першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Мирослава Свистович: Чому я відмовилась балотуватись на міського голову від “НУ"

додано: 24-03-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1143192413.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

КиївщинаПолітика

Чому я відмовилась балотуватись на міського голову від “Нашої України”

Очолюючи Ірпінську міську організацію Української республіканської партії “Собор”, я двічі підряд в Ірпінському регіоні була керівником виборчих штабів Віктора Ющенка. На парламентських виборах 2002-го, не зважаючи на те, що моя партія увійшла до Блоку Юлії Тимошенко, я очолила штаб Блоку “Наша Україна”, оскільки за мажоритарним округом висувався узгоджений від НУ та БЮТ кандидат в народні депутати Євген Жовтяк, який єдиний міг виграти вибори в лідера Київського обласного блоку “За Єду”, ректора Академії податкової служби Петра Мельника.

Ті вибори ми виграли, причому результат по місту Ірпеню та селищах Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське (вони всі разом складають Ірпінський регіон як адміністративно-територіальну одиницю) був значно вищим за середній по області та по Україні.

Парламентські вибори плавно перетекли у президентську кампанію, і у 2004-му я керувала штабом кандидата у Президенти Віктора Ющенка.

На шляху до перемоги довелося пережити багато: на мене завели абсурдну кримінальну справу “за рекламу Ющенка” (влада чомусь вирішила, що Ющенко мені платить за статті, а я не сплачую податків) з санкцією 5 років позбавлення волі (справу закрили після Помаранчевої революції), за мною було встановлено стеження (після революція міліція сама передала мені документи, які про це свідчать), в моїй квартирі проводила обшук СБУ...

На цих виборах, коли постало питання, з ким УРП “Собор” буде блокуватися, більша частина ірпінської організації виступила за входження до Блоку Юлії Тимошенко, підтримавши Левка Лук’яненка. Я виступила на стороні Анатолія Матвієнка і переконала всіх членів організації не виходити з партії, на виборах до Верховної Ради агітувати за ту силу, яка йому до вподоби, а на місцевих діяти спільно.

На відміну від всеукраїнського рівня, до блоку “Наша Україна” в Київській області увійшли тільки дві партії – Народний Союз “Наша Україна” та УРП “Собор”. Торги і домовленості на обласному рівні закінчилися тим, що у списках до всіх рад нашій партії виділили 8%, надавши в кожній районній та міській раді по одному прохідному місцю. Всі решта були від НСНУ. Кандидати на посади міських та селищних голів також майже всуціль були нашоукраїнські, і лише в 2 чи 3 містах вибір зупинився на республіканцях, які мали в своїх населених пунктах високий рейтинг. Я була тим винятком, якого “Наша Україна” погодилась підтримувати на мера.

Якщо врахувати, що ми, представники різних партій та позапартійні, праві та ліві, об’єднавшись іще з кінця 1998 року, активно працюємо з людьми (з кінця 2001-го під брендом “За чесну владу”, випускаючи однойменний інформаційний бюлетень), захищаючи їх від свавілля влади не лише на виборах, але й між ними, то, отримавши на додачу до цього назву “Наша Україна” та фінанси для ведення передвиборчої кампанії, можна було наперед святкувати перемогу. Але я від цієї підтримки добровільно відмовилась, чим викликала повне нерозуміння у “колег” по блоку. Вони просто не розуміли, як це можна отак просто заради якихось принципів відмовитися від практично гарантованої посади мера?

Моє знайомство з Народним Союзом “Наша України” на Київщині

Народний Союз “Наша Україна” формувався в області кулуарно, а в Ірпінському регіоні тим більше. Я була трохи здивована, що нікому ні з нашого штабу, ні з тих кількох сот найактивніших людей, які відпрацювали на всі сто на перемогу Ющенка, і більшість з яких були позапартійними, не було навіть запропоновано туди вступити. І ще більше здивувалась, що в регіоні, де я знаю абсолютно всіх, хто хоч трохи причетний до політики, нікому нічого невідомо, хто ж у Приірпінні є в цій партії. Також періодично до нас доходила інформація, що, як на обласному, так і на нижчих рівнях, до НСНУ почали приймати колишніх членів Партії регіонів, що якісь люди приїздили до голів селищних рад та просили допомогти їм створити осередки.

Після революції я очолила Робочу групу Київської обласної державної адміністрації з питань дотримання в Київській області земельного, лісового та природоохоронного законодавства, а тому весь час проходив у перевірках та спілкуванні з правоохоронними органами, куди ми подавали здобуту нами інформацію. Тому ні можливостей, ні бажання витрачати цей час на здобуття інформації щодо НСНУ в мене не було, оскільки вступати туди я все одно не збиралась.

Та все ж таки я бажала успіху цій помаранчевій партії, як і іншим, а тому неприємно вразила стаття в “Україні молодій” за 19 березня 2005 року, де цитувалася заява голови фракції “Сила народу” Київської обласної ради Василя Галюка та голови Комітету національного порятунку Бориспільського району Андрія Чайки. Вони звинувачували Олексія Кучеренка, що той відібрав для участі у з’їзді НСНУ людей, які активно підтримували Януковича. Були згадані голова Макарівської районної ради В. Хіміч, голова партійної організації СДПУ(о) Бориспільського району М. Кононенко, міський голова Березані М. Пікало, який під час Помаранчевої революції поїхав у Київ інформувати тодішню владу, що депутати-березанці проводять позачергову сесію з визнанням кандидата Ющенка своїм Президентом. Особливо зачепило, що не лише до лав партії, але й до ревізійної комісії потрапила така одіозна особа як колишній голова Київської обласної ради Микола Баранюк, людина Анатолія Засухи, який після перемоги Ющенка навіть поступився екс-губернатору своїм місцем голови, хоча це не допомогло “душителю Київщини” й довелось йому втікати від правосуддя до Росії.

Ще більш неприємною була інформації про прийняття до Народного Союзу “Наша Україна” Бучанського і Ворзельського селищних голів Анатолія Федорука та Зінаїди Сотникової, які до того були членами Партії регіонів, а підлеглі їм комунальні служби ретельно зачищали селища від розвішаної нами помаранчевої символіки.

Тоді я сприйняла це як проблеми партійного будівництва і списала огріхи на те, що ним займаються недосвідчені у цьому питанні люди. Наївно вважала, що роблять вони це вимушено, через брак кадрів, адже більшість працівників штабів Ющенка на Київщині належали до Української народної партії, обласну організацію якої очолював Євген Жовтяк. І партію губернатора ніхто покидати не поспішав, як і інші партії, чиї члени працювали у виборчих штабах. Тому, навіть трохи співчувала Олексію Кучеренку, що головою Державного комітету з питань житлово-комунального господарства, який не має до Київщини жодного стосунку та не знає її в плані політичному, мусить займатися такою рутиною.

Коли ж головою обласної організації НСНУ стала заступник керівника Київського обласного штабу Віктора Ющенка на виборах-2004, народний депутат Олена Бондаренко, яка незмінно була в команді Ющенка п’ять років, я подумала, що з часом все налагодиться, помилки виправлять, кадровий склад почистять. Тим більше, що декого з одіозних, наприклад, Баранюка, ніхто більше в “Нашій Україні” не бачив.

Я навіть хотіла зателефонувати Олені Федорівні та запропонувати свою допомогу у створенні ірпінської організації НСНУ, давши їй активних та відданих помаранчевій справі людей. Хоч і не моя партія, але все ж помаранчева. І я завжди виходила з того, що всі ми маємо рано чи пізно об’єднатися й діяти спільно. Тим більше на місцях, де немає ідеологічних розбіжностей, і вирішуються господарські (вода, каналізація, сміття), а не “світоглядні” питання.

Та, поки збиралася за своєю зайнятістю викроїти час для дзвінка та зустрічі, Олену Бондаренко з партії та посади голови обласної організації вже усунули. На її місце прийшов інший народний депутат – Вадим Литвин, про якого я чула вперше, хоча доволі добре знайома з депутатським корпусом Верховної Ради.

Звістка про усунення Олени Бондаренко була не з приємних, але також мене не насторожила. Адже буває, що людина, яка не є оратором чи харизматичною особистістю, проявляє чудові організаторські здібності. Тим більше, що мій чоловік мав зустріч з Вадимом Литвином, під час якої розповів йому, кого вони поприймали до партії у Приірпінні. В. Литвин не сперечався, просто сказав, що не готовий дати відразу відповіді. Ми подумали, що він, як людина нова, просто не володіє ситуацією. Як же ми помилялись!

Перші серйозні сумніви

Першим серйозним дзвіночком, який пролунав, була спільна обласна конференція, на якій я, як і майже всі інші делегати, вперше побачили програму та список на вибори до облради, який готувався у київських кабінетах і набув остаточного вигляду буквально перед самою конференцією. У списку стояли тільки прізвища та назва партії, яка висунула кандидата у депутати. Ніяких даних більше не було.

Серед делегатів від “несунівської” частини я побачила знайомих людей, яких знала по обласному штабу Ющенка. Натомість у списку їх не було. Майже всі прізвища були незнайомі не тільки мені, але й більшості присутніх на конференції – як від НСНУ, так і від УРП “Собор”. Знайомі ж, окрім начальника обласної міліції Віталя Яловенка (чи не єдина людина зі списку, яка мені імпонує) та вже згадуваного Василя Галюка (№23), не мали жодного відношення до Київської області. Наприклад, директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан (№3), екс-директор телекомпанії НБМ (5-й канал), а нині – член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Владислав Лясовський.

Голова Київської обласної організації УРП “Собор” Ярослав Козачок знаходився на “напівпрохідному” 27 місці. Делегати ж республіканці розпитували один одного, хто такі Сергій Павленко (№14), Володимир Зіневич (№21), Олександр Кац (№24), Роберт Атоян (№27), яких нібито до кандидатів обласної ради висунула наша обласна партійна організація. Але на ці питання не мав відповіді навіть сам голова, який виглядав надзвичайно виснаженим. Він не зміг надати про цих людей жодної інформації і просив нас нічого не питати, благав мовчки проголосувати за список, бо інакше у районних списках УРП “Собор” не матиме навіть одного прохідного місця, а також блок не підтримає наших кандидатів на мери.

Питання “Хто це такий?” щодо своїх кандидатів у депутати також задавали один одному делегати від НСНУ. Знайомі мені і моєму чоловікові, який під час виборчої кампанії об’їздив всю область, допомагаючи обласному штабу організовувати районні форуми на підтримку Ющенка та постачаючи обласний штаб агітаційною літературою, прізвища працівників штабів Ющенка та його прихильників починалися з непрохідного п’ятого десятка. Не було серед кандидатів до обласної ради також жодного активіста обласного штабу Ющенка. Я пішла назустріч Я. Козачку і проголосувала за цей список (врешті решт нічого негативного про його фігурантів тоді я ще не знала). Ніхто нікого не обговорював і не представляв. Проголосували швиденько і все.

Загалом на конференцію виносилися тільки 2 питання, а тому разом зі співом гімну вона мала б тривати 10-15 хвилин (заради цього люди з усієї області кілька годин добиралися до Обухова, де вона проходила!) Але при затверджені програми стримати себе не змогла, чим спричинила дискусію.

Я розкритикувала програму як набір гасел, передертий із всеукраїнської програми (“Створенню нових робочих місць – так! Тіньовій економіці та нечесним оборудкам – ні! Чесній конкуренції, інвестиціям – так! Чиновницькому втручанню у бізнес – ні!”). Вказала на відсутність у програмі механізмів, які б роз’яснювали виборцю, яким саме чином ми виконаємо, наприклад, такий рядок програми: “Промислове виробництво зростатиме, піднімаючи економіку області”. Зазначила, що на обласному рівні вирішуються абсолютно інші питання, ніж на всеукраїнському, і що багато обіцянок, які містяться в обласній програмі, ми не зможемо виконати, оскільки це не входить до компетенції обласної ради – правоохоронна та суддівська системи, оплата праці лікарів, депутатська недоторканність, розподіл податків між бюджетами тощо. Виходить, ми обіцяємо виборцям те, що не зможемо виконати при всьому своєму бажанні? Так в народі це зветься одним словом – брехня.

Необхідний відступ про рекреаційну зону та будівельний бізнес

Вкриті лісами землі Ірпінського регіону мають курортно-відпочинкову інфраструктуру, а розташоване в западині селище Ворзель – ще й унікальне повітря для лікування серцево-судинних хвороб. В регіоні також містяться чималі поклади доволі рідкісного мінералу – цілющої зеленої глини.

Але все це мало хвилює когось на державному рівні, чим і користаються нові українці, які прагнуть жити за містом і бажано в лісі, але поряд зі столицею. Тому вони поклали око на наш регіон, а Ірпінська міська та Бучанська селищна ради прийняли у червні 2002 року рішення, яким без дотримання усіх необхідних погоджень з Кабміном, облдержадміністрацією, “Київлісом” перевели землі державного лісового фонду в категорію громадської та житлової забудови.

Спочатку землі видавали багатіям формально безкоштовно. По 10-15 соток під житлове будівництво, а також додавали чималі шматки “для ведення особистого селянського господарства (в лісі!)” та “обслуговування прибудинкової території” в оренду з правом викупу чи без нього. Таким чином ділянку можна було збільшити до гектара, а згодом змінити договір оренди, цільове призначення й приватизувати. Міський та селищні голови без питань виносили це на сесію, а депутати місцевих рад, не червоніючи підіймали руки “за”, надаючи великим бізнесменам з “Мерседесами” землю “для ведення особистого селянського господарства”. Адже вони також отримали хто на себе, хто на родичів земельні ділянки по10-15 соток. А вартість однієї сотки землі в регіоні коливається від 3 до 7 тисяч доларів.

Землю також надавали під товариства садівників (знову таки в лісі!), а потім знайшли спосіб її продавати. Знаходили по всій Україні напівбомжів та алкоголіків, оформляли на них ділянки по 15 соток “під житлове будівництво”, обносили суцільним парканом і тут же давали від імені цих “власників” оголошення до газети “АВІЗО”. Якщо продивитися знайдені нашою робочою групою документи, то можна виявити чимало випадків, коли оголошення про продаж з’являлося вже через два дні після отримання ділянки. Тобто, навколовладні брокери шукали покупця, якому всі оці напівбомжі продавали в один день свої ділянки, розташовані одна біля одною. Таким чином в нас почали з’являтися легальні власники величезних ранчо.

Робилося все відверто й зухвало. Навіть формальностей не особливо дотримувались. У справах далеко не завжди були наявні усі необхідні погодження. Громадяни з різних куточків України писали свої заяви чомусь одним почерком. Іноді цей почерк співпадав з почерком когось з працівників місцевого виконкому. А деякі громадяни, навпаки, писали кілька заяв, і кожна з них була написана іншим почерком. Підписи ж одного того й самого громадянина під різними заявами різнилися іще більше, ніж почерки.

Для простих громадян з Києва чи Житомира, наприклад, Бучанська влада встановила “особливу сервісну послугу”: вони іще не встигли звернутися з проханням надати їм земельну ділянку, ще не написали заяви, а селищний голова та земельна комісія вже наперед знають, що з’являться в регіоні ці люди і попросять виділити їм землю. І навіть знають чиновники, де ці громадяни її попросять. Тому виносять на сесію проект рішення без заяви громадянина та без необхідного пакету документів з конкретним місцерозташуванням ділянки. І депутати голосують, бо мають, очевидно, здатність передбачати, де саме ці невідомі їм громадяни попросять виділити їм гектарчик для житлового будівництва, ведення особистого селянського господарства та обслуговування прибудинкової території.

Ірпінський міський голова Володимир Скаржинський та селищні голови проявили неабияку турботу про мешканців ледь не усіх регіонів України. За 2002-2004 роки їм було роздано біля 1200 га землі, тоді як продовжують лежати без руху понад 2800 заяв місцевих мешканців, які живуть по 2-3 покоління під одним дахом і роками, а то й десятиліттями стоять на черзі, щоб отримати свої 10-15 соток під житлове будівництво. Місцевим відмовляють “в зв’язку з відсутністю Генерального плану”. Але чомусь у той самий день коли штампують відмови ірпінцям чи бучанцям, відсутність Генерального плану не заважає місцевим радам надавати землі мешканцям Дніпропетровська чи Сєверодонецька.

Призупинити земельний деребан нам “допоміг” співець Помаранчевої революції Святослав Вакарчук. Ми виявили документи про виділення йому у 2004 році гектару землі в Бучанському лісі, з якого 45 соток було надано співаку “для ведення особистого селянського господарства”. Найцікавіше, що одну з заяв на ім’я члена Партії регіонів, Бучанського селищного голови Анатолія Федорука С.Вакарчук писав під час Помаранчевої революції.

Скандал з Вакарчуком спричинив цілий наплив до Приірпіння українських та закордонних журналістів, яких раніше наші проблеми не цікавили. Злива телесюжетів та газетних публікацій, “купівля” землі у Бучі в прямому ефірі (Андрій Цаплієнко торгувався з брокером на очах телеглядачів), знайдення журналістами НТН у робітничих гуртожитках Житомира, Вінниці, Дніпропетровська, Сєверодонецька “щасливих власників” землі, які вперше від цих же журналістів і дізналися, що існує в Україні таке собі селище Буча, де вони отримали землю, навіть не писавши заяв (“турботливі” чиновники все зробили за них), призвело до кількох прокурорських протестів, повернення громаді сотень гектарів земель, відкриття кримінальних справ, що сильно призупинило роздачу землі не лише в регіоні, але і в області. Її роздають і надалі, але в менших масштабах та значно обережніше.

Проте існує ще й інша проблема – апетити власників київських будівельних фірм та плани “крутеликів” на землі столиці. І не тільки на центр.

В центрі вони прагнуть розташувати офіси та багатокімнатні й багатоповерхові елітні квартири. Але для цього треба знести існуючі там нині житлові будинки й переселити кудись їхніх мешканців. До того ж не насильно, а запропонувати їм варіант, на який би ті погодились.

В Києві земля дуже дорога. Тому й вартість житла набагато дорожча, ніж у передмісті. Набагато простіше домовитися з мером якогось містечка біля Києва і, “простимулювавши” його невеликою за київськими мірками сумою, отримати землю під будівництво безкоштовно або за копійки (наша Робоча група виявила у Приірпінні десятки випадків продажу землі за цінами у 5-10 разів нижчими від ринкових). Тоді замість 3-кімнатної київської квартири можна запропонувати власнику столичної “хрущовки” 6-кімнатну в Ірпені. А ще можна здешевіти тут будівництво, переклавши витрати на підведення комунікацій на місцеві бюджети. Такі варіанти проходять також. У всякому разі в нашому регіоні.

Дійшло вже до того, що будівельні фірми за свої гроші виготували Генеральний план забудови Ірпеня, згідно якого заліснене Приірпіння має перетворитися у лісонедостатній регіон. А на місці лісів, у заплаві річки і не тільки там має з’явитися багатоповерхова та котеджна забудова. Населення ж Приірпіння має збільшитися за 15 років зі 100 до 170 тисяч за рахунок приїжджих. Адже за демографічною статистикою в нас народжується людей менше, ніж помирає.

Майже всім цим “новоселам” доведеться працювати у Києві. Бо у Приірпінні і так не вистачає робочих місць (в столицю їздять електричками та маршрутками на роботу 60% працездатного населення), а, окрім житла, будівництва якихось підприємств не передбачається. Школами ж, поліклініками, іншою інфраструктурою вони користуватимуться тут, за рахунок і так мізерного місцевого бюджету. Податки ж сплачуватимуть у Києві, за місцем роботи.

Я бачила макети майбутнього Приірпіння – хмарочоси, які дивляться один одному у вікна, багатоповерхові дорожні розв’язки, справжні бетонні джунглі. І це при тому, що вже сьогодні через слабкість насосів та зношеність комунікацій вода не доходить до верхніх поверхів, а гарячої води деякі райони не бачать місяцями. І це при тому, що в місті немає повноцінного каналізаційного колектора.

Причини моєї відмови від підтримки з боку “Нашої України”

Напередодні тієї “вікопомної” конференції нам вдалося дістати список членів Ірпінської міської організації Народного Союзу “Наша Україна”. З тих, хто хоч трохи був причетний до перемоги Ющенка (та й то не надто напружувався), там було лише троє. Натомість були люди, які мали судимість, а ще – ті, хто лише вчора агітував за Януковича, перебуваючи у Партії регіонів. Були там і Бучанській й Ворзельський селищні голови, Анатолій Федорук та Зінаїда Сотникова, також колишні члени Партії регіонів, а ще працівники виконкомів селищних рад та інші чиновники, які наліво і направо роздавали наші землі.

Вадим Литвин іще при зустрічі з моїм чоловіком заспокоїв його, що раніше засуджені – це не його люди, а організацію вже очолює чоловік з Києва, бо в Ірпені у нього своїх немає. Цим чоловіком виявився Олег Чернецький, колишній заступник директора фірми “Укрброкінвест” і №15 у списку до обласної ради.

В IV кварталі 2002 року в рейтингу торговців цінними паперами “Укрброкінвест” займав 63 місце, але вже у І кварталі 2003-го вийшов на 11-е. Але далі справи почалися погіршуватися. Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 14 квітня 2003 р. № 50/130 до фірми застосовуються спеціальні санкції, передбачені за порушення Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” або пов’язаних з ним законів. Ці санкції передбачають накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов’язків. Також за невиконання п.5.3.(подача звітності) та п.6.1.(сплата членських внесків) Положення про участь в СРО “АТ “КМФБ” фірму “Укрброкінвест” виключають з числа учасників cаморегульованої організації ринку цінних паперів ВАТ “Київська міжнародна фондова біржа”.

Наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку №497 від 20.06.2003р. ліцензія “Укрброкінвест” на роботу з цінними паперами була анульована на підставі заяви про анулювання. І нарешті в газеті “Голос України” №108 від 14 червня 2005 року з’явилося оголошення, що Господарським судом м. Києва за позовом Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва порушено справу № 25/160 про банкрутство ТОВ “Укрброкiнвест”.

Головою виконкому Ірпінського НСНУ також був киянин – Денис Поздняков (№82 до обласної ради), нікого більше з тих, хто приймає рішення, в нашоукраїнському офісі ми не бачили.

Оскільки будь-яка серйозна людина, яка йде на мера, повинна мати свою команду, я запропонувала скласти спільний список до Ірпінської міської ради та розпланувати виборчу кампанію, на що отримала відповідь, що список уже складений, а кампанію “від дверей до дверей” проводити неефективно, тому упор робитиметься на концерти. Мені, яка двічі керувала штабом “Нашої України” та Ющенка, і яка знає регіон, як свої п’ять пальців, було дивно чути такі речі від молодих людей, які ніколи виборами всерйоз не займались.

Але ще дивнішим було почути, що до списку, хоч і не на перші місця, будуть включені троє одіозних осіб. Це – голова правління ЗАТ “Меліоратор” Василь Яцюк, дядько Бучанського селищного голови Анатолія Федорука, який до революції, як і його племінник, також був у Партії регіонів, а ще займався розселенням “гостей” з Донецька по численних санаторіях напередодні голосування. Василь Яцюк очолив “Меліоратор” завдяки тому, що був начальником дільниці в селі Ковалівка, де “Меліоратор” виконував для Засух дренажні роботи. Оскільки тодішній керівник “Меліоратора” Микола Мальков “набридав” губернатору, щоб той оплатив вартість цих робіт на суму 3 млн. грн., його не лише усунули з посади, але й жорстоко побили. А на місце Малькова поставили Яцюка, який нічого від Засух не вимагав.

Колишній член Партії регіонів, завідуючий відділом охорони здоров’ям Ірпінського міськвиконкому Станіслав Сичук агітував за Януковича лікарів, збираючи “планьорки”. Тепер він у списку “Нашої України” до Ірпінської міської ради. Третім у цій компанії є начальник ірпінської екологічної інспекції Олександр Дзюблюк, чий підпис красується рід багатьма погодженнями на вищезазначені виділення землі. Хлопці ввели нас у шок, заявивши, що партія має зобов’язання перед цими людьми. Які зобов’язання може мати “Наша Україна” перед янучарами-регіоналами, взнати так і не вдалось.

Нам також заявили, що список не обговорюється, оскільки я і так отримаю забагато – посаду мера. Мої слова про принципи, ідеали і т. ін. відлітали, як горох від стінки. Вони розуміли тільки мову торгів, не маючи навіть приблизного плану, що робитимуть, ставши депутатами.

Також нам заявили, що “Наша Україна” підтримає на селищних голів Бучі, Ворзеля і Коцюбинського колишніх мерів цих селищ, членів Партії регіонів Федорука, Сотникову і Пікулика. І що це також не обговорюється. А ще вони пихато заявили, що саме вони, а не ми призначені тут представляти інтереси Ющенка, і що Ющенко чудово знає ситуацію в партії, і що, якщо вони досі тут, то їх політика його влаштовує, і взагалі Ющенко сам такий як вони, а не як ми, що за нього боролися.

Для мене йти з такими особами в одній команді – означало плюнути в обличчя тисячам людям, яким ми всі ці роки казали про чесність, порядність, принциповість, яких закликали на дії власним прикладом. Перемогти ж такою ціною означало опуститися до рівня тієї влади, яку ми щойно повалили. І я вирішила спробувати щось змінити, донісши інформацію до вищого керівництва НСНУ. Тим більше, що без нас вони б не змогли провести між партійну конференції в регіоні, щоб когось висунути.

Голова моєї обласної організації впав у справжній шок. Він телефонував мені по кілька разів на день, висловлював свою згоду з моїми принципами, але водночас вмовляв не зривати своєю “особливою” позицією домовленостей на обласному рівні. Я пробувала цитувати йому висловлювання керівників УРП “Собор” про честь, правду та інші подібні речі, але це не діяло. Він пробував давити на мою совість, говорячи, що сам відмовився від прохідного місця до облради заради того, щоб наші однопартійці отримали гарантоване одне місце у кожному місцевому партійному списку, а я – посаду міського голови, однак я, оцінивши його самопожертву, все ж виклала свої уявлення про совість. Я вважала і вважаю, що ми повинні підтримувати проходження у владу чесних та професійних людей, а не власників партійних квитків. Тому такі жертви ціною зради принципів я не поділяю, хоча на нього було шкода дивитися. Бо ж розуміла, що йому просто “викрутили руки”, скориставшись тим, що він – людина на своїй посаді нова і недосвідчена (більшість членів обласної організації УРП “Собор”, в т.ч. й керівництво, під час розколу підтримало Лук’яненка, а не Матвієнка).

Проте сприйняти такий бізнесовий підхід я не могла. Що зробить одна людина в раді? Нічого. Тож навіщо ці торги? Ми ж не прибуток ділимо. Тому й на слова “Деякі люди платили по півмільйона доларів, щоб потрапити до обласної ради, а ти відмовляєшся від такого шансу” зреагувала прохолодно.

Врешті решт я сказала, що не буду зривати ніяких їхніх домовленостей, а просто розпущу організацію, оскільки всі мої члени розділяють мій непродажний підхід, і більшість лише зрадіє від розпуску. Адже це б доводило їхню правоту щодо Анатолія Матвієнка, проти якого вони були різко настроєні. Мовляв, ти його захищала, на з’їзді підтримала, нас вмовила не виходити з партії, а він тебе “кинув”. А саме головне – “кинув” принципи, які ти відстоювала.

Єдине, що я попросила, це – кілька днів, щоб спробувати вирішити питання через керівництво НСНУ. Ярослав Козачок був проти, казав, що нічого з цього не вийде, але мусив погодитись.

Завдяки знайомству з деякими впливовими у цій партії людьми, нам влаштували зустріч з головою Політради Народного Союзу “Наша Україна” Романом Безсмертним. Ми поїхали втрьох – найактивніші люди у Приірпінні, які найбільше зробили для перемоги тут “Нашої України” та Ющенка.

Роман Петрович погодився з нашими аргументами й пообіцяв спробувати щось зробити. Не заперечив нашої інформації про 500 тисяч доларів за місце у списку обласної ради і навіть розповів нам, що в окремих містах (наприклад, у Білій Церкві) в “Нашій Україні” є відвертий кримінал. Водночас попросив мене не знімати кандидатуру в будь-якому випадку, пообіцявши ретельно розібратися з партією після виборів. Я відкинула такий варіант, бо не бачила сенсу в тому, що янучарів виженуть з партії 26 березня, а зараз дадуть їм шанс залишитись при владі, прикриваючись помаранчевим прапором, словом “Так!”, іменем Ющенка та спекуляціями на тему Майдану, де їх не було. Ще раз заявила, що в такій компанії на вибори не піду, адже краще програти, ніж знеславити себе й отримати посаду з ворожим до себе депутатським корпусом.

Тоді Р. Безсмертний дав мені свій мобільний телефон і попросив весь час йому телефонувати. Це продовжувалось чотири дні. Він постійно казав, що поки що нічого вирішити не вдалось і просив перетелефонувати через годину, через дві, через п’ять, через день... Знайомі з НСНУ казали, що він зустрічався і з Литвином, і з іншими, що розмови були на підвищених тонах, але від цього все одно нічого не мінялося. Я бачила, що таким чином ми просто не встигнемо взагалі взяти участь у виборчому процесі, тому вирішила розпустити партійну організацію, а Безсмертному попросила повідомити через знайомих, що більше нічого від нього не хочу. Одночасно з цим до Ірпеня прийшов лист, що Центральна Рада УРП “Собор” розпустила Ірпінську організацію. Ми не стали опиратися цьому, а просто на зборах прийняли рішення про розпуск. Таким чином, я, вступивши до лав Української республіканської партії у дні путчу 1991 року, стала позапартійною через те, що намагалася ретельно дотримуватися тих принципів, які ця партія проголошувала.

Я б могла ще написати про кілька моментів, які б навряд чи б покращили в очах читачів імідж мого обласного та вищого партійного керівництва. Але не стану цього робити з двох причин. По-перше, це виглядатиме як гра на користь якоїсь іншої політичної сили, по-друге, хоч моє ставлення після цього до них і не стало, м’яко кажучи, кращим, але я на них сильно не ображаюсь. Розумію, що розпускали вони нашу організацію не від великого бажання, а під тиском обставин. Хоча мене б такі обставини ніколи б не змусили так вчинити. Та це вже питання іншої площини, питання вибору принципів та межі компромісу, в т.ч. й компромісу з власним сумлінням. Їм довелося його приборкувати, а оцінку доцільності такого приборкування хай кожен з нас визначить сам. Єдине, що мені буде неприємно почутити з вуст деяких фігурантів всієї історії, наприклад, прилюдне читання на мітингах чи якихось зборах віршів Василя Стуса. Бо не розумію, як можна читати Стуса вголос як заклик, але чинити в житті не як Стус. Тому краще б вони від цього в подальшому утримались. Я не є категоричною і розумію, що вимагати від всіх бути такими, як Стус, нереально. Він був винятком навіть серед винятків. Проте реально не використовувати Стуса у своїй політичній риториці. І я б про це їх дуже попросила. Тим більше, що бачитись і спілкуватись нам все одно доведеться. Світ тісний, а політика не залишає нам вибору. Якщо хтось займає якусь офіційну посаду, то, якщо маєш належну до його компетенції потребу (не для себе, звичайно, мені особисто не треба нічого від жодного політика) мусиш мати з ним справу, як би не ставився. Адже, наприклад, пишучи слово “прошу” на судовому позові, йдеш не до того, хто тобі подобається на всі сто, а до людини, яка сидить у суддівському кріслі, виконуючи обов’язки по вчиненню правосуддя.

Але все це буде пізніше. Після виборів. Бо зараз всі вони зайняті своїм майбутнім депутатством, тому ніхто з них мені після цього навіть не зателефонував. Ми ж, зробивши свій моральний вибір, утворили для участі на місцевих виборах Блок “За чесну владу”. Для цього скористалися своїм знайомством з Олександром Зінченком та Віктором Мусіякою, без проблем діставши їхню згоду на участь їхніх ірпінських організацій у нашому блоці. Цей блок ми встигли зареєструвати в останні дні, які Закон відводив для участі у виборчому процесі.

Тепер ми йдемо до Ірпінської міської ради, а я висуваюся на мери без великих грошей і яскравої поліграфії, але з чистою совістю та підтримкою людей. За принципом “з миру по нитці” знаходяться кошти на агітацію (хоч і не так багато, як хотілося б), люди всі працюють в нас безоплатно за ідею, ми маємо непоганий рейтинг і шанси на перемогу. А головне – прямо дивимося людям у вічі.

Хто є хто у списку “Нашої України” до обласної ради

Після розмови з Романом Безсмертним я почала досліджувати список кандидатів від НСНУ до Київської обласної ради і прозріла. Наприклад, виявила, що голова Київської обласної організації Народного Союзу “Наша Україна” Вадим Литвин пройшов до Верховної Ради за списком Комуністичної партії. Кілька місяців голосував в унісон з ними, в т.ч. й за російську мову як другу державну, потім пішов до ППУ та “Трудової України”, після розколу залишився у Тигіпка, а до “Нашої України” прибився лише 8 грудня 2004 року, коли Верховний Суд вже скасував результати другого туру, і всім стало ясно, що Ющенко переможе. Спочатку вступив у партію Петра Порошенка “Солідарність”, згодом став членом новоствореного НСНУ.

Наш давній знайомий, співголова акції “Україна без Кучми” Володимир Чемерис дуже здивувався, що Литвин був у комуністів, а зрештою опинився у Ющенка. Бо пам’ятав його з парламенту 1994-98 років. Тоді Литвин був членом фракції Соціально-ринковий вибір. Потім перейшов до групи “Єдність”.

Про Литвина його колеги по Верховній Раді кажуть “бізнесмен як бізнесмен”. Нічого особливого. Ні з ким не конфліктує, ніде не висувається. Про таких кажуть “без активної життєвої позиції”. Тому й ходить по фракціях, шукаючи, де краще. Причому кольори міняє з одних на діаметрально протилежні.

Член спостережної ради Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, член колегії Державного Комітету України по матеріальних резервах. Був директором Дніпропетровської філії Київського народного банку. До Київської області ніколи особливого відношення не мав.

У Верховній Раді поводив себе тихо і непомітно. За чотири роки кількість виступів з місця – 0, кількість виступів з трибуни – 8. За весь час подав лише чотири законопроекти, жоден з них законом не став. У списку “Нашої України” до Верховної Ради займає непрохідне 140-е місце. Тому всі зусилля спрямовує на Київську обласну раду. Мріє про посаду голови облдержадміністрації.

Переважну більшість прохідної частини списку становлять високопоставлені столичні чиновники та бізнесмени з Києва, які не живуть у Київській області й не мають до неї жодного стосунку. Окрім вже згадуваних мною кандидатів, це, наприклад, 2-й номер списку депутат Cолом’янської районної ради м. Києва Вадим Марисенко, начальник управління ринків капіталу департаменту державного боргу Міністерства фінансів Олег Белінський (№9), директор ДП “Українське агентство з авторських і суміжних прав” Сергій Бондаренко (№20), віце-президент Асоціації підприємців та промисловців-постачальників товарів, робіт та послуг для державних потреб Лариса Хобта (№31), заступник голови “Укргазпромбанку” Ігор Сухіна (№33), голова Центральної Ради Незалежної галузевої професійної спілки енергетиків України Валерій Погорілий (№34), заступник керівника департаменту кадрів та режиму – завідувач відділу секретного діловодства Служби Державного секретаря України Віктор Чалаван (№37).

Надзвичайно цікавою і “популярною в народі” людиною є заступник голови Ради Київської обласної організації Народного Союзу “Наша Україна” Володимир Федосєєв з Василькова. У червні 2003 року, висуваючись в народні депутати України на повторних виборах на Чернігівщині, він, будучи заступником голови Всеукраїнської партії трудящих, зайняв 25 місце з 25. З усіх 73276 виборців свої голоси йому віддали аж 25 (0,03%). Виходить, що Володимир Леонідович не зміг привернути на свій бік хоча б одного виборця на день. Не знаю, може їх налякала його освіта. Бо я такого формулювання ще не зустрічала: технічна з середньою загальною. Але тепер йому популярність не потрібна. Він іде під №10 обласного списку. І депутатство йому, хоч і обласне, гарантоване.

24-річний №16 киянин Вадим Столар нічим нашоукраїнським не відзначився. Зате має забезпечених батьків. Туристичну фірму “Яна” чули? Це – його мама. Вона, між іншим, займається садівництвом. Мабуть, в перерві між бізнесовими справами. І їй, як члену садівничого товариства з якоюсь не плодово-ягідною назвою “Берізка” за підписом київського мера Омельченка виділяється у приватну власність 0,05 га на вул. Садовій 73 у Дарницькому районі м. Києва.

Ігор Ладковський, який іде під 17 номером, потрапив до НСНУ із порошенківської “Солідарності”. Генеральний директор столичної поліграфічної фірми IQ–GROUP. А комерційним директором працює в нього 42-й номер списку Юрій Лісничий. А ще за даними Оболонської райдержадміністрації І. Ладковський числиться керівником ТОВ “Феррит” зі штатною чисельністю 1 одиниця – сам Ігор Валентинович. Числиться не будь-де, а в переліку підприємств “у яких при скоригованому валовому доході за І півріччя 2005 року менше 100,0 млн. грн. і більше 30,0 млн. грн. податкове навантаження становить менше 1%”. Напевно, дуже талановита людина, якщо один заробляє стільки грошей.

“Укрсоцбанк” представлений у списку “Нашої України” до Київоблради колишнім “озимим”, директором казначейства Миколою Лагуном (№7 в списку) та керуючим Київською обласною дирекцією Андрієм Онистратом (№22). Микола Лагун вже отримав дозвіл Антимонопольного комітету України на створення власного банку “Дельта”. У пресі можна часто прочитати роздуми цих двох людей щодо кредитування будівництва житла.

Володимир Зіневич, яким так цікавились мої однопартійці на конференції, виявився директором Департаменту нафтової, газової та нафтопереробної промисловості Мінпаливенерго. А до цього був заступником директора “Укрнафти”, куди був призначений після приходу до керівництва компанією Олега Салміна, з яким колись разом керував іншою компанією – “Гранд-Капітал” (Салмін зараз у Литвина).

Ще один невідомий рядовим членам партії “соборянин”, 24-й номер списку Кац Олександр Наумович, володіє 24% акцій ВАТ “Агропостач”, розташованому у Волочиському районі Хмельницької області. Однак балотується чомусь не до Хмельницької, а до Київської обласної ради.

20,711% акцій цього підприємства має Сандлер Світлана Наумівна. На жаль, мені не вдалося поки що взнати, чи доводиться Світлана Наумівна сестрою Олександру Наумовичу та дружиною Сандлеру Дмитру Михайловичу, який у 2002 році став народним депутатом під №18 списку Блоку Віктора Ющенка “Наша Украина”, але через 2 тижні перейшов до фракції “ЗаЄдУ”, а нині перебуває в “Регіонах України”.

Зате я дізналася, що 9,699% акцій ВАТ “Агропостач” має №25 списку Олексій Харчистов, якого, правда, висунула не УРП “Собор”, а НСНУ. Також у Ярмолинецькому районі тієї ж Хмельницької області О. Харчистов є членом спостережної ради ВАТ “Райагропостач” і має там 22,85% акцій. А головою цієї ради є Шилан Віталій Сергійович, який займає ту саму посаду і у ВАТ “Агропостач”, при цьому одночасно є представником Олександра Каца на цьому підприємстві. Ось такий спільний бізнес у двох людей, яких висувають до Київоблради за одним списком різні партії, а ті, хто їх “висував”, тобто члени цих партій та делегати обласної конференції від них, нічого не знають ні про того, ні про іншого. Тож може хай прочитають оці рядки і хоч якось заповнять цю інформаційну прогалину.

Стасевський Андрій Леонідович, який іде під 29-м номером, також від Київщини далекий. Працював заступником генерального директора ДК “Газ України”. 6 квітня 2005 року його було призначено заступником Голови правління НАК “Нафтогаз України”. А взагалі родом він з Харкова, де його батько колись був заступником обласного губернатора. У Харкові і досі працює його брат Станіслав Стасевський. Він – генеральний директор Харківського лікеро-горілчаного заводу, який випускає горілку “Губернаторська”. Також Станіслав Стасевський є Головою правління ЗАТ “Харківське підприємство по виробництву імунобіологічних та лікарських препаратів “Біолік”.

Під 35-м номером до Київоблради за списком “Нашої України” іде Юрій Буглак, юрист, який обслуговує численні підприємства Петра Порошенка.

Як бачимо, конкуренція жорстка, якщо такій людині дісталося майже непрохідне місце. Адже послужний список Ю. Буглака вельми солідний – член спостережної ради банку “Мрія”, член спостережної ради ВАТ “Черкаський автобус”, керівник юридичного департаменту, заступник генерального .директора групи “Укрпромінвест”, яка об’єднує в собі компанії корпорації “Рошен” (Вінницьку, Кременчуцьку та Київську ім. Карла Маркса кондитерські фабрики, молочноконсервний комбінат “Бершадь”), корпорації “Богдан”, (“Богдан” АГ, ВАТ “Черкаський автобус”, Луцький автомобільний завод), корпорації “Рідна марка” (ПБК “Радомишль”, Пісковський склозавод, Херсонський плодоовочевий комбінат, МСТ “Регіон”), корпорації “ІСТА” (завод “ІСТА-Цент”, завод “Енергоавтоматика”, “Укравтозапчастина”, ТД “ІСТА»), завод “Ленінська Кузня” і “Агропродінвест” (АФ “Новофастівська”, АФ “Поділля” та Вінницький КХП №2).

Пан Буглак прославився тим, що судився з автором пам’ятника Либіді та її братам Кию, Щеку і Хориву, знаменитим скульптором Василем Бородаєм за право зображувати цей пам’ятник на коробках з цукерками.

Київські будівельні кампанії делегували до списку Євгена Мар’їна та Ігоря Левтуна (№39 і №40).

Для молоді, якщо не рахувати сина заможних батьків-бізнесменів Столарів, віддали 43-е місце у списку. Його посів голова Київської обласної молодіжної організації НСНУ Олег Тертичний, колишній голова Київської обласної організації Молодіжної партії України.

Гадаю, що на цьому можна поставити крапку, оскільки інші місця є навряд чи прохідними. Єдине ще хочу згадати, що на 48-му місці списку балотується Віктор Прошкін – секретар депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Киргизькою Республікою. Хто б сумнівався, що без зв’язків з Киргизстаном Київщині просто ніяк не обійтись?

Що несе така “Наша Україна” сьогодні Київщині?

На сайті “Україна кримінальна” я знайшла статтю майже дворічної давності “Мафия города берет. Киев – взят!” Там йдеться проте, що 19 травня 2004 року в клубі-казіно “Шамбала” відбулася закрита вечірка за участі 200 осіб, в якій поряд з кримінальними авторитетами взяли участь народні депутати України Олег Салмін та Людмила Супрун, депутат Київської міської ради, член постійної комісії Київради з питань містобудівництва та землекористування Ігор Скосар, банкіри, українські та ізраїльські бізнесмени Вадим Авербух і Мирон Гриншпун.

У статті стверджується, що під час тієї зустрічі Київ остаточно розділили на “зони впливу” у питанні забудов. Солодкий шматок забудови преміум-класу (офісні комплекси, підземні паркінги, торгівельно-розважальні центри та готелі) був відданий двом ізраїльским бізнесменам з фірми U.P.G. Development. Їх буклет рекламував 9 проектів. Серед них і будівництво підземного паркінгу з підземно-надземними приміщеннями торгівельно-офісного призначення по вулиці Комінтерну на суму інвестицій 127 млн. грн. (компанія “Трейд-Инвест”), і торгівельно-розважальний офісний та готельний комплекс на перетині Дніпровської набережної та проспекту Бажана на 74,5 млн. доларів (компанія “Княжий Затон”), і будівництво елітного житлового району котеджного типу в Козині (Обухівський район) на ділянці в 300 гектарів і гольфа-клуба на 100 га (100 млн. доларів). В зв’язку з останньою забудовою виник відомий на всю Україну скандал, колистало відомо, що земля у Козині продається по 500 доларів за сотку при ринковій ї вартості в 10 тисяч доларів.

Ще у статті згадується проект будівництва готельно-житлового комплексу “Хілтон” на Набережно-Хрещатицькій, який мав здійснювати “Союзконтракт Інвестмент”. Загальна площа забудови – 50 тис. квадратних. метрів, сума вкладень – 50 млн. доларів.

Київрада вже дала дозвіл на спорудження великого готелю на Володимирському узвозі біля філармонії на площі 0,1407 га. А на вулиці Срібнокільській має постати розважальний центр з трьома житловими будинками класу “люкс”. Загальна сума інвестицій – $35 млн., загальна площа забудови – біля 70 тис. кв. м.

Загальна сума капіталовкладень, як стверджується у статті, за всіма об’єктами була обіцяна у сумі мільярд доларів.

Серед присутніх, яких розважали Вєрка Сердючка з “Гулянками” та цигани з ведмедями, згадується і фігурант списку “Нашої України “до Київської обласної ради Володимир Зінкевич, якого до списку делегувала нібито моя партія, і який нібито є співзасновником Торгового дому “Цезар”, який займається нерухомістю.

Навіть, якщо припустити, що все, написане в тій статті, цілковита неправда, то все одно, ні для кого не є секретом, що плани “бетонування” Київщини, переселення сюди незаможних киян з центру міста та перенесення виробництв, в т.ч. і шкідливих, існують і не приховуються. Ми ніби повертаємося в радянські часи, коли такого поняття як місцева громада не існувало, і в Києві вирішували, що громадянам якогось району потрібніше – атомна електростанція, сміттєзвалище чи хімічний завод. Обласні нашоукраїнці ніби забули, що Віктор Ющенко проголосив курс на Європу, а там самоврядування місцевих громад шанується як найбільша цінність. Тут же, скориставшись законодавством та заховавшись за популярною назвою, до влади сунуть столичні чиновники та бізнесмени, яких ніколи б не обрали за мажоритарними округами. Для них, що Макарів, що Рокитне – все те саме. Вони – не місцеві. Але вони голосуватимуть, де і кому виділити землю, скільки кому направити грошей, де і які прокласти дороги.

Нам обіцяли, що влада буде відділена від бізнесу. Натомість такого “бізнесового” списку, який має “пропрезидентська” партія, не було навіть при режимі Кучми-Засухи. І я ніколи не повірю, що київські банкіри чи завідувач відділу секретного діловодства Служби Державного секретаря України раптом аж так замислилися над долею ірпінчан чи бородянців, що раптом захотіли служити їм вірою і правдою, відклавши в сторону свої столичні турботи.

Список “Нашої України” до Київської обласної ради є виявом цілковитої неповаги до мешканців області. До такого не дійшли жодна партія чи блок. Де представники районів, селищ і міст? Адже навіть при Кучмі-Засусі у Київській обласній раді збиралися хай далеко не лише вчителі й лікарі, але все ж таки люди з усіх куточків Київщини.

Недогляд чи політика партії?

Як я уже писала, спочатку я мала ілюзії, що така ситуація з партійним будівництвом на Київщині – наслідок швидкого створення партії в зв’язку з виборами, що наближалися (треба було вкласти у термін за рік до виборів) та нестачі серед “партбудівельників” достатньої кількості звиклих до цього людей. Адже більшість ющенківців Київщини не покинули своїх партій, а “Солідарність” та Молодіжна партія, з яких творилася НСНУ, існували тут хіба що на папері.

Але я перевірила свої ілюзії на практиці, і вона їх швидко зруйнувала. По-перше, ще в час, коли Київський обласний Народний Союз “Наша Україна” очолювала Олена Бондаренко, Вадим Литвин був головою обласного виконкому. Роль цього органу в НСНУ є набагато більшою, ніж в інших партіях. Якщо в інших він призначається відповідним представницьким органом обласної, міської чи районної організації (радою, конференцією тощо) і нею ж затверджується структура та штатний розклад виконавчого органу, то в Народному Союзі “Наша Україна” структура та штатний розклад обласного виконкому затверджується одноосібно головою Центрального виконкому. Ним же за поданням голови обласного виконкому затверджується структура та штатний розклад районних, районних у місті та міських виконкомів по всій Україні. Згідно п.5.6.23 розділу “Центральний виконавчий комітет” Статуту НСНУ, керівника регіонального (тобто Кримського республіканського, обласного та Київського і Севастопольського міського) виконкому призначає не обласна організація, як в інших партіях, а голова Центрального виконкому, хоча в п.5.5.11 зазначається, що це робиться за поданням голови регіональної організації партії. Не зрозуміло, який з цих пунктів переважує, бо щодо голів міських, районних, районних у місті виконкомів у цьому ж розділі в п.5.6.24 вказано, що їх голова Центрального виконкому призначає за поданням керівників регіональних виконкомів.

Тобто, якщо говорити нормальною, а не бюрократичною мовою, в партії створена структура представників з центру, і жоден вищий керівний орган на обласному та районному рівні (ні Рада, ні її Президія, ні конференція) не можуть впливати ні на кадровий склад своїх виконавчих комітетів, ні на їх структуру. Не можуть члени партії також обирати чи знімати керівників виконкомів.

Таким чином виходить, що Вадима Литвин опинився на такій високій посаді не завдяки якимсь маніпуляціям, фальсифікаціям чи іншим нехорошим речам, а був направлений на Київщину безпосередньо згори. І це дещо говорить про саму “гору”.

Статутом також передбачено, що організація вищого рівня може прийняти в члени будь-кого, оминувши організацію нижчого рівня, й не радячись при цьому з місцевою організацією. А от кандидатури усіх, кого прийняли до лав Народного Союзу “Наша Україна”, мають бути обов’язково затверджені Радою або Президією Ради обласної організації.

Щоб зареєструвати, наприклад, районну організацію, потрібно отримати на це дозвіл не обласної партійної ради, а Ради чи Президії Ради всього НСНУ. І навіть первинна організація в 5 осіб не може бути зареєстрована, поки її не визнає Рада обласної організації.

Більш контрольованої з центру і більш безправної на місцях партії в Україні просто не існує. І Олена Бондаренко, як людина, що звикла до демократичних методів керування, просто не скористалася деякими пунктами Статуту. Якби вона застосувала всі повноваження, які лає їй Статут, навряд чи б Вадим Литвин сьогодні очолював Київську обласну організацію.

Натомість сам Литвин скористався статутом на повну, запровадивши технологію швидкого визнання своїх та гальмування визнання “чужих” первинних організацій з числа не самих бідних фінансово людей. Ставши ж членом НСНУ така людина “приймала” до партії купу своїх підлеглих. Чи то найманих працівників, якщо йдеться про бізнес, чи то підлеглих по чиновницькій лінії, якщо мова йде про державні структури. Коли таких набирається достатня кількість, вони скликають позачергову районну чи міську конференцію і приймають всі необхідні їм кадрові рішення. Таким чином відбувалось захоплення обласної організації, чого навіть не могла собі уявити наївна демократка Бондаренко, яку і змістили з посади, коли з’явилася така можливість.

Та навіть в цьому випадку я ще думала, що всі прописані у статуті процедури насправді виконуються формально. Що все, як і в інших партіях, відбувається на місцях, а зайняті важливішими справами нагорі люди просто підписують подання, не маючи змоги все проконтролювати. Тому сподівалася, що, поставивши до відома вище партійне керівництво “партії Майдану” та надавши йому відповідні докази, я доб’юся справедливості, і яничарів виключать з НСНУ хоча б на районному рівні.

Але мені повірили і без доказів. Зі мною погодились. І нічого не змінили. Тому це дає мені підстави стверджувати про справжню суть цієї партії в цілому, і ця суть різко відрізняється від тієї картинки, яку ми бачимо в засобах масової інформації.

Який же він насправді НСНУ?

Мені смішно читати або чути, як сперечаються люди про партії та політиків, маючи лише офіційну інформацію та керуючись аргументами на кшталт “а вони сказали”, “а він заявив”. Сказати можна що завгодно, язик, як відомо, без кісток, і зовсім не обов’язково сказане відповідатиме справжній позиції того, хто говорить. Брехати наші політики давно навчились, не червоніючи. Та ще й брехати патетично. Особливо, коли перед телекамерами.

Я ж, можна сказати, волею обставин провела практичний експеримент “на вошивість”, і Народний Союз “Наша Україна” цей тест не пройшов. Для мене виглядає найогиднішим блюзнірством, коли з піною на губах говорять з екранів правильні речі, клянуться, що у їхньому списку немає кучмістів, а самі на місцях, де вирішується 90% питань життя простих громадян, свідомо набирають до себе кучмістів пачками та ще й погоджуються, що так дійсно є, коли їм про це повідомляєш.

Пригадалася брехлива преамбула програми Київської обласної організації НСНУ: “Ми були з Віктором Ющенком, коли він сказав: “Я йду в Президенти”. Ми зробили все для його перемоги, хоча нас намагалися залякати, зламати, але ми вистояли. Це ми перекривали дороги, щоб не пустити в Київ автобуси зі спецназом, що мав розганяти Майдан, це ми завадили масовим фальсифікаціям волевиявлення мешканців Київщини. І ми перемогли. Віктор Ющенко переміг!”

Хотілося знайти Литвина, Федосєєва, ірпінських янучар, які нині вже стали “нашоукраїнцями”, і запитати: “Шановні, де і коли ви були з Ющенком? Що ви зробили для його перемоги? Кого з вас намагалися залякати, зламати? Яким фальсифікаціям ви завадили?” Навіщо ви брешете? Це ж ми з Ющенком вас перемогли”.

Ну а про дороги – це взагалі цинізм в квадраті. Бо справа в тому, що у Київській області дороги перекривалися тільки в нашому 96-му Ірпінському та Києво-Святошинському виборчому окрузі (в Ірпені та Вишневому), а також у Василькові. Я сама організовувала перекриття цих доріг, поряд були члени Української народної партії, “Батьківщини”, Соцпартії, але членів нинішньої “Нашої України” там не стояло. Те саме вам підтвердять члени УНП з Вишневого, які перекривали дорогу в цьому місті нашого округу.

Дорогу ж під Васильковом перекривали члени автомобільних груп “Нічної варти”, яку створили й координували люди, що роблять інтернет-сайт “Майдан”, заснований моїм чоловіком та нашими друзями іще під час акції “Україна без Кучми”.

Члени цих груп були набрані за допомогою інтернету, дівчата та хлопці, що пишуть на сайт новини, працювали диспетчерами, а керував “Нічною вартою” наш друг під псевдонімом Дедді (Олександр Попов), який хоч і вступив після революції до НСНУ, але не є фігурантом жодного кандидатського списку і взагалі відноситься до Шевченківської районної у м. Києві організації, а не до Київської обласної. От якби в нас була така організація НСНУ, як в Шевченківському районі, я б, звичайно з радістю балотувалася від неї на посаду міського голови.

Так що дороги перекривали таки ми, а не вони. Але вони, які вчора були у Партії регіонів, працювали на Януковича, хлібом-сіллю зустрічали донецьких бритоголових “гостей”, сьогодні використовують наші справи, щоб влізти в депутатські і мерські крісла. В своїй газеті “Наша Київщина” вони, вчергове закликаючи нас не зрадити Майдан, друкують фотографії з акцій того періоду, і на цих фотографіях великим планом обличчя організаторів цих акцій, хлопців та дівчат з “чорної” Пори (не плутати з “жовтою” однойменною партією), які ось прямо зараз, коли я пишу ці рядки, сплять на підлозі в моїй квартирі, щоб зранку встати й піти клеїти листівки та роздавати агітації “За чесну владу”. Клеїти і роздавати безкоштовно. Та ще й витрачати при цьому свої гроші. Брати ж у нас навіть гривню на маршрутку вони, студенти, категорично відмовляються. І навіть їжу приносять з собою, щоб ми не витрачали коштів, за які можна випустити листівки.

Крамольні думки

Одного разу, коли ми в черговий раз були в центральному офісі НСНУ і бачили партію, так би мовити, зсередини, мені у голову прийшла одна думка. Я уявила собі пересічного виборця “Нашої України” із західноукраїнського села. Стійкого у своїх переконаннях, для якого помаранчевий колір понад усе. Його не “проб’єш” ніякими словесними аргументами чи навіть документами. Він все оголосить фальшивкою. Бо для нього НСНУ – це партія Майдану і партія Ющенка. А Ющенко для нього – це святе. Але, якщо б на початку передвиборчої кампанії кинути заклик, щоб кожне, наприклад, галицьке село чи кожен будинок десь у Львові або Тернополі зібрали по гривні з квартири чи хати на один квиток на один день туди і назад, та відрядили б одного представника, щоб він навіть не заходив до центрального офісу “Нашої України” (його б туди просто не пустили), а постояв тихенько збоку біля входу кілька годин і побачив та послухав, які люди з якими обличчями і на яких машинах туди приїздять, якою мовою і про що вони говорять (в т.ч. і ті “вожді”, яких прості люди бачать по телевізору), то рейтинг цієї партії впав би зі швидкістю метеорита. А разом з ним би і рейтинг Віктора Ющенка, чиїм іменем, як прапором, вимахують “несуни”. Грубо кажучи, своїми діями вони просто підставляють Президента, який, як мені ще здається, говорить щиро про демократію, чесність мораль, відділення бізнесу від влади, боротьбу з корупцією і т. ін.

Але я заховала свої крамольні думки подалі до себе в душу, оскільки розуміла, що така правда лише погіршить загальну ситуацію і викличе ще більше розчарування у новій владі, що зіграє на руку тим, проти кого ми стояли на Майдані. Я навіть нікому про це не сказала, бо й вимовлені вголос думки хтось може почути, комусь переказати, і хтось легко знайде спосіб втілити в життя цю ідею. До того ж, щоб не виглядати чиїмсь знаряддям у політичній міжпартійній боротьбі, для об’єктивності я мала б сама сходити до офісу усіх інших партій та зробити порівняльний аналіз.

Зараз же, коли до виборів залишаються лічені дні, про це вже можна писати. Вже ніхто нікого не встигне відрядити. А опубліковані в інтернеті, яким у нас користується жменька населення, ці думки вже не вплинуть на підсумки голосування. І навіть, якщо хтось їх передрукує, це вже також навряд чи щось змінить. Люди визначились зі своїми уподобаннями, а міняти їх за кілька днів наш консервативний і виборець не схильний. Він може хіба що задуматись. І спробувати перевірити це після виборів. І це було б непогано. Може б тоді Віктор Андрійович зрозумів, що йому слід приділяти більше уваги тим, хто використовує його ім’я для здобуття власних дивідендів.

Щоб я зробила на місці Ющенка?

Чесно кажучи, сьогодні я не маю відповіді на це питання. Він знаходиться у дуже складній ситуації, коли не знає, на кого йому спиратися.

Моїм першим бажанням, якби я була на його місці, став би заклик на всю країну, що ця партія – не моя, що вони мене зрадили, і не тільки мене, а й всіх вас і Майдан. Сказати, що я, Президент, забороняю їм використовувати моє ім’я, помаранчеву символіку і слово “Так!” А потім звернутися до народу з пропозицією створити нову пропрезидентську партію. Справжню партію Майдану.

Однак я розумію, що політичні реалії інші. Невідомо коли ця нова партія створиться, а такий заклик може призвести навіть до спроби імпічменту Президента з боку отаких “друзів”, яким незалежний від них Ющенко став би непотрібним. І цю спробу радісно підперли б своїми плечами вороги.

Я не знімаю провини з Президента за ту ситуацію, яка сьогодні є у країні та в помаранчевому таборі. Але докорами ситуацію не покращиш. Тому пробую робити в своєму Приірпінні те, що залежить від мене. А про те, як рятувати Україну в цілому, нам слід сильно подумати після 26 березня, коли стане зрозуміла, яка політична конфігурація склалася внаслідок виборів. Виборів, які б ми могли всі разом виграти начисто, якби дехто не захотів виграти для себе особисто трохи більше. А в підсумку втратили ми всі – і ті, хто бажав щастя країні, і ті, хто хотів поряд з загальним щастям отримати і свій власний шматочок. Виграли ж ті, кого ми на Майдані перемогли. Ще вчора деморалізовані та розпорошені, вони сьогодні реально загрожують нам реваншем, влізши до помаранчевих партій, йдучи до влади під різними прапорами, але єдиною командою, яка голосуватиме спільно і зовсім не так, як того б хотілося нам.

Мирослава Свистович,
кандидат на посаду Ірпінського міського голови
від місцевого блоку “За чесну владу”


Обговорити цю новину у форумі

додано: 24-03-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1143192413.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua