Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 29-06-2005
Юрій ШЕЛЯЖЕНКО: Безсилий Основний Закон
для газети "Свобода"

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1120018381.html

Дев’ять років тому Україна прокинулася після «конституційної ночі» з відчуттям того, що в її житті з’явився Основний Закон. Цей Закон гарантує нам, громадянам, багато важливих прав і свобод, проголошує народ єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5), закріплює розподіл важелів державного управління і основи адміністративно-територіального устрою держави. Проте хочеться спитати: хіба ми поважаємо свою Конституцію? Її норми пригадують у відчаї або у розпалі красномовства. Тим часом загальна думка полягає в тому, що наш Основний Закон є декоративним документом – на кшталт передвиборчої листівки, де багато заманливих обіцянок, що ніколи не будуть здійснені.

Від зачаття до народження (1990-1996)

Робота над новою Конституцією почалася у Верховній Раді ще в той час, коли наддержава Радянський Союз, частиною якої була Україна (УРСР), почала двигтіти першими судомами розпаду. В жовтні 1990 р. запрацювала робоча група Конституційної комісії Верховної Ради. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року Основним Законом на території України стала Конституція УРСР від 1978 року, деякі статті якої були скасовані – передусім ті, що закріпляли державну монополію в економіці та провідну роль Комуністичної партії в житті суспільства. Цей документ, створений колись, щоб регламентувати життєдіяльність слабкого самоврядування одного з домініонів Москви, безперечно, треба було переписати заново.

Вже перші дискусії – наприклад, про державну символіку: червоний чи жовто-блакитний прапор? (ст. 20) – обіцяли запеклі баталії під час творення нової Конституції. Влада та громадськість, експерти-правознавці та оратори-популісти вели нескінченне змагання у дискусіях про нову правову сукню для голої від злиднів республіки. Тим часом економіка розвалювалася. Купкою спритних ділків епохи «дикого капіталізму» були створені криміналізовані фінансово-політичні імперії на основі приватизованого державного майна і заощаджень легковірного люду, що повірив обіцянкам десятикратних прибутків. Національні багатства швидко спливали за кордон.

27 травня 1993 р. перший проект Конституції України був внесений на розгляд Верховної Ради. Результат роботи Конституційної комісії не задовольнив депутатів. Ухваленню принципового документа заважала соціальна нестабільність.

Тільки після парламентських і президентських виборів 1994 р. у керманичів нації виникла потреба у документі, який регулював би розподіл повноважень між гілками влади. Новообраний президент Л. Кучма прагнув легітимізувати в Україні президентсько-парламентську республіку. Він розумів, що ознаки демократичного правового поля полегшать діалог із західними політиками та бізнесменами, на допомогу яких у виході з економічної кризи тоді покладалося багато надій.

8 червня 1995 р. президент і парламент уклали Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Україна також зобов’язалася перед Радою Європи прийняти Конституцію до 9 листопада 1996 р. Названа дата наближалася, а парламентарі все ще не могли дійти згоди між собою та з Президентом – а більшість депутатів була прихильною до Президента. Тільки під загрозою розпуску Верховної Ради та винесення президентського проекту Конституції на референдум Конституцію було прийнято в другому читанні за одну ніч. «За» проголосувало 315, «проти» – 36, «утрималися» 12, не голосували 30 депутатів.

Ухвалення Основного Закону в найгірших традиціях штурму і авралу, характерних для нещодавно розваленої тоталітарної держави, не додало поваги до Конституції України. Багато людей вважають, що поспішливо прийнятий документ обов’язково мав містити різноманітні помилки та протиріччя, які й заважають застосовувати Конституцію на практиці. У зарубіжних експертів була інша думка з цього приводу. Конституція України була визнана Радою Європи та її Венеційською комісією з прав людини (у висновку комісії від 7-8 березня 1997 р.) як документ, що здатний принести справжню демократію в Україну. Щоправда, для цього конституційні ідеї мали бути підкріплені конкретикою різнопланового законодавства. Саме тут, на стику європейської мрії та української реальності, повозка реформ раптом застрягла і зупинилася.

Фантастика соціальних гарантій

Найбільшим анекдотом для більшості українців є статті Конституції на зразок ст. 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Більшість наших співгромадян не схильні вважати свій життєвий рівень «достатнім».

Численні українці позбавлені свої конституційних прав на працю (ст. 42, 43), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст. 46), на житло (ст. 47), на безоплатні охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) та освіту (ст. 53). Корумпованість державних інститутів соціального захисту, медицини і освіти перетворила навіть мінімум «безоплатних» соціальних гарантій у тіньовий бізнес.

Правоохоронні органи безсилі боротися з цим знущанням над Конституцією. Типовим є випадок в районному центрі Ровеньки Луганської області, де незадовго після помаранчевої революції оперативники УБОЗу впіймали «на гарячому» лікаря міської лікарні. Зібрані докази хабарництва безслідно зникли після передачі в прокуратуру. Подейкують, що тамтешній прокурор має дружні стосунки з головним лікарем.

Чи захищені наші конституційні права?

Якщо забути про нездійсненні обіцянки Конституції в соціальній сфері, вона все ще залишається привабливою для звичайного громадянина гарантіями захисту його основних прав. Проголошується право людини на життя (ст. 27), повагу до її гідності та заборону катувань (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), свободу пересування (ст. 33), невтручання у особисте та сімейне життя (ст. 31, 32), недоторканість житла (ст. 30), непорушність приватної власності (ст. 41). Тим часом співробітники «правоохоронних» органів, покликані, згідно назві, захищати наші права, викликають у громадян справедливий острах і підозру. Надто багато випадків зловживання владою з їх боку переповідається в усному народному фольклорі.

Згідно статті 29, ч. 3 «…уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою». На практиці людину часто приводять в суд вже тоді, коли встановлений Конституцією строк давно минув. Розбіжність можна прослідкувати навіть по офіційним протоколам.

Ні для кого не секрет, що слідство іноді добивається від людей потрібних показів за допомогою фізичного і морального насильства. Ця проблема часто постає як в заявах правозахисних громадських організацій, так і в щорічних звітах Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Навряд чи міліціянти не знайомі зі статтею 62 Конституції, яка закріплює принцип презумпції невинності, та статтею 63, що гарантує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Що ж робити, якщо порушені наші конституційні права? Стаття 8 Конституції України визнає за цим документом найвищу юридичну силу. «Норми Контитуції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується» – написано в частині 3 цієї статті. Здавалося б, тут, в суді – останній прихисток конституційних прав громадянина. Але, як правило, судді відхиляють звернення громадян на підставі одних конституційних норм, мотивуючи це недостатністю процесуального обгрунтування! Тож якщо правосуддя діє всупереч Конституції, як простий українець може сприймати цей документ всерйоз?!

Мовне питання

Стаття 10 Конституції є однією з найбільш дискусійних для українського суспільства. Українська мова проголошена державною, хоч «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин». Національно-демократичні сили давно скаржаться на невиконання частини 2 цієї статті: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Навіть в сфері освіти, де ця конституційна вимога виконується найбільш успішно, окремі регіони «йдуть не в ногу». Що вже казати про неформальне спілкування? «Згідно з даними останнього перепису, для 67,5% населення України рідною є українська мова, але по-українськи жителі нашої країни мають змогу слухати й дивитися навіть менше за 32,5% телерадіопрограм» – відзначив у відкритому листі до Президента України від 23.04.2004 заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко. Лист був написаний на захист рішення Нацради щодо того, що ліцензуватися в загальному порядку будуть тільки ті ТРК, мовлення яких ведеться українською. Президент назвав це рішення неконституційним.

Як правило, Конституція в суперечках про державну мову дає зручні аргументи для всіх зацікавлених сторін. Проблема полягає в тому, що обмежувати розвиток інших мов держава не може згідно тій же 10 статті, а державні дотації та законодавчі пільги на розвиток української мови та культури завжди виявляються недостатніми. В результаті книжковий та медіа-ринок переповнено російськомовним інформаційним продуктом, і замість обіцяного Конституцією розвитку української мови ми бачимо скоріше її витіснення у сферу офіційного спілкування та документації.

Чорноморські нестиковки

В статті 17, частині 7 Конституції України сказано: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз». Ця стаття, здавалося б, вимагає виведення Російського Чорноморського флоту з української території. Насправді ми бачимо приклад одного з багатьох юридичних кульбітів, які помітить лише уважний читач Основного Закону. Справа в тому, що пункт 14 Перехідних положень дозволяє «використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань... на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною радою України». Сенс слова «тимчасове» в даному контексті виглядає досить туманно, адже за україно-російськими домовленостями оренда триватиме до 2017 року, і Росія не припиняє клопотати щодо пролонгації договору.

З останніх офіційних заяв МЗС випливає, що ЧФ РФ неодноразово порушував умови оренди. «З 1997 року, після підписання Угоди про базування військового флоту Росії на українській території, туди не могла попасти жодна комісія, і накопичилось багато питань» – заявив перший заступник міністра іноземних справ Володимир Огризко у квітні цього року. Найбільшими спірними питаннями є власність на маяки та бакени, законність будівництва на орендованій території та здачі цієї території в суборенду. Регулярно виникають конфліктні ситуації з навчаннями Чорноморського флоту РФ в територіальних водах України, яких Конституція не допускає, навіть враховуючи Перехідні положення (ст. 17 ч. 6).

Перетягування важелів влади

Свого часу ухвалення Конституції стало перемир’ям у запеклій боротьбі фінансово-промислових груп за контроль над владою. Правила гри були визначені. Згідно статті 19, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України». Але, як водиться, найсильніший гравець першим порушив цю конституційну норму.

Серія втручань Президента України у справи місцевого самоврядування, не передбачених вичерпним переліком його повноважень у статті 106, стартувала мало не одразу після ухвалення нової Конституції. Розпорядження Президента України про призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій, видані з липня 1996 року по січень 1997 року (в ст. 118, ч. 3 Конституції України передбачено, що склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови), розглядалися в Конституційному суді і були скасовані. Пізніше Президент неодноразово втручався у місцеві справи за межами своїх повноважень, зокрема під час виборів в Мукачевому.

Неодноразово порушувалися вимоги статті 94, що регламентує порядок підписання нових законів Президентом України. Згідно цій статті, Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, або повертає закон зі своїми зауваженнями та пропозиціями на повторний розгляд у Верховну Раду. У разі, якщо Президент протягом 15-денного строку не повернув закон на повторний розгляд, цей закон вважається схваленим Президентом і має бути офіційно оприлюднений. В реальності ж деякі схвалені Верховною Радою закони назавжди пропали у Адміністрації Президента, і ніхто не наважився оголосити їх діючими на підставі Конституції після закінчення 15-денного терміну. Так «прокатили» і закон про імпічмент, залишивши Україну без реального механізму здійснення Верховною Радою своїх конституційних повноважень: усувати Президента України з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111).

Виходом за рамки своїх конституційних повноважень були і спроби Леоніда Кучми видавати укази для регулювання економіки. Його Указ «Про заходи для введення державної монополії в сфері контролю за виробництвом і оборотом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів» в квітні 2004 року Конституційний суд визнав таким, що не відповідає Конституції. Суддя КС Валерій Пшеничний сказав журналістам, що КС визнав неконституційним це положення, оскільки Президент не мав права вводити державні монополії – згідно тим же 19 і 106 статтям.

В лютому 2002 року згідно закону «Про судоустрій України» Президентові дісталися нові повноваження. Він отримав право призначати суддів на адміністративні посади. Ця частина закону вступає в протиріччя з Конституцією (подібні повноваження Президента не передбачені Основним Законом, що дає вичерпний перелік його повноважень) і тому має вважатися недійсною (ст. 1 Перехідних положень). Але призначення суддів входить в повноваження Президента і досі.

Після Помаранчевої революції

Навряд чи можна серйозно казати про те, що в результаті народного піднесення між другим туром та переголосуванням президентських виборів 2004 року сильно піднявся престиж Конституції. Так, створено прецедент використання конституційної норми про те, що народ є джерелом влади в державі і може безпосередньо здійснювати свою владу. Але попереднє ухвалення конституційної реформи видалося багатьом українцям не безальтернативним компромісом, а зрадою ідеалам революційного Майдану. За власну перемогу в правовому полі народні лідери розплатилися правом своїх співгромадян прямо обирати представників від місцевої громади у парламент. Враховуючи неофіційну інформацію про вартість місць у партійних списках, тільки дуже багаті люди зможуть претендувати на місця в парламенті, а отже – прірва між владою і народом поглиблюється, і багато наших співгромадян реально втрачає своє конституційне право обирати і бути обраними в органи законодавчої влади. Крім того, Верховна Рада України, ухвалюючи зміни до Конституції за сценарієм Кучми і Мороза, порушила вимоги статті 159 Конституції України, оскільки не отримала висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту №4180 із новими внесеними до нього поправками вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Порушення в процесі конституційної реформи – не єдине свідчення зневаги нової влади до Основного Закону.
Незаконним, на думку народного депутата України Віктора Мусіяки, було призначення Президентом україни Віктором Ющенко глав обласних адміністрацій. Справа в тому, що у статті 118, ч. 4 Конституції йдеться: «глави місцевих державних адміністрацій призначаються Президентом України за поданням Кабінету міністрів України». Не прем’єр-міністра, а уряду! «Ми всі бачили, як Кабінет міністрів зібрався в ложі уряду Верховної Ради. Після цього прем’єр-міністр продовжує свій виступ, представляє глав адміністрацій і Президент підписує відповідні укази. Передбачений Конституцією порядок був публічно порушений», - говорить Мусіяка. На його думку, «має пройти засідання Кабміну, на якому приймається наступна постанова: рекомендувати таких-то людей на призначення в структури виконавчої влади. Президент скасовує свої укази, видані 4 лютого, і заново призначає губернаторів».

Але конституційність процедури призначення губернаторів – це ще не вся проблема. Найбільший скандал спричинило те, що десятки новоспечених держслужбовців найвищого рангу, міністри та голови обладміністрацій, не бажають складати свої депутатські повноваження. Стаття 78 Конституції України вимагає: «Народні депутати не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі». Не додержуючись вимог Основного Закону, найповажніші діячі з фракції «Наша Україна» порушують присягу народного депутата, яку вони складали у 2002 році згідно статті 79: «Присягаю додержуватися Конституції України...». Втім, про яку повагу народних депутатів до Конституції можна казати, коли згідно статті 84 «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто», але насправді під час голосувань деякі з наших обранців встигають проголосувати за кількох своїх колег, в тому числі – трапився якось такий конфуз – навіть за колегу, померлого вранці!

Вже традиційно, як за часів Кучми, не виконуються норми Конституції щодо взаємодії влади і громадськості.

За період від 28 січня до сьогоднішнього дня Президент України видав 40 Указів, що отримали незаконний (не передбачений жодним законом України) гриф “Опублікуванню не підлягає”. Тим самим зміст цих Указів був втаємничений від суспільства всупереч вимогам ст. 6, 19, 34 Конституції України, не кажучи вже про порушення передвиборчих обіцянок щодо принципу відкритості влади.

Звернення до найвищих інстанцій продовжують «спускатися» винуватцеві скарги всупереч вимогам Закону «Про звернення громадян». Часто відповідь взагалі не дається у встановлений законом термін, що є порушенням статті 40 Конституції України. Влада, як заведено, спілкується з народом відписками.

Втім, є й інші способи спілкування. Деякі журнілісти вже отримують від нових чиновників безліч усних інструкцій про те, що потрібно повідомляти людям і з якої точки зору – всупереч забороні цензури статтею 15 Конституції України. Ніна Карпачова, Уповноважений Верховної ради з прав людини, 1 червня висловила своє занепокоєння тиском на журналістів. Цікаво, чи мовчатиме народ, коли ставиться під загрозу гарантована Конституцією свобода слова?

Quo vadis

«День прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України», проголошує стаття 161. Сподіваюся, наведених вище прикладів достатньо для того, щоб читач усвідомив всю глибину неповаги українців до свого Основного Закону, не кажучи вже про інші закони. Тож пробачте авторові його антиконституційну поведінку. Вчора я свідомо ухилився від святкування Дня Конституції і заглибився, замість того, у критичні рефлексії.

Політична торгівля, що ведеться зараз у застиглих і мовчазних сутінках українського політикуму, дуже далека від волі народу та сподівань помаранчевого Майдану Незалежності. Ми не для того мерзли в наметах, щоб в наступному році ставити галочку навпроти знайомої, але водночас сліпої назви політичної партії – і морщитись, пригадуючи, які одіозні прізвища незрозумілим чином затусувалися в прохідну частину її виборчого списку. Нам потрібне справжнє верховенство права і гарантії основних політичних свобод. Ми боролися за громадянське суспільство.

Якщо Україні потрібна конституційна реформа, то, на мою особисту думку, це має бути ухвалення такої Конституції, яку ми всі зможемо виконувати і поважати. Не декоративний папірець для Європи, а справжній Основний Закон! Навіть якщо в ній буде лише 15 статей замість 161. Навіть якщо з усіх конституційних прав громадянинові буде гарантоване лише право боротися до перемоги або смерті за своє місце під сонцем. А також знаходити вірних друзів у цій боротьбі, разом з якими ти можеш вийти на Майдан і так гупнути ногою, щоб жоден чиновник не посмів ослухатись волі народу – єдиного джерела влади в республіці Україна, згідно п’ятій статті нашої нинішньої Конституції.

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1120018381.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua