першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Михайло СВИСТОВИЧ: “Жменька патріотів зіпсувала сценарій влади:

додано: 20-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998336916.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Майоріли прапори та гасла "Батьківщини”, “Собору”, УКРП, УНА-УНСО, УНР, УРП, УХДП, Комітету захисту політв’язнів. Останні тримали гасло з вимогою звільнити політв’язнів (з переліком прізвищ всіх 16 хлопців, що знаходяться у слідчому ізоляторі СБУ). Інші гасла вимагали надати слово Левку Лук’яненку, Юлії Тимошенко і чомусь Віктору Ющенку, хоча його виступ був запланований і анонсований Михайлом Горинем за кілька днів до початку Форуму.

"Кучмо, іди геть!", "Кучму - на нари!", "Україну - до Європи", "Три мільйони українців стали жертвою кучмівського режиму", "Кучма - гарант злочинців", “Антикучмівська опозиція – це теж українці”, “Не замовчуйте тоталітарну суть української влади”, “Ні фарсу під патронатом Кучми!” Ось лише неповний перелік гасел.

Я побачив свою дружину, але пройти до неї не зміг. Між пікетниками та палацом “Україна” стояв ланцюг з міліціонерів, за який змогла прорватися лише десяток республіканців та стільки ж рухівців Євгена Жовтяка. Прорвались з гаслами та прапорами, причому так, що наочної агітації через міліцейський кордон пронесли більше, ніж могли б втримати.

Республіканці тримали гасла з вимогою надати слово Левку Лук’яненку, рухівці – на підтримку Ющенка та з вимогою звільнити політв’язня Леоніда Ковальчука. Ще одне величезне рухівське гасло лежало на землі поряд з двома мегафонами, але людей, щоб розгорнути його, вже не вистачало.

Також туди прорвався хлопець, відомий читачам Вільного Форуму сайту “Майдан!” як Роман Sharp. Він ходив вздовж пікету з мегафоном, заводячи народ та скандуючи антипрезидентські гасла.

Не буду писати як це мені вдалось, щоб зберегти цю можливість для наступних разів, але я теж невдовзі приєднався до цього аванпосту пікетників. І тут же заступник голови УРП Богдан Кавулич радісно вручив мені партійний прапор, який тримав у лівій руці (правою він тримав гасло).

Оскільки початку пікету я не бачив, то розповідатиму про нього зі слів того ж таки Романа Sharpa та інших очевидців. Ще з самого ранку, трохи пізніше восьмої години, міліція про всяк випадок оточили парк Шевченка, хоча йти туди ніхто не збирався: ні Кучма, ні опозиція.

Пікетники зібралися на Великій Васильківській вулиці недалеко від станції метро “Либідської” та рушили по проїжджій частині. Міліція виставила потужні кордони з боків палацу, тому проривалися посередині. І тут нагодився досвід боротьби за незалежність. Ті, хто брав участь у її виборюванні змогли прорватися далі, а “політичні новачки” були зупинені міліцією. Оскільки найбільше “ветеранів” мали УНР та УРП, вони й змогли найкраще зорганізуватися на відміну від чисельної, але недосвідченої в таких акціях “Батьківщини”.

Пікетники кричали, делегати Форуму, як з України, так і з діаспори, байдуже обходили їх стороною, аж тут до моєї дружини, що тримала гасло з вимогою надати слово Левку Лук’яненку, підійшов українець з Німеччини і почав говорити, що Лук’яненко розвалив (!) українську діаспору в Канаді, коли був там послом, що він в Канаді пив, гуляв та бив свою жінку. Моя дружина не встигла розкрити рота, як чиясь рука міцно схопила “німця” за барки. Це була пані Надія, дружина Левка Лук’яненка. І тут всі нечисленні слухачі його тиради зрозуміли, що чоловічок бреше. Міцні “обійми” пані Надії краще за будь-який аргумент довели, що не лише інтелігентний та спокійний Левко Григорович не зміг би її побити навіть, якби захотів (хоча в нього, в силу його виховання, навіть не може виникнути такого бажання), але й братам Клічкам вона навряд би це дозволила.

“Я дружина Лук’яненка”, - сказала пані Надія – “Розкажи, коли це і де він мене бив”. Німець почав смикатися, але вирватись не зміг. Він, як Остап Бендер, подумав, що зараз його почнуть бити. Чоловічок зблід, перестав опиратися і, здавалося, що зараз втратить з переляку свідомість.

Але бити його (у всякому разі поки що) ніхто не збирався. Надія Лук’яненко повідомила, що зараз відведе його на суд народу і почала підтягувати “німця” до пікету. Він дико зарепетував, закликаючи міліцію на втручання. Кільком полковникам ледве вдалось його віддерти, після чого він швиденько зник, а ми почали вітатися з міліцейським начальством майже як рідні, оскільки давно не бачилися після спаду опозиційної активності. Полковник Савченко, що колись наказав заарештувати мене в наметовому містечку з сумкою порожніх пляшок, навіть подякував за допомогу у вичерпанні інциденту.

Інший полковник, якого ми всі пам’ятаємо з подій 10-12-річної давності сказав, що для нього Левко Лук’яненко – свята людина. І тут же поцікавився: “А як це, пане Свистовичу, Ви сюди потрапили?” “Ображаєте, начальнику”, - відповів я. – “Щоб людина з досвідом перебування на всіх без винятку визначних зібраннях, починаючи десь з 1989 – го року, не знайшла способу пройти через Ваш кордон”.

Потім я просвітив його, що є ціла наука – фуршетологія, вигадана голодними студентами невдовзі після виникнення самого поняття “фуршет”. Бувало, що, відвідуючи в день по 2-3 фуршети, ми наїдалися на кілька днів наперед – до стипендії чи батьківського переказу. Я пообіцяв, що потраплю ще й до середини палацу, але секрету не розкрив.

Не буду розкривати його і тут, але невдовзі ми по одному почали “проникати” до палацу “Україна”. На вулиці нас лишалося все менше і менше. Концентрація прапорів (а всього їх було шість) на людину почала загрозливо зростати (гасла ми пронесли з собою до “України”). Постала дилема: стояти в пікеті, намагаючись означити присутність УРП чи спробувати щось зробити всередині. Вирішили на користь другого, відправивши весь “реквізит” на плечах двох республіканців до партійного офісу.

Потім ми ще провели двох унсовців, потім Остапа Зорича, і так загалом чоловік п’ятнадцять. На другому поверсі промайнула тендітна фігурка Юлії Тимошенко, в дверях замайоріла борода Олександра Турчинова, в іншому кінці кулуарів була ідентифікована сива голова Олександра Мороза, швидкою ходою пройшли Анатолій Матвієнко з Григорієм Омельченком. Озирнувшись, побачили й інші знайомі обличчя і зрозуміли, що опозиціонерів тут трохи є. Вирішили, що потрібно зібратися всім до купи і порадитись, але перед цим взялися роздавати 200 надрукованих заздалегідь листівок з вимогою надати слово Левку Лук’яненку, Євгену Сверстюку та Юлії Тимошенко.

І раптом у кулуарне різноголосся увірвався до болю знайомий голос з акцентом дніпропетровського промисловця, що вчив українську як іноземну, та не довчив. Це був сам Кучма, заради якого ми тут і з’явилися. Проте, поки ми роздавали листівки, то встигли загубити один одного. Нас залишилось лише восьмеро, але часу на роздуми не було. Домовившись “зорієнтуватися на місцевості”, ми кинулися до зали. Але по дорозі натовп розділив нас на дві рівних групи, які опинилися в різних кінцях одного з балконних секторів. Наша родина теж виявилась “розпорошеною”.

Як виявилося, коротке вітальне слово гаранта української Конституції та молитву, проголошену Філаретом, ми пропустили, але попереду ще була доповідь Кучми.

Я почув голос своєї дружини, яка закликала надати слово Левку Лук’яненку, але він потонув в оплесках звезених владою на Форум клакерів.

До речі, я вперше в житті побачив президента України “вживу”, тобто не на фото і не в телевізорі. Я і раніше уявляв його приблизно таким, який він є, але все одно в голові промайнула думка: “І оце заради цього я мушу не спати ночі, майже не бачити свою родину, підривати здоров’я на акціях?” Але, що робити? Хіба хочеш – мусиш. Бо він, як той кліщ, маленький та непомітний, але життя псує капітально.

Леонід Кучма розповідав всім, яка наша Україна гарна, як він її любить, як потрібно її любити нам. Не обійшовся він і без критики, заявивши, що не задоволений роботою багатьох органів влади та самоуправління, державних установ. Бідкався, що “прийнявши демократичну Конституцію, задекларувавши як найбільшу цінність права та свободи людини, ми поки що не змогли у повному обсязі забезпечити їх реалізацію"...

Подібні пасажі викликали в нас вигуки протесту, які ставали все більш гучними та синхронними, але не знаходили підтримки у зали. Тим більше, що оплески лунали гучніше.

Про оплески варто сказати окремо. Вперше в нашій історії на цьому Форумі було застосоване таке ноу-хау як диригування публікою. Правда, лише на балконі: в партері, з огляду на присутність серед делегатів поважних людей з різних країн, цей вид “мистецтва” демонструвати не наважилися. В певний момент промови гаранта (або, коли ми починали кричати занадто гучно) зі своїх місць підводилися чоловічки і подавали сидячим у рядах знак, після якого ті починали плескати в долоні з усіх сил.

Тим часом Кучма розповів, що тільки зараз здійснюється поворот до кардинального реформування діяльності правоохоронних органів, які за старою звичкою надають перевагу карально-репресивним функціям. Чого це стається лише зараз, і що він робив для цього всі ці роки (напевно, вчився на президента), президент не сповістив.

Ми знову спробували втрутитися у перебіг подій, але знову невдало. Правда, нас підтримало декілька поодиноких голосів на балконі та в партері.

Коли Л. Кучма висловлював незадоволення роботою органів прокуратури та судів, через яких нівечаться долі людей, а також повідомив, що "пробуксовує" боротьба з організованою злочинністю і корупцією, та що "ми повинні ще багато працювати, щоб торжество принципу верховенства права стало нормою”, а також спроможні захистити Конституцію та демократичні ідеали, які обрав народ України, це викликало не лише обурення, але і сміх, який, правда, до трибуни Форуму не долинув через малу кількість тих, хто сміявся.

Виявилось, що Кучма вважає першочерговими завданнями подальше утвердження прав і свобод громадян на основі суворого виконання міжнародних зобов'язань України та внутрішніх законів, розширення сфери свободи преси та вільного розповсюдження інформації з одночасним посиленням захисту національного інформаційного середовища. Ще одним завданням є ліквідація ряду пострадянських бюрократичних процедур, які обмежують свободу громадян і не відповідають європейським стандартам забезпечення прав людини, зауважив президент, поставивши в пріоритети внутрішньої політики боротьбу з бідністю.

Наше обурення цими блюзнірськими словами з боку одного з найбільших порушників Конституції зростало, але нічого зробити ми не могли. Зала не підтримувала нас, вважаючи за якихось хуліганів, і навіть представники опозиції (а їх було не менше сотні) сиділи мовчки, соромлячись випустити на волю свої почуття навіть тоді, коли Кучма заявив, що бідність підштовхує людей на злочини, виїзд з країни (це теж злочин?), "заганяє в тенета тих політичних менеджерів, які організовують оплачені акції, спрямовані проти незалежності України". Це вже був відвертий плювок у бік опозиції, але зреагувала вона на нього досить мляво, хоча наші голоси вже були майже зірвані.

Ми сподівалися, що нас підтримає діаспора, коли Кучма почав говорити про необхідність її державної підтримки, "бо в цьому полягає материнський обов'язок незалежної України", визнавши, що Україна не має ефективної послідовної політики у цій сфері (а хто ж в цьому винен? Може сама діаспора, Леоніде Даниловичу), але марно. Промовчала діаспора і тоді, коли український президент почав їй вказувати на неприпустимість нав'язування з її боку будь-яких ідеологій і доктрин та вважає неприпустимим втручання у внутрішні державні справи і політичні процеси в Україні.

Трохи надії нам додав черговий пасаж гаранта, коли, заявивши про європейський вибір України (чомусь у трикутнику Україна-Польща-США), він закликав рухатись до Європи разом з Росією та прорік, що "ігнорувати цю велику сусідню країну, з якою ми маємо майже 2,5 тис. км спільного кордону, історичні, економічні, культурні і між людські зв'язки, було б трагічною недооцінкою, а також прямим злочином проти національних інтересів України". Діаспора та незвезені владою українці трохи заворушились, невдоволено забурчали та й знову затихли. А ми вже майже зневірились, і вигуки стали слабшими та невпевненими.

Розцінивши незалежність як унікальний збіг різноманітних історичних чинників і забувши згадати, що сам він не голосував свого часу за Декларацію про державний суверенітет України, Леонід Кучма порадів, що в Україні, після здобуття незалежності не була проведена люстрація, порівнявши її з “гігантською пожежею” . Звичайно, йому було чого радіти, бо, якби тоді люстрацію таки провели, не бачити б колишньому парторгу “Южмашу” президентства як своїх вух.

Ми ще спробували щось вигукувати, але наші вигуки викликали вже відверте незадоволення інших. Сподівання на те, що опозиція зможе донести делегатам та гостям Форуму правду про Україну танули як сніг на сонці, аж тут пан Леонід, а точніше ті, хто писав йому промову, піднесли нам несподіваний подарунок.

додано: 20-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998336916.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua