Ірина Магрицька: Перші ластівки новітнього тоталітаризму

додано: 23-07-2010 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1279893799.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Луганщина • Влада •

Одними з перших відчули на собі дію цензури, що насувається, журналісти. Але проявлятися вона може не лише в журналістській сфері: у словнику читаємо, що цензура – це контроль офіційної влади за змістом, випуском у світ і поширенням друкованої продукції, творів сценічного, образотворчого і кіномистецтва тощо для того, щоб не допустити чи обмежити поширення ідей, інформації, що визначаються цією владою небажаними або шкідливими.
Як відомо, цензура є обов’язковим атрибутом тоталітарного суспільства. Нечуваного апогею політична цензура досягла в СРСР. Натхненником і вихователем усіх радянських цензорів у 30-ті роки став Й. Сталін, який використовував її як найдієвіший засіб дискредитації своєї опозиції в очах широкого загалу і формування в громадян країни рад “совкової” свідомості.
Саме тоді в такі гуманітарні галузі, як ідеологія, література, журналістика, було втілено т. зв. принцип партійності; сам Сталін розробив “основоположні” міфологеми про “генеральну лінію партії”, “гнилі ліберальні теорії”, “більшовицьку революційну пильність”, які виправдовували внутрішню репресивну політику керованої генсеком партії, численні процеси над “ворогами народу”, організацію ГУЛАГів тощо.
Сталінові не сподобався погляд його попередників на історію партії більшовиків – і почалася атака на носіїв цих поглядів. На них навішували ярлики “пошляк и перерожденец”, “фальсификатор истории партии”, “троцкистский контрабандист” і под.; поплічники Сталіна Л. Каганович, Л. Берія, К. Ворошилов, інші підлабузники-пропагандисти заповзялися втілювати у своїх брошурах і статтях указівки “батька всіх народів”.
1938 р. вийшов друком збірник “К изучению истории партии” з настановою “докорінно переробити” підручники історії – у них “кожне слово і визначення мали бути виваженими”. Таким чином, суспільство отримало міфологізовану історію, а цензори – керівництво для контролю за тим, як учені та публіцисти дотримуються сталінських “аксіом більшовизму”.
А як злагоджено працювала радянська пропагандистська машина! Так, уперше виданий 1938 р. “Краткий курс истории ВКП(б)”упродовж наступних 15 років було перевидано 301 раз загальним накладом 42.916.000 прим. шістдесятьма сімома мовами; з того моменту ця книга стає настільною для кожного радянського цензора, який старанно звіряв з її сторінками висвітлення будь-яких подій істориками, літераторами, публіцистами, журналістами, філософами.
Лише поодинокі творчі особистості наважувалися протистояти цензурі. Ще в 1930 р. М. Булгаков відправив листа Урядові СРСР, де заявив: “Боротьба з цензурою, якою б вона не була та при якій би владі вона не існувала, – мій письменницький обов’язок, так само, як і заклики до свободи друку”. І продовжив: тогочасний цензурний режим не може виховувати нікого, окрім “ілотів (підневільних, рабів. – І.М.), панегіристів, заляканих і прислужників”, він убиває творчу думку.
Унаслідок персональної цензури, цензури під виглядом редактури, літературно-художньої критики як цензури цілі покоління радянських людей були позбавлені можливості читати автентичні твори, а долі їхніх авторів були зламані ударами тієї ж цензури, репресіями через пресу. При цьому самі цензори стверджували, що ніякої цензури в СРСР немає і що вони ніякі не цензори. Офіційно ці люди називалися “редакторами Головліту” (по суті, це й був головний орган цензури), їх призначали в рай- або міськкомі партії.
Немолоді вже луганці – працівники пера добре пам’ятають такого ревного “редактора Головліту” з типовою зовнішністю чиновника з творів М. Салтикова-Щедріна – М. Євдокимова, який у 70-80-ті рр. забороняв до друку статті журналістів і твори письменників, чиї погляди в чомусь не збігалися з “генеральною лінією партії”. Напередодні розпаду СРСР цю посаду скасували, але Микола Олександрович не залишився без роботи: невдовзі він захистив кандидатську дисертацію про роль компартії України в керівництві ЗМІ і став працювати на кафедрі журналістики СНУ ім. В. Даля спочатку доцентом, а потім професором.
Кілька тижнів тому проф. Євдокимов був представлений на кафедрі історії України цього ж університету як її новий завідувач. Доцільно було б проаналізувати, які ж якості – професіоналізм, патріотизм чи порядність (саме такими якостями має бути наділений будь-який керівник) – дозволили цій людині обійняти таку поважну посаду?
Упродовж 2003-2006 рр. мені довелося працювати в одному колективі з М. Євдокимовим, тому дозволю собі зробити деякі висновки. Для цього наведу кілька прикладів.
2005 року група наших студентів-журналістів, натхненних різдвяною подорожжю до Львова, вирішили – вперше за всю історію кафедри! – самостійно створити газету, яку назвали “Літера”. Вона була українськомовна (за якихось три дні поїздки студенти опанували українську настільки, що не лише заговорили, а й стали думати нею); це був маленький культурологічний шедевр – там були і їхня авторська поезія, і художня та публіцистична проза, і різна пізнавальна інформація, і враження від поїздки. Радості студентів не було меж! Тодішній зав. кафедри М. Євдокимов замість заохотити редколегію газети влаштував над нею суд лінча, що тривав понад три години. Головною вимогою завідувача було припинити видання цієї газети, бо, по-перше, в ній немає його особистої “передовицы”; по-друге, в російськомовному регіоні краще видавати газету російською мовою, а не державною; по-третє, ця газета просто мусить бути російськомовною, бо він, Євдокимов, “воспитан на русской культуре”. Коли студенти, нарешті, майже в сльозах покинули засідання кафедри, я спробувала захистити їх і відстояти газету, на що отримала на свою адресу з вуст завідувача гнівну репліку: “Гадость такая!!!” (Коли ж я звернулась до присутніх колег із проханням, при потребі, підтвердити в суді сказане Євдокимовим, то почула від них типово совкове: “Мы ничего не слышали!”).
Серед студентів було кілька таких, що на всіх іспитах принципово відповідали державною мовою. Після складання іспиту М. Євдокимову вони розповідали про те, як цей викладач під час їхніх відповідей відчував великий дискомфорт (народився і виріс Євдокимов в російської Вороніжчині, а на Луганщині прожив близько півсторіччя) і, врешті, звертався до них: “Прошу перейти на русский язык, я Вас не понимаю!”.
Студенти розповідали про Євдокимова-лектора, який один і той самий курс лекцій читав двічі – спочатку на першому курсі, а потім на п’ятому (щоправда, дисципліни називалися по-різному).
Частенько бувало, що Микола Олександрович місяць-півтора не ходив на роботу, за нього проводили заняття колеги. На телефонні дзвінки не відповідав, а з’явившись, приносив, як і треба, лікарняний про якусь серйозну хворобу. В університеті ж подейкували, що він у цей час зовсім не хворів.
Припускаю, що саме через таку свою поведінку Микола Олександрович перебував на посаді зав. кафедри журналістики зовсім не довго. Після звільнення з цієї посади він працював тут же професором. Але мені особисто було незрозуміло, як він отримав статус професора, будучи на той час лише кандидатом історичних наук і маючи обмаль наукових публікацій?
Сьогодні він є автором монографії про Володимира Даля – публіциста, але відомі далезнавці стверджують, що це ніяка не наукова праця, а звичайна компіляція (від лат. сompilatio – крадіжка), тобто розвідка, виконана методом поєднання результатів дослідження інших науковців без власної інтерпретації.
Кажуть, що М. Євдокимов (йому 73 роки) збирається захищати докторську дисертацію про того ж Даля, а оскільки в журналістській науковій раді його роботу не прийняли до захисту на підставі очевидної компіляції, то він збирається подати її до історичної ради (не здивуюсь, якщо він таки захистить докторську, оскільки подібних прикладів сьогодні – хоч греблю гати).
Микола Олександрович обіймає ще й громадську посаду – він очолює первинний журналістський осередок в СНУ ім. В.Даля. Кілька років тому я вирішила “узаконити” свою журналістську діяльність і подала для цього відповідні документи. Прочитавши мій життєпис, М. Євдокимов відзначив, що з такою біографією можна номінуватися на Державну премію. І все ж, протримавши документи кілька місяців, він повернув їх назад, заявивши, що прийняти до спілки мене не може через мій “поганий характер” (до слова, до спілки журналістів мене таки прийняли – в Києві, за безпосереднього сприяння голови НСЖУ І. Лубченка).
Отакий він – професіонал М. Євдокимов. Але чомусь думається, що не за професійні якості викладача університету він удостоївся рангу завідувача кафедри історії одного з національних університетів (тим більше, що історичні дисципліни він ніколи не викладав). У час, коли Міністерство освіти і науки ось-ось уведе в навчальний курс інтерпретовану по-новому історію України, конче потрібні будуть по-радянськи загартовані фахівці, які недремним оком стежитимуть за тим, щоб викладачі цієї дисципліни ні на йоту не відступали від “генеральної лінії” партії, яка сьогодні при владі.
Немає сумніву в тому, що українським ученим такі підручники розробляти не доведеться – уже до початку навчального року вони як гуманітарна допомога в необхідній кількості надійдуть із сусідньої держави. А цензорський досвід М. Євдокимова буде тут більш ніж доречним.
Здається, що питання про призначення 73-річного Євдокимова на нову посаду вирішувалося навіть не ректором СНУ ім. В. Даля, а на більш високому рівні…

Ірина МАГРИЦЬКА,
доцент СНУ ім. В.Даля,
кавалер ордена княгині Ольги

додано: 23-07-2010 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1279893799.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.