Киянка: (Не лише) відпочивальні записки про Закарпаття

додано: 24-07-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1216892550.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

моя стаття, ніде крім блогів ще не ставила

• Закарпаття • Суспільство •

1. Як ми знайшли місце відпочинку і як туди подорожували

Цього року, як я зазвичай і люблю, почали шукати місце відпочинку заздалегідь. Приємно вже взимку віртуально подорожувати, передивляючись в Інтернеті можливі варіанти. Це для мене – вже ніби початок відпочинку.

Спочатку думали вибратися в Чехію. Крім, як нам спершу здавалося, деякого полегшення організації поїздки у вигляді доброзичливих колег у Празі, дуже приваблював типовий чеський відпочивальний пейзаж: хатинка (зі зручностями) біля озера на узліссі, з видом на замок. Однак, нам подобається індивідуальний туризм (коли місце і час відпочинку, їжі, екскурсій ми визначаємо самі, коригуючи за потребами по приїзді, тому й не хотілося зв’язуватися з турфірмами), а цього року в ново-Шенгенські країни так їхати виявилося надто складно. Самостійно (через Інтернет) знайдена домовленість з господарем будиночка на Ліпно та можливості допомоги колег у чеській столиці перекреслилися бюрократичними перепонами запрошення. З аналогічної причини довелося поки що відмовитися від подорожі в Естонію. А на південь в літню жарюку не хотілося, східна екзотика нас взагалі мало приваблює.
Добре, що я паралельно про всяк випадок шукала й підстраховочні вітчизняні варіанти.

Власне, після тоголітнього Криму хотілося чогось спокійнішого, неспекотного, патріотичного. Тому, зрозуміло, були віртуально прочесані Карпати, давно вживу відомий край. Але, оскільки хотілося місця з купанням, а не лише лісом, а також і з можливістю екскурсій по замках, вибрали цього разу Закарпаття як варіант, де було більше шансів купатися в гірських річках. Ну і, як переконані індивідуали, вибирали не серед санаторіїв-готелів-турбаз, а приватний сектор (щоб людей безпосередньо поруч було якомога менше, а природи побільше) з домашньою ням-ням їжею.

Відповідні пропозиції шукали на сайтах, де зібрані приватні господи Карпат-Закарпаття http://www.ukarpatah.com.ua/ua/private/ http://www.karpaty.info/ua/ ; http://www.karpaty-tour.com/component/option,com_mavikhotels/Itemid,59/ ; http://www.yaremcha.com.ua/ ; http://my-kosmach.com.ua/de%20zup-gl.htm , а також на сайтах «зеленого» туризму http://www.greentour.com.ua/ukrainian/1/ ; http://www.carpaty.com/page_2.php Взагалі їх-то чимало, але сукупність наших побажань (нехолодне купання + ліс + замки та ін. екскурсії) у потрібні нам два тижні були готові задовольнити небагато господарів.

Ми зупинилися на оселі «У Колесаря» поблизу Хуста, недалеко Мукачева ( http://www.karpaty.info/ua/uk/zk/kh/drahovo/houses/u.kolesarya/ ). Потелефонували, й пан Іван докладно відповів на всі наші питання, запропонувавши зателефонувати після Великодніх свят, щоб остаточно домовитися, забронювати помешкання. Про саму госпОду далі буде, а поки продовжу, що ми зв’язалися з господарем у домовлений термін, після чого перерахували повну оплату за проживання та харчування на його рахунок через банк. Чи було трохи страшнувато? – Було. Правда, випадково з’ясувалося, що засновник сайту – знайомий мого чоловіка, так що було відомо, що він особисто знайомиться з господарями, перш ніж ставити їх пропозиції на свій сайт. Слава Богу, на довірі ми не програли: ніяких проблем не було, умови виявилися в цілому приблизно такими, як ми уявили із наявної до поїздки інформації (щось трохи не так, але щось навіть краще).

Запланували на шляху туди доїхати до Мукачево, щоб подивитися тамтешній замок, а на звороті – добратися до Ужгороду в такій само меті. Протягом відпочинку нас ще чекали руїни замку в Хусті, а також – шедевральні старовинні дерев’яні храми, вже не кажучи за природні перлини, як от Синевир, мінеральні джерела, річки й ліс-полонини-гриби (про це буде далі). Екскурсійні відстані на карті здавалися досяжними для південної чи денної мандрівки, й ми поклалися на запевнення господаря, що проблем з доїздом не буде (так і вийшло).

Потяг виявився порівняно пристойним, крім як – кондиціонер у вагоні не працював. На звороті потяг теж був без кондишену, а ще й без таких дрібниць, як висувна драбинка до верхніх полиць, серветок в наборі білизни, однак і квитки дешевші (зрештою, їхати можна, а вибирали ж ми той потяг, котрий відбував з Ужгороду пізніше, щоб встигнути подивитися місто). Що приємно здивувало: в першому поїзді взагалі не вопило радіво, в другому – лише одні любителі шансона трохи його включали.
Виїжджали ми в День Конституції, так що на зупинці у Вінниці подивилися салют. Ще ледь не забула: не тільки в західній, але вже й по Київщині повз колій дуже мало сміття.

Почали фоткати вже через злегка (ну, гаразд, трохи ближче до «середньо») припорошені вікна потяга, - зокрема, і знайомі, милі оку Карпатські пейзажі з копицями з високими кілками посередині та всілякою живністю (от знов забула спитати, нащо в стіжки встромляють ті замашні палиці? Може, щоб не здуло на схилах, оті кілки заганяють в землю ще перед формуванням копиці?)

Ну і, звісно, вже у вагоні почала подорожні записки

Про екскурсійні Мукачівські враження далі буде. Звідти до Хуста вже у другій половині їхали маршруткою, яка була не набагато деренчливіша за ненові київські. Зате закарпатці які охочі поговорити! Сусіда по маршрутці був першим (і не останнім), хто нагадав нам одесита (не без хитрості та «собі на умі»): казав, що на місці можна влаштуватися дешевше, скрушно хитаючи головою за наш вибір заздалегідь (цікаво, як люди собі уявляють таку авантюру – тягтися з дітьми й багажем від вокзалу невідомо куди в надії невідомо на що), щось розповідав про місцеві цікавИни, радив… говорив, говорив…

Але пейзажі за вікном надихали переконливіше, обіцяючи спокійний відпочинок з цікавими вилазками. Садиби в зелені дерев та плетиві винограду, у різнобарв’ї квітів, пишаються вигадливими капличками. Невисокі заліснені гори з латками луків та осель.

Такі ж види відкривалися нам назустріч і в машині, яку ми підрядили з Хусту відразу по приїзді туди, за кілька кроків від кінцевої маршрутки. Злупили з нас, правда, вже по-київські 70 грн. за неповні півгодини.
Була неділя, й купа народу йшла з церковних служб – чоловіки в білих сорочках, нарядні жінки, молодь, діти. За вікном подекуди попадалися серед порівняно новіших – старовинні дерев’яні храми, і знов заквітчані каплички…

І от нарешті – Драгово. Його деякі види нам вже були знайомі з чудового сайту http://www.castles.com.ua/dragove.html (там не тільки замки, але й інші рукотворні перлини). Стаємо біля школи, останній дзвоник господареві, і от ми під’їжджаємо до будинку з колесом на фасаді. Але про Драгово з околицями, госпОду й господарів – в наступних розділах.

2. Мукачеве, Хуст, Ужгород

В Мукачеве (тут фоторепортаж http://narodna.pravda.com.ua/photos/4874b0720e0cb/ ) приїхали о 9 з копійками. Сонячно, вже досить гаряче. Черга, а точніше, натовп біля зупинок маршруток не надихав, але, що цікаво, народ гомонів між собою якось не зло, не роздратовано, і взагалі обличчя людей – спокійніші, ненапружені. Тож ми підрядили таксі до замку через недалекий автовокзал. Там нам треба було залишити речі в камері схову та уточнити можливості доїзду до Хуста чи Драгова, й перша зустріта нами з тамтешнього автовокзального персоналу тіточка повідомила, що вона і є камера схову, після чого посміхаючись завела нас в прохолодну кімнату і сказала, що послуга подорожчала – тепер по 2 грн. за місце. Попутно вона з нами охоче спілкувалася на різні теми. Як вже згадувала, закарпатці - переважно люди, ласі погомоніти.
То ж від залізничного вокзалу до замку Паланок (із кількахвилинним заїздом на автовокзал) ми добралися за 15 грн. Ще 10 треба було заплатити за в’їзд на брукований узвіз до замка, але йти там некруто, і 10 хвилин прогулюючись, то ж ми, не поспішаючи й роздивляючись навколишні пейзажі, пішли на власних двох. Хіба з машини так нафоткаєш!

Замок Паланок порівняно невеликий і фактично весь впорядкований для огляду. Його сиві мури з кармінними верхами та баштами й дахами не надто вражають неприступністю, й полазити там особливо нема де, проте подивитися Паланок за пару годин досить приємно. Біля входу, крім каси зі смішною ціною квитків – невеличка сувенірна крамниця з цікавими речами і невибаглива розкладка, кафешка. Купуємо кілька потрібних нам буклетів і карт. Екскурсоводи по території, правда, принаймні ті, яких ми чули – не фонтан (все те саме можна сказати і про Ужгородський замок).

В «середньому» замку – цікавий оглядовий майданчик, з якого відкривається симпатична панорама зеленого міста, на яке споглядає із замкової стели орел. Екуменічна каплиця – церква, де можуть служити чотири конфесії: унікальна люстра, скульптурні групи святих, веселкові вітражі, світло й сонячно. Якраз вийшла чергова група туристів. Заходимо, беремося всі за руки, та дякуємо за гарний початок нашої подорожі, просимо доброго відпочинку.

У «верхньому» замку – металевий князь Корянтович (саме так його там називають, а ще попсовіше розповідають, що на щастя треба сфоткатися з ним, тримаючи князя за палець, яким він вказує долу на місце, де росте замок). Між князівські ноги кидають купюри… Фу, краще зайти до музеїв: народного одягу, з інструментами його виготовлення включно, палацових покоїв з картинами, меблями та тьмяними дзеркалами, до природничого музею. Серед кам’яних стін досить прохолодно. Виходимо погрітися в галереї, та у верхній двір на сонечко. Там можна відпочити на лавах поруч квітів і дерев, помилуватися вежею з годинником, ламаними обрисами мурованої твердині. Криниця, на жаль, виглядає не надто привабливо – якісь сторонні кульки, дроти. Повертаємося на нижні яруси, заглядаємо в бійниці. Надивилися, нафоткалися – і вниз, на автобусну зупинку.

Невдовзі ми вже їдемо до центру Мукачева. Висаджуємося біля греко-католицької Церкви з сучасної скульптурою Богоматері з Немовлям. Їх реалістичні фігури розташовані просто – сидять собі й вітають всіх подорожніх – а в руки їм щедро надарили живих квітів. Але в Церкву зайти нереально – люди стоять вже й перед входом, йде недільна служба. Проходимо майже пішохідною вуличкою, де дворики не менш цікаві за фасади: квітнички на балконах, сушиться різнокольорова білизна. Несподівані закарпатські мовні завороти на рекламі. А от і світло-бірюзова ратуша. Але вже добряче хочеться їсти, й ми звертаємо до кафешки. Музика звідти не радує, але зате можна сісти на повітрі. Ми підкріпляємося, й пішечки доходимо до близького автовокзалу…

В Хуст (тут фоторепортаж http://narodna.pravda.com.ua/photos/4884d75302fef/ ) ми вибралися вже у другій половині нашого відпочинку. Там від замку залишилися самі руїни, але досить мальовничі. Історія Хустського замку непогано викладена тут http://www.castles.com.ua/hu.html . Нас Дракулівські сторінки а-ля жанр жахів та похмурої романтики мало обходять, нічого такого ми там не відчули. Натомість «наш» драгівський водій закинув нас під замкову гору (відвозячи земляків-киян, сусідів по відпочинку, до іншого містечка) якраз після дощику, коли крізь хмари визирало сонечко, й замкова гора (що досить високо здіймається над Хустом) була напоєна живим вологим духмяним повітрям з суцільного озону. Піднімаємося брукованим узвозом, повз потічок, старі цвинтарі, під зеленим склепінням. Дорога переходить в крутішу доріжку, а бруківка – в крупну гальку зі струмочками та великими равликами. Попадаються гриби, море квітів, птаства, папороті.

Півгодини бадьорого підйому – й видно муровані стіни та напівзруйнований вхід під аркою. Ставлю фотоальбом – там видно, як зелене королівство наступає на стародавні руїни. Біля імпровізованого оглядового майданчика на краю-вершечку старої стіни – високий старий дерев’яний хрест. До руїн верхніх укріплень треба пробиватися кілька метрів через суцільні, вище людського зросту, зарослі високих квітів, кропиви – яка екзотика! Ми сміливо занурюємося в це зелене плетиво, натягнувши куртки з капюшонами. Ми пройшли кропив’яне військо! Ух, оце екстрім! Жарко, роздягаємося, знов фоткаємося. В бійниці розглядаємо околиці. Притуляємося до каменів – щось вони нам розповідають. Ззаду бачимо ще купку туристів-відчайдухів, звіряємо замкові маршрути. Мала ганяє за ящірками та метеликами – яке щастя, що це їй досі не набридло. Чоловік каже, що тутешня потужна енергетика зовсім не здається дракулівською, я з ним переконано погоджуюся.

Намилувавшись руїнами та природними дивами замкової гори, всмак позахоплювавшись відважними до них паломниками (нами, себто), спускаємося вниз, і йдемо до краєзнавчого музею, що неподалік. Він невеликий, але вартий уваги. Серед експонатів найцікавіші – свідки давньої історії, вироби народного ужиткового мистецтва, а також карта імперських амбіцій Росії. В одному залі, правда, подалася підлога, йде ремонт та реконструкція експозиції недавньої історії, але екскурсовод пані Оксана розповідає доволі цікаво. Ціни на квитки – смішні, за екскурсію – 10 грн, а за один знімок експонату – 1 грн. Вигадливо, але дотепно – хай хоч трохи музей заробить. Ще там можна придбати буклети та брошурки про Хуст.

Дякуємо, прощаємося з екскурсоводом – землячкою господаря, обіцяємо передати йому вітання. Йдемо центром Хуста, виходимо до двох старовинних храмів. Готичний купол та дзвіниця одного - ще під дерев’яними кроквами, але все зачинено. Другий – напів-барочний з капличкою-розп’яттям поруч – гостинно зустрічає відкритими дверима. З них виходить католицький священик, цікавиться хто ми, й дуже шкодує, що має терміново йти (викликали до хворого). Ми розглядаємо церковні оголошення (молебні, розклад дитячої недільної школи, табір для дітей-молоді), милуємося вишуканим інтер’єром та квітниками під стінами, дякуємо Богові за вдалий перебіг нашого мандрування, й сідаємо перекусити у церковному дворику.

Далі проходимо центральними вуличками. До речі, чисто, чистіше за Мукачеве й Ужгород. Просто на тротуарі продають силу-силенну грибів – очі розбігаються і перед ними сновигає велика сковорідка з картопляно-грибною печенею, з підрум’яненою цибулею зі шкварками, а зверху на розплавленому сирі з майонезом – краплі кетчупу та зелень. Очі розширюються. Але ж ми наразі – не голодні, а шукаємо Інтернет. Знайшли один комп на пошті, й тим дивом скористалися там чи не перші.
Поверталися маршруткою в Драгово, де, виявляється, був дощ. І вже після того, як приїхали і поїли – линула велика злива. Тож Хуст для нас приберіг сонячну мандрівку, й залишив такі ж спогади.

В Ужгород (тут фоторепортаж http://narodna.pravda.com.ua/photos/4884d9fada7aa/ ) ми потрапили вже по дорозі додому. Зранку, останній раз викупавшись у Тереблі, тепло попрощалися з господарями, та сіли в машину до Хусту. Водій – також дуже говірливий – розповів нам купу цікавенних речей про місцевих мешканців та їх світогляд і переконання. Зокрема – про те, як руських (росіян) боялися куди більше за німців та мадярів (бо ж вони – безбожники, для них людей, яких «визволяли», вбити – що муху розчавити). Так що шлях до Хусту був інформаційно насичений, а маршруткою від Хуста до Ужгорода востаннє, принаймні цього року, милувалися місцевими видами. Знов неділя, знов нарядні люди йдуть до Церкви…

В Ужгороді найперше дійшли до близького залізничного вокзалу, залишили речі, підкріпилися дбайливо приготованими господинею пані Світланою бутербродами, та за 15 грн. доїхали до Ужгородського замку. Замкова гора, на відміну від Мукачевого (та Хуста) забудована аж до самого замку. Тож відразу входимо за сиві, частково заплетені диким виноградом мури, через міст, під яким зеленіє широкий рів. Ціни так само – кілька гривень, сувенірна розкладка примітивненька (чи не вперше нічого, крім карт-буклетів, на розкладках біля замків не купували). Територія зелена, з цікавими парковими скульптурами та двома криничками з кранами – кажуть, вода питна, на смак – дещо подібна до київської. Фактично, це – невеликий ботанічний сад, на деревах – таблички (мала із захопленнями кинулася обнімати каштан – її улюблене дерево). Незвичайно великі білі дзвіночки, мури переважно непогано збережені, а от храм зруйновано, на жаль. Про «зовнішніх» екскурсоводів, яких чули – найгуманніше, що можу зробити, так це промовчати (сама працювала деякий час в «Супутнику», і знаю й шаную цю роботу). Невідомо, така ситуація - випадковість чи закономірність, бо в Мукачівському замку їх лепет був теж попсово-жалюгідний. Якщо в цих двох замках працюють справжні гіди-фахівці – хай не ображаються: коли вони попалися не нам, а іншим туристам, то це і краще (ми й самі історію знаємо).

Фоткаємо замок, під ним відкривається цікава панорама на етнографічний музей. Дуже вдало, що він якраз на схилах замкової гори, але туди ми вже не встигали (втім, основні тамтешні експонати бачили на їх питомих місцях – хати, храми та ін.). У внутрішньому дворі-парку – ще один зелений рів та місток, по якому попадаємо у замкові споруди. У невеликому осерді дворика замку – криниця цікавіша за ту, що в Паланку, музеї трохи більші: історії замку, краю, народного ужиткового мистецтва, зброї, музичних народних інструментів (в залах звучить відповідна музика), природничий. І от у залах музеїв навіть доглядачки цікаво розповідають (а за можливість фотографування експонатів – всього 10 грн.)

Спускаючись із замкової гори, зайшли в греко-католицький храм, поцікавилися журналами на розкладці (там, зокрема – пізнавальні історичні статті). Барочний інтер’єр (можливо, будувався як костел), піднесений простір, рожеве світло призахідного сонця через високі вітражі. Люди якраз збиралися на вечірню службу. Але ми подякували Богові за чудовий відпочинок і пішли далі – час вже був обмежений. По дорозі траплялися цікаві будинки, не всі ще відреставровані. Вийшли на пішохідні вулички (дещо нагадали Прагу і Прибалтику), ще встигли заглянути в костел св.Георгія з капличкою Діви Марії поруч (над старим містом плив дзвін на службу).

Дійшли до набережної Ужа: непогано, але не вражає. В Інтернет-кафе вже не встигали, натомість угніздилися в одному ресторанчику попоїсти (обслуговували, як виразився Чоловік, по одесько-молдовському, але їсти можна). Далі через міст над Ужем повернулися на вокзал. На шляху траплялися новобудови, схожі на новобудови київської Воздвиженської біля Андріївського узвозу (непоганий стиль під ХІХ ст. з вкрапленнями «сучасного модерну»). Це добре, що місто розвивається. Щоправда, все ж бруднувато. Спостерігається чимало ознак історичної присутності мадяр (в пам’ятках), а також і румунської. Без зайвої політкоректності відзначу, що циганський (принаймні, з вигляду) колорит теж присутній, що відрізняє як Ужгород, так і Мукачеве від західноєвропейських містечок. Ну, це вже - як на чий смак.

В цілому, ми задоволені (крім як коротким часом відвідин) нашим туристичним знайомством із трьома описаними містечками, куди спокійнішими та затишнішими за мегаполіси. Але Київ – це Київ, їхали ми на відпочинок із задоволенням, і поверталися в наше рідне місто – теж. До побачення, замки західної України, вітання нашій Столиці, ми повертаємося з оновленими силами та примноженим натхненням. Хай процвітають всі наші міста, і хай щастять їх мешканці, відтворюючи та витворюючи кращий простір навколо себе!


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 24-07-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1216892550.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.