першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Юрій ВАСИЛЕНКО: "Брудна білизна вітчизняної Феміди".

додано: 18-06-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/992861479.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Проблеми цих судів починаються з кадрів. Спостерігається майже повна відсутність юристів-професіоналів, оскільки відправляти правосуддя за жалюгідну платню в приблизно 25 доларів на місяць жодна нормальна людина не погодиться, за виключенням вкрай нечисленних фанатиків. Основна ж більшість «народних» суддів — це переважно природжені хабарники, юристи, які не можуть заробити собі на квартиру адвокатською діяльністю та безпринципні кар'єристи. До цього слід додати, що юридичні вузи України мають беззаперечну та сумну славу найбільш «блатних» та корумпованих, то 90% студентів - майбутніх юристів не мають нахилу до обраної професії і обрали її тільки з міркувань престижу. Зрозуміло, що юридичне обдарованих, працьовитих та чесних випускників юридичних вузів в Україні практично не буває, оскільки великі гроші і здібні діти одночасно в одних батьків бувають дуже рідко.

Територія, яку обслуговує «народний» суддя, величезна. Більшість громадян, які приходять на прийом до судді, не мають фінансової можливості отримати досудову допомогу адвоката, і тому суддя мусить витрачати левову долю відведеного на прийом громадян часу для пояснення їм правил оформлення документів, що подаються до суду. Зрозуміло, що більшість суддів не бажає витрачати свій час на нерви та спілкування з юридичне необізнаними громадянами, фактично позбавляючи їх тим самим конституційного права на судовий захист своїх прав та законних інтересів. До цього треба додати хронічну нестачу секретарів, паперу, чорнила, конвертів, бланків і всього іншого, без чого не може нормально працювати жоден суд. У деяких судах громадян відверто попереджують, що без «канцтоварів» у них навіть не приймуть позовну заяву. Розглянути всю ту величезну кількість справ, що потрапляє до кожного судді, неможливо не те що у встановлені законом, а навіть у більш-менш реальні строки.

Але ж, окрім цивільних, «народний» суддя має розглядати ще й адміністративні та кримінальні справи, кількість яких (велика або дуже велика) залежить від криміногенності району. Під час розгляду цих кримінальних справ саме суддя під страхом дисциплінарного покарання «за несумлінність» має дбати, щоб людина, яка не має грошей на адвоката, але наполягає на наданні юридичної допомоги, все-таки отримала хоч якого-небудь безоплатного захисника. Якщо суддя не знайде адвоката людині, яка на цьому наполягає, вирок може бути скасовано через порушення права підсудного на захист. Через це кожному судді конче необхідно кілька «своїх» адвокатів, які, цілком зрозуміло, згодом вимагатимуть «оплати» послугами або хоча б суддівською прихильністю за свої «безоплатні» послуги. Зрозуміло і без пояснення, якими саме послугами може «розрахуватися» суддя.

Звичайно, більшість кримінальних справ відносно «крутих» громадян до суду не потрапляє, бо прокурори є першими у черзі на отримання хабарів. Якщо кримінальна справа все-таки доходить до суду, то це або справа щодо якогось бідолахи, який вкрав якусь дрібницю або когось побив, або «резонансна» справа, або справа з «крутими» потерпілими, або справа щодо людей, які не встигли відкупитися на слідстві, або не зійшлися в ціні з прокурорами.

Така система є справжнім пеклом для тих суддів, які справді бажають відправляти правосуддя, та раєм для тих, для кого суддівство є чимось на зразок комерційної діяльності.

Головними розпорядниками такої «комерції» с голови районних судів, які «розписують» кримінальні, а інколи і цивільні справи конкретним суддям на власний розсуд. Практично ніколи не трапляється, щоб суддя виніс рішення або вирок, «не узгоджений» з головою суду. Суддівська незалежність карається проблемами з отриманням квартир, непосильною кількістю справ, особливо складних кримінальних щодо бідолах, з яких навіть хабара не витягнеш, та дріб'язковими прискіпуваннями з малозначущих приводів. Фактично голова районного суду — цар і Бог для простих суддів свого суду і тим більше для мешканців цього району. Він завжди у дружніх відносинах із прокурором свого району та начальником відділу міліції, члени цього тріумвірату допомагають один одному покривати зловживання та розправлятися з непокірними підлеглими в усіх трьох установах. Якщо серед цього «тріумвірату» виникають непорозуміння, хтось з них мусить піти з посади, бо винесення протиріч на світ Божий є загрозою Системі, яка докладає всіх зусиль, щоб цьому запобігти. Останній приклад — конфлікт між колишнім прокурором Харківського району м.Києва Баганцем та головою Харківського районного суду м.Києва Федієнко, відлуння якого дісталося навіть сторінок газет. У результаті Баганець пішов до Генеральної прокуратури України, а його наступник з Федієнко не конфліктує.

Що стосується практики підбору суддів, то навіть голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів, суддя Верховного суду України Юрій Кармазін вимушений був публічно визнати на останньому пленумі Верховного суду України в січні 2002 року, що «одержання суддями посад набуває комерційних ознак». Слухачам неважко було здогадатись, хто саме має зиск з цієї «комерції», бо присутній на пленумі перший заступник міністра юстиції Броніслав Стичинський почав кричати, що звернеться в прокуратуру за фактом наклепу і в суд з позовом про захист честі та гідності, хоча конкретно про нього мова не йшла. Шапки зазвичай горять на злодіях, і саме виконавча влада на чолі з Президентом Кучмою намагається прибрати до рук процедуру призначення голів судів. Суспільство не має жодного уявлення, звідки беруться судді, чому нікому не відоме 25-річне малограмотне та хамовите хлопчисько або дівчисько без перешкод отримує посаду в «центровому» київському суді, а відома своєю принциповістю та кваліфікованістю особа з багаторічним досвідом правової роботи не може з кількох разів скласти кваліфікаційний іспит та стати суддею в якомусь сільському суді, де катастрофічне не вистачає суддів. Звісно, втаємничені «в курсі», що нахабне дитинча має впливових родичів чи знайомих, а той, хто нібито «не зміг» скласти іспит, просто відмовився дати «на лапу» «кому треба». На адміністративні ж посади голів та заступників голів судді взагалі обираються в результаті жахливих «підкилимних» сутичок, а останнім часом просто призначаються Президентом всупереч чинному законодавству (чого варті «президентські» голови судів, видно на прикладах голови Печерського райсуду Києва Замковенка та Старокиївського — Фадєєвої.

Оскільки давно вже немає майже ніякого контролю за строками розгляду справ у судах, більшість як цивільних, так і кримінальних справ тягнеться роками. Судді неважко за необтяжуючу «винагороду» затягнути справу, якщо це вигідно одній з сторін. Він може не розглядати справу при відсутності свідків або інших необхідних учасників процесу, для неявки яких достатньо несвоєчасно вручити судові повістки. А якщо зацікавленій стороні необхідно розглянути справу якомога скоріше, то суддя може розглянути її і при відсутності іншої сторони, застрахувавшись підшиттям до справи фальсифікованих корінців повісток, які нібито були вручені.

Трохи дисциплінованіші судді при розгляді кримінальних справ. Але і тут є можливість затягти справу майже до нескінченності через несвоєчасну доставку підсудних, неявку свідків, експертів, потерпілих та адвокатів, особливо безоплатних. Якщо «дійових осіб» у справі багато, потрібен вкрай сприятливий сплив обставин для того, щоб вони усі разом зібрались та дали можливість хоча б почати слухання справи.

І це тільки технічні недоліки, які самі впадають у вічі. Можливості зловживань по суті справи практично безмежні. По суду в Україні дуже просто позбавити будь-кого будь-чого — грошей, житла, права та ін. Достатньо неважко засудити безневинного або виправдати чи звільнити від покарання злочинця, на якому нема де ставити проби. Засобів для подібних дій в арсеналі сучасних українських суддів більш ніж достатньо. Україна є, мабуть, чи не єдиною країною в світі, де преса так мало цікавиться перебігом судових справ — по-перше, через майже повну відсутність журналістів хоча б з початковою юридичною освітою, які б могли адекватно оцінити події в залі суду, по-друге – через майже панічне небажання суддів спілкуватись з пресою або хоча б нейтрально ставитись до її присутності в залі під час судових розглядів (виключення — такі судді-шоумени», як голова Печерського райсуду м.Києва Замковенко), по-третє, через небажання власників та редакторів газет «загострювати стосунки» з «третьою владою» та наражатися на небезпеку «влетіти на гроші» за рішенням того ж таки суду. І це при тому, що в суспільстві є величезний попит на інформацію «з залу суду»! Але заради справедливості слід визнати, що останнім часом ситуація потроху змінюється на краще.

Правосуддя по цивільних справах суддя зараз відправляє одноособове. Зазвичай на процесі присутні лише сторони, суддя та секретар, який веде протокол. Тобто, якщо є бажання (а воно досить-таки часто є) сфальсифікувати протокол судового засідання, записавши там те, чого не було і не відобразивши те, що насправді відбувалося (особливо це стосується фіксації показів свідків), то для цього немає ніяких обмежень. Право на подачу зауважень на протокол є просто сміхотворним, оскільки, якщо справді мала місце навмисна фальсифікація, зауваження будуть просто відхилені як «необґрунтовані». Тільки останнім часом, і то лише в людей з досвідом спілкування з нашими судами, з'явилася можливість вести аудіозапис судового процесу. Більшість же громадян, читаючи протокол судового засідання по їх власній справі, не пізнають ані своїх показів, ані показів інших осіб, і не в змозі щось комусь довести. Особливо нахабні судді фальсифікують протоколи, навіть знаючи,, що є аудіозапис, бо завжди є можливість все звалити на «недосвічену» секретарку, та й процедура доведення факту фальсифікації не відпрацьована і доступна тільки найбільш впевненим у собі та «крутим» громадянам, яких і так досить рідко «пинають» у судах — навіщо це робити, коли є повна Україна беззахисних бідолах, на яких можна спокійно і безкарно нажитись без будь-якого ризику.

Беззаконню у кримінальному судочинстві більш за все сприяє вкрай низька якість попереднього слідства. Більшість справ за суто формальними ознаками підлягає поверненню на додаткове розслідування, але судді йдуть на це досить рідко, бо у більшості випадків можливість проведення результативних слідчих дій вже втрачена, свідки порозбігалися, а докази знищені. У абсолютній більшості випадків недоведеності вини підсудних, які знаходяться під вартою, суди дають «строк», бо прокуратура боїться у разі виправдувального вироку відповідальності за незаконне звинувачення та утримання під вартою, а суди «покривають» прокуратуру. Зараз в Україні кількість виправдувальних вироків — менше одного відсотку, в той час як у царській Російській імперії співвідношення обвинувальних та виправдувальних вироків було близько 50 на 50 (і це при тому, що судові слідчі тоді працювали набагато краще сучасних прокурорських та міліцейських українських слідчих). Саме ця пропорція «фіфті-фіфті» зберігається і зараз у демократичних країнах і не залежить від того, яка саме система судоустрою існує в тій чи іншій з них.

Змагальність в українському сучасному кримінальному процесі є суто декларативним принципом. Суддя, який в принципі мас сидіти мовчки і лише слухати і дивитись на те, як сперечаються один з одним прокурор та адвокат, лише зрідка нагадуючи їм про необхідність триматись «у рамках», насправді майже завжди стоїть на стороні прокурора та разом з ним «забиває ногами» підсудного та його адвоката. Якщо в радянські часи під час судових засідань в залах було досить багато публіки, то зараз більшість процесів ведеться «кулуарно». Кримінальні справи також слухаються суддею одноособове; «замовити» собі колегію з трьох суддів підсудний може лише тоді, коли йому «світить» покарання понад десять років, але навіть у цих випадках майже ніхто на це не йде, бо знає, по-перше, що колегію важко зібрати (а значить, доведеться більш тривалий строк провести у Лук'янівській тюрмі, що набагато гірше, ніж у найгіршій «зоні»), а, по-друге, все вирішує той-таки головуючий колегії за погодженням з головою суду, а «бокові» члени колегії займаються під час процесу своїми справами або нудно позіхають з небезпекою вивернути собі шелепу. Судове слідство, особливо в останні роки, в більшості випадків провалиться на такому низькому рівні, що далі вже нема куди. В деталі ніхто не поглиблюється, протиріччя у показах не з'ясовуються, у вироках пишеться казна що — аби відписатися. Суб'єктивна сторона, тобто мотиви дій, майже ніколи не з’ясовуються, тому давно стало нормою життя кваліфікувати побутову сварку як злісне хуліганство, самоуправство (відібрання боргів) як вимагательство та ін. Строки покарання, які призначаються, майже ніколи не відповідають тяжкості скоєного та мірі суспільної небезпечності засудженого. Є приклади, коли за спробу вкрасти пару коліс дають три роки посиленого режиму, а за дев'ять розбійних нападів застосовують умовну міру покарання.

Положення Європейської Конвенції з прав людини, яка набрала чинності для України ще у вересні 1997 року, практично не застосовуються, гарантовані нею права та свободи особи скрізь порушуються найбрутальнішим чином. Посилатись на статтю Конвенції в пересічному суді можна приблизно з таким самим успіхом, як і на «Руську правду» Ярослава Мудрого. Досі немає навіть постанови пленуму Верховного суду України з питань застосування положень Конвенції, і таку поквапність Верховного суду цілком можна зрозуміти — в разі неухильного дотримання всіх її статей запроторити за грати можна буде в нашій країні, з огляду на недолугість слідства, лише особу, спійману «на гарячому» в присутності декількох свідків.

Скаржитись на суди першої інстанції практично немає ніякого сенсу. Так, Київський міський суд має у юридичних колах іронічне прізвисько «беззмін». Формально справи з касаційними скаргами та касаційними поданнями прокурорів мають розглядатися судовою колегією з кримінальних та цивільних справ у складі трьох суддів. Фактично ж із справою знайомиться лише суддя-доповідач, який читає її краєм ока, бо ретельніше просто не має можливості — кожен тиждень йому треба вивчити, доповісти та «відписати» 5—7 справ. Двоє інших членів судової колегії в абсолютній більшості випадків навіть не цікавляться справами колег, бо у них самих кожного тижня така сама кількість справ. Якщо справа просто «прохідна», тобто по ній немає якогось «крутого», то її ніхто і не вивчає, а касаційна ухвала відписується «лівою ногою». Якщо по цивільній справі людина ще має можливість бути присутньою у касаційній інстанції, щоб хоча б спробувати комусь щось довести, то касаційну скаргу ув'язненого він навіть не має можливості підтримати персонально, бо, щоб людину викликати з тюрми на розгляд її касаційної скарги до суду, мабуть, повинен Місяць впасти на Землю. Особа або її адвокат може написати найобгрунтованішу в світі скаргу, «розбити» вирок чи рішення вщент, вказати на факти відвертої фальсифікації та купу інших жахливих порушень, зловживань — всі ці міркування навіть не будуть викладені в касаційній ухвалі, не те шо мотивовано спростовані. Недарма процедура касаційного розгляду справ в адвокатів має назву «п'ять хвилин ганьби» — здебільшого через те, що людина відчуває себе ідіотом, бо, навіть будучи на 100% правою, не здатна цього довести, адже її ніхто не збирається слухати.

Звичайно, ситуація інша, якщо у відміні чи зміні вироку або рішення хтось зацікавлений. Зацікавлена особа має звернутися персонально або через особливо довірених осіб до голови міського суду Г.І.Зубця. Недарма в юридичних колах Києва існує прислів'я: «Судді Київського міського суду незалежні і підкорюються тільки Зубцю». Зубець публічно висловлюється на предмет того, що судді зобов'язані доповідати йому свої міркування по кожній справі. Подейкують, що він вимагає цього для того, щоб, бува, не пропустити потенційно «хабарної» справи. Буває, шо суддя, вивчивши справу, приходить до висновку, що вирок чи рішення потрібно відмінити або змінити, але Зубець наказує залишити «без змін». Горе судді, який вирішить ослухатись. На нього чекає «прес» роботи, шантаж неотриманням квартири, неприсвоєнням чергового класу, несплатою премій тощо. Суддів, які не доповідають йому свою думку і самостійно змінюють вироки чи рішення. Зубець вважає своїми особистими ворогами, з усіма витікаючими з цього наслідками, аж до вимоги звільнення. Така політика призвела до того, що зараз у Київському міському суді майже не залишилося суддів, які б відправляли правосуддя, а не працювали «на кишеню» Зубця та його наближених, руками яких він і змінює та відміняє «потрібні» вироки і рішення. В таких випадках справа ретельно вивчається і, якщо є більш-менш законні підстави, рішення або вирок відмінюються чи змінюються;
якщо ж підстав нема. теж нічого страшного: їх завжди можна вигадати або «зробити» власноруч — наприклад, вирвати зі справи якийсь важливий процесуальний документ, а потім написати в ухвалі, що його там взагалі не було. Протестувати, зрозуміло, немає сенсу.

Після вступу вироку чи рішення в законну силу шанси на їх відміну чи зміну взагалі перетворюються майже на ніщо, бо наглядова інстанція є жахливим архаїзмом та одночасно справжнім клондайком для осіб, які наділені правом принесення протестів у порядку нагляду. Таким правом наділені: голови обласних. Київського та Севастопольського міських судів та їх заступники, прокурор області, прокурори міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та заступники цих прокурорів — на вироки, ухвали, постанови районних (міських), міжрайонних (окружних) судів і касаційні ухвали судової колегії у кримінальних справах обласних. Київського і Севастопольського міських судів; голова Верховного суду України, генеральний прокурор України, їх заступники — на вироки, ухвали і постанови будь-якого суду, що діє на території України, за винятком постанов пленуму Верховного суду України. Очевидно, що на 49-мільйонну Україну таких осіб мізерно мало.

Загальний вигляд системи судового нагляду такий: скаргу спочатку розглядає суддя і доповідає заступнику голови суду касаційної інстанції, який, припустимо, вирішує відмовити в принесенні протесту. Громадянин, незадоволений відповіддю, знову звертається до цього ж суду зі скаргою. Тепер її мас підписати голова суду. Потім таку ж процедуру проходить скарга і у Верховному суді України: спершу негативну відповідь підписує один із заступників голови Верховного суду України, а потім і сам голова, рішення якого є остаточним. А якщо скаргу вирішили подати родичі засудженого, то процедура проходження починається спочатку. Від названих інстанцій далеко не завжди громадяни отримують відповіді у встановлені строки; буває, що доводиться неодноразово писати скарги на відсутність відповіді, щоб нарешті отримати відверто цинічну відписку з п'яти рядків, з якої видно, що ніхто скаргу не читав. Є величезною наївністю думати, що скарги в порядку нагляду від простих громадян хтось хоча б читає, а тим паче вивчає справу. Щоб у особи, яка має право принесення протесту, з'явилося бажання принести протест на вирок чи рішення за скаргою громадянина, ця справа повинна перед цим або набути суспільного резонансу через свою кричущу беззаконність, або громадянин повинен не просто мати «необхідну» кількість грошей, але і змогу запропонувати їх потрібній особі через посередника, у якого хабарник не боїться брати гроші (або борзих цуценят). І тоді справа переглядається легко і швидко, бо наглядова процедура прихована від сторонніх очей.

Президія відповідного суду має дуже вже ненавидіти заступника чи голову свого суду або відповідних прокурорів і зовсім не боятися їх, щоб насмілитися відхилити протест.

Досить часто відверто беззаконні вироки по безспірних справах навмисно залишають «без змін» у касаційній інстанції, бо за принесення протесту можна отримати набагато жирніше «борзе цуценятко».

Ця система і у радянські часи квітла пишним цвітом, але тоді, щоб зіштовхнутися з відвертим «бєспрєдєлом», людина мусила посваритися з самою державою. За простих людей зазвичай заступалася Комуністична партія — достатньо було поскаржитися в обком на соту долю того, що зараз є нормою життя, щоб суддю або прокурора вигнали з ганьбою або навіть посадили у тюрму. Зараз же ж судді взагалі вийшли з-під будь-якого контролю і є абсолютно некерованими і безвідповідальними. Суддівська корпорація є однією з наймогутніших у суспільстві. Як у справжній мафії, корпорація ніколи не здає «своїх», якщо вони виконують всі неписані закони і не порушують «правил гри». Якщо б судді та прокурори не були просто людьми і не сварилися б один з одним як з особистих причин, так і через те, що, наприклад, дві рівноважучі особи взяли хабарі від двох протилежних по справі сторін, ця мафія давно б зжерла суспільство з патрохами, навіть не випльовуючи кісток.

Без негайної судової реформи Україна приречена на те, щоб бути однією з найнеправосудніших держав у світі. Перш за все система потребує гласності, спочатку через введення присяжних хоча б у випадках, коли цього вимагає підсудний або сторона по цивільній справі. Негайно потрібно ввести обов'язкову фіксацію всіх слідчих дій та всіх судових процесів на відео-, або хоча б аудіоплівку, це дозволило б зекономити на секретарях та звело б до нуля кількість скарг на фальсифікацію протоколів. Негайно потрібно запровадити апеляційну інстанцію поруч з касаційною та ліквідувати систему судового нагляду як таку, що є антиконституційною, та порушує право громадян на гласний та справедливий суд. Зрозуміло, що на все це потрібні гроші, по-перше, кадри — по-друге. Дуже багато юристів піде працювати у реформовані суди, у яких вони будуть дійсно незалежними та матеріально забезпеченими. Грошей же потрібно не настільки багато у порівнянні з тим, що таке «дешеве» правосуддя, яке є у нас зараз, непомірне дорого коштує суспільству.

Прокоментувати узгоджену редакцію проекту закону України «Про судовий устрій», що розглядався вже в другому читанні у Верховній Раді України, можу таким чином.

У порівняні з тим, що коїться зараз, проект є, безумовно, прогресивним. Нова структура судів є цілком прийнятною. Але знову-таки, замість того, щоб обрати варіант безумовної вибірності на короткий термін голів та заступників голів судів зі складу суддів конкретного суду, узгоджувальна комісія вирішила зупинитись на варіанті призначення на 5 років та звільнення голови місцевого суду Радою суддів за поданням голови відповідного апеляційного суду. Навіщо це робиться? Аби знову голова апеляційного суду зміг сформувати з голів місцевих судів клан своїх прибічників? Звідки голові апеляційного суду знати, хто буде найкращим головою в конкретному місцевому суді? Те ж саме — і з зайняттям посади голови апеляційного суду. Згідно з положеннями узгодженої редакції законопроекту, він обирається строком на 5 років та звільняється з посади Верховною Радою України (це добре, але 5 років — це занадто) — за поданням голови Верховного суду України і за наявності рекомендації Ради суддів України. Навіщо це? Щоб вже голова Верховного суду України формував склад голів апеляційних судів «під себе»? Чому б не затверджувати на Верховній Раді кандидатуру, обрану голосуванням суддів конкретного апеляційного суду? Що, за узгодженим проектом, уявляє з себе Рада суддів? Орган, обраний зі складу делегатів з'їзду суддів. Хто обирає делегатів на з'їзд суддів України? Збори суддів Верховного суду України та вищих спеціалізованих судів зі свого складу! То чи буде коли-небудь почуто голос простих суддів місцевих судів на цьому з'їзді. Та ніколи в житті. Навіщо ж стільки списів ламається навколо цих адміністративних посад, для роботи на яких не треба ніяких особливих талантів чи чеснот, адже з суто адміністративною роботою легко впоралася б навіть мавпа середніх розумових здібностей? Невже хтось збирається «тиснути» на простих суддів через суддів-«адміністраторів» навіть після реформи? Риторичне запитання. Але з огляду на те, що полум'яні прибічники Президента Кучми не полишають спроб «проштовхнути» призначення на адмінпосади суддів як прерогативу Президента, буде непогано, якщо «пройде» хоча б те, що є в узгодженому проекті.

Незрозуміло, з яких спонукань автори узгодженої редакції відмовились від пропозиції депутата Шишкіна ввести таке поняття, як «слідчий суддя». Адже незабаром прокуратура буде позбавлена права на санкціонування арештів, обшуків і т.п, і всім цим доведеться займатись судам! То хто конкретно цим займається — невже знову лише голова суду та його «довірені»" судді?

Але загалом прийняття закону України «Про судовий устрій» — це тільки початок. повномасштабної судової реформи. Справжні трагедії я передбачаю, коли почнеться прийняття, а особливо втілення в життя процесуальних кодексів. Люди, що безпосередньо не причетні до всіх тонкощів процесу відправлення правосуддя, навіть не можуть собі уявити, як неймовірно складно узгодити між собою всі процесуальні нюанси. Я особисто працюю суддею з 1968 року, але і то відкриваю для себе час від часу якісь процесуальні дрібнички, з якими раніше не стикався. В ідеалі закон України «Про судовий устрій» та процесуальні кодекси мали б прийматись єдиним пакетом, але, на жаль, це нереально для парламенту країни, яка тяжко хвора на пострадянський синдром і в якій на десятому році незалежності навіть з'явились політв'язні.

З 1991 року я мріяв, що колись буду суддею «при присяжних», яких адвокат та прокурор на рівних (!) переконуватимуть кожний у своїй правоті, та наразі облишив ці сподівання. Але більш за все на світі бажав би цього разу помилитись...

додано: 18-06-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/992861479.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua