

Сам Путін є яскравим прикладом роздвоєння особистості. З одного боку він проклинає розпад імперії і називає розкол Радянського Союзу "найбільшою трагедією ХХ століття". Він каже це і відновлює старий гімн СРСР, перетворюючи його на гімн Росії. І хоча його країна сьогодні є слабкою подобою колишньої імперії, нав’язлива мелодія гімну увіковічує його жадобу до величності і влади.

Потім проступає його друга натура і він наполягає, аби Росія увійшла до складу СОТ і отримала постійне крісло у Великій Вісімці – Клубі розвинених (і можна додати, цивілізованих) країн.

Чи справді українці бажають зв’язати своє майбутнє з такою країною? Що це: просто "вектор" чи національне самогубство? Чи є Росія "стратегічним партнером" або просто захисним покривалом для тої частини українського населення, яка не вірить у власні сили створити реальну незалежну демократичну державу?

Повернемося до запитання "Quo Vadis?".

Україна, здається, має три можливі варіанти вибору:

Перший варіант - зберігати теперішній курс на євроінтеграцію, але не робити з цього фетишу.

Європу не можна сприймати як простий Союз. Європа є набагато ширшим поняттям і відтак заслуговує на те, щоб її сприймали перш за все як культурний феномен, цивілізоване суспільство з розвиненою, хоча іноді незрозумілою, економікою.

Існує також "психологічна Європа", про яку писав Микола Хвильовий. Він бачив місце України на Заході багато десятиріч до того, як утворився ЄС. Його бачення варте уваги.

Заклик Хвильового "Геть від Москви" став ключовим моментом. Хвильовий розумів, що неможливо змінити географічне положення країни, але знав, що він міг повернути думки народу на Захід.

В 1925 році Хвильовий писав своїм співвітчизникам:

"…Що ж таке Європа? Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив "на закаті", не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса…"

Другий варіант – підтримувати гарні сусідські стосунки з Росією, незважаючи на те, хто нею керує.

Насправді, це не стільки варіант вибору, скільки необхідність, зумовлена географічним положенням, і на яку слід зважати. Це константа української геополітики, яку не можна ігнорувати, так само як і не можна дозволяти, щоб вона стала ігровим майданчиком для шахраїв або політично незрілих діячів.

Американський поет Роберт Фрост писав "Добрі паркани – добрі сусіди". Українцям час скористатися цією порадою.

Немає вагомих причин для відкритих кордонів ("відсутності парканів") з Росією або подвійного україно-російського громадянства, так само, як і немає вагомих причин для "Європейського громадянства", американо-канадського чи німецько-французького подвійного громадянства.

Лише дурень повірить, що ті росіяни, хто мріє про ліберальну (або тиранічну) імперію, почнуть з повагою ставитись до України після введення подвійного україно-російського громадянства.

Українські матері, маючи подвійне громадянство, безперечно зшаленіють від радощів, коли їхні сини, також громадяни Росії, будуть служити в російській армії десь на північному Кавказі.

Подвійне громадянство несе з собою тяжку відповідальність, а не лише переваги, якими б вони не були.

Цікавою була б пропозиція Бориса Тарасюка щодо того, аби Росія спершу погодилась на подвійне російсько-китайське громадянство і відкрила кордони з цією сусідньою країною як тест на російський лібералізм і інтернаціоналізм, а потім вже, років через десять, підбити підсумки відкритих кордонів в Російській Державній Думі, якщо така ще існуватиме.

Традиційно проросійська гілка української політики існувала під гаслом слов’янофілів, яке пізніше було замінено на "інтернаціоналізм", і наполягала на змішанні української нації з російською і білоруською у великому горнилі культурної анонімності і фальшивої дружби. І поки Наталії Вітренко і Петру Симоненку дозволено мати еротичні фантазії щодо Росії, від них буде мало користі.

Росіяни – сусіди України, залишаться водночас друзями і ворогами ще на довгі роки. Це є частиною множинного розладу їхньої особистості і результат імперіалістичної спадщини, яка надовго засіла у підсвідомості російської еліти.

За цих обставин, мудрішим буде залишити росіянам їхні імперіалістичні мрії і зосередитися на створенні сильної демократичної держави. Раніше чи пізніше Росія побачить свої помилки і почне поводитися на цивілізований манер.

Останній варіант – залишитися одним в стані благословенного нейтралітету. Ця позиція панувала серед української еліти в 1991, але обернулась тяжкою поразкою, переважно через незрілість еліти (яка елітою і не була), і ілюзорність того нейтралітету.

Леонід Кравчук став президентом після одного єдиного моменту нірвани, славетного просвітлення, коли він погодився на розпад Радянського Союзу. Після цього для Макаровича все пішло на спад. Він закінчив тим, що став довіреним помічником Віктора Медведчука і іграшкою в руках організованої банди соціал-демократів.

Це було тяжко – споглядати за падінням Кравчука протягом останнього періоду української історії. Як колись Павло Тичина у поезії, Кравчук перетворився на жалюгідний жарт у політиці. Будь-який інший поважаючий себе екс-президент давно б звільнився і уникнув би цього ганебного шляху насмішок і зневаги.

Макарович втратив свою душу, коли прийняв позицію нейтралітету. І коли його спитали, що таке нейтралітет, Кравчук не знайшов, що відповісти. Чи мала Україна стати незграбним гігантом, що не може визначитися, чого бажає?

Якби Кравчук проявив себе як справжній лідер в 1992-1993, якби він поставив Україну на прозахідний шлях, мабуть, Україні б не довелося пізніше страждати від Кучми і його слизького оточення.

Але Макарович йшов, як він казав, проміж крапельок, і намагався всім догодити. Результати були катастрофічними. Його роль хитрого лиса обернулась проти нього, і саме він, більш ніж будь-хто інший, винен у тому, що дозволив банді Кучми зімітувати "родину" Бориса Єльцина і перетворити країну на приватний бордель для себе.

Єдине рішення

Єдиною реалістичною надією України буде подивитися на Захід і працювати, аби змінити психологію свого народу. Заклик Миколи Хвильового "Геть від Москви" має відродитися знову, аби українці почали вважати себе європейцями.

Quo Vadis - Малоросія чи Європа? Вибір ще існує.

Польща, Чехословаччина і Болгарія – всі є слов’янськими країнами і всі були членами соцтабору в минулому, проте ніколи не заявляли про бажання приєднатися до Радянського Союзу. Чому? Що втримувало їх від вступу до Союзу, який увібрав в себе "найбільш прогресивні і т.д. і т.п. нації світу"?

Відповідь в тому, що ризикуючи бути менш "прогресивними", вони залишились вірними європейцями. Це були нації, що тимчасово були змушені жити в соціалістичному засланні. Вони не могли змусити себе назавжди приєднатися до культурно далеких "республік" СРСР. Втрати, що такий крок міг би їм завдати, вважалися занадто великими.

Хто може уявити поляків, бажаючих утворити "Польську РСР"?

Чому Балтійські країни так розлютують Москву сьогодні? Три маленькі європейські країни не підкорилися російському диктату після війни, і це заставляє гніватися кожного радянського лідера, починаючи від Сталіна і закінчуючи Володимиром Путіним, який за своєю психологією є радянською людиною російського походження.

Будь-який нормальний європейський лідер давно б вибачився перед Балтійськими країнами за попереднє ставлення до них, але у випадку з Росією все навпаки – Росія вдає ображену сторону, бо три маленькі країни викрили її як грабіжника.

На сьогодні питання щодо можливого членства України в Європейському Союзі навіть не стоїть. Правлячий клас сучасної Європи елементарно не допустить цього, і жоден українець, навіть Олег Рибачук, не зміг би їх переконати у зворотному. Албанія і Палестинська автономія мають сьогодні більше шансів, ніж Україна, бути прийнятими до Євросоюзу.

Проте це не трагедія, і Україні не слід припиняти зусилля приєднатися до Євросоюзу. Але вона має робити це, широко відкривши очі і маючи стратегію розвитку за будь-яких результатів.

Як вже стверджувалося раніше, головною метою треба зробити те, аби українці відчули себе європейцями, тим більше, що вони дійсно живуть на цьому континенті. Як тільки це буде досягнуто – через подорожі, освіту, знання Європейської історії, культури, політики і мов – половина перемоги буде вже одержана. І ні Володимир Путін, ні Романо Проді не завадять, аби це сталося

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1119468988.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua