першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Левко ЛУК'ЯНЕНКО: "Про десять літ минулих".

додано: 01-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/996671654.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Чим були минулі десять років для України: утвердженням незалежності? Змарнованим часом? Розширенням у народу ідейних горизонтів і доланням московської ідеології? Якими були: чи могли бути інакшими?

Залишу відповісти на перші питання іншим, а сам, торкнувшись передостаннього, зосереджу увагу на останньому питанні.

Нетерплячому читачеві, який, не прочитавши текст, уже хоче знати відповідь, скажу: десять минулих років не могли бути інакшими! Якщо він не вірить, то хай подивиться сам на себе збоку (або на свого сусіда) і скаже – чи дуже і як саме він змінився за роки незалежності. Не абстрактно, загалом, у тому дусі, що десять років тому він був зовсім інший, а конкретно: в чому саме він змінився? І по роках: коли і які події на нього так вплинули, що він почав діяти так, як доти не діяв? Хай, наприклад, пошукає в собі такі зміни: колись він не дотримувався даного знайомому слова, тепер дотримується, колись крав ( у колгоспі, на заводі), тепер неспроможний узяти чуже, раніше думав одне, а казав інше, тепер не кривить душею, раніше в людях помічав недоліки і так їх характеризував, тепер помічає в них добрі риси, раніше брехав, потім перестав брехати, раніше не боявся гріха, тепер став його боятися, тобто раніше був homo soveticus-ом, а тепер став нормальною людиною.

Зміни справді відбулися великі: у світогляді –позитивні, у моралі – негативні. Але коли пересічний громадянин вимагає від влади, аби вона дбала про нього, а сам не дбає про свою матір, аби влада була чесна а сам краде, то я кажу цьому простому робітникові: той, хто нагорі з великими владними повноваженнями і ти – дієте однаково неморально. І той, хто вкрав на чужому городі відро цибулі, і той, хто вкрав ешелон металопрокату – однаково злодії і порушили заповідь “Не вкради”, отже – скоїли гріх. Того, лаючи владу за те, що вона розвалила й розікрала промисловість і позбавила трудящих праці, подивися на себе: чи ти чесніше чинив у своїх маленьких масштабах? Якщо чинив не чесніше і так чинити тобі було природно й нормально, і відмова від крадіжки тобі здається лишень бажаною в майбутньому, але поки що не актуальною, то це якраз і пояснює, чому минулі десять років ми так розвивалися й господарювали, адже Україна – це ми з вами – із отими совітськими звичками, нахилами і властивостями.

Проте, над цим варто подумати докладніше. Чи правий народ? Якщо правий – то в чому його правота?

* * *

Популістична комуністична пропаганда привчала дивитися на трудящих, як на суть народу, де зосереджена вища мудрість і критерій добра і зла, справедливості і прогресу. А тим часом об‘єктивне вивчення історії свідчить про дещо зовсім інше.

Нові ідеї творить не народ, а еліта. “Народне мислення інертне і за своїм змістом запізніле. Воно міняється поволі і в час революції консервативне” (В.Вернадський у книзі Л.Лук‘яненка “Сповідь у камері смертників”, Київ, 1991р., с.73).

Коли в середовищі еліти виникає нова суспільна ідея, народ її не сприймає. Народ звик до попередніх –старих – ідей. Вони здаються йому природніми, правдивими, натуральними і єдино можливими. Він почувається в їхньому середовищі наче в добрій звичній одежині: затишно, зручно, привітно й приємно.

В людини виробляється позитивне емоційне ставлення до звичної ідеї, вона по суті любить її.

Нова ідея ставить під сумнів попередні ідеї. Вона несе в собі заперечення того, в що людина вірить. Це виглядає замахом на її духовний спокій. Людині здається, наче в неї хочуть забрати зручну теплу одежину і виштовхнути навпроти холодного вітру. Зрештою вона любила ідею. І тепер їй кажуть, що та ідея невірна, помилкова і загалом недобра.

– Як це так – «неправильна»? – обурюється обивательське самолюбство, – це означає, що я був неспроможний розпізнати помилковість ідеї, тобто я – обмежена людина, мене обдурили, тобто я дурний?.. О, ні, цього не може бути! Ні, не я обмежений, а оті новачки видають свої нісенітниці за щось поважне! Геть їх!!!

* * *

Світогляд формується на основі знань (уподобань, наслідувань...). Знання людина здобуває повільно. На здобуття загальної освіти вона витрачає одинадцять років, потім весь перший період життя вона поповнює знання і формує свій світогляд: до голови надходить нова інформація, мозок переробляє її і відповідно коректує світогляд.

Щоб совітські люди не коректували свій світогляд в антисовітський бік, комуністичний режим цілком і повністю заборонив доступ до мозку совітської людини некомуністичних ідей: небажану бібліотечну літературу заховав у спеціальні сховища, іноземні радіопередачі глушив, літературу і будь-яку іншу друковану продукцію з-за кордону не дозволяв ввозити до СРСР і встановив сувору цензуру на всі внутрішні видання. Коли з технічних причин тотальний контроль за потоками інформації став неможливий і в мозок совітських людей почало потрапляти все більше позацензурної інформації, тоді почалася ерозія комуністичного світогляду совітських людей, а з нею і зростати критичне ставлення до совітської дійсності. Це поступово привело до того, що захисників старого ладу виявилося недостатньо, щоб захистити совітський союз від розвалу.

* * *

Повільність звільнення українського народу від промосковського комуністичного світогляду зумовлена кількома причинами.

Перша причина полягає в тому, що людина загалом повільно набуває нові знання, і отже під впливом нових знань повільно міняє свій світогляд.

Друга причина в тому, що поширення нової інформації відбувалося не однаково по всій території України. Наприклад, перші дописи про політичні репресії, жорстокі звірства, тортури і мордування, про людиноненависницькі риси Леніна та його різні збочення почали з‘являтися в кінці 80-х років у самвидавних газетах зовсім невеликими накладами. Політично активні громадяни (націоналісти, дисиденти, демократи) їх читали й перечитували в Києві, Львові, менше в інших обласних центрах і ще менше в районних центрах. Та інформація про імперію зла, яка у Києві, Львові могла здаватися повторенням, в районні центри, не кажучи вже про села, не дійшла не тільки у 1990-у році, але й у 1995-у, і навіть – 2000-у!
Незалежна українська держава не провадила цілеспрямованої роз‘яснювальної роботи для викриття антилюдської природи марксизму-ленінізму та жахливої московської імперської практики керівництва Україною.

Влада ні до незалежності, ні після її проголошення ніколи не використовувала телевізію й радіо, не друкувала в газетах правду про жахливу антиукраїнську політику комуністичного режиму. А такі газети УГС-УРП як “Відродження” та “Самостійна Україна” та подібні газети інших патріотичних антикомуністичних організацій ніколи не виходили великими накладами і тому не мали змоги істотно вплинути на темп прозрівання народу.

Третя причина повільності звільнення від старого світогляду в тому, що не всі люди мають однаково динамічний склад розуму. Для того, щоб відкинути комуністичний світогляд Іванові Плющу досить було з‘їздити один раз за кордон на два тижні і порівняти свої комуністичні уявлення із західною, так званою буржуазною, дійсністю, аби зрозуміти облудність комунізму і відкинути його раз і назавжди.

Інші люди, розумні, депутати, вже десяток разів побували за кордоном і мали можливість порівняти життя в умовах свободи економічної й політичної діяльності з життям у Совітському Союзі, але й досі не змогли подолати комуністичних догм. Їхній мозок затужавів, і хоч очі бачать, але мозок неспроможний з порівняння різних суспільно-політичних систем зробити логічний висновок про переваги одного над другим.

Четверта причина полягає в тому, що значна частина української нації дуже глибоко зрусифікована. Окупаційна адміністрація щодо цієї частини нації досягнула таких великих антиукраїнських успіхів, що відірвала їх від української мови, звичаїв, традицій і ввела у сферу російськомовної ерзацкультури. В умовах незалежності України багато хто з них стали патріотами України і російською мовою відстоюють її незалежність. А частина неспроможна переосмислити реальність і своїм застарілим світоглядом створює сприятливе тло для антиукраїнської діяльності величезної московської п‘ятої колони, яка завжди добре знала, що хоче.

Нарешті п‘ятий чинник ускладнює мозаїку українського політикуму. У середовищі лівих ортодоксів у дійсності є тверезі політики. Вони ні в який марксизм чи комунізм не вірять і практично пристосовуються до приватизації, влаштовують своїх дітей у добрі приватні підприємства, допомагають рідним стати підприємцями, а на мітингах та з трибуни Верховної Ради проклинають капіталізм, українську приватизацію і закликають трудящих до відновлення соціалістичної економіки, колгоспного ладу і братнього союзу трьох слов‘янських народів. Цю демагогію вони перетворили в ідейну базу своєї політичної діяльності. Вони знають, що в Україні понад 14 мільйонів пенсіонерів. Більшість цих нещасних людей неспроможна зрозуміти суті історичних змін, що відбуваються на їхніх очах впродовж останнього десятиріччя. Через свою обмеженість вони запам‘ятали з минулого найпростіші речі - ціну хліба, вареної ковбаси і регулярність авансу й зарплати. Пам‘ятати духовне рабство і навіть двохрічні черги за килимами та пральними машинами чи поневіряння в пошуках скляних банок для консервації вони вже неспроможні і їхнім ідеалом є повернення назад. Комуністичні демагоги чудово знають, що цей народ неправий, що повернення назад історично просто неможливе, але для того, щоб мати депутатський мандат і грати помітну роль у політичному житті країни їм потрібний електорат. Цей електорат вони побачили в пенсіонерах, а пенсіонери побачили в них своїх речників. Обидві сторони задоволені.

Ясна річ, не всі верстви суспільства мають однаковий світогляд та однакову зацікавленість.

Провідна верства захищає статус кво, бо їй це вигідно.

Старше покоління дивиться у минуле, бо неспроможне сприйняти нові ідеї.
Патріотична інтелігенція виробляє, висуває і намагається втілити в життя нові ідеї, але зустрічає шалений опір з боку мафіозно-злодійських кланів, які зацікавлені у збереженні теперішнього антинародного режиму. Не менший опір новим ідеям чинить старше покоління, зорієнтоване загалом у вчорашній день.

Молодше покоління минуле десятиріччя вчилося і хапало широко розплющеними очима увесь різноманітний світ без жодного контролю влади і церкви за потоками інформації – джерелами формування моральних та ідейних засад наших нащадків, що мають продовжити українство на українській землі.

Середнє покоління – жертва комуністичного виховання, що ввійшло в незалежну Україну з державного патерналізму СРСР, поступово долало звичку чекати від влади праці, зарплати, житла та всього іншого, необхідного до життя, й почало само думати про забезпечення свого власного життя. На сьомому році незалежности я почув вигук цього покоління: “Ясно, хай йому біс, від цієї влади вже нічого чекати - доведеться самому дбати про себе!” Отож самому дбати про себе.

Це не просто вигук зневіри. Це сигнал народження нового непатерналістичного мислення.


Патерналізм

Комуністична система була типово патерналістичною системою. Вона державу в особі її керівного ядра ЦК КПРС зробила деміургом, який стоїть над всіма державними й недержавними організаціями, над усіма націями, сім‘ями і кожною особою і від якої залежить все на світі: освіта, охорона здоров‘я, праця, житло, життєвий шлях, добробут, місце в суспільстві й кар‘єра і т.д.

У громадянина відібрали власність і всі свободи і узалежнили її працю й відпочинок, здоров‘я і добробут від влади. Її ніби опустили на рівень недієздатної дитини, а державу перетворили в піклувальника, в батька, який усе дає для фізичного існування, але “для блага” дитини контролює її поведінку і пильно стежить за її думками.

Патерналістична система посилювалася в міру підпорядкування різних сфер економіки державному керівництву, в міру перетворення диктатури партії в тоталітарну систему. В ідеологічній сфері це можна прослідкувати за рішеннями з‘їздів КПРС та пленумів ЦК КПРС про посилення та збільшення ролі КПРС в тій чи тій сфері суспільного життя.

Патерналістичне виховання практикою життя та ідеологією в дусі “КПРС - ум, честь і совість нашої епохи” упродовж десятиріч так глибоко ввійшло в свідомість громадян, що для людей стало природнім не самим турбуватися про забезпечення себе і своєї сім‘ї, а йти до держави (секретаря партійного Комітету, секретаря райкому КПРС) і просити працю, квартиру, санаторну путівку, йти до нього з клопотаннями чи скаргами на майстра, бригадира, на свого чоловіка, що зарплатню не приносить додому і т. ін.

Сімдесят років наших громадян виховували в патерналістичному дусі і вони врешті-решт стали дорослими дітками, що неспроможні до самостійної дії, але в усьому покладаються на державу.

І коли комуністична система луснула і держава незалежної України надала громадянам усі демократичні права і свободи і надала їм права самим дбати про себе, то вони - ці дорослі дітки - відчули себе сиротами, яких батьківська рука покинула напризволяще. Роками вони тинялися вулицями й чекали, коли держава їх покличе на завод, покаже верстат, майстер розкаже, що робити, і вони знову регулярно одержуватимуть аванс і зарплатню. І будуть задоволені дарма що із кожних ста зароблених копійок, їм віддають тільки 6-7 копійок.

А нова держава їх не кличе й не кличе. Ба, більше, проголосивши свободу економічної діяльності, потурала економічному бандитизму під назвою рекет.

Відкритість українського суспільства, наплив іноземних товарів, виникнення безлічі ринків уздовж вулиць, між будинками, деінде, приклади успішної діяльності підприємливих людей – усе це вичавлювало патерналістичні поняття з голови справжнього гомо советікуса і поступово навертало до понять людини демократичного суспільства, коли громадянин відчуває відповідальність і сам дбає про себе, про свою сім‘ю, про свою державу.

Патерналізм заперечував ініціативність і самостійність людського характеру. В людині виховували невпевненість у собі. Упевнено людина могла діяти тільки тоді, коли дістала схвалення від начальників. Без обліку у військкоматі, без прописки в міліції людина ніби випадала з числа повноправних (нормальних) громадян і потрапляла в категорію ізгоїв, виштовхнутих, відсахнутих, другосортних. Вона так звикла до самозречення і підпорядкування своєї волі державі, що неволю не сприймала за обмеження її волі, а в покірній безініціативності знаходила дитяче задоволення у звільненні її від зайвих клопотів.

Три роки тому я почув вигук: “... від цієї влади вже нічого чекати – доведеться самому дбати про себе!” Не всі громадяни звільнилися від патерналістичного настрою, але як фактор пасивності він пояснює причину повільного руху України від колоніального стану до нової якості українського суспільства.

Останній приклад рабського духу зустрів недавно в Житомирі.

Я виступав на відкритих зборах республіканців. У залі було понад сто осіб. Після виступу та відповідей на питання з залу підходить один чоловік і просить мене допомогти їм створити комітет, який буде домагатися від влади зняти пам‘ятник Леніну, що стоїть на видному місці в Житомирі. Причому пам‘ятник, як він повідомив, уже знятий відділом культури з обліку.

– Навіщо ж вам Комітет? Організуйте групу в кілька осіб, найміть автомобільний кран і самоскид, зачепіть Леніна за шию, киньте в самоскид і нехай він вивезе його за місто на смітник. Щоб не вразити кількох пенсіонерських комуністичних сердець, можете зробити це вночі. Запевняю вас, що наступного дня ніякого плачу за Леніним не буде.

Мою пропозицію добродій сприйняв за неймовірне зухвальство і я змушений був довго пояснювати йому, що патріотичні сили мають право і повинні зайнятися очисткою української землі від імперських символів, бо ж вони за своїм змістом антиукраїнські і гальмують процес духовного звільнення громадян України від промосковських імперських комуністичних догм.

Проте, справа тут не в Леніні, справа в тому, що люди бояться виявити ініціативу, бояться взяти на себе відповідальність, бояться зробити найменший суспільний громадський крок без чийогось благословення, без дозволу.

Патерналізм – не єдина причина гальмування реформ, але – дна з головних.

додано: 01-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/996671654.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua