першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Ольга Герасим’юк: “Я маю право скептично ставитися до нашої неза

додано: 24-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998669433.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

<I>– Пані Ольго, чи є, на Вашу думку, незалежність, яку ми маємо, саме та, якої хотіли?</I>

– Ще тоді, до здобуття незалежності, я була серед тих, що дуже її хотіли… Тому маю право досить скептично ставитися до того, що ми сьогодні маємо.

Скепсис щодо українців та їхньої ментальності, щоправда, впродовж десяти років переважав у російськомовних ЗМІ, котрі домінують на наших теренах, власне, мене завше дратували статті, що їх писали закомплексовані плебеї. З огляду на те, що Україна і її фата морґана – незалежність – мені дуже близькі, дозволю собі бути жорстокою в оцінках. І можу сказати: зустрічати 10-у річницю Дня незалежності я не буду. Знаю, що буде велике свято, прийде багато людей, котрі вже втомилися тужити й тому ходять на всі хрещатицькі шоу.

Святкуватимуть усі, але тільки тому, що хочуть “відірватися” й “відтягнутися”. Насправді незалежність сьогодні всім байдужа.

Серйозне ставлення до патріотичних символів не смішить лише в американських фільмах. Хоч би як переводили школи на українську мову, хоч би скільки розвішували українських прапорів, маємо законстатувати: ми десять років виховували молодь у дусі зневаги до всього українського.

Але, попри все, з подивом зустрічаю молодих людей, яким така “виховна робота” не перешкодила говорити й думати, писати й співати так по-українському, ніби хтось оберігав від того, що робилося. І це єдине – на десяту річницю – вельми для мене приємне, що вони таки є.

Пригадую, десять років тому, коли Україна тільки отримала незалежність, я поїхала до Прибалтики. У тролейбусі до мене звернулися, і я автоматично відповіла українською. Якась жінка, почувши мою відповідь, одразу рвучко обернулася і стала на ввесь салон кричати: “Україна, Україна, ми покладаємось на вас, вперед!” Можливо, це виглядало трошки смішно… (на цих словах пані Ольга засмутилась і перепросила за сльози, які раптом з’явилися на очах). Навіть не пам’ятаю її обличчя, але зараз я не хотіла б зустрітися з нею…

Однак історія – не наука, а свідчення суб’єктивних літописців, тому про цю річницю напишуть у підручниках дуже красиво, і наші діти не знатимуть, як усе було насправді.

<I>– Чому сьогодні, як Ви сказали, українці не так переймаються своєю незалежністю, як 10 років тому?</I>

- Я вже казала: нинішнє покоління виросло в тому цинізмі, фальсифікації й профанації ідеї, яка перед нами так привабливо колись постала. Все це недаремно минуло. І не лише для молоді. Багато хто зрозумів, що це – ілюзія. Люди, які були символами нації, звалилися зі своїх постаментів.

Сьогодні, як ніколи, українці виїжджають за межі Батьківщини. Це теж про щось говорить. Українцям і досі шкода тих, що завинили перед народом.

Позамилювали собі очі. Досі не розв’язали внутрішні українські питання: захід ненавидить схід і навпаки. Українці до сьогодні поділяються на “бандерівців” і “москалів”. Давно вже помирилися вороги 2-ї світової, а ми ніяк не можемо. А найстрашніше те, що це нікому не потрібно. Зокрема й першим людям держави.

Недарма кажуть: президент має бути націоналістом. У тому сенсі, що своя держава – понад усе. У нас такого не було жодного. Й тому навіть не знаю, хто щиро святкуватиме.

Звісно, якщо повернутися на десять років назад і порівняти стан речей, знайдете якісь позитивні зміни. Але це замало за цей період, замало за наше життя. Ми так багато могли…

<I>- Говорять, що українцям, як і жидам, потрібно сорок років, аби знайти те, що шукають…</I>

- Боюся, сорока не вистачить… Десять уже минуло… Та й вести українців нема кому. Усі наші Мойсеї зникли. Та й було їх небагато. Був Чорновіл, який справді був людина української ідеї. Сьогодні такої людини немає. Багато подорожуючи Україною, я не бачу такої народної турботи за майбутнє України, як це було спочатку, – просто саме бажання десь знайти місце, куди б податися, влаштувати своє майбутнє.

<I>– Це і є фактори, котрі стоять на перепоні незалежної і, власне, української України?</I>

Звичайно. Їх, мабуть, набагато більше… Ось нещодавно я працювала зі студентами-журналістами, намагалась навчити їх вільно почуватися перед телекамерою. Це було непросто, позаяк вони вільно не говорять українською (треба сказати, що й російська їхня – нікудишня, але почуваються вільно, нею говорячи). Багато хто (зокрема у Києві) спілкується російською, аргументуючи це коротко: як усі. Тож хто там волає, що в нас силою витіснили російську, і насаджують, яку б ви думали… державну? Усе стало набагато гірше – жодної мови краще знати не стали, зате обізлилися. Тих чиновників, які перейняті “впровадженням державної мови”, треба саджати в тюрму за фальсифікацію! Ця їхня “українізація” дала тільки негативні результати.

А її поборники самі часом не можуть зв'язати двох слів українською. Треба, щоб цим процесом керували справді розумні люди, а не ті, що біля них сиділи.

На власному досвіді пересвідчилась: не треба нікого ні в чому переконувати, якщо найкраще – зробити. Не треба кричати: ми кращі! Радикальний метод: мовчки зроби краще й покажи. Це діє. Ось дрібний приклад, але для мене він був дуже важливим доказом. Ми були запрошені на весняний телефестиваль у Сочі, де брали участь лише російські журналісти. Наш (єдиний закордонний) авторський колектив став фаворитом форуму. Російські засоби масової інформації захоплено передавали й писали про українців як про “відкриття Сочинського телефестивалю”.

Російські критики ще протягом місяця згадували нас і наші роботи у своїх статтях. На показ наших робіт сходилися як на обов’язковий захід, а особливо на обговорення – поспілкуватися з нами.

Це, уявіть, тоді, коли образ українця для росіянина трансформувався у відверто ворожий старанням політиків і тих самих журналістів. Усі учасники намагалися подружитися, у ресторані до нашого столика стояла величезна черга охочих познайомитись. Для нашої команди це було важливо: ми зробили, ми показали – і без крику українське стало цікавим.

<I>– Що, на Вашу думку, заважає стати українцям більш українськими?</I>

– Мабуть, ми самі собі заважаємо. Може, такі вже вродилися, хтозна…

Як висловився Мирослав Маринович, це така боговибраність українця. Ми нарікаємо, терпимо, але не в змозі щось зробити. Тому справді доведеться ще років сорок ходити…

<I>– Що треба змінити у свідомості українця, аби цього уникнути?</I>

– Річ у тім, що коли немає свідомості, нічого не вдієш. Скажімо, у справедливі вибори може повірити хіба що дитина. Можливо, тому я з тих людей, котрі підтримують вуличні акції. Якщо не фізично, то морально – дуже вболіваю за них. Не знаю, чи багато користі було від їхнього зимового сидіння в наметах, але у свідомості хоч якоїсь частини людей вони таки щось висиділи. Принаймні небажання жити як бидло. І мене дуже обурює той факт, що цих дітей потім тримають у СІЗО, закидаючи їм нецивілізовані дії. Так ніби ті, проти кого вони виступали, діють цивілізовано. Закон не про всякого писано. Усе, що відбувається – чистий фарс.

Я не хочу жодних громадянських війн. Хоча війна у нас іде постійно – у голові. Можливо, я говорю про надто похмурі речі… Дуже хотілося б говорити про щось гарне, дуже хотілося б …

<I>–Чи треба, в такому разі, українцям змінитися?</I>

– Конче! Ну хоча б обуритися з того, як вони живуть! Вийти на площі й голосно заявити про це. Проблема в тому, що в нас нема такої спільноти, яка може постійно це робити, не прощати того, що вчора когось посадили чи вбили.

Українця (хоч як це прикро) можна порівняти з волом, який за звичкою пересувається, мух повідганяв і деякий час спокійний. Поки не кусають.

Не знаю, що з цим можна зробити. Якби була та спільнота, готова покласти на боротьбу все життя. Щоправда, я не маю права цього рекомендувати, бо кожен на щось розраховує. Навіть якщо просто існують такі люди, вже дуже приємно. Коли зроблять хоч невелике зусилля, воно потім однак відобразиться в майбутньому. Це як спогади про свою вчительку, яка щось дала тобі в школі. Якщо її й не любив, проте згадуєш і тішишся з того, що уроки дитинства не змарновано. Тому, якщо кожен українець зробить хоч невеличкий внесок у розбудову Батьківщини, буде чудово.

<I>– Від чого українці мають бути незалежні?</I>

– Від холуйства і хохляцтва. Банально: якщо приїздиш, скажімо, до Франції, бачиш, що дурень будеш, коли запитаєш у будь-якого француза: чому ти говориш французькою? Або: чому їси жаб'ячі лапки? Або: чи готовий за свого Зідана дерти горлянку, навіть коли він не заб’є жодного гола та ще й нечистокровний француз? Передусім у них є власна гідність.

Хотілося б і про українця таке сказати. Хохляцтво – то риса, якої ніяк не позбудемося. Саме вона вирізняє українців у всьому світі. Будь-де можна впізнати українця: усього боїться. Навіть швейцара в готелі.

<I>– А яка наша найбільша вада?</I>

– Вважаю, це брак гідності, самоповаги. Це передається на ґенетичному рівні. Бо сьогодні чимало молодих людей, ці риси просто не мають де перейняти. Вони схожі на своїх пращурів 20-30 років тому. Може, справді українців якось "пошкодили", коли знищували мільйонами… Але ця відсутність гідності тотальна. Зовсім не хочеться ставити на цьому хрест, залишити Україну. Нам не треба опускати руки.

Наші проросли по всьому світові, і сьогодні проростають. Навіть там, куди їхали батрачити. Серед нас ходить стільки талановитих, сильних, унікальних людей… Ми маємо дати собі раду! Знаючи, що не подякують за те, що “душу й серце” вони покладуть в ім’я землі своєї, вони усе ж роблять свою справу. Я знаю, що такі підростають. Бачте — я теж кажу — як не ми, то хоч наші діти…

Можливо, надто по-українськи це звучить, але я — українка, і куди ж подінуся від цієї національності…

Розмовляв Дмитро СТАХОВСЬКИЙ.

додано: 24-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998669433.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua