першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: “В Україні лікарні є частиною пенітенціарної системи”

додано: 05-06-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/991754324.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Змінився він і зсередини. Але не зламався. З духом в нього як раз все в порядку. Просто раптом він різко подорослішав. Його слова стали ще чіткішими, фрази ще обдуманішими, він став ще спокійнішим, але й одночасно ще рішучішим. Якщо раніше можна було сказати, що ним, як і всіма нами, трохи рухали азарт і цікавість, то зараз вони поступилися місцем твердому переконанню: правлячий в Україні режим не має права на існування. Він є злочинний та антинародний за своєю суттю.

Ігор ще живе тими днями. Потрапивши за грати на піку протестних настроїв, він ще не орієнтується в реаліях сьогодення, розпитує, які акції заплановані на найближчий час, висуває безліч ідей та пропозицій і не розуміє, чому опозиційна хвиля пішла на спад.

Наша розмова відбулась 1 червня. Вона розпочалась в лікарні швидкої допомоги, продовжилась в таксі, а закінчилась біля під”їзду будинку, де мешкає Ігор. З Тополею (таке псевдо Ігорю дали за більш ніж двометровий зріст) ми познайомилися 15 грудня 2000 року в наметовому містечку акції “Україна без Кучми!” на майдані Незалежності. До дня його арешту, 9 березня 2001 року, ми спілкувалися ледь не щоденно, і можу з впевненістю сказати, що хлопець абсолютно не відповідає тому загальному стереотипу члена УНА чи УНСО, змальованому більшістю українських засобів масової інформації.

Йому не притаманні ксенофобія, крайні погляди, ненависть і бажання “почесати” кулаки. Він взагалі досить мирна й напрочуд спокійна людина, яку ніхто не бачив знервованою чи агресивною. Немає в нього й кримінальних замашок. Говорить гарною літературною українською мовою без матюків та сленгу. Але при цьому не сприймає позицію невтручання, не проходить повз несправедливість. Його вчинки завжди обдумані, він спочатку приймає рішення, а потім діє. “Гаряче серце – холодний розум” – ось найвлучніша характеристика для Ігоря Мазура.

Останній раз ми бачились 9 березня після сутички біля Адміністрації Президента. Унсовці, які перебували з ним разом в Ленінградському райвідділі міліції, розповідали, що в нього скалічена права рука, яку він носить перед собою, і якої нічого не може робити. Ось і всі відомості. Тому побачення було радісним та зворушливим.

Ігор Мазур сьогодні – видовище не для слабкодухих. Він і раніше не страждав надмірною повнотою, а зараз, після 14 днів голодування, скинувши 12,5 кг, став подібним до живого мерця: запалі щоки та очі, синець на нозі, який не зійшов ще від 9 березня, великий шрам через все праве зап”ястя.

Змінився він і зсередини. Але не зламався. З духом в нього як раз все в порядку. Просто раптом він різко подорослішав. Його слова стали ще чіткішими, фрази ще обдуманішими, він став ще спокійнішим, але й одночасно ще рішучішим. Якщо раніше можна було сказати, що ним, як і всіма нами, трохи рухали азарт і цікавість, то зараз вони поступилися місцем твердому переконанню: правлячий в Україні режим не має права на існування. Він є злочинний та антинародний за своєю суттю.

Ігор ще живе тими днями. Потрапивши за грати на піку протестних настроїв, він ще не орієнтується в реаліях сьогодення, розпитує, які акції заплановані на найближчий час, висуває безліч ідей та пропозицій і не розуміє, чому опозиційна хвиля пішла на спад.

Коли я приїхав провідати його до лікарні, то зустрів там ще аж шістьох відвідувачів з числа мешканців нашого наметового містечка. Ігор повідомив, що попросив лікаря про виписку, оскільки саме на ці вихідні припадає четверта річниця його весілля та
День народження дружини. Лікар, з огляду на стан здоров”я хлопця, спочатку не погоджувався, але потім “зламався”.

На вулиці періщив дощ, ні в кого з нас не було ні парасолі, ні, бодай куртки. Але Ігор відкинув пропозицію перечекати зливу. “Ти знаєш, - сказав він мені – якби мені в СІЗО СБУ раптом сказали, що можна йти додому, я б, не вагаючись, пішов серед ночі пішки босим і роздягнутим по снігу”.

Ми взяли таксі і поїхали на Харківський масив, де мешкає Ігор. Однак, виявилось, що перед нами там вже побували есбеушники, залишивши повістку про необхідність з”явитися на допит 2 червня (в суботу!). Швидко й невтомно працюють працівники СБУ проти “внутрішніх ворогів”. Якби й проти зовнішніх так само.

- Ігоре, ми не бачилися з 9 березня. Розкажи, де був ти і що було з тобою?

- Якщо йдеться особисто про мене, то 9 березня я був на “теплому прийомі” в Ленінградському райвідділі міліції. А до цього було топтання по нас міліцейських чобіт під час затримання на Димитрова,6, “гуляння” по наших тілах гумових палиць та залізних прутів. У Ленінградського райвідділі, нас вже зустрічали працівники “Беркуту”. Поки ми дійшли до камери, кожен отримав кілька десятків ударів, в тому числі й різноманітними тупими предметами. Протягом ночі з 9 на 10 березня всі ми пройшли через одне з найстрашніших явищ в Україні – допит. Там людей не лише б”ють, але й лякають, що за недачу свідчень, вони можуть потрапити за грати, тому часто затримані вирішують, що краще хай їх трохи потовчуть, ніж залишать за гратами на місяці, навіть, якщо потім випустять як невинних. Бо в Україні 3-4 місяці в слідчому ізоляторі – це звичайний випадок.

- Які тортури застосовували до вас на допитах?

- Нас цілу ніч “пресували” як міліціонери, так і працівники УБОЗу на рівні майорів та підполковників. До нас застосовували різноманітні притаманні для правоохоронних органів тоталітарних держав заходи дізнання, починаючи від підступних ударів ззаду по голові, нирках, обох вухах одночасно, закінчуючи різноманітними заломами та ударами в пах. Але, хто починав хоч трохи говорити, тих вже били по-серйозному. Головне, що вимагалося оговорити ще когось, щоб на підставі цих свідчень перевести визначених заздалегідь осіб з підозрюваних у звинувачені.

Наступного дня до допитів приєдналася СБУ. Ці хлопці, як завжди, поводять себе тактовніше, намагаються використовувати не фізичний, а психологічний тиск. Нагадують про родини, дітей, навчання, роботу, кажуть, що інші вже зізналися, і твоя впертість нічого не дасть, а лише обернеться проти тебе.

Через два дні нас таємно від депутатів та адвокатів, що чекали на порозі Ленінградського відділення, вивезли на суд, і поки ті дізнались про це і приїхали, половину з затриманих вже встигли засудити до різних термінів адміністративного покарання.

- А коли ти потрапив до СІЗО СБУ?

- 12 березня мене викликав на допит підполковник СБУ і сказав, що питання вирішене, я гарантовано отримаю два роки у разі чистосердечного визнання та вичерпних свідчень щодо інших своїх побратимів. В іншому разі обіцявся років шість за статею 71 Кримінального кодексу (організація масових безпорядків). Того ж дня мене завезли на Володимирську, де склали черговий протокол, а звідти вже до слідчого ізолятора СБУ.

- Якими були твої перші відчуття?

- Я був впевнений, що попереду місяці відсидки, а в душі готувався на роки. Але страху не було. Адже, виходячи на площу 15 грудня, розумів, що від цього режиму можна очікувати будь-яких каральних заходів. Отже, до найкрутіших поворотів долі був готовий давно.

- Що ти їм говорив під час допитів?

- Я відразу ж сказав, що користуючись наданим мені ст. 63 Конституції правом, відмовляюсь давати свідчення проти себе і вимагаю адвоката та всіх тих прав, які передбачені українським законодавством для затриманих та підозрюваних. Таку позицію я зайняв через упередженість слідства, яке відразу взяло сторону обвинувачення. Тому й заявив, що мовчатиму доти, доки не ознайомлюся з матеріалами справи, або доки слідство не буде вестися об”єктивно, а не для виконання спецзамовлення.

- Через що в тебе склалось переконання про установку слідчих на те, що ви – злочинці?

- Через їхні дії під час ведення слідства. По-перше, про це постійно заявляли самі слідчі. По-друге, будь-які факти та речі намагалися “притягнути за вуха” до подій 9 березня. Наприклад, в мене вдома проводили обшук і вилучили багато матеріалів з символікою УНСО, фотографій, значків УНС, матеріалів УНА. Але при цьому постійно переводили справу з політичної площини в кримінальну, намагаючись перетворити нас в банду вуличних хуліганів, до того ж злісних та організованих. Справа в тому, що в мене, як голови київської профспілки УНСО, зберігається архів. А в тому архіві є також матеріали з архіву Анатолія Лупиноса, які він перед смертю дав мені на зберігання. Там є фотографії та значки мілітарного характеру, тому на цій підставі мені вказували, що я, мовляв, патологічний бойовик, якщо “колекціонував” такі речі. Але ж ніхто не звинувачує в подібному музейного архіваріуса, у віданні якого також багато таких самих матеріалів. Я відмовився взагалі говорити на теми вилучених в мені архівних матеріалів, оскільки вони не стосуються суті моєї справи.

Вони настільки впевнені у своїй безкарності, що навіть не проводять “репетицій” перед виставами. Багатьох тримали за гратами на підставі брехливих “свідчень” міліціонерів, які говорили те, що їм наказали, а не те, що дійсно бачили. Показовий випадок стався з Григорієм Ляховичем. Як відомо, є така процедура як впізнання, коли потерпілий чи свідок повинен упізнати підозрюваного серед інших незнайомих йому людей. Григорія посадили серед працівників СБУ, а “потерпілий” міліціонер раптом “упізнав” одного з есбеушників і завчено з усіма подробицями розповідати як і чим той його бив. Йому підказують: “Придивіться уважно, Ви впевнені, що це саме він”, а той, гадаючи, що це є необхідний елемент сценарію, продовжує тикати пальцем у свого “колегу” і впевнено настоювати на своєму.
Що там казати, якщо навіть посібник порад при затриманні, складений міністром юстиції Сюзанною Станик, який про всяк випадок носили з собою деякі мешканці наметового містечка, кваліфікували як ретельну підготовку до скоєння злочину. Українські охоронці порядку чомусь вважають, що бажання людини знати свої конституційні права вже є злочином, так само як і наявність вдома фотографій кількарічної давності. Хоча, можливо, мій архів вони хотіли використати для заборони УНА, пов”язавши її в єдине ціле з УНСО.

- А хіба УНА і УНСО – це не те ж саме?

- Ні. Українська національна асамблея (УНА) – це загальноукраїнська партія. А Українська народна самооборона (УНСО) – громадська організація, до того ж не зареєстрована на всеукраїнському рівні. Організації з такою назвою зареєстровані в більшості регіонів на рівні областей. В деяких областях також зареєстрована профспілка Українська народна солідарна організація. І хоча деякі люди є членами всіх цих об”єднань громадян, багато хто з членів УНСО не входить до лав УНА. Наприклад, я є головою Київської міської організації УНА і рядовим членом профспілки УНСО. Закон цього не забороняє.

- А УНС?

- Цієї організації вже не існує. В 1990 році вона влилася до УНА.

- Скільки вас сиділо в одній камері?

- Якщо ти хочеш почути про одні нари на трьох та спання по черзі, то мушу тебе розчарувати. В слідчому ізоляторі СБУ немає так званих “спільних хат”. Там лише одиночки та двійки. Коли СІЗО перезаповнене – в двійках сидять по троє.

Близько тижня я пробув в одиночці, де за мною весь час стежила камера з-під стелі, потім мене перевели у двійку.

- А хто з твоїх друзів сидів з тобою?

- Е-е-е (сміється). Вони зробили все, щоб ми навіть випадково не перетнулися один з одним ні на прогулянці, ні по дорозі на допити. Моїм співкамерником був контрабандист.

- А як же ви домовились проводити з 16 травня голодування?

- А ми й не домовлялись. Ти здивуєшся, але про те, що хтось з ув”язнених збирається починати голодування, я дізнався з преси. Як не дивно, але в нас там була можливість слухати першу програму радіо та читати деякі газети: “Факты”, “Сегодня”, “Киевские ведомости”. Віддушиною іноді ставав “Голос України”, де часом публікувалися опозиційні матеріали. Інші газети ми мали змогу прочитати під час побачень з адвокатами, але залишати їх у камері не мали права.

Тому кожен з нас приймав рішення про оголошення голодування самостійно. І те, що до нього включилися всі заарештовані, говорить, що я не помилився у виборі друзів. Але те, що голодування почалося 16 травня, не зовсім точно. Оскільки ми були позбавлені можливості координувати свої дії, то хтось почав його 16-го, а хтось, дізнавшись пізніше з преси про цей вияв громадянської непокори, приєднався 17 та 18 травня.

- Про те, що ти проголодував 14 днів і схуд на 12,5 кг я вже знаю. Знаю і про примусове годування.

- Спочатку нас не годували. Намагалися давити психологічно. Бабуся, яка розносила їжу, відмовляла нас від голодування, шкодувала, показувала найсмачніші шматки, казала, що ти не перший і не останній, що ніхто нічого цим ще не добивався. Це повторювала й адміністрація СІЗО, і лікар, до якого нас завезли на другий чи на третій день. З четвертого дня почали насильно колоти глюкозу.

- Там що, є ще й смачні шматки?

- Ти здивуєшся, але годують там, як на тюремний заклад, непогано. Колись у 1996 році я місяць провів у харківському СІЗО. Там дійсно була проблема як не померти з голоду. А тут, я думаю, що й зголоднілі есбеушники іноді харчувалися їжею, від якої ми відмовлялися.

- Кажуть, що вам у стравохід ще вставляли якісь трубки?

- Більшій половині вставляли, але мені ні. Можливо, такий вибірковий підхід пояснюється станом здоров”я голодуючих. Оскільки мені лише 28 років, здоров”я не підірване, і голодування я переносив нормально, а до того ж ще й дав зрозуміти, що трубку мені вставити буде важко, вони вирішили обмежитись щодо мене глюкозою.

- Постривай, Ігоре, я дивлюсь твою медичну картку і бачу, що проблеми зі здоров”ям все ж є?

- Коли я говорив про непідірване здоров”я, то мав на увазі відсутність хронічних хвороб, які можуть загострюватися під час голодування. Боюсь, що після побиття нас 9 березня зі здоров”ям в мене можуть з”явитися перші проблеми.

- Вам що, зовсім не давали лікарську допомогу?

- Не так щоб зовсім, але майже не надавали. Коли нас привезли, відбувся поверховий огляд лікаря. Назали присісти. Якби впав, то може б щось і робили. А так подивились на спухлі частини тіла і сказали, що з часом пройде. Те саме сказали про мою руку: пальці ворушаться – значить, не зламана. Причиною піску в сечі назвали не наслідки побиття 9 березня, а запалення, викликане… поганим харчуванням на волі, хоча до того мої нирки були кришталево чистими.

- Я згадую студентське голодування в 1990 році. Нас тоді щоденно возили до лікарні, де робили очищення шлунку.

- Тут очищення шлунку ми робили собі самі. Найкращим прикладом якості медичної допомоги в СІЗО СБУ є моя госпіталізація відразу після виходу на волю. Тобто, у тюремних та “вільних” лікарів різні критерії здорової людини. І якщо вже я визнаний, так би мовити, не зовсім здоровим, то що вже казати про інших, в яких проблеми зі здоров”ям були й раніше.

- А що ж з іншими хлопцями?

- Я знаю, що в Руслана Зайченка, в якого вирізаний жовчний міхур, і якого, я бачив, били ногами в живіт при затриманні, загострилася хвороба. Йому вирізали грижу. Есбеушники кажуть, що операція пройшла вдало, але що таке “вдало” в їхньому розумінні. Перевірити, як в дійсності пройшла операція, неможливо, бо навіть адвокатам не говорять, де Руслан знаходиться. В Андрія Шкіля тиск впав до 90/60, і почались проблеми з серцем.

- Чого ж вони його не госпіталізують?

- Напевно бояться, що потім дуже важко буде змусити лікаря відпустити його назад до СІЗО. Адже його стан здоров”я потребує тривалого лікування.

- Рішення суду про зміну тобі запобіжного заходу було проголошено біля 10.00, а випустили тебе з СІЗО біля 17.00. Чим це пояснювали слідчі?

- Нічим не пояснювали. СІЗО – це не місце, де можна вільно ходити і щось вимагати. Сказали, щоб готувався, замкнули в камері і зникли на деякий час. Потім слідчий хотів, щоб я давав показання. Тоді, мовляв, мене випустять. Коли я відмовився, знайшлася інша “причина”: нібито десь зникли видані мені футболка і шкарпетки (хоча я був у своєму одязі), і від мене вимагали, щоб я їх повернув. Я запропонував їм забрати свій запасний одяг, якщо вони дійсно вважають, що я намагався привласнити собі тюремне майно.

- Ти до останньої хвилини не знав, що тебе сьогодні випишуть. А, судячи з повістки, яка випередила нас по дорозі до твого помешкання, есбеушники знали про це раніше.

- Ще 9 березня виявилося, що в Україні лікарні є частиною пенітенціарної системи. Не встигав хтось молодий та україномовний потрапити туди з травмою, як по нього відразу ж приїздила міліція і забирала до відділення. Після цього вже нічому не дивуєшся.

- Ігоре, дозволь крамольне запитання: тобі не хочеться, користуючись тим, що перебуваєш на волі, втікти кудись подалі. Адже не виключено, що в тебе попереду роки в”язниці?

- Я навіть подумати про таке не можу, бо, випускаючи, мене попередили, що моя поведінка і дотримання правил підписки про невиїзд позначаться й на інших ув”язнених. Я не можу їх “підставляти”. До того ж моя втеча засвідчить мою провину. А я за собою її не відчуваю. Я люблю свою землю, і є більшим патріотом України ніж дехто з офіцерів СБУ. Своїми діями я захищав Конституцію та демократію в Україні. І навіть як чоловік не можу відмовлятися від своїх дій. Мені не страшно і не соромно. Навпаки, я пишаюся своєю участю в акції “Україна без Кучми!” і сподіваюсь, що наші зусилля не пропадуть марно. Колись Україна таки стане демократичною європейською державою.

додано: 05-06-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/991754324.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua